«Прапор юності» – пам’ять історії

Газети – секундні стрілки історії.

Артур Шопенгауер

Понад 20 років тому завершився процес самоліквідації молодіжної преси, зокрема, зональної газети «Прапор юності». Газета була заснована 1963 року в м. Дніпропетровську, і стала наступницею газети, яка неодноразово змінювала назву: «Грядущая смена», «Майбутня зміна», «Більшовицька зміна», «Молодий ленінець». «Прапор юності» був органом Дніпропетровського обкому ЛКСМУ, а після розпаду СРСР та зникнення комсомолу – просто молодіжною газетою. Виходила вона великим накладом тричі на тиждень. З 1994 року змінила назву на «Мегаполіс України». 1997 року газета припинила існування.

«Прапор юності» багатьом припав до душі. Мабуть, через те, що виділявся своїм креативним змістом, версткою, мовою, ілюстраціями… Серед молодіжок України, та й СРСР, газета вважалася однією з кращих. Вона мала декілька рубрик. На першій сторінці – матеріали політично-ідеологічного напрямку («Приклад делегата», «Пленум ЦК КПРС», «Слава Великому Жовтню», Накази Міністрів тощо). На інших сторінках друкувались анонси подій, матеріали різних тематик: історичної, літературної, культурної, спортивної, мовної. Газета мала декілька головних редакторів, багату палітру талановитих журналістів, справжніх майстрів пера.

Хто ж створював її та що писала газета понад півстоліття тому? 

60-ті роки… Сторінки про футбол та інше…

Коли гортаєш старі газети, мимоволі добуваєш із пам’яті давно забуте і те, що було ніби вчора…

«Прапор юності». Початок 60-х років. Секцію «Молоді вишнівці» очолює Валентин Лукич Чемерис, український письменник, сатирик, журналіст. Ще в 1959 році його гумореска «Як я навчився писати гуморески» була опублікована в газеті «Молодий ленінець» (пізніше «Прапор юності»). В цьому ж році з`явилася в газеті й поетична добірка Юрія Завгороднього, прозаїка, поета, перекладача.

А ось у 1964 році друкується матеріал про музичні уподобання молоді. Журналісти, які на той час працювали в газеті, в своїх дописах по-своєму відреагували на захоплення молоді групою «Бітлз», назвали це – «привабливою хворобою». І Магомаєв, і Робертіно Лоретті були на той час більш важливими культурними постатями, ніж «четверо ліверпульських хлопців, які забули зробити стрижку».

На сторінках газети висвітлювалися матеріали про спорт. Особливо активізувався процес висвітлення, після створення організації любителів футбольної команди «Дніпро». Молоді журналісти виявляли ініціативу в створенні цього клубу і разом із любителями футболу збиралися в актовому залі газети. Допомогали складати листи, програми, налагоджували зв’язки з іншими клубами країни.

Пізніше, в 1987 році, коли вже з’явилась офіційна організація – Клуб любителів футболу, де ціллю його була пропаганда здорового способу життя, тоді майже вся діяльність клубу була спрямована на інформування та висвітлення на сторінках газети «Прапора юності» різних спортивних заходів, футбольних і шахових матчів. У 1988 році до газети «Прапор юності» вийшов додаток – «Кутовий», спортивний випуск.

У травні 1968 р. газета відреагувала статтею про новий роман О. Гончара «Собор». Публікація  журналіста В. Заремби – «Не собор – люди» – це відсіч авторові наклепницької статті.

«Прапор юності» повідомляв про успішних молодих фахівців з передовими ініціативами. В одному з номерів газети 1969 року говориться про молодого фізика Дніпропетровської 120-ї школи Юрія Кирпу, що «має золоті руки» й «мабуть, тому він завжди в оточенні червоногалстучних, найближчих помічників».

Резонансна справа по «Листу творчої молоді Дніпропетровська» викликала неабиякий інтерес журналістів регіону. В січні 1970 року аж у трьох обласних газетах з’являються емоційні статті і одна із них – в газеті «Прапор юності» Ф. Цуканова «Маски та обличчя наклепників». Головна тема дописів – обвинувачення в антирадянській агітації  І. Сокульського і М. Кульчинського після вироку Дніпропетровським обласним судом.

З газети можна було дізнатися про важливі події, які відбудуться в найближчий час в місті чи області. Так, 12 вересня 1972 року було надруковано коротке повідомлення про офіційне відкриття пам’ятника Лазарю Глобі і один знімок фотокора-фронтовика Б. Умбраса.

У ці роки газета також приділяла багато уваги молодіжним новобудовам, переможцям соціалістичних змагань в промисловості, сільському господарстві регіону, тощо.

Звільнення преси від насаджувальної фальші

Із середини 80-х і до початку 90-х років минулого століття радянська преса звільнялася від насаджуваної фальші й ідеологічної тріскотні. Журналісти заговорили мовою правди, повернулися до принципів об’єктивності, чесності, політичної незаангажованості, всебічного підходу до подання інформації. У процесі очищення суспільства від гіркого минулого, відновленні історичної правди та справедливості, пошуків шляхів виходу з кризової ситуації, в якій опинилася Україна, особливе місце належало пресі, зокрема, молодіжній газеті «Прапор юність».

Одна з характерних тенденцій газети періоду 80-х поч. 90-х рр. – це збільшення числа матеріалів на історичні теми. Журналісти зверталися до історії свого краю, міста, села. Такий матеріал конкретизовував інформацію, почерпнуту з центральних видань, виводив читача на усвідомлення ролі й місця своїх родичів, земляків, «малої батьківщини» у певних історичних подіях. Журналіст і дослідник Микола Чабан багато часу присвятив популяризації особистості та діяльності Д.І. Яворницького. У 1988 р. на сторінках газети «Прапор юності» він надрукував у власному перекладі українською мовою працю вченого «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу».

Рубрика «Без білих плям»

Передусім заповнюються і так звані білі плями того історичного періоду, події якого раніше замовчувалися. Вражаючими для багатьох читачів стали теми геноциду українського народу періоду 30-х років та знищення української інтелігенції. Цей напрямок активно вивчають і висвітлюють в своїх статтях на сторінках «Прапора юності» наші земляки науковці, журналісти Світлана Абросимова та Микола Чабан. Чимало статей рубрики «Без білих плям» у «Прапорі юності» створили галерею відомих людей, вихідців із Дніпропетровщини.

Цікаво і те, що дніпропетровські журналісти  вирішили відродити добру справу, розпочату їхніми колегами ще у двадцяті роки. Тоді при редакції «Грядущей смены» (попередник «Прапора юності») виходив катеринославський журнал «Молодая кузница», навколо якого гуртувалися літературні сили. І от майже через сімдесят років з’явилися перші числа додатку до «Прапора юності» – своєрідного журналу в газеті «Молода кузня». У першому випуску журналісти закликали ентузіастів до роботи зі збереження пам’яток історії та культури, пошуку свідчень і документів про несправедливо репресованих молодих діячів літератури й культури Придніпров’я.

…викликала неабиякий інтерес рубрика шанувальників української мови

Позитивно відреагувала газета «Прапор юності» на тривожну ситуацію, яка склалася в ці роки з українською мовою. Після Пленуму Спілки письменників України, присвячений цій темі, голова Дніпропетровського об’єднання «Просвіта» запропонував редакторові газети Марії Зобенко, вести постійну рубрику, присвячену долі української мови. Пропозиція була прийнята. Мовна тема викликала неабиякий інтерес. За читацькими відгуками, вона певний час затьмарила всі інші. Дніпропетровський поет Анатолій Шкляр на сторінках газети запропонував ідею створити Товариство шанувальників української мови. Новопризначений заступник редактора, а пізніше – головний редактор газети Віктор Володимирович Чайка саме тут втілював у життя ідею дискусій, спілкування з читачами на різні теми з 1987 по 1992 рр.

Незалежне Артистичне Агентство «Любченко і К.»

Наприкінці 80-х – поч. 90-х рр. часто публікуються  матеріали  про літературу, культуру, музику.

З 1987 р. музичним оглядачем у газеті працює Валерій Любченко. Він ініціював у Дніпропетровську проведення першого рок-фестивалю «Бджола-87» та інших фестивалей. Колектив газети і в першому, і в наступних десяти найбільших музичних шоу посідав одне з важливих місць у короткому «К°» – «компанія». Одним словом: саме ця газета породила і підтримала те, що зараз в музичному світі відомо, як НАА «Любченко і К °».

Як згадує Валерій: «Не можна сказати, що з самого початку все складалося гладко». Справа в тому, що редакція підібрала його просто на вулиці. Він писав непогані статті, ще не будучи позаштатним кореспондентом. Але він значився в «чорних» списках, як «заражений» Заходом – і сам факт прийому його на роботу в газету обкомом комсомолу був прийнятий в штики.

У минулому рок-музикант і диск-жокей, який добре знаюв інтереси молоді та жив ідеєю легалізувати творчість вітчизняних рок-груп, він був потрібен комсомолу, це розуміли всі. Разом із тим без керівництва комсомолу він тоді взагалі нічого не зміг би зробити і тому той час для нього був часом складних компромісів. Чого тільки варта була Любченкова ініціатива провести перший концерт легалізованої рок-музики в Дніпропетровську. І до того ж ця ініціатива належала не обкому комсомолу! Скандал! Починається комсомольська метушня, організацію концерту провалено. Люди кидали вхідні квитки в обличчя журналістам, музикантам і кричали, що вони ніколи більше не передплачуватимуть «Прапор юностi»... Згодом Перший у Дніпропетровську рок-фестиваль все ж був проведений.

Любченкові – рокеру і журналісту постійно доводилося відстоювати організацію проведення фестивалей і себе в газеті як журналіста. Якось у досить категоричній формі йому була оголошена заборона і погроза звільненням з роботи в газеті. Довелося навіть писати на ім'я редактора пояснювальну: «Чому я як журналіст займаюся організацією фестивалів?» «І знаєте, що я їм відповів? Тому, що я живу і працюю так, як учив великий Ленін. А він нам, газетярам, говорив: «Газета не тільки колективний агітатор, але і колективний організатор!»

Вони також творили газету

У «Прапорі юності» було багато чудових журналістів, у яких було чому повчитися.

Першим, хто присвятив своє життя служіння газетній справі, був журналіст Ігор Петрович Пуппо. Як поет він вів літературну рубрику «Вишневі усмішки».

Довгий час (1971–1994 рр.) працював у газеті Ларін Михайло Васильович – журналіст, письменник. Був він на різних посадах від кур’єра до відповідального секретаря газети. Десять років (1970–1980 рр.) редактором шахового відділу пропрацював Георгій Кучерський, шахіст, тренер, шаховий арбітр, автор багатьох публікацій у пресі.

Творцями газети були і інші журналісти: Микола Петрович Чабан (працював у відділі культури), Любов Василівна Голота, Галина Володимирівна Романенко та інші.

Люди найвищої проби – блискучі фахівці
(Зі спогадів кореспондентки)

Сьогодні дніпропетровські журналісти з глибокою повагою згадують всіх хто роками трудився на журналістській ниві в молодіжці і тих, хто їм дав надійні путівки в життя.

Щиро вдячна своєму Вчителеві, Наставникові, Батькові Хрещеному Володимиру Васильовичу Кузьмінському журналістка Валентина Хоменчук (Брязгунова). Знана і відома журналістка п’ять років (1977–1982 рр.) пропрацювала кореспонденткою в газеті «Прапор юності». В спогадах вона поділилася своїми незабутніми враженнями від головного редактора, від колективу журналістів газети, від цікавої спільної роботи в цьому колективі.

Ще навчаючись у Київського університету імені Тараса Шевченка на факультеті журналістики, вона двічі разом із подругою проходила практику в газеті «Прапор юності», пізніше по закінченню повернулася до Дніпропетровська на роботу в редакції. Редакція газети з 1975 року розташовувалася на вулиці Осінній у видавництві «Зоря» на восьмому поверсі. Тільки-но прибули на практику…

«Оговтавшись, несміло й тремтячи, наче стояли перед аудиторією, де мали складати непростий іспит, переступили поріг кабінету редактора Володимира Васильовича Кузьмінецького. З-за широкого столу, заваленого рукописами й правленими газетними шпальтами, до нас підвівся невисокого зросту худорлявий чоловік у великих окулярах. Привітався й приємно посміхнувся, мовляв, не бійтеся, дівчата, все буде добре, позаяк либонь одразу прочитав переляк на наших обличчях. І запропонував сісти біля його столу. Почав розпитувати про навчання, про сесію, про Київ, про те, якою тематикою хотіли б зайнятися на практиці у газеті…».

Коли ж довідався про те, чим би ми хотіли займатися, редактор посміхаючись мовив: «Зрозуміло. Тоді зробимо так: Валентина піде до Василя Грушки, у відділ сільської молоді, а Наталка – до Федора Орішечка. Згодні?» Вони кивнули у відповідь й перезирнулися. Прізвища такі незвичні – промовисті, колоритні. Насправді, за ними були дуже приємні, доброзичливі і талановиті молоді журналісти.

Василь Васильович Грушка ввів Валентину у курс справ: дав почитати підшивку «Прапора юності», запропонував підготувати добірку інформацій про заготівлю кормів для худоби, а сам подався у цех, де верстався свіжий номер газети. Валентина взялася до роботи: до вечора поклала на його стіл кілька інформацій про те, як у районах області комсомольці заготовляють сінаж і силос.  Поки він читав і редагував, тремтіла від хвилювання… «Молодець, для першого разу ставлю тобі… «5»! – мовив мій наставник.»

Василь Васильович виявися дуже добрим, порядним, толерантним, напрочуд скромним, і навіть трохи сором’язливим чоловіком. Закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Пізніше Валентина дізналася, що він не був байдужим до поезії і навіть вірші писав. Цей талант, зрештою, можна було помітити у його газетних матеріалах.

Редактор Володимир Кузьмінецький був також задоволений матеріалами практикантки. Коли редагував їх, то нерідко погоджував з нею свої правки. То була чудова наука для журналіста-початківця: тут тобі морфологія і синтаксис, граматика і стилістика, жанрові особливості. На початку вересня, перевіряльникові практики професору з Київського університету ім. Т. Шевченка, редактор сказав: «Нехай Валентина закінчує університет, і ми заберемо її до себе на роботу». Згодом вона отримала запрошення до «Прапору юності» – Володимир Кузьмінецький дотримав свого слова. Він був мудрим керівником, людиною слова і честі, неабияким професіоналом, ерудованим, турботливим і добрим, наче батько. У нього багато чого можна було повчитися.

На превеликий жаль, після закінчення університету співпраця з Василем Грушкою у «Прапорі юності» була недовгою: у вересні 1977-го він раптово помер. Отож, у відділі сільської молоді Валентина лишилася одна. І їй було дуже непросто, відповідально, адже особливого досвіду ще не мала. Поруч стояв стіл Федора Орішечка, котрий, до певної міри, замінив Василя Васильовича: вона радилася в усьому з ним.

У спогадах Валентина Хоменчук пише: «Озираючись на пройдене й прожите, можу констатувати, що у моїй журналістській долі було немало добрих людей – редакторів, колег по перу, яких досі згадую з любов’ю і вдячністю і не втомлююся дякувати Богу і долі, що вони були у моєму житті. Володимира Васильовича Кузьмінецького я колись назвала хрещеним батьком у моїй журналістиці. Він справді був таким для мене. І, мабуть, не лише для мене. Загалом не пригадую, щоб редактор колись за щось мене сварив. Так, були помилки, промахи, але на мене в редакції ніколи не кричали. Просто по-доброму, по-батьківськи пояснювали, де я не допрацювала. За це щиро вдячна. Володимир Васильович умів слухати і розуміти людей, умів бути вимогливим, серйозним і веселим, жартівником. Він залишив по собі хорошу пам’ять у моєму серці. Зрештою, як і Василь Грушка, Федір Орішечок, Тетяна Чуприна, Наталя Ігнатьєва, Олександр Чаплигін, Василь Чуб, з ким працювала пліч-о пліч, з ким пройшла моя перша журналістська п’ятирічка у редакції газети «Прапор юності». На жаль, не встигла подякувати їм при житті. Така вже доля. Спочивайте з Богом, колеги-журналісти».

Що запозичити журналістам з досвіду молодіжки?

Безумовно, позитивним і цінним для наслідування молодіжної газети був виклад публікацій винятково українською мовою. За рівнем журналістських матеріалів, повнотою, креативністю висвітлення інформації газета перебувала на високому рівні в порівнянні з іншими молодіжними українськими виданнями.

Проблематика дописів українських молодіжних видань, епоха яких уже відійшла в історію, має спонукати задуматися над головними болючими вадами сучасної української журналістики – маніпулювання фактами, однобічна їх інтерпретація, політична заангажованість журналіста, його готовність за добру винагороду в конверті писати за принципом «чого забажаєте».

Жорстокі реалії сьогодення, а саме війна на сході нашої країни, спонукають декого вдаватися до пропаганди та цензури, що для ЗМІ, які сповідують демократичні, а не тоталітарні цінності є доволі сумнівним кроком, адже журналістика має бути, передусім, вільною і чесною, а не «правильною», адже в своїй роботі справжній журналіст завжди керується порядністю, патріотизмом і професіоналізмом.

Може, ж  варто пильніше приглянутися до досвіду недавніх попередників?

Підготовлено за матеріалами:

https://nashemisto.dp.ua/2018/03/09/istoriya-koxannya-dnipryan-
http://nsju.dp.ua/do-60-richchya-nszhu-mij-hreshhenij-batko-u-zhurnalistitsi.html
https://day.kyiv.ua/uk/article/media/molodizhna-presa-lyudske-oblichchya
http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=132160
https://zn.ua/CULTURE/otkroveniya_v_stile_rok_ispoved.html