Верхньодніпровська «Просвіта»: історичні етапи вагомої справи

Справжнім показником самоідентифікації народу, який довгий час перебував під тоталітарним гнітом, є невмирущість її національної ідеї, яку не зламати жодній імперській та окупаційній владі. Носієм і провідником такої національної ідеї в Україні, безумовно, стала організація «Просвіта», заснована у Львові в 1868 році. Надалі її осередки стали розширяти свої географічні кордони й відкриватися на теренах усієї України. До всеукраїнського об’єднання доєдналася й Січеславщина, яка на той час іменувалася Катеринославською губернією. У Катеринославі філію «Просвіти» було відкрито в жовтні 1905 року.

Діяльність катеринославської «Просвіти» включала відкриття її філій у населених пунктах губернії. Не залишився осторонь від цього процесу і Верхньодніпровський повіт.

Перші кроки просвітництва Верхньодніпровщини

Одним із осередків українізації та носієм української ідеї у величезному за територією Верхньодніпровському повіті були Веселі Терни. Потужне село, волосний центр, яке дивним чином в умовах колонізації та зросійщення зберегло свій козацький дух, поставило за основу розвиток і популяризацію української ідеї, мови, культури та протиставлення їх усьому російському. Одними з перших селяни Веселих Тернів самоорганізувались у сільське товариство. Саме таке формування часто ставало ініціатором різних культурно-освітніх заходів у цьому населеному пункті Верхньодніпровського повіту. Стало традицією на таких зібраннях давати українські вистави, читати українську поезію, лекції й організовувати українські свята. Газета «Рада» писала, що у Веселих Тернах давали вистави виключно українською мовою і це особливо підкреслювали кореспонденти тогочасних газет при висвітленні таких подій. А самі веселотернівці раділи, що перемагають у популярності російськомовних постановників вистав із повітового центру.

У 1909 році на одному зі сільських сходів, за ініціативи селянина П.С. Гладнева, громадяни села висловили намір відкрити у себе філію катеринославського літературно-наукового товариства «Просвіта». Голова катеринославської «Просвіти» С. Липківський, якого запросили на цей схід, відреагував на намір і згодом надіслав до селян двох просвітян із Катеринослава для пояснення порядку створення, постановки цілей і форм діяльності організації. Для того, щоб відкрити філію товариства, необхідна була наявність трьох осіб, а далі ще потрібно поповнити осередок дванадцятьма членами. Такі були рекомендації катеринославців. Про це написала газета «Рада» у липні 1909 року. А вже у листопаді та ж сама газета повідомляє про загальні збори «Просвіти» у Катеринославі й звітує про відкриття філії у Веселих Тернах.

Перші кроки просвітян були не дуже легкими й успішними. На те впливало декілька факторів. По-перше, відкриття філії ще не означало початку активної діяльності. Задля цього лише ентузіазму було замало. Необхідні були кошти. Організація згідно з установчими документами утримувалася шляхом внесків її членів або, як тоді називалося, вкладок.

Учасники сплачували вкладки з великими затримками, а заплановані товариством і його філіями заходи проводили з накопиченням чималих боргів. Так, у 1909 році на вищезгаданих зборах у Катеринославі була озвучена сума боргу організації у розмірі 800 рублів. Це призводило до того, що ряд філій, особливо по селах, завмирали та припиняли своє існування. А надалі «головний офіс» у Катеринославі з обережністю почав ставитися до відкриття нових філій через неспроможність їх утримання і таким чином продовження культурно-просвітницької діяльності. Окрім того, у період 1909 по 1916 роки діяльність катеринославського товариства піддалася значним репресіям із боку влади та поліції. Усі заходи проходили жорстку цензуру й потребували узгодження з органами місцевої влади та поліції. Оскільки усі українські твори та книги несли безумовно ідею свободи та звільнення від ярма, бо український народ, по суті та історичним визначенням, народжений бути вільним, це дуже не подобалося проросійській владі та, на її думку, вносило смуту в людські маси, які все важче було тримати у покорі. Внаслідок цього товариство «Просвіта» як організація взагалі була заборонена місцевою владою та закрита.

Друге дихання відкрилося у просвітян після Жовтневого перевороту. Більш масово філії «Просвіти» у містечках і селах Катеринославщини почали відкриватися з так званим новим подихом свободи після відродження діяльності катеринославського осередку вже у 1917 році.

Історикиня Світлана Абросимова у своїй статті «Катеринославська «Просвіта» у культурно-громадському житті Наддніпрянщини» згадувала про філії організації у Верхньодніпровському повіті у селах Богодарівка, Комісарівка, Лихівка, Саксагань, Успенське. Про це у той період також повідомляла газета «Нова Рада».

Перша згадка про активність культурно-просвітницького руху у цьому періоді стосується гуртка у с. Успенському (колишній Верхньодніпровський повіт, наразі Онуфріївський район Кіровоградської області), який організовано у квітні 1917 року. Вже згодом у травні того ж року газета «Нова Рада» № 37 від 13.05.1917 р. опублікувала звернення учасників гуртка: «Гурток ставить своєю метою провадить вільну думку українську серед товаришів-селян, а також за Землю і Волю. Гурток влаштовує національні маніфестації, на яких провадить знайомство з сучасним українським життям: така маніфестація уже була влаштована в неділю 30 квітня по слободі. Гурток влаштовує зібрання, на яких читаються українські книжки, газети, ведуться балачки з історії минулого; на ці збори приходять селяни. Збори відбуваються в Просвітянській хаті кожну неділю. Затим проголошуємо своє бажання успіху Вашій праці єднання. Голова Г. Кириченко, писар Приходько».

Після Жовтневого перевороту на часі постало питання незалежності України. Точилися жорсткі дискусії щодо автономії України. Безумовно, «Просвіта» була у центрі та ініціатором обговорень. Осередки організації ставали все більш впливовими й авторитетними у сфері політичного просвітництва населення. Так, 6 серпня 1917 року на волосному вічі у Саксагані за участі голови місцевої філії «Просвіти» – вчителя С. Бальваса селяни приймають рішення підтримати Центральну Раду і наголошують на своєму повному погодженні з її діями та вимагають включити Катеринославщину до складу Автономної України. На вказаний схід зійшлося 800 чоловіків і 432 жінки, й це був досить людний захід. Про цю подію писала «Робітнича газета» у № 111 за 1917 рік.

Усе ж і на цьому етапі легко не було. Вже згадувані вище і завжди активні селяни Веселих Тернів дуже радо зустріли події революції 1917 року. Зустріли з надією, зі сподіваннями на розвиток і здобуття нарешті повноцінного права на землю та свободу, ту про яку давно марили. Селяни також радо вітали відкриття «Просвіти», бо саме з її появою наче прокинулися від сну. Завдяки діяльності філії на селі почали з’являтися українські книжки, які селяни ще називали між собою «мазепинські», почала вільно звучати рідна мова, пісні та ставитися українські вистави. Навколо «Просвіти» гуртувався селянський люд, і все частіше саме «Просвіта» ставала центром прийняття важливих рішень для поліпшення селянського життя. І все ж, дуже бракувало на селі «культурних кадрів». За браком таких багато культурно просвітницьких проєктів не було втілено у життя. Ось як про це писала газета «Нова Рада» у № 141 від 15.08.1918 р.: «Видно було, що люди хапались, щось хотіли зробити, заснувати ряд культурно-просвітницьких інституцій, але не маючи свідомих помічників, опускали руки – весь запал, вся енергія пропадала, а місцева інтелігенція: вчителі, панотці та «іже с ними» сиділи й чекали, що буде далі, дивились на все як на дитячу іграшку».

Кореспондент відзначає, що присутній був такий факт, коли приміщення, де розташовувалася «Просвіта», було місяцями закрито на замок, і у селі не відбувалося жодних заходів. Ситуація трішки покращилася, коли на село прибув Панас Феденко з соратниками й однодумцями Скляром і Боришкевичем. Знову почалась робота, знову зарухалися селяни навколо «Просвіти». Саме на цей період припадає відкриття у Веселих Тернах першої української гімназії.

Влада у країні залишалася здебільшого проросійською. Росія ніяк не хотіла відпускати Україну й всіляко перешкоджала розвитку української ідеї, яка починала становити для неї загрозу, бо давала простому люду нову інформацію для роздумів, можливості самовизначення і самоідентифікації. У таких тяжких умовах деякий час «Просвіта» усе одно продовжувала існувати та робити свою справу.

Верхньодніпровське товариство

Безпосередньо у самому повітовому центрі відкриття товариства «Просвіта» відбулося навесні 1917 року. Головою верхньодніпровського товариства було обрано Митрофана Антоновича Трублаєвича, як повідомляла газета «Рада» у № 30 від 04.05.1917 року.

У газеті, ймовірно, була допущена помилка щодо прізвища голови організації. Знайдена інформація, що саме у цей час до Верхньодніпровська прибув подолянин, доктор права, земський службовець Митрофан Антонович Трублаєвич. Народжений у Кам’янець-Подільському, в сім’ї священика, який пішов не слідами батька, а здобув юридичну освіту.

Досить вагома фігура для історії Поділля. Член міської думи Кам’янець-Подільського, відомий адвокат і меценат, засновник Кам’янець-Подільського древньосховища старожитностей, що фактично був першим музеєм на Поділлі, – нині це історичний музей Кам’янця-Подільського. Але окремо виділяється у його біографії те, що він зі своїми соратниками стояв біля джерела саме філії подільської «Просвіти», був її активістом, постійним членом ради і вів юридичні справи організації.

Ось які згадки про Митрофана Трублаєвича зберігають подоляни: «Із старших людей, колишніх «українофілів», що увійшли в новозасновану «Просвіту» і брали в ній активну участь, треба згадати ще Митрофана Антоновича Трублаєвича – родом подолянина, із духовної сім’ї, також уже старшого літами, коли почала працювати «Просвіта». У свій час він закінчив правничий факультет Київського університету і, мабуть, як й інші його сучасники-студенти, був під впливом проф. Антоновича та української громади. …він був довгий час членом Подільської Губерніяльної Управи по дєлам Земскаго Хозяйства і, нарешті, виїхав із Кам’янця до Верхньодніпровська як нотаріус. Трублаєвич не був звичайною сірою людиною. Добрий правник, людина широко освічена й прогресивна, гарний земець».

На Верхньодніпровщині вперше згадується у 1916 році як член батьківського комітету Верхньодніпровської жіночої гімназії, а в наступному 1917 році – на посаді нотаріуса м. Верхньодніпровська. Тож дуже потужна, досвідчена та знакова особистість опинилася у Верхньодніпровську напередодні Жовтневого перевороту. І, скоріш за все, саме йому ми завдячуємо відкриттю у центрі повіту філії найпотужнішої української організації нашої держави.

Верхньодніпровська «Просвіта» згадується присутньою на першотравневій демонстрації того ж 1917 року у місті, де її члени разом з жовто-блакитними прапорами пронесли вулицями портрет Кобзаря й одягли сміливо національні строї. Для зросійщеного та наповненого чиновниками-монархістами міста це була неабияка подія.

Однією з функцій товариства була культурно-просвітницька місія, а саме – популяризація української культури та мистецтва серед широких мас населення. Члени товариства були організаторами вистав і концертів на основі творів українських авторів. Верхньодніпровці одразу включилися в роботу. Так, перша театральна вистава у Верхньодніпровську за участі театральної секції товариства «Просвіта» відбулася 15 серпня 1917 року. Ставили «Зорю нового життя» Кащенка. «Вистава мала значний успіх. Секція, збільшуючись, міцніше стає на шлях мистецтва і має на меті незабаром дати цілий ряд вистав», – писала газета «Нова Рада» у № 120 від 24.08.1917 року.

Повернення до свого коріння, до історії своєї землі, сходженої ногами пращурів, стає все більш прийнятною ідеєю серед населення повіту. Символічно, що вперше у 1917 році на сторінках місцевої, російськомовної газети «Верхнеднепровский земский листок» з’являється вірш рідною мовою авторства Оксани Галушки (наводиться в оригіналі).

Україні.

На 1918 рік верхньодніпровська «Просвіта» вже має ім’я Бориса Грінченка, власну печатку, статут і юридично зареєстрована.

Наступним кроком верхньодніпровської «Просвіти» було відкриття в місті першої української народної книгарні. Про це написала газета «Нова Рада» у номері 215 від 16.11.1918 року.

У листопаді 1918 року в Києві відбувається 2-й Всеукраїнський з’їзд «Просвіт». Делегати з Верхньодніпровщини теж взяли участь у цьому сході. З документів, які збереглися у Центральному державному архіві вищих органів влади (у фонді 2201 опис 2 справа 367), знаходимо мандати членів верхньодніпровської «Просвіти», делегованих на з’їзд місцевим осередком. Вперше озвучимо імена наших земляків, які стояли біля витоків цієї організації більш як сто років тому. Так, у 1918 році на Всеукраїнському з’їзді «Просвіт» Верхньодніпровщина була представлена такими кандидатами: голова Ради – Никифор Мельник, члени: Антон Троян, Михайло Кочерга, Михайло Олексіїв, Олена Варава. Ці прізвища для нас мають неабияку важливість, бо саме зараз ми пізнаємо свою історію, історію свого генетичного коду, історію становлення свого українства…

На Всеукраїнському з’їзді дуже багато приділялося уваги питанню стратегії та діяльності товариств в умовах нестабільної політичної ситуації в регіонах і спротиву, особливо органами влади, діяльності «Просвіт». Річ у тім, що просвітяни взяли на себе, окрім культурної, історичної, також і політичну просвітницьку функцію, оскільки отримали неабияку довіру від широких мас простого люду. Звісно, це дуже не подобалося провладним діячам і чиновникам органів самоврядування, які намагалися втримати у своїх руках керівну функцію. Багато хто залишався ще прихильником старого режиму, ведучи за собою певну частину розбалансованого і нетямущого суті історичних процесів люду. Голова ради Верхньодніпровської «Просвіти» Никифор Мельник доповідав на одному із засідань з’їзду. З короткої стенографічної тези дізнаємося, що на 1918 рік у повіті діяли вже 30 товариств-філій. Усі вони займалися культурним просвітництвом, але не обходили й політичного життя. Селянство Верхньодніпровщини діяльність місцевих просвітян підтримувало і сприймало не вороже. Це головне, про що звітували члени Верхньодніпровської «Просвіти».

Після з’їзду товариство продовжило свою роботу. Треба зауважити, що у 1917–1919 роках значно виріс попит на усе українське. Люди наче прокинулися і потяглися до свого рідного, ідентичного, до ідей свободи самовизначення. Тут діяльність «Просвіт» стала дуже актуальною і важливою.

На Верхньодніпровщині «Просвіта» зосередилася здебільшого на культурно-просвітницькій місії. У 1919 році відомо про влаштований концерт на Пушкарівці. Були хорові та сольні пісенні виступи та декламації поезії. Селянство вітало такі виступи дуже радо. Тільки можна уявити, що такі події були, як ковток свіжого повітря для гнобленого та стомленого щоденною працею селянства. Про це написала газета «Нова Рада» у № 18 від 26.01.1919 року: «Концерт. Верхньодніпровське т-во «Просвіта» (с. Пушкарівка) влаштувало концерт, програм якого складався з гуртових, сольових співів та деклямацій. Селянство радо вітало хор і просило й надалі улаштувати концерти».

А далі настали трагічні 1930-ті роки. Радянська влада остаточно затвердилася на усіх позиціях. Почалися страшні роки голодоморів. Населення Верхньодніпровщини знову поринуло в морок гніту, поневірянь і постало на порозі нових випробувань. Про діяльність місцевої «Просвіти» ніякі видання більше не писали, бо суто українські були поступово закриті. Їх замінили радянські, а це вже зовсім протилежна ідеологічна стратегія. Верхньодніпровська «Просвіта» доби незалежної України

Відродження просвітницької діяльності припало на кінець 80-х років минулого століття, після майже 70 років забуття. Першим пробудився Львів, а за ним і вся Україна. 20 червня 1988 року у Львові засновано було Товариство рідної мови ім. Т.Г. Шевченка. Пізніше у вересні 1990 року була зареєстрована нова його назва – Всеукраїнське Товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка. Почали утворюватися осередки по всій державі. На Верхньодніпровщині біля джерела новоствореного районного осередку стояли Володимир Бердичівський, Анатолій Кутовий, Іван Сиротюк. Саме цим людям, справжнім патріотам, верхньодніпровці завдячують відродженню української ідеї у нашому краї.

Активну діяльність розгорнули просвітяни у відкритті й увічненні локальної, «непопулярної» за радянщини, а насправді – справжньої історії нашого краю. У 1990 році відвідали місце Жовтоводської битви, про що почали розповідати у своїх репортажах.

Саме просвітяни почали формувати свідомість мешканців і збирати та популяризувати правдиву, не перекручену історію населених пунктів краю. Адже раніше усі відомості, які подавалися в короткій довідці стосовно Верхньодніпровщини містили лише коротке речення «колись на території краю стояли козацькі зимівники». Розширенням історичних знань про місто та села району зайнялися активні учасники «Просвіти», серед яких були дніпровокам’янці Василь Сідак та Іван Сиротюк. У 1998 році був анонсований і проведений захід, присвячений 350-річчю села Дніпровокам’янка.

Також просвітяни першими повернулися до відзначення Дня Українського козацтва, яке припадає на свято Покрови у жовтні. Дуже потужно заявила про себе філія «Просвіти» з села Дніпровокам’янка. Перша святкова хода відбулася у 1999 році й стала традиційною у наступні роки.

Дніпровокам’янці з активною громадянською позицією Іван Сиротюк і Василь Сідак були збирачами історії рідного села, про яку розповідали, яку популяризували, просвіщали жителів не тільки про минуле свого села, а й про славетну історію усього козацького краю. Дві потужні особистості, принципові та віддані справі. Саме на таких людях тримався і тримається просвітницький рух.

Іван Сиротюк помер у 2006 році у День незалежності України, що дуже символічно для такої людини. Просвітяни щороку відвідують його могилу у селі Павлівка (Верхньодніпровський район), згадують свого соратника, однодумця, неабиякої сили й віри людину, називають його «патріархом руху». Про це написала Валентина Новодон у замітці «Не згасне пам’ять про патріарха» в газеті «Придніпровський комунар» за 2007 р.

Василь Артемович Сідак цього року зустрів своє 99-річчя. Він ще багато чого пам’ятає, читає напам’ять усього Кобзаря і тішиться, що люди цікавляться рідною історією, традицією та культурою. Особливо у ці страшні часи, коли за наші сакральні та ментальні цінності йде такий шалено жорсткий бій.

У перше десятиліття незалежності України верхньодніпровська «Просвіта» ожила і проводила активну роботу зі втілення української національної ідеї у життя. Хоча я б скоріше сказала про повернення, реінкарнацію цієї ідеї серед народу. Не завжди усе відбувалося гладко, більша частина люду ще перебувала під впливом комуністичної та радянської пропаганди й не давала ні собі, ні своїм дітям ще довгий час шансів на очищення від неї. Тому просвітяни часто виступали як своєрідні «каменярі», робили свою справу, йшли своїм шляхом і не відступали від своїх принципів, методично лупаючи «сю скалу». Ще у 1900-х роках у виданні «Молода Україна» Іван Франко писав: «Історія нашого українського національного руху… пригадує нам образ того заклепаного народу, змушеного пробивати велику, віковічну скалу, яка ділить його від свобідних, повноправних, цивілізованих націй, а при тім позбавленого найважнішого знаряду для сеї праці – заліза, себто національної свідомості, почуття солідарності і невідлучного від неї почуття сили і віри в остаточний успіх. Скільки важкого зусилля! Скільки душевних і фізичних екзистенцій, загирених талантів, змарнованих сил і характерів! І як помалу, важко, майже мікроскопічно йшли перші кроки! І як малі й досі наші здобутки, осягнені нами результати в порівнянню до того, що за той час осягли наші сусіди, в порівнянню до тої конкуренції, яка на кожнім кроці грозить нам із їх боку!».

Тож українська «Просвіта» з проголошенням незалежності України по новому колу почала свої малі кроки, які описував Іван Франко. Естафету від засновників відродженого руху прийняли активні члени й учасники організації, а саме: Володимир Прищепа, Наталія Сідак, Галина Лях, Володимир Семисал, Ольга Красота, Валентина Бакум, Наталія Золотухіна, Наталія Феденко, Іван Шевцов, Раїса Дубінчак, Валентина Новодон, Світлана Бомбік.

Рушійну силу просвітництва склали саме вчителі української мови, літератури та історії. Як і колись, 100 років тому, народні вчителі на селі ставали часто організаторами й активними членами філій просвітянського руху. Відкриті уроки в школах, активні дописи у місцевих засобах інформації, безліч ініційованих і організованих заходів. Саме просвітяни Верхньодніпровщини сформулювали у 2006 році звернення до тогочасного Президента України Віктора Ющенка про незгоду з рішенням депутатів Дніпропетровської обласної ради про надання російській мові статусу національної, вказуючи на тотальне порушення Конституції України, яка чітко визначає українську мову, як єдину державну. «На 15 році незалежності України, в козацькому краї ми є свідками такого ганебного явища, але не можемо бути байдужими хоча б тому, що ми є добровільними захисниками і пропагандистами рідної української мови… Учителі рідної мови, товариство «Просвіта» ім. Т.Г. Шевченка прохають Вас усіма засобами державного впливу припинити політичну спекуляцію мовного питання». Звернення було також надруковано у місцевій газеті «Придніпровський комунар» від 14 червня 2006 року.

У 2007 році просвітяни Верхньодніпровщини ініціювали спорудження пам’ятника Кобзареві у районному центрі. Звернулися до усіх політичних партій і течій, до представників малого та середнього бізнесу з закликом зібрати кошти на спорудження пам’ятника. Окрім того, члени місцевої «Просвіти» підготували ескізи майбутнього пам’ятника та запропонували їх місцевій владі на розгляд. Ці ескізи належали талановитій молодій місцевій художниці Олені
Полінчук.

Тимчасово було встановлено пам’ятний знак, біля якого просвітяни проводили заходи та розповсюджували літературу і пресу. Посаду голови товариства обіймав у ті часи Михайло Симоненко. Серед засилля ще радянських пам’ятників і радянського минулого, з яким жителі ніяк не поспішали прощатися, просвітяни намагалися створити бодай якийсь осередок українства. Суспільство ще дуже глибоко перебувало під впливом російської думки, культури та інших чинників, тому не завжди просвітяни були прийнятні та зрозумілі.

Гроші на пам’ятник Т.Г. Шевченку збирали усією громадою. Члени верхньодніпровської «Просвіти» активно надсилали листи-прохання про пожертви по усіх підприємствах і організаціях району. Нарешті у 2012 році пам’ятник таки постав на центральному проспекті міста. Автором став криворізький художник і скульптор Леонід Федорович Давиденко.

Вийшло символічно, що погруддя великого Кобзаря постало саме на центральному проспекті міста, який в далекому минулому був частиною поштового тракту з Кременчука до Катеринослава і пролягав через наше маленьке містечко. Саме Верхньодніпровськ було на маршруті великого українця по дорозі на Хортицю у 1843 році, а оскільки тоді пересування відбувалося виключно поштовими дорогами, можемо зробити припущення, що саме наш сучасний проспект міг відчути на собі коротку присутність славного сина українського народу.

Верхньодніпровська «Просвіта» активно закликала придбавати та читати українську літературу і пресу. Через каталог «Книгоноша», доступний у центральній бібліотеці району, можна було замовити книги українських класиків і сучасних авторів. Про це постійно нагадувала відвідувачам бібліотекарка – активна членкиня «Просвіти» Наталія Сідак.

Просвітяни щороку стали збиратися у центрі міста з нагоди роковин Великого Кобзаря і влаштовувати заходи та розповсюджувати просвітянську пресу.

З 2018 року Верхньодніпровським районним об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка започатковано четвергові читання Кобзаря біля бюста Т. Шевченка у м. Верхньодніпровську. 9 серпня відбувся перший захід «Читаймо Тараса безсмертне слово». Вірші читали члени «Просвіти»: Володимир Прищепа, Валентина Новодон, Володимир Семисал, Євген Безус, голова Верхньодніпровської міської ради Леонід Калініченко та інші. Просвітяни запрошували всіх бажаючих кожного четверга з 17.00 до 18.00 читати та слухати твори Т.Г. Шевченка Шевченківські читання продовжуються і по цей день.

Серед верхньодніпровських просвітян були свої яскраві та творчі особистості. Неможливо не згадати добрим словом освітянина, музиканта, багаторічного керівника музичного колективу «Діброва», а потім музичного гурту «Гомін», людину відому, популярну і знану у місті, яка присвятила життя рідному краю і його людям, – Володимира Петровича Прищепу. Ось як згадують про нього просвітяни-сучасники:

«Володимир Петрович поширював українську культуру не тільки у Верхньодніпровському районі, а й далеко за його межами. Українські пісні у виконанні музичних колективів, якими  керував Володимир Прищепа, лунали у Національному палаці мистецтв «Україна», на кораблях українського флоту в Севастополі, на концертних майданчиках курортів: Ялти, Східниці, Трускавця, Моршина. А ще він був багатолітнім головою Верхньодніпровської просвітянської організації».

У різні часи «Просвіту» Верхньодніпровщини, окрім згаданих вище особистостей, також очолювали Світлана Бомбік, Валентина Новодон, Володимир Семисал. Зараз організацію очолює Олена Молнар.

Історія Верхньодніпровської «Просвіти» продовжується у новому складі й у нових непростих реаліях, але головне, що вона продовжується. Наразі її пишуть сучасники. Як ніколи зараз її діяльність актуальна та потрібна. Бажаю їм продовжувати достойно, сміливо, незалежно, якою є країна, котру вони представляють. Окремо бажаю відданості справі, творчої та дієвої наснаги. А ще нових проєктів, залучення більшої кількості громадян та однодумців до свого кола.

Авторка окремо дякує просвітянкам Наталії Сідак, Галині Прохоренко, секретарю прес-служби Верхньодніпровської «Просвіти» Олені Шабельській за надані матеріали, інформацію та підтримку у написанні цього матеріалу.