Пушкін Юхим Григорович
Пушкін, який визволяв Дніпропетровськ

Юхим Григорович Пушкін (28.01.1899–11.03.1944) – талановитий військовий діяч, відважний командир, майстер танкових ударів доля якого тісно пов’язана з Україною і нашим краєм. Місце народження в різних джерелах не співпадає, в одних – станиця  Новотроїцька на Ставропольщині, а в інших – с. Крутець в Самарській губернії, де він і виріс. У 1918 р. потрапив до Червоної Армії, брав участь у боях проти білогвардійських військ Колчака та Денікіна. В середині 20-х років був направлений в Україну, де очолив полкову школу молодших командирів. А подальша доля була пов’язана з бронетанковими військами. У 1932 р. закінчив курси КУКС, обіймав різні посади в Київському воєнному окрузі. 

У лютому 1941 р. він отримав нове призначення – очолити 32-ту танкову дивізію, яка дислокувалась у Львові в складі 4-го мехкорпусу. Там і зустрів початок війни. 22 червня 1941 р. о другій годині ночі дивізію підняли по тривозі, а вже за годину вона почала рух у бік Західного кордону. Перший бій із піхотою і танками противника відбувся в районі Радехова, потім на ближніх підступах до Львова. Відступаючи на Схід, дивізія здійснювала опір ворогові, втрачала бойову техніку та живу силу, а поповнення не отримувала. В перших числах липня 32-га дивізія обороняла позиції в районі села Волочиське, 9 липня в районі сіл Жеребки та Янушполя вона зуміла завдати противнику великих збитків, підбивши 23 танки. В той же день отримала наказ форсованим маршем вирушити в район Бердичева, де розгорнулися тяжкі бої. В історичному музеї зберігається лист Ю. Пушкіна, датований саме в ці дні, 11.07.1941 р. дружині й сину до Білої Церкви, куди вони поїхали до родичів. У листі пише, що обставини досить складні, але сподівається в найближчі дні заїхати і забрати їх. Але цим сподіванням не судилося здійснитися. Німецькі війська опинилися там раніше. Тому дружина з сином залишились в окупації. Довгі 27 місяців Ю. Пушкін не знав про долю своєї родини. Наприкінці липня 32-га танкова дивізія передала частину своїх танків Укріпрайону Києва, а все, що залишалося, було передане до складу 8-ї танкової дивізії, командиром якої було призначено саме Ю.Г. Пушкіна. Вона була направлена до м. Прилуки, потім в Полтаву для поповнення і доукомплектування.

У середині серпня 1941 р. відповідно наказу Ставки Верховного Командування 8-му танкову дивізію під командуванням Ю. Пушкіна перекинули по залізниці в район м. Дніпропетровська, де формувалася Резервна армія для оборони міста, в напрямку якого стрімко наступала танкова група фон Клейста. Прибувши до Дніпропетровська, Ю. Пушкін зі штабом дивізії одразу приступив до вивчення місцевості та вибору місця оборони і розробки плану бойових дій. 

Місцем для бойових позицій оборони обрали долину на південний схід від станції Баглій, посеред якої пролягала дорога Дніпродзержинськ-Дніпропетровськ. Праворуч – річка і висоти вздовж берега, ліворуч – лісозахисна смуга. Таким чином оборона дивізії мала підковоподібну форму. Укриття для танків і артилерії були розташовані й замасковані так, що супротивник за будь-яких обставин потрапляв під сильний перехресний обстріл – у вогняний «мішок». 

Вранці 19 серпня, після годинного бомбардування наших позицій, уздовж дороги з’явилися німецькі танки. Командир ні на секунду не відривав очей від бінокля. Коли вістря гуркітливого «клину» почало втягуватись у горловину «мішка», він дав наказ розпочати бій. І.А. Подпорінов, колишній офіцер дивізії, згадував, що донесенню Пушкіна про результати бою в той день у штабі фронту не повірили. Прибув генерал для перевірки. Переконавшись у достовірності донесення, наказав відбуксувати два ворожих танки на лівий берег, а Пушкіна розцілував. 

Через два дні ворог, перебудувавши бойові порядки, відновив наступ. Фашисти, зосередивши сили на правому фланзі, потіснили наші підрозділи й захопили панівну висоту. Тоді полковник Пушкін ввів до бою резерв – батальйон важких танків КВ старшого лейтенанта Батаєва, в екіпажі якого водієм танку був наш земляк В.П. Юбкін, нагороджений за ці бої орденом Червоного Прапора, а в 1945 р. він став Героєм Радянського Союзу.  

Зведення Радінформбюро повідомило, що в боях під Дніпропетровськом німці втратили 99 танків, 100 автомобілів, 60 протитанкових гармат, 10 бронемашин, 50 мотоциклів, десятки мінометів і гармат, понад 1000 солдат і офіцерів. У цих боях відзначилися і були нагороджені танкісти Чорнобаев, Трошин, Самохін, ст. лейтенант Батаев, політрук Флегентов, розвідник Н. Акіменко, а Ю.Г. Пушкіну за зразкове і вміле керівництво боєм, особисту мужність указом від 9 листопада 1941 р. було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

23 серпня 1941 р. голова штабу сухопутних сил Німеччини Ф. Гальдер у своєму військовому щоденнику писав: «Біля Дніпропетровська відбуваються затяжні бої на західному березі Дніпра, обстановка потребує введення головних сил 1-ї танкової групи».

У ніч на 25 серпня надійшов наказ відступити на лівий берег по двоярусному залізничному мосту. На лівому березі 8-ма танкова дивізія зосередилася на ділянці Амур-Піски та Підгородне, й вела бої з фашистами, які прорвалися на лівий берег. З кінця вересня до середини жовтня дивізія діяла в районі Богданівки та Павлограда, де досить довго точилися бої. Невеличка група військ під командуванням полковника Пушкіна успішно стримувала натиск супротивника. Пушкін протиставив ворогові тактику широкого маневру силами, що давало можливість завдавати ворогові збитків і втримувати оборону. І тільки прорив фашистів на півдні та вихід їхніх сил на територію Донбасу змусив командування фронту дати наказ частинам Червоної армії залишити Павлоград і відступити на Червоноармійськ у тил для відпочинку та поповнення особового складу та техніки. 

У листопаді 1942 р. Ю. Пушкіна викликали в Ставку Верховного Головнокомандування, де він отримав наказ очолити 23-й танковий корпус, який взяв участь у Сталінградський битві. В січні 1943 р. у складі 3-ї гвардійської армії корпус брав участь у прориві ворожої оборони з метою оточення Сталінградського угрупування. Від Шарпаєвки до Сіверського Донця, майже 100 кілометрів, Ю. Пушкін вів своїх танкістів по ворожих тилах, знищуючи окремі підрозділи, штаби, порушуючи комунікації, захоплюючи трофеї. В цьому наступі було визволенно Краснодон. За ці та інші успішні бойові операцій Ю.Г. Пушкіну було присвоєно військове звання генерал-лейтенант бронетанкових військ. 

Після довгих оборонних боїв на Сіверському Донці у вересні 1943 р. танкісти Ю. Пушкіна перейшли в наступ, визволили Красноармійськ і 8 вересня, відірвавшись від основних сил Південно-Західного фронту на 40–70 км., вийшли на кордони Дніпропетровщини. Бойове донесення від 8.09.1943 р. повідомляє, що танкісти в цей же день зайняли селище Межову і продовжили наступ на станцію Чаплине. 9 вересня 3-тя танкова бригада корпусу оволоділа Васильківкою, і надала допомогу 39-ій танковій бригаді в оволодінні станцією Чаплине, за що обидві бригади отримали найменування Чаплинських. Удар танкістів по станції був настільки стрімким і посиленим, що фашисти не витримали і відступили, залишивши на станції великі трофеї, багато зерна, яке не встигли вивезти, та ешелони з військовим вантажем. 10 вересня частини корпусу продовжили переслідування ворога в напрямку Синельникового, бій за яке точився протягом дня, але танкісти змушені були відступити, бо підмога ще не підійшла. У цих боях танкісти не мали забезпечених тилів і флангів, цілодобово перебували в бою, ворог не раз намагався повернути визволенні населенні пункти, все це потребувало особливих командирських здібностей: блискавично приймати рішення, передбачувати всі можливі ускладнення, надавати допомогу комбригам й не стримувати їхні ініціативи. Незабаром підійшли частини 1-го механізованого корпусу генерала Русіянова. Разом вони перемелювали живу силу та техніку фашистів не давали їм відступати за Дніпро і посилювати там оборону Східного валу.

А 18 вересня 1943 р. на кордони Дніпропетровщини вийшли стрілецькі частини фронту, і почалося масове визволення території області. 23-й танковий корпус продовжив наступ в напрямку Запоріжжя й взяв участь у його визволенні 14 жовтня 1943 р. 

Хоча основною силою наступу на місто була 8-ма гвардійська армія, у вирішальному ударі головну роль відвели частинам інших армій, особливо 3-й гвардійській. Функції своєрідного «джокера» покладалися на мобільні з’єднання 23-го танкового та 1-го механізованого корпусів. Обидва корпуси у взаємодії зі стрілецькими дивізіями йшли в бій зустрічними курсами з південного і північного сходу. У штурмі були задіяні 270 танків і 48 САУ.

Наступ розпочався о 22-й годині й особливо стрімко розвивався з півдня. 23-й корпус взаємодіяв з 59-ою гвардійською дивізією 3-ої армії, десант якої мав на броні своїх танків. У другому ешелоні успіх закріплювали два стрілецькі корпуси.

Хроніку наступу дозволяє відтворити бойове донесення командира танкового корпусу, надіслане в розпал бою о 5-й годині ранку. Ю. Пушкін доповідав, що на підступах до Запоріжжя ворог у районі р. Мокрої Московки мав два протитанкові рови, які прикривав протитанковою артилерією та мінними полями. На східній і південній околицях селища Південне на наступаючих чекала протитанкова артилерія. Можливості маневру обмежували заміновані узбіччя дороги на селище. Попри це на другу годину ночі корпус увірвався до селища Південне й до четвертої години разом з 59-ою стрілецькою дивізією і 34-им стрілецьким корпусом оволодів ним. Станом на п’яту ранку корпус із десантом подолав рубіж р. Мокра Московка. Дорога до історичного центру Запоріжжя (старе місто) була відкрита. Декілька годин бою обійшлися корпусу втратою трьох «Т-34», які згоріли від артилерійського вогню, й 10-ти, що підірвалися на мінах.

Символом-обличчям визволителів став командир танкового взводу 23-го корпусу лейтенант Микола Яценко. 13 жовтня на напрямку запланованого для корпусу удару він провів розвідку боєм, яка змусила німців розкрити розташування вогневих точок, особливо протитанкових. У ході нічного марш-кидка танк Яценка першим здолав міст через Мокру Московку. Яценко був двічі поранений, але поле бою не залишив. Невдовзі він загинув, отримав посмертно звання Героя Радянського Союзу. У 1960 р. у Запоріжжі встановили танк-монумент з іменами екіпажу М. Яценка.

Після визволення Запоріжжя 23-й корпус, маючи великі втрати, знову повернувся на Дніпропетровщину де, поповнювався і доукомплектовувався, після чого брав участь у визволенні правобережної частини області. Штаб корпусу на той час розташовувався на Карнаухівських хуторах. Корпус вів бої за визволення населених пунктів Софіївського, Солонянського, Криворізького та Апостолівського районів. 

На початку листопада було визволено Київ і Білу Церкву, що дало можливість генералу Пушкіну розшукати свою родину, яка залишалась в окупації. Про її долю він не знав нічого з липня 1941 р. У січні 1944 р. під час недовгої перерви в наступальних боях на Дніпропетровщині, коли частини Червоної армії готувалися до чергового наступу, Пушкіна відпустили провідати родину. Яке то було щастя обійняти синочка та дружину.  

Після визволення Кривого Рогу війська 3-го Українського фронту готувалися до вирішального кидка в напрямку на Одесу та Миколаїв. 6 березня 1944 р. частини 8-ї гвардійської та 46-ї армій форсували річку Інгулець і перейшли в наступ. 10 березня в бій були введені частини 23-го танкового корпусу. А 11 березня біля с. Баштанка Миколаївської області, недалеко від території тільки-но визволенної Дніпропетровщини, Юхима Григоровича Пушкіна було смертельно поранено осколком авіабомби. Поховали його в м. Дніпропетровську на меморіальному кладовищі Соборної площі. В 1946 р., коли місто ще лежало в руїнах, на центральному проспекті легендарному визволителеві встановили пам’ятник, танк Т-70, а в 1965 р. реконструювали і на постамент встановили танк Т-34. Таким ми знаємо його і сьогодні. В обласному центрі є і вулиця Ю.Г. Пушкіна. Залишивши столицю переїхала до Дніпропетровська його дружина Клавдія Іванівна з сином Віктором, аби бути поруч із могилою дорогої людини. 

За роки війни Пушкін Ю.Г. був багато разів персонально відзначений у наказах Верхового Головнокомандувача СРСР Й.В. Сталіна, мав нагороди: Золоту зірку Героя Радянського Союзу, Орден Леніна (1941), Орден Вітчизняної війни 1-го ступеня (два), Орден Червоного Прапора (1942), Орден Суворова 2-го ступеня (два) (1943), Орден Кутузова 2-го ступеня (1944).