Рукотворна краса Раїси Криськової

Народилася Раїса Данилівна 19 травня 1940 року в селі Лебедине на Нікопольщині. Мама її померла рано, залишивши з чоловіком-інвалідом війни трьох синів і доньку. Вишивати хрестиком і робити мережку вперше показала мама. В пам’ять тих років зберігає майстриня свою першу вишиту ще в 13 років доріжку (прямокутна серветка), а в 19 доробок вже складався зі  скатертини та двох рушників.

Лебедина пісня

– Під час нашого знайомства в 1959 році мене зачарували її вишивки: доріжка 1954 року, яка  є в нас до сих пір, картини, рушники та скатертина, – згадував чоловік Володимир Юхимович. – Наряду з вишивкою вона в’язала, шила і обслуговувала чотирьох чоловіків (батька та братів), поралася по господарству.

І після народження двох синів не полишила улюбленого заняття, постійно вишукуючи нові й нові ескізи. Працюючи в «Союздруці», отримуючи для кіосків величезне розмаїття журналів і газет, мала можливість знайомитися з ілюстраціями, схемами вишивок, плетіння спицями та гачком, обирати вподобане і творити. Умілі руки вишивали дрібненьким хрестиком сорочки, рушники, картини, доріжки, мережили серветки. Її хлопці (чоловік і сини) завжди в усьому підтримували, допомагали розшукувати нитки, були першими порадниками і свідками народження виробів.

Наприкінці 2003-го і сама зважилась написати до улюбленого журналу «Вишивка та в’язання», і в другому номері 2004 року надрукували її листа й одну з найбільших робіт – Монастирський килимок, на який витратила вісім місяців, а нараховує це панно 250 тисяч хрестиків. Раму для нього виготовив старший син Анатолій, який, відкривши майстерню, займався виробами з деревини і робив всі рами для маминих робіт, додаючи їм завершеності. Ця краса вже встигла побувати не на одній виставці і не в одному районі нашої області.

До 300-річчя Васильківки вишили і подарували місцевому краєзнавчому музею два панно: «Герб України» та «300 років Васильківці».

Разом із чоловіком представляли свої роботи і разом освоювали нові види рукоділля. Одним з таких стало ткання килимів. Володимир Юхимович був родом із Хмельниччини. В його рідному селі завжди ткали полотно, тож освоїти ткацький верстат було не складно. Так з’явилися в домі вовняні килими на диванах, кріслах, подушечки, виткані портрети Тараса Шевченка та Богдана Хмельницького, які милували око не тільки вдома і на виставках, а й на засіданнях клубу «Берегиня», що діє при Васильківській центральній бібліотеці, бо родина завжди в центрі подій, активні учасники в селищних заходах. Освоїли й вишивання білим по білому, яка об’єднує мереживо та вишивку. Разом отримали чимало подяк і грамот, є і дипломи. Одними з найдорожчих для Раїси Данилівни є Диплом лауреата VI обласного фестивалю сімейної творчості Придніпров’я «Душі криниця-2007», Диплом за участь у обласному фестивалі «Звідси воля розлилася» на честь Всеукраїнських днів козацької слави на Нікопольщині в тому ж 2007-му – бо отримані на малій Батьківщині, та останні сімейні, бо наприкінці року, після 47 років подружнього життя залишилася сама… 

Політ із одним крилом

Пережити втрату знов допомогло давнє захоплення й онуки. Вишивати стала скатертини невісткам, весільні рушники онукам, сорочки дітям, онукам, братам, кумам. Освоїла ще гердан – шийні бісерні прикраси у вигляді вузької смуги. На конкурси та фестивалі їздити стала значно рідше, почало підводити здоров’я. Та все ж майстриня є дипломанткою обласного фестивалю-ярмарку «Петриківський Дивоцвіт» (2008, 2009, 2010, 2012, 2013 років), І обласного фестивалю «Петриківський ярмарок» (2012), лауреатом ІІ туру обласного фестивалю народної творчості «Моя родина – Моя Україна» (2006), отримала І місце в районному турі Всеукраїнської культурно-мистецької акції «Мистецтво одного села», подяку за участь в мистецькій акції «Моя єдина Україна» (2014), в обласному благодійному етно-фестивалі «Петриківський Дивоцвіт» (2014), безліч грамот і подяк від керівництва району (2006–2018 років).

У 2020 році Раїса Данилівна відсвяткувала 80-літній ювілей. Виросли сини, піднялися старші внуки, підростають менші і чотири правнучки… Життя триває. І допоки зір дозволяє, вона завжди з голкою та полотном мріє, що дочекається, що хоч одній із правнучок встигне передати бажання, любов і майстерність до вишивки.