Річка Гайчур – ландшафтний заказник Покровського краю!

Довкілля починається з любові

Тихо Гайчура плине вода,
Свої хвилі у Вовчу впліта.
Все ріка пам’ятає,
Все розказує гаю
Про колишні буремні літа...

                              Ольга Будугай 

Українські річки красиві та славетні, оспівані в народних піснях, уславлені поетами та прозаїками. Чого варті лише зачарована Десна, велична ріка Дніпро, райський Дунай, легендарний Дністер, таємнича Нічлава….

У селищі Покровському є свої мальовничі заповідні куточки, де панує безтурботна велич природи, вони входять до природно-заповідного фонду загальнодержавного та місцевого значення. Ландшафтний заказник «Річка Гайчур», площа якого становить 254,5 га, створений у 2010 році. До заказника належить фрагмент річки Гайчур і прилеглі балки в районі сіл Андріївка, Олександрівка та селища Покровське.

Степова річка Гайчур – ліва притока Вовчої. Ось як пояснюється назва цієї річки в книзі «Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской Епархии»: «Гайчул – слово татарское, состоит из двух слов, Гай – эй, эх! И Чуль – старое негодное к носке платье. Отсюда Гайчуль может означать реку, заросшую куширом, болотистую, негодную». Окрім того, існує інша версія походження назви. Вона складається з двох тюркських слів «гай» – вільно, легко, «чур» (або «чул») – степ. Тобто річка, що вільно тече в степу. Назва виникла в ті часи, коли в цих місцях певний час перебували татарські орди.

Свій початок бере вона з височини – «324», південніше селища міського типу – райцентру Більмак (кол. назва – Куйбишеве), поблизу залізниці. Інші її притоки починаються на південно-східній околиці селища міського типу Комиш-Зоря (Приазовський кряж). Річка протікає через Більмацький (Куйбишевський) і Гуляйпільський райони Запорізької області, Покровський район нашої області. Довжина річки – 134 кілометри. 

Гайчур – тихоплинна річка, яку можна переходити навіть вбрід. Вона дуже замулена, заросла очеретом, ситнягом. Береги ріки рясно поросли високими розлогими деревами, густо помережані стежками людських доль, тягнуться кудись далеко, щоб на обрії злитись із небом і створити вічну гармонію землі й неба, плинного й вічного, насущного і тимчасового. Як не сповнитися повагою до цієї чарівної та спокійної річки, яка зберігає весь історичний досвід нашої рідної землі. 

Спогади козацького батька

Річка Гайчур, що в степу тече,
Вільна, ніби козака плече.
Степ і воля побратались навіки
З берегами рідної ріки...

                                     Ольга Будугай

Видатний вчений, історик, етнограф, письменник, археолог Дмитро Яворницький присвятив свою діяльність дослідженню козаччини. За порадою професора М.І. Костомарова, перш ніж писати історію Запорозького козацтва, він обійшов всі запорозьки шляхи. Був Дмитро Іванович і на Покровщині. А ось, як розповідає академік в своїй книзі «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» про свою подорож по річках Гайчур і Вовчій наприкінці ХІХ століття: «Одного разу мені захотілося оглянути річку Ганчул (Гайчур) на тому її місці, де вона впадає в річку Вовчу, утворюючи собою дуже високий, що виступав у річку, ніс і відділяв у часи козаччини Кальміуську паланку від паланки Самарської. Було під вечір, коли я в супроводі діда Данила Неліпи, відправився до Ганчулу і сів у човен. Ми попливли по течії ріки з півдня на північ. Човен наш ішов, ніби в панорамі: з лівого боку – берег, всіяний великим гранітним камінням, з правого – берег, закутаний високим очеретом і густим гаєм дерев, частково осиками, частково татарським кленом, частково диким терником. Скоро підплили ми до того самого місця, де Ганчул у вигляді правильної напівдуги, повернувши з заходу на схід, з стрімкою силою мчить у Вовчу-ріку.

У місці злиття цих річок із материка утворюється невеликий мис, із обох боків обрамлений густими непролазними хащами і високим, більше трьох сажнів, очеретом. Береги мису з обох боків підмиваються водою, вони такі стрімкі і такі високі, що залізти на них немає ніякої можливості.

Дещо нижче мису, по річці Вовчій, від багатьох похилених до води дерев, утворюється щось на зразок природного павільйону. Проникнувши під цей павільйон, ми трохи перепочили, а потім знову продовжили своє плавання. По ліву руку від нас йшли наділи селян Покровського, по праву – володіння Ф.І. Михеєва.»

Краю мій рідний
Покровський краю,
Степова перлино,
Земного раю
Чисте джерело.
З усіх усюд
До тебе серцем лину,
У дивну казку,
У своє село. 

                           О. Гасенко

Краєзнавці В. Процан і Г. Мицик є справжніми літописцями Покровщини, вони скурпульозно збирають маловідомі факти з історії рідного краю, легенди та перекази. Результатом їхнього багаторічного краєзнавчого пошуку і досліджень стала книга «Це – моя земля! Неповторна і єдина…». На сторінках видання можна ознайомитися зі спогадами місцевих мешканців, котрі залюбки згадують, якою була річка Гайчур у минулому: «Ось як про Гайчур розповідає мешканка Покровського Агафія Федорівна Тищенко. В дитинстві вона з батьком жила на території комуни «Маяк», в одному з відділень, що було в селі Братське. Зима 1940 року видалася надзвичайно сніжною. У березні раптом настало різке потепління. Швидко почав танути сніг. Річка набухла, почала виходити з берегів. Лід тріщав, ламався, ставав сторчма і плив за водою. Стрімкою була течія розбурханої ріки. Місцеві жителі ставили на березі так звані тички (палички), за допомогою яких визначали, як швидко прибуває вода. А вода прибувала так стрімко, що тички не встигали переставляти. На ніч вирішили виставити сторожу, щоб на випадок затоплення села здійняти тривогу. Вночі ще дужче потепліло. Лінія подачі високовольтної енергії з Дніпрогесу на Донбас, що проходить мимо села, опинилась у воді. Хутірці, що містилися трохи ближче до річки, Гайчурок і Толубці, були знесені водою і кригою. Після цього їх вже не відбудовували, вони були надзвичайно пошкоджені повінню. Північно-західна частина села Андріївка (тоді там було село під назвою Білозірка) також було підтоплене. Річка несла на своїх хвилях солому, дерева, стіжки сіна, на яких, траплялося, сиділи кури. Пливло чимало різного збіжжя, мотлоху. На ранок вдарив сильний мороз, річка почала входити в береги. Лід, який був розкиданий довкола, пролежав, здається, аж до травня. Розливи річки траплялися не лише навесні, а й влітку. Повінь очищала річку, відкривала її джерела. 

Річка була багата рибою. По берегах росли очерети. Очерет був хорошим будматеріалом. З нього робили дахи будинків, сараїв, накладали на стелю. Одного літнього дня житель Братського Семен Міхно заходився косити очерет, заодно закинув вудочку в річку. Накосивши очерету, вирішив перевірити, може, щось спіймалося. Потяг одну вудочку – чує, ніби, гачок за щось зачепився. Потяг дужче, бачить, наче штани якісь тягне. «Що ж воно в біса почепилося? Штани загубив хтось, чи що?». Лише встиг так подумати, як ті штани раптом сильно смикнули вудку. Від несподіванки рибалка впав у воду, однак вудку з рук не випустив, став гукати дітлахів, які гуляли неподалік. Діти підбігли, спільними зусиллями з води витягли здоровенного сома, який навіть в ночви не вмістився».