Річка Вовча: історії «блакитного шляху» Дніпропетровщини

Найдовша річка Покровщини

Тече мінливо, неохоче,
З кряжів Донецьких річка Вовча,
Змією русло вигинає,
Світанки сині розкидає,
На берегах своїх.

Блукає степом, задрімає,
Все ж не стоїть, а протікає,
Дощем сухе десь поле зросить,
Човни рибалок позаносить,
Під верби в холодок.

Скупає сонце розігріте,
Дітей, дорослих в спеку літом.
А коли осінь жовта гляне,
Заб’є туманами лимани.
Мости, немов в диму.

В чаклунку ніч повільно ввійде,
По лісу прохолода піде,
На хвилях зірку розгойдає,
У очерет густий сховає,
Щоб місяць не знайшов …

І знову степом помандрує,
На водах небо поцілує.
Віки протягне за собою,
Каймою блисне голубою,
В Самару потече …

О. Гасенко

Серед річок Придніпров’я Вовча посідає особливе місце. Вона бере початок в Красноармійському районі Донецької та протікає по території Дніпропетровської області. Місцями річка пересихає, місцями трапляються численні плеса до 50 метрів шириною. Річище, поступово розширюючись, утворює вири та розливи. Перебіг річки змінюється від сильного до спокійного в залежності від рельєфу місцевості. Вода в ній каламутна, непрозора, але любителів риболовлі це не зупиняє. 

Свій початок річка Вовча бере неподалік хутору Вовчого Ясинуватського району, що поблизу Донецька. Тут у заростях осоки, частухи та інших вологолюбних рослин тече струмок завширшки до півтора метра і глибиною 10–15 сантиметрів. Потім течія водного потоку переривається, далі знову знаходяться життєдайні джерела, і річечка поступово набирає сили. У Дніпропетровській області річка стає повноводною з глибиною до декількох метрів. Вовча тече по Придніпров’ю через Покровське, Васильківку, Великоолександрівку, Троїцьке, місто Павлоград, Межиріччя і поблизу села В’язівок впадає в Самару. 

Вовча – це маленький світ, в якому мешкають представники мікроорганізмів, кілька видів водоростей. Наявність великої кількості найпростіших, ракоподібних, молюсків, черв'яків, водних комах приваблює безліч пташок. Птахи з задоволенням гніздяться по берегах заплавних озер. Тут мешкають сірі качки, крижні, шилохвости, свищі, широконіски, сірі гуси, ниркѝ, казарки, лиски. Водоплавні зупиняються на берегах річки під час прольотів, а також вибирають ці місця для постійного гніздування. Багато з них селяться в густій рослинності в безпосередній близькості до водойми, хтось вибирає заболочені ділянки заплави, інші вважають кращою відкриту воду для денного існування, відлітаючи на ніч до лісового масиву, а деякі будують плавучі гнізда.

Багатий і звіриний світ. У місцях, де річка віддаляється від населених пунктів, можна зустріти бобра і зайця, горностая і ховраха. Повсюдно зустрічаються гризуни – полівки, хом'яки, нутрії. Рослинність залежить від особливостей берегової лінії. Часто береги бувають порослі очеретом, а напівзанурені рослини представляють латаття, куширі, німфейник. Вовча рясніє представниками рибних сімейств. У водосховищах багато щуки, судака, окуня, ляща. У місцях річки з крутими перекатами поширена ловля головлів, коропові ловляться в спокійних розливах з великою кількістю очерету й осоки. У нижній течії промишляють сома, що досягає значних розмірів. На мілководдях водиться багато плотви, густери, ляща, судака, уклейки та інших риб. У середній частині з нешвидким плином і урвистими берегами звичайні головень, краснопірка, короп, окунь, щука, карась. У місцях, де річка більше схожа на гірську, з бурхливою течією і перекатами, часом активно клює головень. 

Для збереження біорозмаїття регіону створено орнітологічний заказник «Булахівський лиман» і ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Бакаї».

Річка Вовча є найбільшою і найдовшою лівою притокою Самари, її довжина 323 км.  У неї впадає 497 малих річок і струмків (включаючи 435 із довжиною менше ніж 10 км).  До середини 60-х років XX століття річка була судноплавною, а зараз використовується переважно для зрошення. Самою долею було вготовано Вовчій нелегке життя. Щоб дістатися великої води, їй треба було здолати не один десяток верст між Донецьким кряжем і дніпровськими кручами перш ніж злитися з Самарою і разом уже приєднатися до сварливого батечка Дніпра. І потому, не раз розбившись об кам’яні пороги, добігти до Чорного моря. А ще Вовча пролягла поперек Муравського шляху. Її води не раз чули гаряче хрипіння запінених скакунів, її чисте дно зранилося частими копитами татарських орд, які ніби попутний вітер приносив їх із Таврії, виривалися з тернових урочищ, пірнали по глибоких балках, перелітали на своїх легких конях через вузеньку Вовчу, і страшними були їхні дикі набіги в глибину Русі по Муравському шляху. Сотенні дозори запорозьких козаків доходили до тих місць, намагаючись стримати татарську лаву. Їм вдалося заманити в налаштовані пастки окремі роздроблені групи спустошувачів, і тоді по гаях прокочувалася розвихрена луна, в якій були перемішані гик та іржання, українська та тюркська мови, стогін, лайки, свист стріл, шабель і ятаганів …

Таку версію виникнення Вовчої, її історії подає у своїй книзі донецький письменник Іван Костиря – уродженець села Іванівка Межівського району.

В історії Київської Русі річка Вовча знана тим, що вже в IX столітті по ній пролягав природний шлях із Києва до Константинополя й назад. Якщо плавання через дніпрові пороги вниз по течії становило багато труднощів і незручностей, то вгору проти течії воно було й зовсім неможливим, а перетягувати барки та човни, судна і струги сушею мимо всіх порогів на відстань 50 верст було понад людські сили. Тому-то й трималися здебільшого іншого шляху, а саме: з Чорного моря пливли Керченською протокою в Азовське море, далі – річкою Міусом, звідти понад версту йшли волоком у Вовчу воду (ріку Вовчу), з неї – в ріку Самару, а звідти вже в Дніпро. Нинішні степові річки Міус, Вовча і Самара в давні часи були великі та глибокі. Навіть наприкінці XVII століття вони були судноплавними.

Із середини XVIII століття плавали по Вовчій і запорозькі козаки, здебільшого, коли поверталися з далеких походів на турків. Шлях по Вовчій був хоч і неблизьким, зате безпечнішим і легшим. До того ж козаків постійно вабили тутешні місця багаті звіром, птаством, рибою. Про це у своїх працях писав Д.І. Яворницький. На берегах Вовчої запорожці влаштовували зимівники, а після розгрому Січі там поселилося чимало колишніх козаків. Так виникла Сірківка, пізніше Покровське, Дібрівка (Великомихайлівка), поселення Селідове, засноване козаком Селідом та багато інших.

Микола Янков у книзі «Гомін землі. Загадки топономіки» теж згадує про Вовчу: «Є в Україні дві річки під назвою Вовча. Одна з них впадає в Сіверський Донець, відома колись як Вовчі Води. І справді, ще й до цього часу в навколишніх лісах водяться вовки. На берегах річки лежить і місто Вовчанськ. Друга Вовча впадає в Самару, відома в минулому, як Волчьи Води. Її назву виводять від слова «волок». У минулому з Дніпра через Самару і її притоку Вовчу, а далі волоком до річки Кальміус водили струги, байдаки, баржі до Азовського моря».

А ось як розповідає академік Д.І. Яворницький у книзі «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу» про свою подорож по річках Гайчур і Вовчій наприкінці ХІХ століття: 

«Одного разу мені захотілося оглянути річку Ганчул (Гайчур) на тому її місці, де вона впадає в річку Вовчу, утворюючи собою дуже високий, що виступав у річку, ніс і відділяв у часи козаччини Кальміуську паланку від паланки Самарської. Було під вечір, коли я в супроводі діда Данила Неліпи, відправився до Ганчулу і сів у човен. Ми поплили по течії ріки з півдня на північ. Човен наш ішов, ніби в панорамі: з лівого боку – берег, всіяний великим гранітним камінням, з правого – берег, закутаний високим очеретом і густим гаєм дерев, частково осиками, частково татарським кленом, частково диким терником. Скоро підпливли ми до того самого місця, де Ганчул у вигляді правильної напівдуги, повернувши з заходу на схід, зі стрімкою силою мчить у Вовчу-ріку. У місці злиття цих рік з материка утворюється невеликий мис, з обох боків обрамлений густими, непролазними хащами та високим, понад трьох сажнів очеретом. Береги мису з обох боків підмиваються водою, вони такі стрімкі й такі високі, що залізти на них немає ніякої можливості. Дещо нижче мису, по річці Вовчій, від багатьох похилених до води дерев, утворюється щось на зразок природного павільйону. Проникнувши під цей павільйон, ми трохи перепочили, а потім знову продовжили своє плавання. По ліву руку від нас йшли наділи селян Покровського, по праву – володіння Ф.І. Михеєва. Скоро ми дісталися до великого виступу з правого боку.
«Діду!»
«А що, паничу!»
«Що це за виступ такий?»
«Це – Зміїв Кут.»
«Що ж воно таке? Змій тут жив чи що?»
«Ні не змій, а козак такий, як змій.»
«Як це так?»
«А так, що він орудував дуже великою силою, то отут зробив собі печеру та й живе, а як пливе, було, татарюга по Вовчій, то він зараз буц та й вб’є його. Ото узнали люди про його хист та й прозвали Змієм, а по ньому уже і кут Зміїв.»
«Так от як!»
«Так саме!»
Ми піднялися ще далі по річці і побачили праворуч від нас невеликий острівець.
«Що це за острів?»
«Птичий.»
«Чого ж він так зветься?»
«Того що на ньому пташник був.»
«А хто ж його заводив тут?»
«Пан Гнида.»
Було вже за північ, коли я велів повернути човна назад і пливти за течією річки Вовчої». 

Багато віків текла Диким Полем могутня та повновода Вовча. Та річки, як і люди, мають схильність старіти, замулюватися і навіть зникати з лиця землі. Впродовж останніх десятиліть Вовча змінилась невпізнанно і перетворилася на ланцюжок великих калюж. Від колишньої величі та краси не лишилося й сліду. Натомість – брудна, заболочена вода, забур’янені, засмічені різним непотребом береги. Сьогодні ані купатися, ані споживати річкову воду практично неможливо. Тож суспільству треба активно підтримувати екологічні проекти порятунку річки Вовчої, інакше за якийсь десяток років вона стане звичайною сухою балкою.

Легенди – то сестри мрії людської

Згадуйте предків своїх, щоб історія перед 
Вами не згасла, і золотої нитки не губіть!
Ольга Кобилянська

Віками на нашій землі живуть і передаються з вуст у вуста народу легенди. Нерозривна єдність реального та вигаданого і є головним джерелом їхньої популярності та впливовості, адже недосяжне і дивовижне вражає і вабить завжди гостріше. З Вовчою пов’язано чимало легенд.

Стосовно назви річки, український фольклор має свою версію:

«Ця річка була колись балкою. По балці росли дрімучі ліси. Якось улітку, коли дуже припікало сонце, біг по балці вовк. І захотілося йому пити. Біжить він балкою і чує під ногами прохолоду. Вовк зупиняється і починає рити яму. І до тих пір він рив, поки в ямі не показалося джерельце, а з нього не потекла вода. Після того балка малу-помалу заповнилася водою і заросла лісом та очеретом. Тоді люди й прозвали балку річкою Вовчою».

Але насправді свою назву вона дістала не тому, що в її заплаві водилося багато вовків, як це іноді пояснюють, а тому, що місцеві мешканці цією назвою зобразили якість води в річці, непридатної не тільки для пиття чи приготування їжі, а й для поливання городини. За аналогією – вовчі ягоди, шкідливі для здоров’я людини. Справді, вода у Вовчій була здавна солонуватою на смак, малопридатною для господарських потреб.

***
Колись давно зграя вовків обрала в діброві місце для житла. Вирили нори і стали в них жити. Вовчиця привела маленьких вовченят. Та якось селяни, які мешкали неподалік, вийшли на полювання, натрапили на нору вовчиці й повбивали всіх її діток. Вовчиці у цей час не було вдома. Коли ж вона повернулась і побачила, що вовченята загинули, вона почала плакати-вити. Цей плач був таким сумним, таким скорботним і безпорадним, що з нори потік струмок, який переріс у річку. Всі вовки – сусіди розбрелися після цього хто куди. Ще довго люди щоночі чули сумні завивання бідолашної матері-вовчиці, яке нібито, лунало з тієї нори. А в селі, звідки прийшли мисливці, вовки постійно загризали домашню худобу – ось у такий спосіб мстили людям за їхню жорстокість.

(Записала учениця Катерина Северин)

***
Назва річки походить від того, що колись люди погнались за вовчицею, в якої були вовченята. Для того, щоб врятувати своїх діток, вовчиця заходилася рити яму, щоб там їх сховати. Несподівано з ями пішла вода. А що ж трапилося з вовчицею та її дітлахами? Вони, нібито, встигли вибігти на пагорб і втекти до лісу. Люди, які спустилися з пагорба вниз, помітили, що низовину швидко покриває вода, вона чимдуж розливається, створюючи річку. Так і народилася річка, річка Вовча.

(Записав учень Олег Сухар з уст батьків)

***
Давно колись в одній місцині жила зграя вовків. Якось помітили вони, що в їхній норі звідкись взялась вода, пробився струмочок і весело задзюрчав. Вовки змушені були покинути ці місця, та й недарма, бо той струмок невдовзі потік широкою балкою, через поля і луки та й розлився повноводною річкою. Цю річку й назвали Вовчою, адже свій початок взяла вона з вовчої нори.

(Записала учениця Олена Манік від бабусі Г. С. Манік)

***
Легенда про Вовчу-Кобиланку
Колись давно під час війни з кримцями російське військо підійшло до річки Вовчої, а де брід, ніхто не знає. Вовча ж, у ті часи була широкою і глибокою. Коли це бачать, понад річкою якийсь чабан овець пасе. Вони покликали його до себе і стали розпитувати, де їм краще річку перейти, щоб рухатися далі, на Крим.
– Якщо допоможеш нам, покажеш брід, то дамо тобі стільки землі, скільки оком охопиш, – сказав чабанові командуючий військом.
– Та чого ж? – відповідає той.– Звісно покажу, за праве діло йдете воювати з бусурманами. Життя від них немає... А від земельки, звісно, не відмовлюся.
Чабан допоміг війську переправитись через річку. Потім узяв велику білу кобилу, сів на неї, виїхав на могилу, став на спину кобилі ногами і подивився навкруги. Ото стільки око сягає – все моє. Російські командири здивувались:
– Та що це ти, мужик, замислив? Ми ж тобі сказали, щоб ти сам на могилу зійшов, а ти на кобилі виїхав та ще й на весь зріст на неї став. Чи не занадто?
– Неправда! – вигукнув чабан. – Ви сказали, щоб я просто піднявся на могилу і подивився навкруги: скільки оком охоплю землі, вся моя. Ну, а стосовно того, пішки мені йти чи на кобилі їхати, нічого ж не було сказано. Ось я й вирішив, що краще сяду на кобилу...
З тих пір і прозвали могилу Кобиланкою (прізвище чабана – Кобилан), річку також. Казали іноді: «Ходімо ловити рибу на Кобиланку». Хоча ця назва не прижилась. А могила Кобиланка й зараз стоїть поблизу села Дебальцеве на правому березі Вовчої (це вже Васильківський район). Примітка: За свідченням академіка Д.І. Яворницького ще в ХІХ столітті Вовчу в народі називали Кобиланкою, тобто кобилячою водою. 

(Легенду записав учень Андрій Парфенюк з 
розповідей своєї бабусі Галини Романівни Загорулько)

За книгою: Мицик Г. Г., Процан В.О. 
«Це – моя земля! Неповторна і єдина…»