Ріка життя

У 2018 році місто Підгородне святкувало своє 240-річчя від дня заснування. Але на місцевості, де так затишно розташувалося маленьке містечко й раніше жили люди…

Плине ріка життя, перекочує на своїх хвилях народи, грається людськими долями. Залишає у своїх водах пам’ять про найголовніше. Що ж ми, нині живущі можемо побачити в річці життя…

Давні предки на нашій землі

Колись давно тут було Дике Поле, яким торували свої життєві стежинки скіфи. Саме вони, як виявляється з археологічних розкопок, створили перші зразки вишивки. У їхньому вбранні вже тоді були структурні особливості українського одягу й елементи давнього орнаменту. Тому варто схилити голови перед цим феноменом, що пройшов через стільки століть.

На жаль, доля скіфів сумна. Під натиском сарматів, кочових племен, які прийшли з Азії, вони спочатку відійшли на південь, у Крим, а потім і зовсім зникли. Скіфи та сармати, близькі за мовою та звичаями, злилися в один народ. Саме скіфи та сармати залишили нам після себе кургани — свої поховання, до речі в Підгородному їх сімнадцять. Овіяна поезією й легендами наша Монашчина гора — це якраз і є комплекс майже із 30 могил скіфсько-сарматських поховань.

На зміну сарматам східно-слов’янське плем’я уличів. Життя наших предків було напруженим, нелегким. Світ, що їх оточував, скоріш здавався їм ворожнечим, ніж доброзичливим. Уличі населяли його численними богами, які уособлювали різні сили та явища природи. От, наприклад, Бог Всесвіту мав ім’я Род (тому, що їм хотілося його покровительства). Уличі залишили нам містичну та загадкову Царину — Ясенову балку за Підгородним. Там і досі збереглося капище для жертвоприношень.

Ріка життя пронесла на своїх хвилях нашею землею варягів, монголо-татар, залишивши нам у спадок пам’ять про запорізьких козаків. Рідною домівкою став для них зимівник на берегах річки Кільчень.

Козацька доба Підгородного

У далекому 1778 році козацькі зимівники було об’єднано у військову слободу Підгородню. Козацька пісня назавжди оселилася в нашому краї, численна когорта бандуристів примножувала кобзарську славу Підгородного.

Багато запорожців, особливо одинаків на схилі своїх років, або від важких військових ран покидали Січ. Одні йшли до рідних або до знайомих братчиків, інші йшли до шпиталю Самарського Пустинно-Миколаївського чоловічого монастиря (нині Новомосковського).

Цікаво проводилися проводи тих, хто покидав матінку-Січ. Цей звичай у них називався «Прощання зі світом». Козак, який зовсім заслаб, просив Кіш дати йому із загальної скарбниці належну йому платню. Прощальник у супроводі побратимів вирушав у свою десятиденну подорож. Остання зупинка запорожця була на Кільченських хуторах Підгородні. Вершники форсували Супруновий брід, потім зупинялися в корчмі на Битому шляху (нині універмаг «Кільчень»). Добре провівши трапезу, пригостивши всіх присутніх, у гарному настрої запорожці злітали на найбільшу в Підгородньому скіфську могилу. Прощальник востаннє оглядав самарські плавні, вдивлявся в далекий Кодак, кланявся на всі чотири сторони безмежному степу і відправлявся в останнє своє пристанище доживати свого віку. З тих давніх часів і пішов звичай проставлятися.

На Січі був ще один давній звичай: новоприбулим козакам обов’язково давали нові прізвища. Хтось із запорожців подивившись на новачка із підгородненських хуторів сказав, що цей парубок — худий та довгий, неначе кочерга. Так і прилипло до нього прізвище — Кочерга. На честь свого славного предка, усіх хлопчиків, що народжувались у роду Кочергів називали Іванами.

Деякі корінні роди Підгородного, на прізвище Живолуп, Старишко — здавна «по-вуличному», прозивалися «Пікінер». Старовинне прізвисько збереглося за ними й донині. Також це слово збереглося і в офіційному прізвищі Пікінер, яке й нині є у м. Підгородне.

За документально підтвердженими історичними відомостями у 1769–1770 рр. відбулося повстання пікінерів. Це сталося в Новоросії, на українській укріпленій лінії на ріках Орелі та Дінцю, яку охороняли спеціальні пікінерські кінні полки: Дніпровський, Полтавський, Донецький. Козацьке поселення слободи Підгородня поповнилося втікачами з числа активних учасників повстання. І прізвище Пікінер, свідчить про те, що в колишній слободі Підгородня й досі мешкають нащадки давніх повстанців із піками.

Про козацькі прізвища Підгородного

Про стародавні запорізькі зимівники, вздовж лісистого правого берега річки Кільчень на території Підгороднього ще й досі нагадують численні назви урочищ (займищ): Довбишеве, Патретного, Волошкове, Лінського, Коваленкове, Щучине, Пасішне, Хлистунове, Чорного, Батового, Карпенкове, Буланого, Сутулине, Потягайлове та інші.

Про це свідчать і старовинні назви деяких «кутків», що існуютьі досі: Качурівка (жив зимівником козак Качур); Мухівка (від козака Мухи); Симонівка (першим оселився козак Симон Драган); Рибівка (жили козаки Водоп’яни або Рибці).

З козацької давнини дійшли до нас типові підгороднянські прізвища: Волошко, Потягайло, Кудим, Лінський, Сутула, Драган, Патретний, Белюх, Чорний, Карпенко, Сендецький, Погорілий, Коваленко, Каракай, Коваль, Товстик, Чиргин, та інші.

Плине ріка життя…

Після ліквідації Запорізької Січі на землях Катеринославського намісництва, утворився своєрідний вакуум. На підгородненських землях із дозволу і з заохоченням царського уряду поселилися болгари, серби, болгари, молдавани, грузини, цигани.

У 1789 році на обох берегах річки Кільчені виникли дві німецькі колонії — Іозефсталь і Кронцгартен. Назва першої колонії означала «долина Йосипа», другої — «крона квітучого саду». Катерина ІІ на 30 років звільнила їх від податків і військової повинності. Колоністи-меноніти залишили нам у спадок знамениту Вежу, своєрідну родзинку нашого міста, яка пережила лихоліття двох воєн, вціліла під час бомбардувань, щоби ми могли доторкнутися і відчути подих історії нашого краю…

Бурхливі води річки життя викидають на берег не менш бурхливі події української революції, коли думки й погляди розділилися, коли брат пішов на брата… Смута революційних років, перші СОЗи, комуни, колгоспи, голодомори…

Плине ріка життя, несучи на своїх хвилях тих, хто пішов захищати свій дім у далекому 1941. Тих, хто своїм тілом прикривав своїх рідних, близьких…

Мирне життя теж багате подіями, які зберігає Ріка життя, розпад Союзу, довгоочікувана Незалежність.

І знову хвилі чорніють — боротьба за недоторканість кордонів та Незалежність продовжується… Як набат, як сирена три страшні літери АТО!

Нащадки козацької слави, славні сини України, зараз боронять нашу країну від ворога.

… Плине ріка життя, що побачать у її водах наші нащадки? Мабуть, кожному з нас слід задуматися над цим. Хто ми? Що ми? Що залишимо по собі?..