Божко Сава Захарович
Сава Божко – голос українського степу

Сава Божко – письменник Розстріляного відродження «із суто українською художньою ментальністю: його цікавили національна культура, фольклор, колорит народного побуту, характер родинних і сімейних стосунків, доля й світовідчуття народу, проблеми села й міста, зростання самосвідомості нації, життя й розвиток регіонів, історичний та сучасний колорит степів, степової України, визвольний рух та його ватажки, складність і протиріччя національного духу, колізії української історії, сучасні мистецькі (літературні, театральні) тенденції…».

Його постать трагічна – жертва репресій, вигнання та післявоєнного голоду. Поки що не досконало досліджена його творчість як письменника, журналіста, громадського діяча. Є окремі публікації О. Голобородька, Я. Голобородька, В. Заремби, В. Оліфіренка, М. Пудла, М. Чабана, Н. Чухонцевої, мемуари Т. Масенка, Г. Костюка, В. Минка, О. Кундзіч та інших його біографії та творчості. С. Божко вартий окремої фундаментальної книги. Окрема книжечка матеріалів конференції про письменника Межівщини Сави Божка є у фондах ДОУНБ.

Хоча його проза і відбиває особливості доби 1920–1930-х рр., та все ж містить новаторські акценти: історичний погляд на дійсність, активна громадська позиція, він один з перших звернувся до художнього осмислення минулого. Сьогодні на часі переосмислити історичні матеріали в творах Божка, як то освоєння Донбасу чи умовно-історичного в повісті «Над колискою Запоріжжя» (1925). Перевидання цього твору увійшло в збірку історичних оповідань «Заклятий козак» (1994). Як і деякі пролетарські письменники Сава Божко любив Україну, хотів бачити її вільною і розвиненою, хоч і на комуністичних засадах. Починав свою творчість з вірою в ідеї соціалістичної революції та писав романи з вираженою національною ідентичністю.

Письменник Катеринославщини Сава Божко зробив внесок в організацію літературного процесу в Харкові, Херсоні, Кам’янці-Подільському 1920–1930-х рр. Але найбільша заслуга Божка – його степовіада, яка стала високим зразок художньо-історичної майстерності письменника. Роман «В степах» – соціокультурна та духовно-психологічна епопея, що розгорталася в степах сходу та півдня України. С. Божко став одним із письменницької когорти національного художнього Відродження. В його творах сфокусовано ментальність української історії, поетика національної свідомості, епічність реформенної доби. Щоб писати так, треба було народитися в степах, жити тим життям і розуміти українскість. Трохи біографічного.

Народжений в степах

Милий мрійник, безпечний юначе,
Жив для інших, мав добрую вдачу.
Не терпів у житті самоти.
Був у «Плузі», не входив у «Трактор»,
І за чесний і смілий характер
Був потрапив – до Воркути.

Терень Масенко

Він народився в степах, знав і любив свій край, знав багато пісень, легенд, а потім так художньо-історично описав в романах свою степову Україну.

Сава Захарович Божко народився 24 квітня 1901-го року в с. Крутоярівка на Катеринославщині в багатодітній селянській родині (діти: Ганна, Тетяна, Йосип, Феодосій, Пилип і Сава). В степах минало дитинство, був чабаном і оповідачем для інших дітей. Учився в сільській школі, потім у Павлоградській учительській семінарії. Публікує перший вірш у павлоградській газеті «Плуг і молот». Брав участь у громадянській війні, член КП(б)У. У 1923 році закінчив університет імені Артема в Харкові.

Сава Божко належав до Спілки селянських письменників «Плуг», а згодом – до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП). Працював редактором газети «Червоний кордон», в редакціях газет «Студент революції», «Селянська правда» (Харків). Починаючи з 1917 року друкував нариси, літературно-критичні статті в газетах «Селянська правда», «Вісті ВУЦВК», «Пролетар», «Культура і побут», «Комсомолець України», багатьох республіканських журналах. Член СП СРСР з 1934 року. Писав вірші, поеми, дописував у місцеву газету. Окремими виданнями вийшли нариси «Козаччина», «Хмельниччина», «Гетьманщина» (1922), повісті «Над колискою Запоріжжя» (1925), нариси «Чабанський вік» (1927), «Українська Шампань» (1930), роман «В степах» (1930).

У 1932 році письменник переїздить до Херсона. Викладає політекономію в педагогічному інституті та у Всеукраїнському заочному інституті масової партосвіти.

У спогадах сучасників постає привабливий образ письменника товариської вдачі, веселої натури, організатора літературного життя. Григорій Костюк згадує: «Був це наш майже ровесник, бо всього на рік чи два старший від нас. Але він був уже широко відомий і як автор повісті «Над колискою Запоріжжя», і як член-основник Спілки селянських письменників ПЛУГ, і як член центрального бюро ПЛУГу, і як права рука «папаші» Пилипенка (голови ПЛУГу). Його також дуже спопуляризував тоді в своїх літературних гуморесках про плужанські харківські літературні вечори Остап Вишня».

Сава був редактором газети «Червоний кордон», влаштовува вечори літераторів-початківців в одній з інститутських аудиторій, створив філію Спілки селянських письменників «Плуг». До його близьких друзів належали Іван Кириленко, земляк з Катеринославщини, і Євген Гірчак, заступник наркома освіти Миколи Скрипника.

1935 року бюро Херсонського міськкому партії розглянуло персональну справу Божка та виявило, що, працюючи у вищому навчальному закладі, він «протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце». За прояв «націоналістичного ухилу» Божка виключили з партії. Арешт 27 червня 1938 року і особлива нарада засудила Божка на 5 років ув'язнення у виправно-трудовому таборі. Відбував покарання у концтаборі Ухтпечлаг в Ухті, працював на шахтах, рубав ліс і прокладав шляхи у вічній мерзлоті.

Під час обшуку було забрано з квартири письменника і рукопис роману «До моря» – третю частину роману «В степах», подальша доля його не відома, можливо знаходиться в архівах КДБ.

У 1943 році, після закінчення терміну ув'язнення, його беруть на фронт спочатку кореспондентом дивізійної, а пізніше фронтової газети. Повернувся в Україну після закінчення Другої світової війни, йому заборонено проживати в столицях республік і в обласних центрах...

Працював на шахті гірником м. Димитрового Донецької області: «Основная профессия – писатель-журналист. С 18.02–1946 года работал по найму уборщиком породы. С 3.06.1946 г.– газомерщиком. Расчет по болезни 7.03.1947 г. Судимость 1938–1943 ст. им. Московского особого совещания. п. Николаев А.С. за политику заглазно» – зазначено в його обліковій картці гірника.

Повертаючись у рідне село, по дорозі у Крутоярівку, заслабнувши, потрапляє до лікарні села Слов'янка, де 27 квітня 1947 року помирає. Похований був письменник на краю села. Сьогодні на його могилі стоїть скромний пам'ятник із викарбуваними словами: «Український письменник Сава Божко. 1901–1947».

Сава Божко був двічі одружений. Від першої жінки мав сина Тараса, доля якого обірвалася у віці до 50 років. Друга жінка – вчителька Марія Никифорівна Гаркуша. Їхні сини: Гай, Юлій і Всеволод.

У 1960 році Саву Божка реабілітували. Його земляки шанують память про письменника, відбуваються конференції, покладання квітів на могилу, творчі вечори та присвяти. Наприклад вірш Л.С. Захарія:

…Квітнуть чорнобривці.
Куди кинеш з гори оком –
всюди бачиш степи неозорі,
Чумацький шлях кругом,
дістаєш і до Шампані.
Розстріляне Відродження,
Поетична ніжність…
Вчитель, краєзнавець,
Він – степу син, він –українець!

«Він – степу син, він – українець!»
Проза степу

Поетка Межівщини Людмила Яцура присвятила свій вірш «Вірність степу» Саві Божку, який влучно характеризує письменника як художника степу:

Ви чули як співає степ?
Той степ, де Савина душа жива:
Узгір’я вітер обіймає,
Чебрець хвилює й ковила.
Від скіфів та полян… І ми вдихаємо
Цей неповторний, даний Богом рай.
А зорі зверху споглядають
На наш соняшниковий край.
І жайворонок хліборобів кличе:
Пора, весна в своїх правах.
Глянь, Саво, край такий величний
Ти бачив мріючи, у снах?
Тут вірність степу залишилась!
Прийди, поглянь на все, прилинь.
Тут мови слово не згубилось
В звертанні цілих поколінь.

Якщо говорити про степову поетику та прозу, то мабуть Саві Божку належало б перше місце серед літературної прозової «степовіади». Любов до межівських просторих степів змалечку увійшла своїм глибоким, вільним, полинно-гіркуватим подихом в його єство, також відобразилась в романі «В степах», який свого часу був високо оцінений критикою «як найвизначніший твір у цілій українській літературі».

Степові мотиви завжди звучали і в українському фольклорі, в піснях та віршах, у прозі. Степ змальовували як «одвічне прокляття», тяжку працю, поетизували степ як втілення землі, як батьківщину, як поле бою, особливо в героїчному епосі. Степ був чинником формування менталітету українця-козака, навіть символом державності, метафорою життя і права на землю, це символ волі, частина душі українця.

Божко відходить від фольклорних традицій зображення степу. Він вважав, що життя треба зображати «яким воно реально було, і яким воно реально є», та все ж таки не був обділений романтикою. У його романі «В степу» гармонійно співвідносяться історична і художня правда, історичний факт і вимисел, автобіографічні елементи. Роман спирається на ґрунтовно вивчені автором документальні матеріали та історичні праці.

Роман «В степах» починається поетичним описом степу з його безмежними просторами, отарами овець, чабарнями, круторогими волами і чумацькими шляхами. Твір є невеличкими життєвими історіями, новелами, оповіданнями, епізодами з життя села та міста, історична правда яких трансформується в художню. Історіософські питання роману: трагедія історичного розвитку, гуманістичні проблеми, світогляд пересічного українця.

Степ у романі як архетипний український символ сягає національного, міфологічного, геофілософського виміру. Це не тільки пейзаж, який художньо вимальований автором, а й жива стихія, тут розгортаються головні події твору. Степ і людина – два головних героя роману. Новаторство Божка в тому, що він переосмислює образ степу як фольклорну модель, надаючи філософського змісту. Зв'язок людини з природою, зміна духовності українця через руйнування укладу селянина, посягання на його свободу – все це відбувається через змалювання степу. У степах, зустрічається минуле і майбутнє: чабанський, хліборобський степ, який «крають» трактором, немов хлібину, і степ, розритий шахтами, куди з усієї колишньої імперії стягнуто і звезено було шахтарів, часто без документів і бодай якогось права голосу. Не тільки зміни в звичному способі життя відображені в романі, але й те, що їм передувало.

Божко зі знанням справи описує невеличке степове містечко Гришине (зараз Покровськ): «Курів степ копальнями, сходились і з'їздились юрби безробітньої людності, а пунктом їхнього розподілу була станція Генераш. І коли маси робочої людності розпорошились по копальнях, коли увірвалися в підземні товщі степу, тоді тут і там погнало могили сіро-червоної породи та чорно-синього вугілля. Станція стала місцем розподілу і робочої сили, і вугілля, і хліба. Майдан навколо станції обсіли крамниці й будинки ремісників та містечкового купецтва. Закуріли димарі величезних парових млинів, а забране з околішніх сіл та економій зерно перемелювалось на борошно йшло на копальні та дальше – заводи Донбасу»…. «Фінансово-промисловий та землевласницький світ цього багатющого краю жаргонить на всіх мовах».

З перших сторінок роману ми поринаємо у широкий степовий простір, який є часткою душі дійових осіб: «Надходить весна на степи. Ось вона повіває з-за ген того бугра. Через бугор великий чумацький шлях аж до Маріуполя. Це ж оцим шляхом на крилах теплого азовського вітру вона лине-пливе. Легенька, південно-східна соромливо ступає випещеними ніжками по снігових наметах: торкнеться льодового сугробу – стрибає через яри та балочки, припадає злегка до узгір'їв, торкнеться пругкими молодими грудьми високого бугра, м'яко цілує його чоло що од поцілунків тих гарячих чорними латками покривається...»

Письменник зображує степ в усі пори року: навесні, влітку, восени і взимку. Автор романтизує його: вільний, залюблений у циклічній праці, що символізує вічне коло життя і приносить свої плоди.

Ось степ восени: «Восени… в степу сумно. ...Ночі осінні в степу довгі й зажурені. Серед чорної мли, коли помітно вогник, – то щастя. …говорить степ сам із собою нема степової краси, коли через безмежну широчінь не стелиться гадюкою Чумацький шлях з вагонами-возами та волами-паротягами українського середньовіччя. Степ – не степ, коли буйна трава не хилиться під копитами скіфських, гунських та татарських коней, коли пахощі степові не наповнюють людських грудей. Рік за роком, десяток за десятком, тисяча за сотнею, так і завжди – степ: музика і боротьба. «Їхати на степ»… – це означає: встормити в широке черево чорноземне ножа-чересло і краяти його, дорідне та мяке, для себе, для людини…».

Весняний степ: «Тільки запахне весною, а на взгірї біле рядно вкриється чорними латками, отари не втримати на сіні. …встає картина недавнього минулого степу, минулого чабанського віку в степу». «Узгір’я раде. Бугор чуло пускає сльозу, а та сльоза струмочком котиться вниз повз кошару … отара чує перші весняні звуки й не їсть сіна…»

Степ улітку: «Зелена безмежна широчінь лише навколо сіл зорана та засіяна, шовком-тирсою заслана, стелиться куди оком не скинь. Ген-ген аж там, де святий Петро овець жене, шовкова синя далечінь зливається з небом».

Осінь у степовому чабанському віці: «Степ – сизе молоко, лише ген – на могилі – в тому молоці видно кобеняк чабана серед сірої мсаси – панської отари. Мряка і дощ не згинає чабана, і він, як біблейський вождь, з високою гирлигою на сірому фоні на могилі».

Зимовий степ: «Білий сніг зарівняв усі вибалки й ярочки. …Степ-пустеля виблискує вдень на сонці, а вночі жахає безмежністю та бездоріжжям».

Безмежний, загрозливий степ не завжди залишає право вибору його жителів на прихисток. Він позначається  на характерах мешканців: спритних, сильних духом і звиклих до частих змін погоди як природної, так й історичної. Автор знає цих степовиків як самого себе і змальовує їхні степові дороги зі знанням справи, вільно заглядаючи в душу. Наводить багато народних пісень, багато яких знав сам. На сторінках роману Божко відтворив і переповів вустами героїв звичаї степового краю. Звернувся він, природно, і до шахтарського фольклору.

Чабанський вік степу минув, «з появою вугільної промисловості швидко змінює своє обличчя… Новітні плуги крають його дорідну цілину, на його просторах закладаються все нові і нові шахти. Підносяться над степом шахтні копри і естакади, стальними зміями простягаються небачені тут залізниці» (Ковтуненко).

Душа степу у С. Божка позначена рисами внутрішньої історичності, осмислена як жива та мисляча індивідуальна істота. Ідея неминучості змін в оточуючих реаліях, у свідомості, в душі лейтмотивом проходить крізь усю дію роману:

«Косо позирав Сапрон, коли поруч його чабанської цілинної смуги стіною підіймалася золота царина. Колись він та десяток підпасичів серед безмежного степу були повні владарі. А тепер владарі степових просторів губилися непомітними сірими плямами. Бо поруч влітку дзвеніли косарки, гейкали на волів та коней десятки погоничів, а сотки в’язальниць барвистими хустками засівали поле. Ще тієї осені у Сапрона одпала охота до чабанування. Тільки покраяв гострим череслом німець надвоє степ, ввесь чабанський дух у Сапрона підупав».

Для автора степ – це музика і боротьба; поза людьми степ ніщо; степ тримає в собі історію, копита скитських, татарських коней; степ пізнається в боротьбі; степ і людина – антагоністи; треба розуміти музику степу в різні пори року, взимку він завмирає… Степ мінливий, він має чабанський та індустральний вік.

Справжнім Людинознавцем, сміливим і зухвалим, щедрим на слова, закоханим у життя романтиком, який добре знав і відчував людей, а також помічав питомо українське всюди – таким постає перед нами Сава Божко.

Роман Божка був написаний у 1930 році, а в 1986-му відбулося повернення його до читача, перевидання. Історична повість «Над колискою Запоріжжя» (1925), у якій автор подав «власний оригінальний погляд на початки історії українського козацтва» викликала інтерес і в критиці 1920-х рр., і після її перевидання в збірку історичних оповідань «Заклятий козак» у 1994 році.

Історія циклічна, інтерес до української минувшини, національної історії не згасає. Відкриваємо для себе і творчість Сави Захаровича Божка.

Залишу в слові
смуток, біль і сміх
та й відлечу,
звідкіль нема прилету.
Жив просто так,
як тільки я лиш міг,
і наслухав
доби тривожний клекіт.

Олесь Завгородній