Швець-Васіна Олена Іванівна
Олена Швець-Васіна: «Життя – юдольні візерунки, які плетеш для себе сам»

Штрихи до портрета

Поетеса і композитор, культорганізатор, Олена Іванівна Швець-Васіна народилася 27 серпня 1950 року. Родом із Запорізької області. За фахом – фізик (закінчила фізичний факультет Дніпропетровського державного університету), за професією – журналіст міжнародного часопису “Бористен”, за призначенням – лірик.  Член Міжрегіональної спілки письменників України, Конгресу літераторів України. Має збірки поезій «Ромашек серебряный звон» (2001), “Лети крізь час, лети!” (2003), «Портрети Серця» (2007), «Поэтические кванты» (2010).

27 серпня у поетеси, композитора, співачки, члена Конгресу літераторів України (КЛУ) та редколегії Міжнародного альманаху «Форум», Асоціації композиторів Дніпропетровського обласного відділення Національної Всеукраїнської музичної спілки (НВМС), лауреата літературних премій ім. О. Гончара, В. Сосюри і міжнародного фестивалю літературних альманахів «Рідкісний птах», обласних музичних конкурсів Олени Швець-Васіної – день народження. Щороку мисткиня готує до цієї дати своєрідний звіт здобутків – творчий вечір. Але що передувало розквіту творчості, якими були дитинство й юність шановної пані?

Про це й не тільки – в інтерв’ю, яке пані Олена люб’язно погодилась мені дати.

– Пані Олено, у Вас – день народження. Ви – жінка у розквіті сил і мудрості. До того, Ви – публічна особа. Часто-густо Вам доводиться виходити на сцену, Вас знімкують, записують на відео. А якою Ви були у дитинстві? Тихою скромною малечею або веселою розбишакою?

– Моя матуся, Надія Пилипівна Швець, була солісткою ансамблю самодіяльності військового містечка, де батько – Іван Якимович Швець – служив штурманом-льотчиком. З дитинства я чула народні пісні в маминому виконанні (зокрема, важку для співу пісню «Гандзя» мама виконувала під гучні аплодисменти) та вальси і танго, які самостійно вивчив і награвав батько на баяні й акордеоні. Звичайно, я (малеча, як Ви сказали) брала приклад з батьків, повторювала за мамою її репертуар і танцювала під музику батька. Тому виступати перед дорослою публікою не боялася.

Пам’ятаю, як років у п’ять співала в кімнаті Матері і дитини на вокзалі, де батьки, будучи у відпустці, робили пересадку на потяг в напрямку до родинного обійстя. Щоправда, завжди засмучувалася, коли дорослі або діти неуважно слухали пісні в моєму виконанні, особливо якщо співала на воєнну тематику… Смішно, але це – незабутнє.

– Про що мріяла Олена-підліток у 16 років? На що сподівалась? Чи вже тоді Ви знали, що присвятите життя мистецтву?

– Цікаве запитання (посміхається). Мріяла стати слідчим (полюбляла читати пригодницьку літературу, детективи, особливо – фантастику). А закінчила фізичний факультет Дніпропетровського державного університету… Щоправда, й досі інколи вдається (завдяки нехитрим розміркуванням) знайти загублену річ. Безумовно, захоплювалася і музикою, мріяла стати співачкою… І  зустріти велике Кохання!

– На фото – дівчина з великими блакитними очима. Весела, щаслива, мрійлива, довірлива. Чи вдалося Вам зберегти цей стан душі?

– О, так! Любов до музики, літератури, до всього прекрасного на Землі супроводжують мене і донині. Душі творчих людей мрійливі та юні в будь-якому віці. Моє кредо, дароване з Неба, – в одному з моїх поетичних квантів:

Малюю
Музичним Пензлем Поезії
пейзажі Розуму,
портрети Серця,
натюрморти Душі,
симфоджазові картини Тіла.
І кожна нота, буква, фарба
тріпоче вогником вагання –
чи певно вимальовую
потоки світла, звуків, пахощів
короткочасного Життя
в захопленні Любові
серед Степу безмежності?..

– Як ставилися до Вашої творчої діяльності батьки? Чи підтримують Вас зараз Ваші діти?

– Звичайно, батьки пишаються досягненням власної дитини. Але інколи хобі заважає віддавати себе повністю сім’ї, батькам, дітям… Коли автор випускає книжечки поезій, прози, музики тощо власним коштом, коли автор забагато проводить творчих вечорів та готовий 25 годин на добу займатися творчістю, то кому з сім’ї це сподобається? Мої батьки ставилися до такої ситуації спокійно, терпляче, хоча мені, мабуть, хотілося більш високої похвали з їхніх уст… А мої сини – перші слухачі й перші критики моїх нових поезій або пісень. На моїх творчих вечорах вони – в перших рядах!

– У Вашій творчості поезія нерозривно пов’язана з музикою. Але що є первинним? Музика чи поезія? Поезія чи музика?

– Я відповім рядками власного вірша «Поезія – Мелодія Палітри»:

У творах переспіви – це не рідкість.
Хіба даремні за дощами зливи?
Повторне все – негоди, долі, вірші,
Нове – то лише генія властивість.

Рядків безсмертних не створити нині,
Та звуки фарб мені не зупинити,
Бо склад летить по евриці-долині,
Поезія – Мелодія Палітри.

Дай, Господи, осяяння, натхнення,
Мук, радості, і розуму, і сили,
Один рядок, короткий вірш-знамення,
Щоб серце і у темряві зоріло!

Так само можна сказати, що «Музика – Поезія Палітри», або «Палітра – Музика Поезії». Вони не роздільні. А в мені ці прекрасні компоненти мистецтва інколи «сперечаються»: вірші наповнюються мелодіями, навіть дисонансними (коли мова йде про трагічну долю України, війну). А музика пісень начебто підладжується під віршовані рядки – власні або інших поетів.

Я щаслива, що написала і виконую пісні на вірші класиків – Тараса Шевченка, Івана Сокульського; членів НСПУ – Миколи Миколаєнка, Сергія Бурлакова, Анатолія Шкляра, Олесі Мудрак, Людмили Левченко, Олександри Кравченко, Михайла Селезньова, Оксани Маковець; членів КЛУ – Світлани Поливоди, Віктора Невського, Людмили Некрасовської, Олександра Кутняка, Тетяни Валової, Олени Хейфець, Юрія Гашинова, Юлії Гнатюк; самобутніх поетів – Миколи Потійка, Ольги Афанасьєвої, Ольги Соколової, Ніни Євгеньєвої, Олександра Дьоміна, Ольги Приходько, Геннадія Агафонова.

Я щаслива, що в мене були чудові наставники «в напрямку Слова» – Микола Миколаєнко (який в свої роки продовжує творити поезії!), Володимир Сіренко, Анатолій Шкляр, Валентин Чемерис, Григорій Гарченко, Сергій Андрієв, Ольга Афанасьєва… Я щаслива, що професійні композитори, члени Асоціації композиторів НВМС – Валентина Фалькова, Лілія Бігеєва, Олена Ломакіна – створили пісні на мої вірші, а Відмінник культури України Валентина Фалькова написала за моїм сценарієм музику до спектаклю «Музичний бал» для авторського дитячого музичного театру «Надія» ДДМШ № 3 і Будинку вчених.

– Бог щедро нагородив Вас ще й прекрасним голосом. Ви отримали його у спадок чи це цілком Ваш здобуток?

– Всі здібності – до поезії, музики, співу – я маю завдяки Всевишньому і моїм батькам – Іванові Якимовичу і Надії Пилипівні Швець. Як я вище казала, мій тато самотужки навчився грати на баяні, акордеоні та гітарі, а мама мала чудовий голос, була солісткою самодіяльного клубу. Обидва віршували з молодості. На жаль, батька не стало 2 роки тому… А матусі цього року виповнилося 91 рік! Вона й донині віршує вітання рідним і друзям. Взагалі, вся родина Швеців і Руденків (по мамі) була співучою, тобто в мені «співає» родинне коріння. На думку колег за творчими спілками, власне виконання пісень на щорічних регіональних конкурсах вокальної музики «Натхненний дует Придніпров’я» допомагало мені (як композитору і автору слів) ставати лауреатом цих конкурсів.

– Не від одного поета чула, що головне для творчості – мати свою Музу. Без неї, мовляв, неможливо римувати, створювати нове, оригінальне, високе. Який Ваш погляд? Чи надихаєтеся Ви коханням?

– Коли тебе кохають – це щастя. Але найбільше щастя, коли кохаєш ти. Натхнення – це і є Муза – здебільшого приходить саме в пору закоханості, в аурі якої знаходяться майже всі творчі особистості. Я щаслива й тим, що мене кохали достойні чоловіки, і що я сама кохала і кохаю. Нескінченно вдячна своїм «закоханостям», які спонукали взятися за перо. Ось цей поетичний квант – надія проти самотності:

Коли нема нікого поруч,
ви уявляйте, фантазуйте –
придумайте свою Любов.
І на сторінках невиразних
у книзі вашого Життя
постійно будуть яскравіти
слова – писемні знаки Щастя
або його передчуття.

– Яким є для вас ідеал Коханого?

– Яким би не був чийсь ідеал, його неможливо досягнути. Видатні особистості провели все життя в погоні за Мрією, за фантомом-ідеалом… Вважається, що Муза є жінка, всепоглинаюча пристрасть до якої надихає поета, музиканта, художника на творчість і творення. Не кожному вдається, як Франческо Петрарці, до кінця життя мати єдину Музу, свого ангела-хранителя. Після смерті Лаури він оспівував її ще десять років!

Думаю, що для жінки кожний наступний коханий був своєрідним ідеалом. І я настільки обожнювала чоловіків, що навіть не дуже достойна людина (за словами моїх подруг) ставала моїм кумиром. Я придумувала свою Любов. Чоловік, який тільки провів мене додому, повинен був стати моїм чоловіком! Такі почуття до чоловіків втілила в мені моя бабуся Поліна Руденко, мамина матір. Ставши удовою, вона кохала чоловіка, що пішов в інший світ, протягом десяти років, була вірною йому до останнього свого подиху.

Безумовно, я кохала свого супутника життя – відомого поета і літературного ерудита Віктора Ковриженка (Невського), який надихав мене на поезію і музику, присвячену йому. Ось вірш «Яке то щастя»:

Глибока ніч. Метелик сну торкається очей:
по полю із волошками у житі
пливе під парусами Переможець Грей –
сучасний Капітан, поезії Орфей.
Яке то щастя, що ти є на світі!

Слов'ян нащадок – воїн, дворянин і гречкосій.
В твоїх обіймах я забула інших.
Щоденно з трав морських і польових вологу пий,
Криштальних помислів, фантазій-любощів носій.
Яке то щастя, що ти мій найліпший!

Відкрию очі – вмить Фрегат Натхнення на стіні.
Дай, Господи, пізнать Твоєї Віри,
готовою щоб бути до буденної війни
з собою, недовершеною, в сповідях Весни.
Яке то щастя, як кохаєш щиро!

На превеликий жаль, мій Переможець Грей, мій Віктор пішов у засвіти минулого року… Але Кохання і є Кохання, воно непереможне, незбагненне, невичерпне…

В жовтні минулого, 2016-го, року я провела вечір пам’яті Поета і Коханого та зробила презентацію книжечки поезій «Вічномить Кохання», де були зібрані власні поезії і Віктора Невського, присвячені один одному… Донині вірші В. Невського і пісні композиторів Придніпров’я на його вірші лунають на творчих майданчиках міста та в Інтернеті. І будуть лунати, поки є в світі Любов!

– Якщо б могли повернути час на 20 років, що б хотіли змінити, виправити, переробити?
 
– Важке й інтимне запитання. Я б хотіла повернути час до юності – там були зроблені найбільші помилки… «Життя – юдольні візерунки, які плетеш для себе сам» – стверджую я. Однак, що б там не було, в мене – два коханих сина, жива мама; складна, але захоплююча робота культорганізатором територіального центру ветеранів Шевченківського району м. Дніпра, де я і члени ансамблю ветеранів «Горобинка» вливаємо творчу наснагу один одному; мої талановиті друзі; Поезія і Музика, які освітлюють моє життя в темні часи негод. Тому це, що є, нехай залишається у тому ж стані – невиправленим та зміненим. Вважаю, що гріх просити у Господа більше, ніж те, чим він мене нагородив.

– Що стосується Вашого творчого доробку. Чи все вийшло так, як мріялось?

– Я автор 6-ти книжечок поезії – «Ромашек серебряный звон», «Лети крізь час, лети!», «Портрети Серця», «Поэтические кванты», «На свет Любви», «Вічномить кохання», багатьох публікацій в колективних виданнях, ЗМІ, Інтернеті. Ноти моїх пісень теж друкувалися в колективних збірниках, ЗМІ, Інтернеті.

Одна з публікацій для мене особливо важлива. Мова йдеться про збірник поезії «Воїнам Світла» Благодійного фонду «Віта-Дольче» сімейного подружжя Степана Жука і Валентини Попелюшки з м. Мукачеве. Я – один зі ста авторів цього збірника, поезії якого присвячені нашим Героям – теперішнім захисникам Батьківщини. Наше сьогодення знову і знову відзивається в поетичних серцях справжніх українців новими відчайдушними строфами.

Міжнародний літературний альманах «Форум» (де я – член редколегії), який виходить двічі на рік, є своєрідним свічадом, відображаючи творчі досягнення і ставлення до навколишніх подій різних авторів світу. Альманах продовжує кращі літературні традиції, і я горда тим, що друкувалася в усіх тринадцяти випусках.

Я – член оргкомітету міжнародного фестивалю літературних видань та їхніх авторів «Рідкісний птах», запроваджений Дніпропетровською обласною організацією КЛУ (цього року в листопаді відбудеться вже третій фестиваль). Завжди хвилюємося з іншими членами оргкомітету, старанно готуючи цей поважний захід і доскіпливо працюючи над випуском альманаху з творами переможців і учасників фестивалю. До речі, випуск альманаху «Форум» та підготовка і проведення фестивалю «Рідкісний птах» провадяться нами на благодійних засадах.

Мріяла випустити «Смішинки дітей – Ігоря та Артема», яких зібралося чимало, бо я старанно їх записувала з початку народження обох синів (раджу це робити всім батькам!). Мріяла випустити «Азбуку в оповіданнях про хлопчика Германа» (це мій онучатий племінник). Мріяла випустити книжечки своїх пісень – дорослих і дитячих… Нічого, це все попереду! Головне – мир в Україні і в усьому світі!

– Ваші творчі плани на майбутнє.

Вони – у відповіді на попереднє питання. Тільки творчість врятує нас і світ. Рушаймо далі, по стежинках творчих мріянь! Але поки що я мрію про мир в Україні:

Білосніжні душі воїнів і «горобинні буси»

Скільки ягід горобини
На січневому снігу!
Ласувати можуть нині
І синиця, і снігур.

Горобиновий горошок
Геть розбризканий навкруг.
Певно, то зима-ворожка
Мудрувала. А чи крук?..

Ці червоні плями-бризки
Так нагадують мені
Згустки крові… Близько-близько
Свищуть кулі на війні,

В білосніжних Душах мусять
Закінчити свій політ…
Хлопці – в «горобинних бусах»…
…Одягаються в граніт

Воїни. Їх обеліски –
Охорона з-поміж нас!
Незліченні траур-списки…
Серце крається ураз…

Боже, захисти Вкраїну!!
За свободу битва йде…
Юні, молоді, невинні
Гинуть…
        Та ВЕСНА гряде!

Інтерв’ю