Селище Покровське: стародавні мапи свідчать

Селище Покровське належить до давніх козацьких займищ. Утім, тут годі шукати давні об’єкти, які нагадували б про козацьке минуле. Сьогодні тут залишилася лише незначна кількість споруд імперської доби. Час не жалів ані людей, ані будинків. Імена постатей, що творили біографію поселення, та старовинні будинки, які були архітектурною окрасою селища, загубилися у вирі історії. Перерваний зв’язок поколінь, брак джерел та інформації про минуле нерідко призводять до підміни реальних подій легендами, які починають сприйматися як частина місцевої історії.

Покровське, як і будь-яке поселення, має власні таємниці, тому зовсім без легенд також обійтися не можна. Вони допомагають формувати унікальний колорит селища і зацікавлюють як місцевих мешканців, так і приїжджих. Однак, без фактів із достовірних джерел і споруд-свідків далекого минулого, годі уявити собі істинну історію поселення. Зараз у його архітектурному середовищі залишилося не так і багато будівель, які мають відбиток минулих епох. Радянська доба внесла суттєві зміни в первинну планувальну структуру селища. Під час будівництва нових архітектурних об’єктів місцева влада не задумувалася над збереженням минулого. Головним було створити нову країну, нове поселення зі своїми ідеями, новими постатями й новою історією. Не завжди вдавалося створити потужні ансамблі та виконати заплановані на папері архітектурно-планувальні реконструкції поселень. Здебільшого подібні дії призводили до зникнення історичного архітектурного середовища, бо після руйнування того, що не вкладалося в ідеологічні межі, на його місці або нічого не з’являлося, або споруджувалася безлика суто утилітарна споруда. Як результат – відбулася деградація простору поселення. Більшість історичних об’єктів центральної частини, які свого часу визначали його індивідуальність, в радянський час були знищені. Тепер важко відновити первинний архітектурний образ поселення.

Селище міського типу Покровське розташовується в південно-східній частині Дніпропетровської області на правому березі річки Вовчої трохи вище за течією від місця впадіння в неї річки Гайчур. На протилежному березі розташовуються села Богодарівка, Олександрівка та Добропасівка. Долина Вовчих Вод доволі звивиста, її перерізають яр Мечетний і багато балок, серед яких варто згадати Мечетну, Ягідну, Смердючу, Кам’яну, Глиняну та Бузинувату. Ландшафт степовий, правий берег підвищений і схилистий; лівий – низинно-рівнинний. Річкова заплава двобічна, відкрита, з луками, переважно суха.

Клімат помірно-континентальний. Відносно вологі роки змінюються на різко посушливі та супроводжуються частими суховіями. Внаслідок цього територія належить до зони ризикованого землеробства. З часу заснування Покровського великих збитків місцевим жителям завдавали піщані бурі, які знищували врожаї та засипали житлові споруди. Аби убезпечити себе від природних катаклізмів, тривалий час мешканці укріплювали піщані ґрунти, насаджуючи захисні зелені масиви. Така діяльність була доволі успішною.

Попри відсутність природних перешкод, які могли б захистити від численних нападників, і здебільшого несприятливий для ведення господарства ґрунт, люди здавна селилися в межах сучасних Покровського й Олександрівки. Давні періоди перебування людини на теренах селищ і прилеглих населених пунктів не досить вивчені, оскільки археологічні дослідження тут в більшості недостатні. На допомогу приходить картографія ХІХ–ХХ ст., яка доводить існування великої кількості давніх курганів в той час

На мапі Шуберта позначено могили Гостра та Майдан (значний за розмірами поховальний комплекс південніше сільця Олександрівка). За даними Плану земель сіл Олександрівського повіту 1842–1843 рр. ми нарахували вісім могил: Виглядна, Сорончина, Мещикова, Орлова, Задорожнього, Гостра, Бузинувата та Солонцювата. Протягом ХХ ст. більшу частину унікальних «степових пірамід» було розорено. Окремі вцілілі рештки земляних курганних насипів зараз ледве помітні на полях. Значна кількість об’єктів на околицях селища потребує археологічних досліджень і взяття їх на облік як пам’яток археології.

У Середньовіччі річку Вовчу перетинав відомий Муравський шлях. Кочові народи залишили по собі значну кількість топонімів, серед яких і доволі відомі – Гайчур і Янчур. У XIV–XVI століттях у місцевості, де тепер розташоване селище, кочували кримські татари. Пізніше Вовчу запорожці використовували для зв'язків із Доном як суходолом, так і по воді. Із Вовчої вони виходили в її ліву притоку – річку Осикову, а з неї, через Широку або Береснігову, потрапляли до Кальміусу і в Азовське море.

Територія, на якій розташовується сучасне селище, зображена на різноманітних мапах. Одна з найдавніших – Брюса-Менгдена (друкований варіант Яна Тесінга) 1699 р. вказує, що місцевість розташовувалася в межах так званої Малої Тартарії, а неподалік від р. Вовчої (Вовча Вода) на правому березі розташувалася татарська мечеть. На мапі Й.Б. Гоманна 1712 р. вона зображена саме на теренах балки Мечетатарської, на правому березі Вовчої. На мапах Бібікова (1749) і Трускотта (1783) позначено лише річки Вовча (Вовчі Води), Ганчул (Ганчулу, 1749), Янчур (Янсулу, 1749, Янсур, 1775, Кам’янка, 1769), Кам’янка (Кам’яна, 1749), Верхні Терси (Верхня Терса, 1749–1775), уздовж яких жодного населеного пункту не було вказано. На мапі Бібікова, неподалік від місця розташування майбутнього Покровського, вказано шлях з Ізюмської фортеці, що тягнувся на південь до північного узбережжя Азовського моря. На «Мапі частин Харківського та Катеринославського намісництва 1787 р.» позначено лише слобідку Олександрівку, а правий берег порожній.

Існує кілька версій походження назви населеного пункту «Покровське» («Покровка»). За однією з них, доволі сумнівною, селище отримало назву від дня Покрови Пресвятої Богородиці, на який, начебто, запорожці в 1673 р. отримали перемогу над татарами поблизу майбутнього поселення. Ця версія з’являється в другій редакції авторського рукопису з історії смт Покровське, підготовленого в 1966–1968 роках, який нині зберігається в Державному архіві Дніпропетровської області (ДАДО). Місцеві мешканці, що розповсюджують цю легендарну версію, посилаються на працю Дмитра Яворницького. По-перше, в ній є лише згадка про перемогу поблизу Муравського шляху, тож прив’язка до місця теперішнього Покровського є доволі умовною. Сам Іван Сірко в листі до гетьмана Самойловича вказував, що отримав перемогу над татарами у кінці вересня, коли був із загоном на Муравському шляху, не вказуючи точного місця битви. Також переяславський полковник Родіон Дмитрашко-Райча у листі князю Юрію Трубецькому писав, що 23 вересня йому повідомили козаки його полку, які були на Запорожжі, про напад і оточення татарським загоном у 8000 чоловік загону Івана Сірка та про безрезультатну спробу захопити табір запорожців протягом трьох днів. Однак теж жодного слова про місце подій. По-друге, переможна битва Івана Сірка відбувалася у 20-х числах вересня (ст. ст.), що за новим стилем припадає на початок жовтня, але ніяк не 14 жовтня.

За іншою версією, назва від найменування та присвяти храмової споруди на території поселення, хоча назва слободи існувала ще до будівництва найдавнішої з відомих храмових будівель на її теренах. Назва Олександрівки – поселення на протилежному березі річки Вовчої – також губиться в сивій давнині, обростаючи гіпотезами та легендами.

У період Нової Січі територія, де пізніше виникло Покровське, належала до Самарської паланки Вольностей Запорозьких. Вважається, що лівий берег Вовчих Вод (Вовчої) до 1775 р. входив до меж Кальміуської паланки. Принаймні на це вказує запорізький історик В. Мільчев. Річка Вовча на той час була повноводна та багата на рибу, а в довколишніх степах водилося багато дичини. Ці природні багатства приваблювали нових поселенців, тому вздовж Вовчої запорозькі козаки засновували свої зимівники.

Про найдавніші етапи існування Покровського виявлено вкрай мало публікацій. Серед них найціннішою є добре відома праця катеринославського дослідника ХІХ ст. Феодосія Макаревського, в якій знаходимо цікавий для дослідників матеріал. Про запорозьке коріння перших поселенців Покровського він пише: «Місцевість сучасної слободи Покровської – давнішнє запорозьке займище, старожитня козацька маєтність. В 1760 році тут сидів зимівником абшитований, відставний запорозький військовий старшина Головко». Також дослідник вказував, що під час великого татарського нападу зимою 1769 р. Головко разом зі своїми поселянами (малюками) переховувався в Самарському монастирі і про те, що після руйнування Січі в 1775 р. до зимівника Головка перебралася велика кількість запорожців. Вони селилися вздовж річкового русла Вовчої на низинних територіях, які були забезпечені водою і залишалися в степу малопомітними.

Інформація про перший із відомих зимівник абшитованого козацького старшини Головка, що став початком теперішнього населеного пункту Покровське, загальновідома, проте, конкретного місця його розташування джерела не фіксують. Оскільки історичні джерела, зокрема Архів Коша Нової Запорозької Січі, також не вказують імені старшини-першопоселенця (а прізвище Головко було доволі розповсюдженим серед козаків), визначити, ким же насправді був цей легендарний засновник селища і де розташовувався його зимівник на сьогодні складно.

Аналіз рельєфу місцевості та вивчення особливостей розташування відомих зимівників дозволяє припустити, що займище запорожця Головка могло розташовуватись у гирлі стародавнього яру на правому березі Вовчої. Таких ярів у межах Покровського існує два. Перший розташовується між вул. Чайковського і пров. Юності. Саме тут більшість картографічних джерел XVIII ст. вказує давній яр на теренах правобережної частини річки в межах сучасного поселення (на території так званої Головківки-Глиняної поблизу Покровських скель). Другий розкинувся вздовж вул. Мужності. На теренах центральної частини селища є берегова ділянка між вулицями Центральна та М. Грушевського. За спогадами місцевого мешканця О. Кузнєцова, від центру до річки (де тепер шосейна дорога) був яр. Проте, чи існував він у XVIII ст. чи виник вже в ХІХ ст., поки що не відомо. Стосовно ж Олександрівки, слід звернути увагу на територію колишнього острова на р. Вовчій, який існував до ґрунтовних антропогенних втручань у напрямок річкового русла. Припускаємо, тут міг існувати запорозький зимівник, який поклав початок майбутньому сільцю.

За часів заснування Азовської губернії, під час огляду місцевості В. Чертковим, було вирішено заснувати низку державних військових слобод на основі великих запорозьких зимівників. Не став винятком і зимівник Головка. Запорожці запросили сюди на постійне проживання родичів і родини знайомих із Наддніпрянської України. До 1779 р. тут існувала вже доволі численна за кількістю поселян слобода, проте офіційною датою заснування вважають саме 1779 р. Первинна слобода являла собою лінійне поселення, що тягнулося від зимівника Головка вище і нижче за течією річки, повторюючи вигини річища.

У 1782 р., під час перепису, в державній слободі Покровській нарахували 305 чоловіків і 238 жінок. Їм належало 18 000 десятин придатної до обробки і 2 954 десятини непридатної землі. В слободі була стайня Маріупольського легкокінного полку, збудована з шелюгу і утримувана коштом слободян. Поселенці займалися землеробством і тваринництвом: вирощували в достатній кількості зернові культури та розводили худобу. Овочів не вирощували. Серед мешканців кількісно переважали державні (казенні) поселяни. Також були наймані робітники (19 осіб), торговці (7 осіб) і 2 служителі культу.

На 1784 р. у слободі Покровській, що знаходилася тоді в межах Павлівської протопопії Павлоградського повіту, значилося 70 дворів. Цього ж року резолюцією преосвященного Никифора дозволялося призначити сюди священником Саву Пашковського і до будівництва храму влаштувати молитовний будинок. На той час військового священника С. Пашковського було звільнено з Білозерського полку, і за його бажанням тимчасово призначено до Покровської слободи. Для молитовного будинку він повинен був обрати чисту споруду, в якій би зберігалося церковне начиння, де можна було б читати молитви і зберігати миро. Поки що місце розташування обраної будівлі під молитовний будинок не знайдено. За інформацією катеринославської духовної консисторії, дерев’яний храм було збудовано в 1785 р. Відомо, що перший храм був освячений на честь святого Миколая. У 1787 р. місцеві мешканці, обурені поведінкою тимчасово призначеного священника Пашковського, просили Павлоградське духовне правління сприяти призначенню нового служителя культу. Вірогідно, що прохання парафіян було задоволено, оскільки в метричній книзі Миколаївського храму за 1788 рік священником значиться вже Михайло Яновський. На цей період до парафії храму належали жителі як Покровського, так і сільця Олександрівки – піддані поміщиці Катерини Іллівни Голенищевої-Кутузової.

У 1797 році служителів культу вже двоє: до Яновського додався священник Антон Харлов. З цих же церковних документів видно, що в 1800 році парафії розділяються на дві частини: одна – жителі Покровського, друга – Олександрівки, але обидві продовжують бути приписаними до Миколаївського храму, хоча метричні книги ведуться нарізно аж до 1810 року.

Вигідне географічне розташування на шляху з Новомосковська до Маріуполя сприяло швидкому зростанню населення слободи Покровської. У 1816 році тут налічувалося 1,2 тис. мешканців, переважно державних селян, а на 1859 рік було вже 605 дворів із населенням 3 585 осіб. Завдяки мапі Генерального межування (Генеральний план Олександрівського повіту), виконаній наприкінці XVIII ст., можна уявити первинний проєктний задум планування військової слободи, за яким відбувалося винесення в натуру схеми поселення в перші роки його існування (це на сьогодні найдавніше з виявлених картографічне зображення поселень Покровського й Олександрівки). Для новостворюваного державного поселення було розроблено регулярний план, який передбачав виділення різних функціональних зон. Для проведення ярмарок запроєктовано великий торговельний майданчик на північ від центральної торговельно-культової площі, на якому в центрі вже позначено культову споруду.

На схилі правого берега р. Вовчої позначено 24 перших квартали слободи Покровської різної величини. Регулярне планування підпорядковане двом напрямкам шляхів: одного з північного заходу, що тягнувся вздовж русла Вовчої зі слободи Григорівки, та другого, спрямованого з північного сходу зі слободи Малої Михайлівки, тому квартали позначені ромбовидними. Подібний прийом використовувався і в інших населених пунктах, коли виникало бажання проєктувальників органічно вписатися в конфігурацію природних (річищ) або антропогенних (шляхів) чинників. Проте, сучасна мапа Покровського показує майже прямокутну квартальну сітку центральної частини поселення. Можна припустити, що для закладення ромбовидних кварталів було виконано проєкт, але в натурі розмітку кварталів поселення все ж пробували наблизити до прямого кута, або первинні ромбовидні квартали реконструювали та переплановували у відповідності до прямокутної системи.

Детальний аналіз картографії доводить, що для планувальної структури села Покровське використано типовий проєкт 1780 р. із чотирикутними (прямокутними або ромбовидними) кварталами, витягнутими вздовж двох вулиць. Згідно з проєктом села на 216 садиб, складеним землеміром В. Мордвиновим для сільських поселень, у центральній частині пропонувалась велика базарна площа, в центрі якої розташовувався храм із торговельними рядами навколо нього. Квартали складалися з садиб завширшки 20 і завдовжки 30 саженів (сажень дорівнює 2,1336 м.), із яких 10 саженів складали ширину житлового двору, 10 – двору для худоби і складських будівель, і 10 – для садів і городів.

Першим планом слободи Покровської дослідники вважають план, складений згідно з наказом Азовської губернської канцелярії в 1779 р. підпоручником Райчевичем із «пустопорожних казенных земель и состоит во владении малороссийских поселян и коренных посполитых». Інформацію наведено в поясненнях до мапи 1801 р., віднайденої в зібранні ДАЗО. Запорізький дослідник Петро Бойко проаналізував цю картографію і вказав, що «На самій карті фіксуються, крім самого села, ще й окремі хутори, які розташовані по балках та мають свої орні землі з городами…». На цьому ж плані дослідник відшукав повідомлення про соціальні групи, що стало приводом стверджувати про можливість встановлення їхньої ролі у формуванні тутешнього населення: «…на спеціальному плані села Покровського Павлоградського (пізніше Олександрівського) повіту зазначено по п’ятій ревізії 130 дворів, 165 осіб (83 чоловічої статі, 82 жіночої статі). При цьому вказано, що після ревізії, а саме до моменту складання межового плану в 1801 р. до державного поселення приєдналося ще 59 дворів козаків з колишньої Гетьманщини (180 ч. ст. та 82 ж. ст.) та 4 двора поселян (14 ч. ст. та 6 ж. ст.)».

На цьому етапі вивчення історії поселення можна припустити, що терени запорозького зимівника 1760-х рр. і слобода, що існувала на його основі до 1779 р., знаходилися поза межами регулярних 24 кварталів, ближче до берегової лінії р. Вовчої і, вірогідно, являли собою поселення в одну вулицю, яке за траєкторією повторювало обрис річища. Прирічкове поселення розташовувалось поблизу переправи або броду через річку (про існування давнього шляху згадувалось вище). На протилежному березі також існували запорозькі маєтності, які пізніше згадувалися в джерелах. Їх було покладено в основу майбутньої Олександрівки.

Нові регулярні квартали державної слободи Покровської було влаштовано вище за позначкою рельєфу, ніж господарські садиби запорозького часу. В нових кварталах зводилась одноповерхова розріджена забудова. Монотонність панорам порушували об’єми церкви та дзвіниці. Загалом у першій половині ХІХ ст. силует і планувальна схема Покровської слободи перебували ще на стадії формування.

У період останньої чверті ХІХ ст. в проєктний задум планувальної схеми внесено й інші корегування. В’їзна ярмаркова площа замість відведеної території утворилася в північно-східній частині поселення на шляху з Малої Михайлівки, а на шляху з Григорівки та з південного заходу з’явилися житлові квартали. Вся місцевість від регулярно розбитих кварталів до річки була вже освоєна, поперечні вулиці тепер виходили до річища. Поселення поступово зростало, давні запорозькі оселі первинної слободи вздовж річки отримували регулярне планування. Яр, в якому існував запорозький зимівник Головка, опинився посеред квартальної сітки поселення (на схід від нього утворилося шість нових кварталів слободи).

У другій половині ХІХ ст. береги р. Вовчої з’єднував дерев’яний міст в межах сучасної вулиці Григорія Бондаря, а також міст-гребля через річковий острів, що розміщувався на ділянці між сучасними вулицями Центральною та Грушевського. Пізніше на кошти земства на Вовчій була влаштована паромна переправа з кількома паромниками. На 1885 р. її утримував такий собі Рудоквас. Тоді ж, у період ремонту греблі поміщика Гнєдіна, через річку перекинули дерев’яний місток для пішоходів.

На під’їздах до села з півночі розташовувались три кладовища та велика кількість вітряків. Оскільки млинарство було економічно вигідним, вітряки у великій кількості існували ще на початку ХХ ст. У місцевому музеї зберігається фото 1930-х рр., на якому видно два вітряки на вигоні (житловий масив по вул. Горького). Подібні вітряки були характерними для півдня України. У них був кулеподібний дах; для стійкості проти вітру корпус зв’язували зі стовпом на рівні другого поверху масивною балкою («бабою»), яку надівали на шип стовпа і врубували в каркас корпуса, вертикально шальованого дошками. На ґанок першого поверху, де містилася комора, вели сходи, влаштовані на «правилі», яким навертали вітряк на вітер.

Аналіз картографії кінця XVIII ст. і другої половини ХІХ ст. та їх співставлення з сучасною топографічною основою, натурні дослідження, вивчення архівних і бібліографічних джерел вказують на вірогідні місця розташування зимівників на правому і лівому березі р. Вовчої (Вовчі Води), реконструйовують історичну планувальну структуру слободи Покровської. Серед забудови Покровського й Олександрівки вціліли окремі історичні споруди та фрагменти історичних громадських комплексів. Місце розташування мосту через Вовчу зазнало суттєвих змін зі зміною шляхів і первинного річища.

Виявлення та вивчення архівних матеріалів, які стосуються історичних об’єктів і архітектурних комплексів, залишаються актуальними. Назрілими та першочерговими є археологічні дослідження місць храмових будівель і поміщицьких садиб, об’єднаних переправами через річку Вовчу (Вовчі Води). Суттєве значення має інвентаризація будівель старої частини Покровського і Олександрівки для виявлення об’єктів культурної спадщини. Подальші дослідження допоможуть скласти нові туристичні маршрути, які об’єднуватимуть два береги однієї річки – такі різні й такі близькі.

Титульна ілюстрація: Фрагмент мапи «План земли казенных сел Григорьевки [Кривой Рог/, Малой Михайловки, [Веселой/, Гавриловки, Ивановки, Большой Михайловки [Добровки] и Покровского Александровского уезда Екатеринославской губернии 1842 и 1843 годов» // РГИА.– Ф. 380.– Оп. 7.– Д. 76.