Андреєвський Сергій Аркадійович
Сергій Андреєвський. З числа великих людей країни

Про нього писав А.П. Чехов: «Я поважаю Ваші книжки і Ваше авторське почуття... Про Ваші промови потрібно писати або багато, або нічого. А багато я не вмію. Для мене промови таких юристів, як Ви, Коні й ін., становлять подвійний інтерес. У них я шукаю, по-перше, художніх вартостей, мистецтва і, по-друге, того, що має наукове чи судово-практичне значення».

Про початок свого життєвого шляху С. Андреєвський досить барвисто розповів сам.

«29 грудня [за ст. ст. – ред.] 1847 року поблизу Луганська, у селі Олександрівці Слов’яносербського повіту, ненька моя народила на світ близнят, з яких другим немовлям був я. Матінка була там у центрі свого численного сімейства. Батько в той час переїздив на службу з Тифліса до Петрозаводська. Неможливо було в таку далеку дорогу брати з собою двох крихіток. Вирішили одного залишити на виховання неньчиній сестрі, що проживала в Луганську зі своїм чоловіком, доктором. Жереб цей випав на мене. Але я недовго лишався на руках у тітки і був переданий нею на піклування моїй прабабці, котра перевезла мене в село Весела Гора, за п’ятнадцять верст від Луганська. Там-то я і прожив до дев’яти років, не бачив раніше ні батька, ні матері, у яких на той час уже було троє невідомих мені синів (у тому числі мій близнюк) і одна дочка, найстарша за всіх нас».

Тож до дев’яти років Сергійко жив на піклуванні своєї прабаби у великому панському будинку на березі Дінця у мальовничому селі Верхня Гора неподалік великого шахтарського міста. Добра прабабця Надія Василівна навчала Сергійка грамоти. У домі було багато двірні з кріпаків, правнук застав ще недоторканним кріпосний побут із його характерним колоритом.

Свою родину батька, матір, сестру і братів уперше побачив лише по приїзді до Катеринослава: 1855 року батька призначено на посаду голови казенної палати, і обидва брати-близнюки стали навчатися у місцевій гімназії. З повної самітності Сергій потрапив у товариство трьох братів і сестри. Усі вони здалися йому цікавими, «чужі й у той же час якісь законно близькі». Навчання в гімназії давалося легко. Багато читав, захоплювався поезією.

Після нетривалої сімейної наради вирішено, що близнюки навчатимуться далі у Харківському університеті: Сергій – на юридичному факультеті, Михайло – на математичному (згодом він стане професором математики того ж університету). Вступні іспити були успішно складені.

Студентські роки збіглися зі смугою суспільного піднесення 1860-х років ХІХ ст., поширенням просвітницьких ідей у середовищі університетської молоді. Здібний юнак навчався бездоганно, іспити складав легко і левову частку вільного часу присвячував читанню художньої літератури, поезії. Вивчав напам’ять багато віршів Пушкіна і Лермонтова, захоплювався здобутками Л. Толстого, Ф. Достоєвського й особливо І. Тургенєва. До жодної з юридичних дисциплін не виявляв особливого інтересу.

Безперечно, захоплення літературою передалося юному Сергієві від батька – Аркадія Степановича Андреєвського. Він – автор нарису «П’ятигорськ і Кавказькі мінеральні джерела». Усі четверо: Михайло, Сергій, Павло і Микола – тією чи іншою мірою віддали данину літературі.

...Незабаром у житті Сергія сталося те, що перевернуло з ніг на голову все його життя. Він згадував у юні роки, що полюбив дівчину, яку побачив якось із вікна. «Я бачив перед собою тільки одну її – цю дівчину». Кохання, що змінило навіть його зовнішній вигляд, було, за його спогадами, однією з найяскравіших сторінок життя. Але щастя бути поряд із коханою дісталося важкою ціною. Його обраниця була дочкою скромного відставного капітана. Родина перебувала у скрутному матеріальному становищі і в провінційному вищому світі ніякого місця не посідала. Батьки ж Андреєвського відігравали там значну роль, особливо його мати, що належала до давнього і впливового роду. Вона заборонила синові одружуватися з цією дівчиною і вимагала припинення будь-яких стосунків із її родиною. Але Сергій вирішив боротися, хоча це грозило йому нестатками і безпритульністю.

Подальший життєвий шлях С. Андреєвського тісно поєднаний з іменем знаного юриста Анатолія Федоровича Коні, з яким познайомився ще у студентські роки і впродовж усього життя відчував його турботу й увагу. Коні був не тільки наставником у службі, в літературній діяльності, але і старшим товаришем (був старшим від Сергія на три роки). Перше призначення в судовому відомстві Сергій дістав за рекомендацією А.Ф. Коні, а надалі довгі роки працював під його безпосереднім керівництвом. Анатолій Федорович був боярином на Сергієвому весіллі.

У вересні 1868 року Сергій достроково склав іспити з усіх предметів юридичного факультету на ступінь кандидата, але не здобув його, бо не подав дисертацію. У листі від 24 травня 1886 року до С.А. Венгерова Андреєвський зазначив, що скінчив університетський курс у 1869 році, «у самий розпал писаревського впливу», котрий надовго відкинув його «від колишніх літературних кумирів».

У лютому 1869-го його призначають кандидатом на судові посади при прокурорі  Харківської судової палати, де числився до березня 1870-го. Понад рік становище було не найліпшим: з батьками будь-які стосунки перервалися; родина коханої дівчини переїхала з Харкова до Петербурга, певних занять не мав. «Після довгих поневірянь, – читаємо у спогадах Андреєвського, – за рік по здачі випускного іспиту дістав, нарешті, місце, за рекомендацією Коні, що на цей час був уже переведений до Петербурга. Його депеша про те, що я «призначений», застала мене в одному з моїх блукацьких притулків... Я був як у маренні і мимоволі розплакався... Серце моє тріпотіло від усвідомлення якогось великого виграшу в житті... Я поїхав до Петербурга, куди ще задовго перед тим переселилося сімейство моєї нареченої, і одружився...»

Призначення, про яке йшлося, цілком влаштовувало Андреєвського. Його відрядили судовим слідчим до міста Карачаєв Орловського судового округу, де, попрацювавши трохи більше трьох місяців, дістав нове місце – товариша прокурора Казанського окружного суду (знову за рекомендацією Коні, на той час прокурора Казанського судового округу).

У Казані Андреєвський якийсь час виконує обов’язки прокурора округу. Завойовує авторитет і повагу колег, його починають наслідувати, в нього навчаються. Увага з боку його друга не слабшає, і в 1873-му Сергія Аркадійовича призначають товаришем прокурора вже Петербурзького судового округу, де Коні був прокурором, і знову працює під його безпосереднім керівництвом.

Андреєвський відзначався як вдумливий правник. Стримані формою його обвинувачувальні промови майже завжди досягали мети. Бездоганно вірні життєвій і художній правді, вони незмінно збирали величезну аудиторію. Тому невдовзі Андреєвський став одним із найсильніших обвинувачів, змушуючи присяжних засідателів уважно прислухатися до його аргументів. Промови мали успіх і в читачів, перевидані за чверть століття п’ять разів.

Багато в чому сприяла популярності Сергія і його громадянська мужність. Коли 1878 року царська юстиція готувала до слухання справу зі звинувачення Віри Засулич у замаху на петербурзького градоначальника Трепова, кандидатом на роль обвинувача запропонували Андреєвського. Сергій Аркадійович поставив умовою своєї участі в процесі право на публічну оцінку у своїй промові огидної особистості та беззаконних розпоряджень Трепова. Умову не прийняли, більш того – зажадали піти у відставку. Так скінчилася його державна служба.

Звільнення зі служби принесло Андреєвському матеріальні нестатки. З великими зусиллями і завдяки енергійному втручанню Коні він знайшов місце юрисконсульта Міжнародного банку, що дало твердий заробіток. А за півроку Андреєвського прийняли до адвокатури, і наприкінці вересня 1878 року він склав присягу на звання присяжного повіреного Петербурзької судової палати. Без перебільшення можна сказати, що і в цій царині майже відразу він став блискучим оратором у кримінальних справах, дістав широку популярність у Росії та за її межами.

У тридцятирічному віці Сергій Аркадійович починає дедалі частіше виступати як поет. За власним визнанням, до того не написав жодного вірша. І цей бік діяльності не лишився непоміченим його другом. «Я вважав і вважаю дотепер, – писав Коні, – що його твори своїм теплом, щирістю почуттів, тонким зображенням настроїв від картин природи, багатством рим, красою образів... давали йому право посісти видне місце серед тогочасних молодих поетів». Правда, тут же Коні зауважує, що Андреєвський не дуже вірить у своє поетичне обдарування.

Власні його поезії все частіше публікують у газетах і журналах. Тож Сергій Аркадійович лишив помітний слід у двох галузях діяльності – судовій і літературний, органічно сполучаючи їх. «В Андрієвського, – писав сучасник, – здається, немає жодної промови без віршів, чи, принаймні, без висловів, узятих з віршів».

Першими його «вправами в римі» був переклад «Ночей» Альфреда Мюссе, потім  написав декілька оригінальних віршів і, несподівано для себе, вирішив перекласти віршами уривок Тургенєва «Довольно». «Перекладання тургенєвського “Довольно” на вірші є, звичайно, зухвалість, – писав потім Андреєвський, – але зухвалість ідолопоклонника. Я захоплювався цим уривком ще в дитинстві і вже тоді підслухав у його прозі якийсь особливий, прихований ритм».

Віршована варіація на тему «Довольно» стала відома Тургенєву, він відзначив, що вірші ці «здебільшого дуже звучні і красиві – в пана Андреєвського безсумнівний талант», однак просив не друкувати перекладу, оскільки в оригіналі були висловлені колись занадто особисті, суб’єктивні почуття і спогади, якнайменше призначені для публіки. «Мені було б моторошно, – закінчував Тургенєв, – якби усе це знову спливло наверх. Та й у самого пана Андрієвського стільки власного фонду, що йому ні для чого позичати в інших і писати коментарі на чужі теми». Прохання було виконано. У листі до М.М. Стасюлевича в 1878 році Тургенєв ще раз відзначив молодого поета і просив повідомити Андреєвського від свого імені, що «при його таланті йому неодмінно варто продовжувати свою віршовану діяльність».

Андреєвський виконав це побажання лише почасти: професійним літератором не став, але продовжував свою віршовану, а також критичну практику, поєднуючи їх із активною судовою.

У серпні 1881-го, незабаром після вбивства Олександра II і страти змовників, він написав політичний вірш «Петропавловская крепость», у якому підбивається загальний безнадійний підсумок кривавого «турніру» між самодержавством і його супротивниками. Зберігся автограф цього вірша. Написаний під враженням страти, він мав протисамодержавну спрямованість і, за словами автора, «міг передаватися тільки по кишенях близьких друзів, без підпису». У 1880-ті рр. його включено до збірника «Поэты 1880–1890-х годов». Про історію створення цього вірша автор писав: «Я розумів, що крамола, котра згубила государя, була, по-своєму, героїчною, виконуючи якусь необхідну історичну місію, що обіцяє невідомі блага в майбутньому... І я закінчив вірші непевним передчуттям “рівності”...»

Поезії цієї автор не міг надрукувати за жодних обставин, тому читав її у вузькому колі друзів і довірених осіб. Прямі знаки політичної сучасності, чітко означені у вірші «Петропавловская крепость», ліриці Андреєвського, як правило, невластиві, але її філософський і емоційний зміст цілком визначається політичною та духовною атмосферою 1880-х років.

Оригінальні віршовані переклади Андреєвського, що друкувалися з кінця 70-х років у «Вестнике Европы», «Деле» й інших журналах, привернули увагу читачів і критики. Однак лише у 1886 році, після великих вагань і сумнівів, він зважився випустити перший збірник своїх віршів («Стихотворения. 1878–1885») – власне, єдиний у його поетичній біографії, він викликав жваву увагу критики. Прочитавши його «дуже уважно і з великим задоволенням», А.П. Чехов писав авторові: «Вірші Ваші ціле літо лежали в мене на круглому столі, і їх читали ціле літо я і всі, кому випадало підходити до цього столу».

Ще до виходу першого збірника ім’я автора згадувалося в загальних оглядах новітньої російської поезії, серед яких самим поетом в автобіографії був відзначений нарис В. Чуйка, що ввійшов до його книги «Современная русская поэзия в ее представителях». Збірник викликав численні відгуки. Трохи пізніше Венгеров у такий спосіб охарактеризував ці критичні відгуки: «Критика зустріла “Вірші” А[ндреєвського] досить стримано, але відвела, однак же, автору їхнє видне місце в ряді сучасних поетів». У передмові до другого видання цього збірника (1898) автор зізнавався: «Ось уже десять років я не пишу віршів і ніколи більше до них не повернуся». Очевидно, сам усвідомлював, що час його поезії минув.

Не меншу цікавість, ніж вірші, становлять літературні нариси і статті Андреєвського про російських письменників (Баратинського, Достоєвського, Гаршина, Некрасова, Лермонтова, Льва Толстого), зібрані в книзі «Литературные чтения». Це були твори оратора і критика одночасно, бо виникали в результаті серії доповідей і лекцій, прочитаних на різних публічних зборах і засіданнях «Литературно-драматического общества» в Петербурзі. Постійними опонентами Андреєвського на цих читаннях були Я.П. Полонський, К.К. Случевський, Д.С. Мережковський.

У своїй книзі «О причинах упадка и о новых течениях современной русской литературы», яка того часу наробила розголосу, Мережковський оцінив критичні етюди Андреєвського вище за поетичні здобутки:

«У його віршах є іноді жіночна принадність і грація, але все-таки він більш самостійний і оригінальний художник у своїх критичних працях. Його чудові монографії російських письменників – Тургенєва, Лермонтова, Баратинського, Некрасова, Достоєвського – схожі на портрети, створені швидкими, повітряно-легкими штрихами олівця, але дивовижні живою подібністю до оригіналу, витонченою простотою і проникненням в особистість письменника».

Свої «Літературні нариси» у третьому і четвертому виданнях (1902 і 1913) Андреєвський доповнив новими роботами. Серед його статей виділяється етюд про «Братів Карамазових» (1891), він написаний раніше ніж відома книга В.В. Розанова про той же роман, і вплинув на багатьох авторів, які писали про Достоєвського.

Сформований у 1880-ті роки і близький багато в чому своїм духом до нових поетів, Андреєвський, однак, не поділяв їхніх формальних пошуків. Йому належить, зокрема, досить різка стаття про виродження рими, а фактично – проти нових течій у російській поезії. Стаття дуже скептично оцінює реформу російського вірша, почату після Некрасова. У полеміці з ним взяв участь Валерій Брюсов, котрий гостро заперечив Андреєвському і рішуче відхилив його докори в тім, що «нові поети» хочуть «розтріпати романтичний вірш».

Високоосвічений, глибоко й оригінально мислячий, Андреєвський у 70–80-ті роки ХІХ ст. звертає на себе увагу і як цікавий літературний критик, незмінний учасник засідань Шекспірівського гуртка, а потім – «Літературно-драматичного товариства», де виступив із серією доповідей і лекцій про творчість Баратинського, Лермонтова, Некрасова, Тургенєва, Достоєвського. На думку слухачів, ті виступи вирізнялися «вишуканою простотою і проникненням в особистість письменника». Ці портрети-монографії про поезію Баратинського, роман Достоєвського «Братья Карамазовы», творчість Грибоєдова, Лермонтова, Некрасова, Тургенєва, Толстого, Гаршина, Чехова, Мопассана склали збірники «Литературные чтения» і «Литературные очерки» і були кілька разів видані.

І все-таки улюбленою справою С.А. була адвокатська діяльність. Він глибоко аналізував людські нещастя, що нерідко приводять на лаву підсудних, вдумливо ставився до своїх клієнтів, до їхніх щиросердних переживань. Його девізом було: усе зрозуміти, в усьому розібратися. У середовищі колег він відразу ж посів особливе місце. У своїх промовах мало торкався звичного матеріалу судового слідства. Головним об’єктом його виступів була особистість підсудного, його життя, умови, що оточують його.

С.А. часто зображував своїх підзахисних такими, якими хотів би їх бачити. Змальовуючи душевний стан і ті муки, що передували скоєнню злочину, адвокат порушував питання про прощення провини підсудному. Закликаючи бути милосердним до людини, нерідко глибоко нещасливої, адвокат виконував свій обов’язок у дусі афоризму: «Хто тільки справедливий – той твердий»...

Його першим захистом була справа Зайцева, звинуваченого у вбивстві. Вона відразу ж створила йому славу сильного адвоката-криміналіста. Про справу Зайцева Андреєвський розповів у своїх лекціях на конференції помічників присяжних повірених. «Я дебютував як захисник у справі Зайцева, котрою і розпочинається мій збірник судових промов».

Усі промови Андреєвського друкувалися в газетах, хоча сам він не бував у жодній редакції. Лише через десять років після приходу в адвокатуру вийшло друком перше видання книги його промов. Юристи ж оцінили її по-різному. В.Д. Спасович відгукнувся так: «Ця книга анархічна. Вона веде до надмірності правосуддя». А.Ф. Коні схвалив промови з естетичної точки зору, але не визнавав їх «юридичними»; К.К. Арсеньєв високо оцінив літературні достоїнства книги.

Сергій Аркадійович мав багато друзів завдяки своїй товариськості та чуйності, був душею щорічних обідів, які влаштовувала Петербурзька рада присяжних повірених. Товаришував із А.І. Урусовим, листувався з ним. Обидва з великою повагою ставилися один до одного.

Але особливо товариські почуття поєднували його з Коні. Довгі роки дружніх стосунків дали Анатолію Федоровичу можливість написати прекрасний біографічний нарис «С.А. Андреєвський (за особистими спогадами)». На думку Коні, Андреєвський був людиною видатною. Він вносив у свою різнобічну діяльність оригінальні якості своєї особистості: загострений самоаналіз, вдумливість і своєрідність погляду на завдання правосуддя. Захоплений і витончений, він був у той же час песимістом; успішний представник обвинувальної влади на суді, став потім палким адвокатом «незважаючи ні на що і всупереч усьому...»; самостійний і сміливий у поглядах, він виявляв занадто велику терпимість до людей зовсім іншого напряму думок. Ця розмаїтість, навіть полярність натури цілком виразилася в його здобутках.

Постає питання про уточнення дати смерті судового діяча і талановитого поета. Книги, що виходили в одному і тому ж видавництві, і навіть томи у зібранні його творів подають різні дати – 1918 і 1919 роки.

Дослідник життя і діяльності С. Андреєвського Г.Д. Зленко знайшов у «Одесских новостях» за грудень 1918 року (мабуть, передруковане з петроградських газет) таке повідомлення: «10 листопада у Петрограді помер на 72 році життя один з найобдарованіших російських адвокатів-криміналістів С.А. Андреєвський…»

Знайдене повідомлення лише на один день розходиться з тими даними, що є у спогадах Коні, написаних 8 вересня 1923 року для передмови посмертної «Книги про смерть» С.А. Андреєвського. Біографічний нарис, присвячений Сергію Аркадійовичу, Коні завершив так:

«...настали тривожні дні революції. В адвокатській практиці запанувало ділове затишшя і виникли важкі матеріальні умови 1917–1918 років. Без занять, змушений опустошити свою квартиру й лишитися без улюблених книжок і творів мистецтва, автор мемуарів «Книги про смерть» очікував її приходу. Вона не змусила довго чекати, і 9 грудня 1918 року тяжке запалення легенів, яке супроводилося важкими стражданнями, забрало Андреєвського».

«Книга про смерть» – багатопланове автобіографічне полотно на тлі громадського життя сучасної йому Росії, було закінчене тільки в першій частині – про дитинство й отроцтво. Вона вийшла в 1924 році з передмовою академіка Коні.

Збереглися окремі листи Андреєвського до Коні. З них можна докладніше дізнатися про останні роки життя правника. У листі від 29 січня 1914 р. сумно звучить нота старості та смерті: «Мій дорогий і чистий друже! Починаючи з ювілею Спасовича, я назавжди висловився. Я ворог Часу, поки він нас пожирає». Так, на ювілеї В.Д. Спасовича 31 травня 1891 р. Андреєвський дійсно виступив з незвичайно змістовною промовою. Він, зокрема, сказав: «Вибачте мені мою ненависть до часу... І якщо я можу говорити цього дня, то лише тому, що він мені дає каламбур, саме проти часу. Колись, 31 травня, ви були першим хрещеником ради з прийняття до адвокатури, першим адвокатом корпорації – та так і лишилися першим назавжди... Час... для вас – не повинен існувати, не існує зовсім!»

17 листопада 1915 р. Андреєвський писав Коні: «Я геть зацькований усілякими сімейними бідами, невралгією тощо. Мені роздирає душу хвороба дружини, що не мириться зі своїм каліцтвом. Шукаю забуття і спокою». Лист від грудня 1917 р.: «Хворію, бідую, доживаю... Учора мені виповнилося 70 років... мої добрі діти своєю ласкою втішають мене».

Сергій Аркадійович Андреєвський був оратор, поет, прозаїк, критик і талановитий лектор, людина незвичайних обдаровань і здібностей, особистість кристальної чистоти. То була людина, котра вміла захоплюватися і якій випало пізнати ціну і злетам, і падінням.

Проте смерть його в зв’язку з громадськими катаклізмами в країні минула непоміченою...