Сім етюдів у техниці акварелі Валентини Лаушкіної

«Акварель це така  субстанція, як океан. Вона, як і людина, складається із води. І ще має легені. Дивишся на картину й відчуваєш її подих. Крім того, у неї є душа, легка та ніжна. Загадкова та задумлива. 

А насправді акварель – техніка тонка та складна. А вищий пілотаж – прозорість. Одні досягають її розмитістю країв фарби чи контрастом. Інші – англійською багатошаровою технікою, що практично пішла в наш час.

Можна медитувати на воду, медитувати на вогонь. А дивитися на ніжні тони акварелі – це також медитація і, якщо хочете, арттерапія». Валентина Єрошкіна

Етюд перший. Навчання

Осінь – пора мудрих жінок. Її холод уповільнює нестриманість, гарячі кольори надихають на творчість, вранішні тумани налаштовують на філософські роздуми – разом це утворює Гармонію. 

Саме внутрішнє відчуття гармонії дозволило юній дівчині обрати шлях художниці, який розпочався у художньому училищі м. Дніпропетровська, де народилася Валентина, продовжився у нашому місті у художній школі (зараз носить ім’я І.Г. Першудчева), та остаточно визначився після навчання у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. Цікаво, що художню школу Валя закінчила екстерном за два роки.

А могло трапитися так, що не побачила би Валя художнього училища, якби випадково не зустріла викладача з «художки» Івана Івановича Токаря, (уклін їм, нашим добрим геніям!) і не підказав він її мамі, щоб талановите дівча за два дні до закінчення прийому подало свої документи до училища. Під час вступних іспитів Валя виконала роботу за темою «Праця», присвячену сталеварам. Згадала чорно-біле фото у газеті та відтворила в акварелі вогненні кольори цієї професії.

Після закінчення училища за розподілом (для молоді поясню: за радянських часів  випускників обов’язково працевлаштовували на три роки – і робилося це планово в усіх галузях, в освіті також). 

Етюд другий. Наставниця

І зовсім молодою Валентина стала працювати у Дніпродзержинській художній школі, старші учні якої були її ровесниками.

Щодня курсувала електричкою між двома містами. У певний час вона покине школу, щоб випробувати себе та набути іншого досвіду, проте, вдруге повернеться до педагогічної діяльності, бо це особлива сфера, що дарує і натхнення, і муку, але радості, звісно, більше. Діти – джерело життя, а талановиті діти – й поготів. 

На питання : «Скільки за свою двадцятидворічну діяльність учителем випустила «пензлевих пташок» у життя?» – вона відповіла, – «Понад дві сотні, рік на рік не випадав». Більшість із них стали архітекторами, дизайнерами.  Коли я спитала, чим відрізняються учні сьогодні, отримала несподівану відповідь: з появою гаджетів і формуванням кліповоі свідомості учні не можуть зосередитись на натурі, вони не помічають гри світла, об’єму «наживо», а тільки зафіксованими на фото. А це дуже заважає освоювати техніку малюнку. На жаль, технічний прогрес підштовхує до кінцевого результату, не даючи  опрацювати вручну методику створення малюнку.

А два останні роки через світову пандемію COVID-19 вчителі та діти змушені навчатись віддалено. Попри несприятливі умови В. Лаушкіна разом із учнями здійснила online виставку «Місто. Людина. Час» до 270-річчя Кам’янського у вересні 2020 року, до якої увійшли роботи юних майстрів пензля, а також старі та нові роботи їхньої наставниці.

Та все ж у цьому році у класі Валентини Лаушкіної буде 22 (рекордна кількість!)  випускника.

Останні три роки мисткиня з учнями займається  винайденою нею авторською технікою з використанням гумового клею й анілінових фарб. Несподівані результати вражають і дітей, і саму вчительку.

Етюд третій. Колега

Щоб урізноманітнити свій досвід на початку 80-х років працювала у Дніпропетровському оформлювальному комбінаті, пізніше продовжувала оволодівати професією у художньо-виробничому комбінаті нашого міста поруч із такими митцями як Володимир Жуган, Анатолій Жежер, Гарнік Хачатрян – членами Спілки художників України.

У 1987 році брала участь у своїй першій республіканській виставці «Малюнок, акварель» (м. Київ), також у столиці  вже у 1994 році представила свої картини на «Мальовничій Україні», потім ще і ще… На момент 1995 року, коли Валентину прийняли до Національної спілки художників України, в неї було п’ять республіканських і дві міжнародні виставки. 

Техніка акварелі народилася в Китаї після винаходу паперу у ІІ столітті н. е. і вважається дуже складною у виконанні порівняно з технікою олійного живопису. Але, дивлячись на картини Валентини Лаушкіної, здається, що акварельний живопис – легка гра. Опрацювання нею техніки «а-ля пріма» співпало з перебуванням Валентини у декретній відпустці й дуже привабило зайняту тоді домогосподарством творчиню, тому що писалося дуже швидко.

Проте, не все вдавалося, як бажалося. Пригадує, коли з маленькою дочкою (а вона їх двійко має), з чотирьох «мокрих» акварелей три – ніякі, одна вдала. Тоді її девіз був: «Жодного дня без акварелі». А ще їй дуже хотілось оволодіти такою ж майстерністю, як у Миколи Заїки, його тоненькі травиночки на розмитому, сповненому очікування, тлі картини не давали їй спокою. Деякий час вони були сусідами по майстерні, у різні роки закінчили один інститут у Львові і, звичайно ж, постійно обмінювались думками і досвідом роботи у цій техніці. Але в кожного майстра картини по-своєму…

«Взагалі, – пригадує Валентина, – для Миколи була характерна якась недомовленість… вона відчувалась і у його творах…».

Етюд четвертий. Мисткиня

Треба зазначити, що картини Валентини Лаушкіної знаходили  відгук у серцях поціновувачів її таланту. Досить часто їх купували для власних колекцій, або інтер’єрів, як, наприклад, бельгійський дизайнер М. Шахар, який придбав 25 картин для готелю «Україна» у м. Дніпро.
Найзначущі роботи Валентини Лаушкіної: «Вологодський мотив» (1986), «Покинутий будинок» (1994), «Відлига» (1995), «Тиша» (1995), «Задвірки» (1994), «Стара груша» (1995), «Відродження», «Белград. Оперний театр» (1996), «Зима у Белграді», «Лісове озеро», «Дощ у місті» (1997), «Будинок зі шпилем» (2005), «Квіти». 

«Можливості акварелі допомагають В. Лаушкіній, – пише мистецтвознавець Ірина Сизоненко, – передати тендітну та прозору тканину спогадів на аркушах паперу. Мінливі, вишукані кольорові сполучення фарб, манера малювання настільки легка та професійна, що ми вільно поринаємо у цей дивовижний світ краси та ніжності».

Хочу зазначити, що Майстри Пензля нашого міста – дуже згуртований і бойовий осередок. Вони завжди у культурному mainstream, або очолюють або беруть участь у ній.

Так, сімка наших чудових художників: Сергій Лаушкін, Сергій Бабич, Михайло Додарєв, Олена Жила, Валентина Лаушкіна, Микола Заїка й Олександр Чегорка у 1996 році брали участь у виставці «Український погляд» у Белграді (Сербія). І, як згадує Валентина Лаушкіна, це була найперша в історії культурних зв’язків між Україною та колишньою Югославією з періоду Незалежності нашої країни виставка. Вона мала великий резонанс.

Видатні діячі культури Сербії, дипломатичний корпус, інтелігенція, художники зі світовим ім’ям Томислав Божович, Цвєтко Лайнович, відомий мистецтвознавець Бато Михайлович, який відбирав картини наших художників ще тут, у місті, та Радомир Булат, поціновувач мистецтва, власне, завдяки його зусиллям, наполегливості, людським якостямі омріяна виставка і стала реальністю. Третина картин наших художників була розкуплена відразу. Акварель «Стара груша» Валентини Лаушкіної придбав власник галереї. У коментарях до виставки югославська мистецтвознавчиня Ірина Суботич сказала, зокрема, про нашу героїню: «Пейзаж, до якого тяжіють, як можна бачити, українські митці, зустрічаємо і в творах Валентни Лаушкіної, але не як відображення конкретного місця, а як можливість індивідуальної інтерпретації простору. Удалений чи сміливо інтерпретований пейзаж не несе в собі якостей будь-якого конкретного місця, дорога до абстракції, якою йде мисткиня, освячена романтичним духом особистої сповіді образотворчою мовою».

Відомо, що більшість серед художників становлять чоловіки. Кураторка виставки Міжнародний Жіночий Клуб Києва Констанція Юзвишин, коли потрапила в Україну, була прикро вражена, що 50% випускниць художніх закладів були жінки, а у виставках брали участь самі чоловіки. Тому у виставці «Видатні Мисткині України» у 1998 році на конкурсній основі були відібрані з-поміж 600 претенденток та 1400 робіт і роботи нашої землячки. Журі конкурсу відбирало роботи, враховуючи неординарність і талант, не знаючи імен учасниць. 

«Свято-Миколаївський собор» (1997), «Костел Святого Миколая» (1998) – ці роботи увійшли до каталогу виставки. Разом із картинами членкіні Національної Спілки художників України Валентини Лаушкіної «Околиці» (2003) та моєю улюбленою «Дощ у місті» (2003) вони зберігаються сьогодні у музеї історії міста Кам’янського. 

Свої картини Валентина неодноразово представляла на виставках «Пан Україна», «Поєднані Дніпром», «До 80-річчя Дніпропетровського художнього музею», це ще у 1993, а вже у жовтні 2006 року відбулася її персональна виставка у Дніпропетровському художньому музеї.

Етюд п’ятий. Кам’янчанка

 Як художник Валентина деякий час працювала у Музеї історії міста Дніпродзержинська. Поринувши у час та автентику, надихнулась на створення у 2006 році графічної серії  «Місто і час». Задум був напрочуд вдалим. Символічно, що засобами художнього і стилістичного рішення робіт стали перо та туш – знаряддя художників і газетярів. Картини виконані ніби газети, де текст є продовженням малюнку і – навпаки. Загущені або розріджені штрихи ніби вихватцем наближають до глядача міські будівлі , образи кам’янчан знаних і невідомих, або розчиняють їх у повітрі, поступаючись фантазії глядача. А головне – відчуваєш епоху, нібито знаходишся поруч у реальному часі. Дивне, захоплююче відчуття.

Саме завдяки роботам Валентини Лаушкіної у 2016 році відбувся цікавий міський проєкт – рекламна акція : «Кам’янське – місто, в якому є душа!» Ось тоді стало зрозумілим, наскільки майстриню надихає рідне місто. Її численні акварельні та графічні роботи були відтворені у малих і великих настінних календарях, книжкових закладках, пакетах, флаєрах, футболках. Місту повернули історичну назву, вулицям також, а деякі з них отримали нові і з цієї нагоди був виданий топонімічний словник з картинами Валентини Лаушкіної. 

А творче життя колег-художників стало відомим саме тому, що Валентина захопилась відеозйомкою і знімала багато років  підготовку до творчих виставок, їхній перебіг, післявиставкове спілкування майстрів… Згадаймо виставковий зал біля залізничного вокзалу. А які наприкінці 90-х (дуже важкі часи для усіх нас!) там проводилися «Різдвяні зустрічі»: поети, художники, актори, сповнені жаги до духовності містяни брали у них участь – і все це без політично-прибуткової мети. Людина потребує прекрасного, ним вона жива… Так ось саме Валентині Лаушкіній ми завдячуємо роликам у YouTube, де висвітлено життя її колег-митців. Жіноче око далеко бачить!

Єдиний раз Валентина Лаушкіна виступила художником-ілюстратором у техніці графіки до книг оповідань Юрія Мирзояна. 

Етюд шостий. Мрійниця

У  кожного з нас є мрія усього життя, і вона неодмінно збудеться, необхідно тільки  палко бажати її здійснення. Такою заповітною мрією у Валентини була Венеція. І вона стала чудовим подарунком долі, бо якось саме на день народження наша героїня потрапила у мрію. І так насолоджувалась вуличками, містками, каналами, величним Ріальто, що заблукала… Вона розповідає з усмішкою, мабуть два янголи вирішили покепкувати зі щасливої художниці і «морочили» її до темряви, та тут втрутився Вседержитель, і, коли знесилена вона застигла на місті, Хтось розвернув її обличчям до якогось будинку. О, диво, це був її готель…

Етюд сьомий. Справжня

Якщо вірити по-справжньому, дива трапляються. 

Ще одним дивним співпадінням, що поєднало ювілей Валентини Лаушкіної, День художника та День вчителя на одному тижні стала виставка у чудовій блакитній залі рідної художньої школи. 

Виставка, яка виплеснула нам в очі, душі, розум все різнобарв’я таланту мисткині. І Валентина представила таку силу-силенну енергетично потужних, неповторних, сповнених добра, філософії та краси картин, що мимоволі я згадала давньолатинське тлумачення її імені «сильна здоров’ям», а я ще б додала і «сильна духом».

Її картини «розселилися» по світах: вони є в Англії, США, Ізраїлі, у країнах колишнього Радянського Союзу і скрізь, виступаючи повноважними представниками Художниці Валентини Лаушкіної, немовби промовляють: «Любіть акварель так, як я їі люблю!»

3 квітня 2023 року не стало талановитої майстрині акварельного живопису Валентини Володимирівни Лаушкіної, чиє ім'я відоме далеко за межами Дніпропетровщини.