Літературно-науковий і педагогічний збірник «Січ» П. Єфремова

Періодика – безцінна джерельна база для вивчення розвитку освіти, науки і культури Катеринославщини періоду Української революції 1917–1920-х років. Огляди преси цього періоду відображені в роботах Д. Лисиченка, І.В. Мазуренко, в статті П. Єфремова «Видавнича справа в Катеринославі» в журналі «Січ» за 1919 рік та інші.

Літературно-науковий місячник «Січ», що виходив у м. Катеринославі в 1919 році – вкрай рідкісний журнал. Вийшло тільки два номери, і сьогодні ми маємо можливість побачити їх в оцифрованому вигляді в електронній бібліотеці  «Чтиво».

Видання «Літературно-науковий і педагогічний збірник. Січ. Книга 1» виходило в «Українському видавництві в Січеславі» і мало на меті публікувати художні твори сучасних прозаїків, поетів, літературознавчі та педагогічні статті, огляди книговидавничої справи, мистецтво тощо.

Перше спеціалізоване «Українське видавництво» було утворене в Катеринославі Євгеном Вировим у 1916 році (за словами Д. Лисиченка). Наприкінці 1918 – на початку 1919 року видавництво змінило логотип на «Українське видавництво в Січеславі». Вже самі назви місячника та видавництва говорять про те, що місцеві українські діячі активно просували нову назву міста – Січеслав, маючи намір таким чином розпочати процес культурних і соціальних трансформацій. Тож і видавницво, де друкувався журнал, так і називалося: «Українське видавницво в Січеславі». А історичний символ (емблему) видавництва створив наш краянин художник Микола Погрібняк (1885–1965).

Історичні умови часу виходу журналу – 1919 рік цікаво описані на сторінці ФБ Олександром Ярошенком: «Триває боротьба нашого народу за незалежність України. Наш одвічний ворог Московія насувався зі сходу, московити вчиняли на нашій землі страшні руйнації, у нерівній боротьбі лилась кров українців.

Січеслав – це великий промисловий центр, і різні сили намагаються взяти місто. В місті постійно змінюється влада (загалом влада змінювалась тоді в нашому місті за декілька років 14 разів). Тимчасово містом володіють по черзі різного штибу покидьки типу денікінців, червоних московитів, а також військо т. зв. батьки Махна. Деякі періоди наше місто було і під контролею УНР…. тоді наше місто було вже остаточно під окупацією більшовиків. В тих же передмовах постерігається, що ніякого уклінства та лояльности до цеї влади видавець не висловлює. Тим-то і видали тільки два числа, подальше видання місячника імовірно було заборонено більшовиками».

Дмитро Лисиченко в «Короткому огляді української видавничої діяльності, преси та книготоргівлі на колишній Катеринославщині» у другому  номері «Бібліологічних вістей» за  1930 рік пише: «Прийшовши до влади, більшовики частину видавничих осередків прагнули розорити, частину – закрити окремі – націоналізувати. Збереглися свідчення співробітників редакції журналу "Січ" (1919, № 74) щодо тодішньої обстановки в регіоні: "В умовах большовицького оригинального інтернаціоналізму, що важкою лядою накрив нас і тримав кілька місяців одірваними і відокремленими майже од всього світа і од людей, мов би з завязаними очима і клейтухом забитими вухами… ми зазнали чимало перешкод. І справді, як могла розвиватися українська книжкова продукція, коли видавець високим тином одгороджений був од письменника і читача, од продуцента і споживача, коли влада на кожному кроці ставила препони, для годиться лицемірно виправдовуючись незалежними обставинами: друкувати ти, мовляв маєш повну волю, але паперу для тебе немає, бо потрібен для "советских" видань. Цілком натурально, що в таких умовах мусили замовкнути деякі дрібні наші видавництва, як "Стежка", "Стежка додому". Не кидали своєї праці тільки "Українське видавництво в Катеринославі", "Українське видавництво в Січеславі"».

Засновником часопису був Петро Єфремов (1883–?), брат академіка Сергія Єфремова. 1916 року він працював у Катеринославі, в Першій українській гімназії, викладав українську мову та літературу. Одночасно з 1918 року – в учительському інституті. Від 1920-го – в соціально-економічному та залізничному технікумі. Від 1921-го – професор Катеринославського інституту народної освіти, науковий співробітник науково-дослідної кафедри українознавства ВУАН. Займався дослідженнями питань натуралізму, розвитку історичної повісті в українській літературі. Зокрема, досліджував творчість Адріана Кащенка, Дмитра Яворницького. Був одним із прихильнів «європеїзації» української літератури, писав: «Українське письменство, що ближче до наших часів, то все більше підходить і зверхньою формою і змістом до загального рівня й інтересів європейських літератур, переймається спільними з ними шуканнями краси, й поділяє великі їхні надбання»

П. Єфремов уміщував свої літературознавчі статті у «Січі» під псевдонімами В. Юноша та П. Тромов. У розділі «Хроніка» висвітлювалась діяльність Української Академії Наук, новини видавничої справи і мистецтва тощо.

Перші оповідання В. Підмогильного народилися на хуторі Собачий неподалік Писарівки, степові краєвиди якої вгадуються в оповіданні «Ваня», повному дитячих жахіть, містики та спокути: «Ваня йшов у глиб степу. Тут не було жодних шляхів і стежок, того що сюди не їздили й не ходили. Рівчак був далеко. Його проривала дощова вода, й з кожним роком він робився глибшим і страшнішим. Серед рівного степу він зненацька крутими прірвами спадав униз, жовтіючи своїми глиняними стінками. Немов навмисно був вирваний шматок степу, щоб показати, що всередині степ жовтіший, ніж на поверхні».

Згодом дев’ять оповідань: «Старець», «Важке питання», «Ваня», «Гайдамака», «Добрий бог», «На селі», «На іменинах», «Дід Яким» у 1920 році вийдуть першою книжкою В. Підмогильного «Твори. Т. 1» в «Українському видавництві» під № 63 серії красного письменства.

Твори Валер’яна Поліщука, який тоді перебував у нашому місті, теж на сторінках «Січі», це мініатюри «Турганець», «Порох людський», вірші «Краса», «Дош іде, співа й ридає». Під псевдонімом П. Устяк публікується оповідання Сергія Єфремова «Гірські потоки». Перший номер журналу відкриває вірш Григорія Чупринки в традиціях громадянських мотивів.

Публікуються вірші січеславського поета Трохима Романченка, поезія Д. Явора, переклади з Гете, та стаття «Доісторичне минуле України» дослідника Дмитра Чернявського. Враження і спостереження вчителя Ф. Дубіщева в статті «Самостійне писання в школі» відображає освітній процес і грамотність дітей того часу.

Друкуються історико-літературні розвідки П. Єфремова (псевдо В. Юноша) «Островський і Карпенко-Карий», в рубриці «Скалки життя» іронічна стаття Ілька Кирноса «Also sprach Kain». Наприкінці журналу «Хроніка літератури і мистецтва».

Другий номер «Січі» містить оповідання В. Підмогильного «Старець», твори В. Поліщука «Сказання давнєє», Данила Яроша «Життєві привиди», Т. Романченка «Пливем...», О. Серпокриленка «І сльози, і горе...», стаття Ф. Дубіщева «За хлібом», літературознавчі дослідження: В. Юноша «Котляревський і футуризм», П.Є. Тромов «Геній серця»; матеріали в рубриках «Хроника» – Українська академія наук і «Видавнича справа» – Століття з дня народження П.О. Куліша, «Красномовні цифри».

Таким чином, завдяки періодичним виданням, зокрема місячнику «Січ», ми можемо мати уявлення про освіту, культуру, літературу, видатні постаті Катеринославщини. А назва часопису нагадувала про давню історію козацького краю і про бажання інтелігенції міста бачити місто Січеславом.