Чередниченко Варвара Іванівна
Січеславська письменниця Варвара Чередниченко

Чули про письменницю Чередниченко? Але не здогадувалися, що вона січеславська? Про це трошки нижче. А поки що перенесімося в сумний повоєнний 1946 рік. Несподівано виходить грізна постанова ЦК КП(б) У «Про журнал "Вітчизна"» (жовтень 1946). Постанова – жалюгідний київський повтор серпневої 1946 року постанови ЦК московського «О журналах «Ленинград» и «Москва». У Москві позбиткувалися над Анною Ахматовою, а в Києві – над Варварою Чередниченко. За друкування на початку року «порочного» оповідання «Я – щаслива Валентина».

Думаю, це прискорило її передчасну смерть в квітні 1949-го. Після виходу постанови зняли головного редактора провідного літературного часопису «Вітчизна» талановитого Юрія Яновського. Але й він після збиткуання 1946-го довго не протягнув: прожив лише 51 рік.

Тим часом, Варвара Чередниченко, мабуть, єдина хто напередодні згадав опального покійного академіка Дмитра Яворницького ювілейною обрізаною в редакції статтею в «Літературній Україні» повоєнного 1945 року з нагоди його 90-річчя. А сторіччя його в 1955-му в УРСР взагалі не помітили.

Що Варвара Чередниченко – січеславська письменниця, спробуємо в цій статті довести. Тим більш, що перед нами непересічна постать, яку оцінювали геть по-різному.

Олександр Луговий у книжці «Визначне жіноцтво України» (1942, перевидана в незалежній Україні 1992) називає Варвару Чередниченко «найбільш визначною з радянських українських письменниць». Звісно, мова про період 1917–1949, коли вона жила і творила. Упорядник словника «Літературна Полтавщина» Петро Ротач визначає її основоположницею дошкільного виховання на Україні. Теза трохи дискусійна! А Софія Русова? Її називають творцем першого дитячого садка в Києві. Обидві, до слова, були фребелічки.

Ще одна цитата-спомин належить Іванові Майстренку, автору спогадів «Історія мого покоління»:

«Серед загадкових українських постатей тих часів (йдеться про Полтаву початку 1920-х – М. Ч.) пригадується мені ще одна – письменниця Варвара Чередниченко. Вона була директором педкурсів імени Сковороди (пізніше ці курси стали педтехнікумом, де я викладав політичну економію).  Я був у Чередниченкової, забув у якій справі, на керованих нею курсах. Вона виглядала тоді дуже бойовою українкою. Письменницею рахувалася не дуже високого мистецького рівня, хоч була дуже плідною, так що я про неї готовий був думати як про графомана, особливо як вона стала дуже активною радянською письменницею, більш радянською, ніж треба. Виглядало це як неприродне пристосуванство. Чомусь вона втекла з України до Осетії (на Кавказ) в 1928 році, в найвищі часи українізації, коли треба було і можна було творити в Україні, а повернулася в Україну 1938 року, під час винищення українських письменників і взагалі українських культурних кадрів. Померла 1949 року, і тепер про неї радянські партійні енциклопедії пишуть дуже прихильно. Щось загадкового є в цій постаті, яка в 1922 році виглядала як «петлюрівка», а пізніше діяла як дуже щира радянська письменниця».

Ось такі різні думки про письменницю навіть серед представників української еміграції.

Справді, як багато про загадкову Варвару Чередниченко ми не знаємо! За родинними переказами, на одній із зустрічей жінок зі Сталіним ця одягнена в українське вбрання жінка звернулася до нього добірною грузинською мовою. Це невипадково. Знаємо, що вона впродовж десяти років прожила на Кавказі. Її чоловік осетинський письменник Чермен Бегізов був наполовину осетин, наполовину грузин.

Отже, народилася письменниця 16 грудня 1890 року в Києві. Батько походив із золотоніських козаків і ще 12-річним хлопцем переїхав зі своєю родиною на Кубань. Та невдовзі довелося наймитувати, бо помирає його батько (дід письменниці). Так Іван Чередниченко жив аж до призову до війська. Проте вже через декілька місяців йому пощастило звільнитися з військової служби. Молодий чоловік приїздить до Києва й там починає працювати листоношею.

Мама Варвари Чередниченко була сиротою з Чигиринщини та з семи років виростала в родині панів Давидових (родичі Чайковського, з роду Давидових був декабрист). Мама у Давидових доглядала дітей, а потім служила нянею Ганни Львівни Давидової (1864–1942) – племінниці Петра Чайковського і невістки Надії фон Мекк, котра впродовж багатьох років фінансувала Чайковського, щоб він міг творити свої шедеври… З Давидовою – фон Мекк мама Варвари переїхала і до Києва. До речі, в одному з творів Варвари Чередниченко є опис графського будинку на 43 кімнати. Ніби такий був у Катеринославі. Але цей будинок дуже нагадує маєток Ганни Давидової фон Мекк у с. Копилів Макарівського району на Київщині…

Хтозна, можливо, розповіді матері про родину Давидових вплинуть згодом на зацікавлення дочки біографічним жанром у літературі. Вона писатиме твори про Григорія Сковороду, Тараса Шевченка, Архипа Тесленка, Яна Жижку, Мих. Лермонтова, Фредерика Шопена і Жорж Санд, Семена Палія….

Мама її в 1938 році ще була жива, мешкала в Ленінграді й жила цілком на утриманні дочки, котра тоді ще не повернулася з Кавказу в Україну.

Життя батьків письменниці було тяжке, зі злиднів вони не виходили. На восьмому році життя В. Чередниченко переїхала з батьками до Катеринослава. Там прожили з десяток років, а в 1908-му її батько як активний учасник революції 1905–1907 років, вважає за безпечніше переїхати з пролетарського Катеринослава до Москви. Там батько став працювати на заводі металевих виробів слюсарем-нікілювальником. На цей час родина складалася з трьох дітей і двох бабунь.

Часті переїзди родини та злидні відбилися на навчанні письменниці. Семи років вона починає ходити до школи в м. Катеринодарі (нині Краснодар), кули її послали були батьки  на життя до дядька. Але три групи початкової школи дівчинка скінчила в Катеринославі. Далі проходила вчення власними турботами. Вступила до шестикласної школи. По закінченні її готувалася екстерном складати іспити за гімназію. Та змогла зробити це вже в Москві, де вона склала іспити за середню школу  при Московській учбовій окрузі. Після того В. Чередниченко вступила там же, в Москві, на історико-філософський факультет Вищих жіночих курсів. Одночасно з тим вивчала природознавство в Університеті ім. Шанявського. Крім того, влітку слухала цикли педагогічних курсів для Всеросійських з’їздів учительства.

1912 року розпочинається громадсько-педагогічна діяльність Варвари Чередниченко. Живучи в Москві, вона, окрім роботи на курсах, поповнювала знання самоосвітою в бібліотеках, зокрема, віддавшись з виключною енергією  вивченню української культури.

Року 1913-го В. Чередниченко переїхала з Москви до Києва й вступила до фребелівського педагогічного інституту (готував працівників дошкільного виховання). Потім дуже шкодуватиме, що приїхала до Києва через місяць по смерті Лесі Українки… Там й училася до 1915-го (за іншими даними до 1916-го).

У Києві вона веде революційну пропаганду серед студентів, а також серед поранених у шпиталі, організованому Київським жіночим товариством. Разом із іншими студентами свого інституту Варвара Чередниченко упорядковує першу в Україні книжкуу для дошкільнят «Дзелень-бом!» (Київ, 1916), яка потім перевидавалася шість разів. То була збірка віршів, пісень і приказок для дітей-дошкільнят. Також вона видала книжку з дошкільного виховання «Захистки для селянських діток улітку» (1917).

Приблизно 1915 року через хворобу В. Чередниченко покинула Київ. Від 1917 по 1921 жила в Полтаві, працюючи на ниві соціального виховання та позашкільної освіти.

Опублікувала брошуру «Про Просвіти» (1918), книжку «Дитяча хата» (1921), біографічні нариси до творів А. Тесленка, О. Кониського, М. Кропивницького та інших. За німецької окупації України 1918 року В. Чередниченко судить військово-польовий суд. Прихід Червоної армії рятує її від розправи. Письменниця працює на керівній роботі в Полтавській губнаросвіті, редагує і видає книжки.

Була делегатом від Полтавської губнаросвіти на першому всеросійському з’їзді вчителів дошкільного виховання у Москві (травень 1919), познайомилася і говорила з В. Леніним.

Повертається до Полтави, яку влітку 1919-го захоплюють денікінці. Її як українську діячку знову переслідують, викликають на допити, провадять обшуки. Уникнути арешту їй пощастило завдяки мужнім протестам Володимира Короленка, який захищав багатьох від переслідувань різними владами часів смути і Громадянської війни.

Голод 1921-го змусив її виїхати з України. Зиму 1921–22 рр. жила в матері на Кубані. Батько помер ще 1919 року (певно, в Катеринославі). З осені 1922-го вона відновила свою педагогічну діяльність, почавши читати курс історії в Полтавському інституті народної освіти. Ось тоді її й зустрів Іван Майстренко, автор спомину. У Полтаві брала участь у виданні етнографічного збірника «Нове Різдво».

У квітні 1923 року через тяжку хворобу Варвара Чередниченко змушена полишити роботу в Полтаві. Стала жити в столиці УРСР Харкові. Працювала в народному комісаріаті освіти республіки, завідувала відділом дитячої літератури в ДВУ (Державне видавництво України), виступала з численними лекціями як у Харкові, так і в інших містах республіки.

Після перших письменницьких спроб 1909 року російською мовою і 1912 року – українською В. Чередниченко нічого не друкувала зі своєї мистецької продукції до 1923 року. Справа в тому, що внаслідок ускладнень після операції апендициту вона кілька років хворіла і була змушена не працювати.

Сто років тому шкіцем «Поетки Брудбіллі» відновила свою письменницьку діяльність. З 1924 року належала до літературної організації «Плуг». Окремими виданнями виходять п’єса «Артистка без ролів» (1924), оповідання про революціонерку-народницю «Софія Перовська» (1924), збірка «Жіночі оповідання» (1925 з творами «Баба та онука», «Перша вистава», «Нещастя допомогло»), повість у формі щоденника «Зшиток Софії Сояшник за 1905 рік» (1925), «До діда-баби по шматок хліба» (1926), «Що трапилося з тьотею Зорянською» (1926), «Дитбуд та дуб» (1927), «Три казочки» (1927), «Андріян-велетень та Надія Красуня. За Н. Кузьміним переказала В. Чередниченко» (1927), «Цвях» (1927).

Роман «За плугом» друкувався на шпальтах журналу «Червоний шлях» (1926). Користувалася успіхом у читачів і її повість «Весела компанія» (1928) – в ній чи не вперше в українській літературі змальовано піонерське життя середини 1920-х.

Отже, в цей час вона виступає і як доросла, і як дитяча письменниця. Її охоче друкують в журналах «Червоні квіти»», Червоний шлях», «Селянка України», «Студент революції», «Знання», «Плужанин», «Нова громада», «Культура і побут», інших.

Вона вже жила 1929 року в Осетії, а в Україні ще виходили друком її збірки «Весняний дріб’язок», «Панчохи» (обидві в Харкові).

Сліди в Діївці

 

На діївському кладовищі в Дніпрі (Діївка – передмістя обласного центру) похована подружка юначих літ Варвари Чередниченко Марфа Іллівна Концова (25 жовтня 1890–20 листопада 1983). Батьки її походили з Вітебщини, потім переїхали до Москви і там познайомилися з Чередниченками. Згодом дві родини переїздять з Москви до Катеринослава. Отримали в Діївці землю під будівництво. Побудувалися. Марфа Іллівна народила 9 дітей, деякі померли від голодомору, вижило двоє. Дружили діди, діти, онуки, ходили в одну школу, грали в одних футбольних командах.

 

У Варвариного батька Івана Чередниченка тут жив брат. Чередниченків було три чи чотири брати. Один із Варвариних братів Іван Іванович Чередниченко народився 1893 року, служив у махновців. Тому згодом задля порятунку при комуністах переробив свій рік народження на 1901, по батькові став Григоровичем і помер 1988-го. Про це нам розповів його онук дніпрянин Олег Євгенович Чередниченко, який шанує родову пам’ять.

Так, у біографії Варвари Чередниченко вистачає загадок.

Почнемо з дати народження

У більшості джерел написано: письменниця Варвара Чередниченко народилася 16 грудня 1896 року в Києві, а померла 22 квітня 1949 року там же. Ми обстоюємо іншу думку: народилася вона на шість років раніше – 1890 року!

Наші аргументи:

1. 1890-й як рік її народження подають А. Лейтес і М. Яшек у своєму дуже авторитетному біобібліографічному виданні «Десять років української літератури (1917–1927)» (том 1, ДВУ, 1928, с. 546). А Лейтес і Яшек зверталися до письменників по автобіографії, і відтак немає підстав їм не довіряти!

2. Автобіографічну повість Варвари Чередниченко «Зшиток Софії Сояшник за 1905 рік» побудовано  як щоденник про події революції 1905 року, ведено щоденник у Катеринославі 14-річною дівчинкою. Якщо рахувати, що Варвара народжена в грудні 1890 року, то вона теж у 1905-му мала 14.

3. Дебют В. Чередниченко в українській літературі відноситься до 1912 року, коли вона виступила в катеринославському журналі «Дніпрові хвилі» з першим україномовним виданням. Її дебют у 16 років малоймовірний.

4. Навіть якщо припустити, що вона дебютувала в українській літературі в 16 років, то не можна припустити, що її дебют в російській стався в 12 років! Бо першою публікацією її вона сама називала оповідання «Почтальон обманул» в газеті «Копейка» в Москві 16 вересня 1909 року! Якщо повірити, що Варвара 1896 року народження, то на той час вона мала лише 12 років! Це невірогідне. А якщо вона народилася 1890 року, то дебют у Москві у 18 років нормальний!

5. Є родинний переказ про те, що напередодні війни 1941 року святковано котрийсь ювілей Варвари Іванівни. Правильно, ювілей припадав на злам 1940–1941 років. Їй виповнилося тоді 50.

6. Рік народження її подружки Марфи з Діївки (1890) збігається з роком народження Варвари.

7. Правильну як на наш погляд дату народження Варвари як 1890 подають Лейтес і Яшек і слідом за ними Ол. Луговий у книжці «Визначне жіноцтво України». Сумнівну як на наш погляд дату її народження як 1896 рік подали «Енциклопедія українознавства», англомовна «Енциклопедія оф Юкрейн», автори передмови до вибраних творів письменниці 1971 року видання і відтак електронна Вікіпедія. У намаганні докопатися до істини ми розшукали й некролог на її смерть у київській «Літературній газеті» навесні 1949 року.

Там так само написано, що вона померла на 53-му році життя. Проте й це не стало для нас залізним аргументом. Тоді, виходить, сама В. Чередниченко переконала всіх, що народилася 1896 року… Навіщо вона це зробила? Цю таємницю вона забрала з собою. Можливо, причина банальна: одружуючись 1928-го з осетинським письменником 1898 року народження, хотіла переконати його, що у них лише пару років різниці у віці, а не сім? Бо як би на це подивилися його рідні? Втім, це лише наш здогад.

Належить виправити цей недогляд з датою народження. Аргумент «Так написала енциклопедія» в даному разі не працює. А виправляти помилки важко. Ось зазначає, приміром, Українська Літературна Енциклопедія, довірившись УРЕ, що український драматург Григорій Бораковський помер 1890 року (ох, цей містичний 1890 рік!) і спробуй це переробити! Я ще й статтю написав «Чим займався Бораковський через десять років після своєї смерті». Він 1900 року ще їздив у медичні відрядження по світу, писав 30-сторінковий звіт про поїздку. Але спробуй виправити розтиражовану помилку…

Скоромовкою пишеться про освіту Варвари Чередниченко і зовсім не згадується про її середню освіту. А вона ж довгих десять років прожила в Катеринославі (1898–1908), тут вчилася в кількох навчальних закладах. Один із них названо в повісті «Зшиток Софії Сояшник…»: «Екатеринославское женское бесплатное 4-классное училище». Скоріш за все мова про школу, яка знаходилася в тому будинку, що його докорінно перебудовано в радянський час на «Дом Союзов» (профспілок). Нині це будинок за адресою: проспект Дм. Яворницького, 93 в м. Дніпро.

Пророцтво Валерія Брюсова

Їхня зустріч з Брюсовим відбулася 1908 року, одразу по переїзді Чередниченків до Москви. На одному з поетичних вечорів вони й познайомилися. Літературний метр пророкував 17-річній Варварі: «Коли ти виростеш, то я боюсь, що будеш бочкою меду з ложкою дьогтю!» Брюсов, який сам походив із російського селянства, що перебувало під гнітом панства, відчув у молодому таланті тернисте майбутнє.

Літературознавець Олександр Білецький не радив Варварі 1938 року впадати у відчай: «Творческая сила, живущая в вас, все равно прорвется наружу». Останні слова вона коментувала з сарказмом: «Коли? Коли я буду трупом? А це може бути так скоро й просто». Написано це в січні 1938-го, вона жила ще в чужій їй Осетії, коли було репресовано чоловіка. В селі її оточували пережитки у вигляді родових традицій і неприязне ставлення до неї родин інших дружин. Серце її рвалося в Україну. А там лютували репресії. «Лиш там добро, де нас нема…»

Ще одна загадка: подвійне прізвище

Лейтес і Яшек 1928 року (у рік одруження з осетинцем!) подають її прізвище як Варвара Чередниченко-Коваліва. Чому? Незрозуміло. Ковалів був її перший чоловік? Питання нез’ясоване.

У газеті «Нова Рада» за десять років до появи книжки Лейтеса і Яшека ми натрапили на оголошення такого змісту:

«Од контори

По підписному листу № 2 на підмогу жертвам київського вибуху: В. Чередниченко-Ковалів – 10 карб. (…), П. Ковалів – 10 карб. – разом 34 карб.» («Нова Рада», Київ, № 177, 2 жовтня 1918).

В одному списку з В. Чередниченко-Ковалів фігурує П. Ковалів. Це її чоловік? Чи сестра чоловіка? Чи ще хтось? Неясно.

Що це за київський вибух, жертвам якого подавала допомогу Варвара Чередниченко? 6 червня 1918 року у Києві сталася Звіринецька трагедія – вибухи артилерійських складів, що розташовувалися у районі Звіринця. Під час цієї техногенної катастрофи загинуло близько 200 людей, більше 1000 було госпіталізовано, а близько 900 будинків знищено.

Вранці того дня Дмитро Донцов, директор Українського телеграфного агентства (УТА), пройшов до свого службового кабінету на Хрещатику, 25. Мав невідкладні справи. Але попрацювати не вийшло. «Шиби в бюрі з вікон, що виходили на Хрещатик, всі вилетіли, – занотував у щоденнику. – Мене і секретарів мало не збило з ніг, коли ми, підбігши до вікон, глянули вділ на вулицю, усіяну товченим шклом».

Хто ж був її перший чоловік? Ще одна загадка. У нас на оці два Ковалівих. Перший – померлий в еміграції у США Пантелеймон Кіндратович Ковалів (1898–1973) – український мовознавець, доктор філософії з 1949, дійсний член НТШ у США з 1949. Батько кіноповістяра, кінознавця й театрознавця Бориса Пантелеймоновича Коваліва (1924–2001).

Другий «претендент» – уродженець Харкова Левко Борисович Ковалів (1894–1937) – український державний і політичний діяч. Загинув 26 жовтня 1937 р. у Бамлазі в Росії. Левко Ковалів від 1913 року навчався в Київському комерційному інституті (А Варвара 1913 року переїхала вчитися до Києва з Москви). Левко Ковалів був активним членом студентської громади. У цей час приєднався до групи українських соціал-революціонерів, від 1915 року співпрацював у газеті «Боротьба». Через переслідування царською владою змушений був переїхати до Полтави, де працював інспектором у Полтавському губернському земстві (те ж саме зробила Варвара Чередниченко, переїхавши з Києва до Полтави).

Котрий же Ковалів став її першим чоловіком? Одне слово: поки у нас не з’явиться можливість заглянути до особистого архіву Варвари Чередниченко, це питання для нас лишається відкрите…

То як називався перший її український твір?

Варвара Чередниченко писала під псевдонімами Ольга Степаненко, Буки Аз, Тов. Авор, Параска Бідан. Автор узяв ці відомості з книги Лейтеса і Яшека «Десять років української літератури» (1917–1927), том 1 (1928), де зазначено, що в номері від 16 лютого 1912 року  в журналі «Дніпрові хвилі» видрукувано перше її оповідання «Грицева неділя».

Ол. Луговий зазначає, що перші її праці – «Грицева неділя» і «Злидні» поміщено в «Дніпрових хвилях», видаваних проф. Дм. Дорошенком у Катеринославі. Щоб перевірити це за першоджерелами, ми звернулися до підшивки катеринославського просвітянського часопису «Дніпрові хвилі». Що ж виявилося?

Насправді у «Дніпрових хвилях», № 4 за лютий 1912 року опубліковано оповідання В. Чередниченко «Трохим» з датою написання під твором – 16 січня 1912. А у № 11–12 за той же рік надруковано ще одне її оповідання «Пошуткував» з датою під ним – 25 травня 1912 року. Про що ж ці твори?

Образок «Трохим» (журнал визначив жанр як «нарис») має зовсім нехитрий зміст. Авторка звертається до образу «маленької людини». Це оповідка про те як двірник Трохим Руденко йде до лікарні провідати свого десятирічного сина Пилипа. Дуже переживає батько як там його син після операції, він бо – єдина рідна душа. Бо Трохимова дружина померла, і синок – його єдина надія. Оперованому синові добре. Батько вирішив потішити його апельсинами, зробив при синові свіжий сік і дав випити. Попрощалися. І батько бадьоро йде додому. А синові після соку стало зле. Він помирає…

Друге оповідання «Пошуткував» вийшло невдовзі після першого. Надрукували його миттєво: написано твір 25 травня 1912-го, а видрукувано вже 16 червня того року. У центрі твору Василь Коваленко, простий трудяга. Прийшовши з роботи додому, він дізнається від дружини і дітей, що напередодні до них приходив листоноша й не застав Василя вдома. При цьому додав, що Василеві гроші надійшли, 100 карбованців. Хай, мовляв, затримається вдома. Усі в родині починають планувати, на що краще витратити несподівані гроші. Ясна річ, насамперед, Василь посилає сина по чекушку до вечері. На радощах дають випити і дітям. А потім виникає сварка – що ж придбати на ті гроші? Жінка кидає в чоловіка тарілкою, та б’ється об підлогу. Вранці всі встають хворі, розбиті. Нарешті, з’являється поштар. (Можливо, цю історію розповів Варварі батько-листоноша чи хтось з його оточення). Авторка подає його короткий портрет. Виявилося, листоноша пожартував – замість ста карбованців прийшло три – від брата, який просить придбати дешевшого цукру для їхньої родини. «Ну і солодкий же сахарь, хай йому біс!» – промовляє Василь з серцем, понуривши голову….

Образок спрямований проти пияцтва, має мораль – безкоштовний сир лише в мишоловці… Як нам здається, саме цей сюжет письменниця використала і в своєму російськомовному дебюті в московській газеті «Копейка», де опублікувала 16 вересня 1909 року оповідання «Почтальон обманул».

А коли ж друкувалося оповідання «Грицева неділя», згадане на початку цього розділу? Це оповідання В. Чередниченко вийшло друком у катеринославських «Дніпрових хвилях» лише 1913 року у № 11–12. Й було аж ніяк не перше в доробку Варвари Іванівни. Про що воно? Маленький хлопчик Гриць служить в наймах у чоботаря Омеляна Обренка. В майстерні – п’яний господар, який боляче скубе хлопця за волосся, погано лається. І лише двічі на місяць Грицеві дозволяється мати вихідний. Грицева неділя – це похід дощового дня до книгозбірні, куди він летить мов на крилах. Поринаючи в книжки, хлопчина живе іншим життям, де немає насильства над ним, де він не Гриць, а – Джордж! Вже давно й стемніло на дворі, а Гриць і не зауважив, коли засвітили світло. Він не чує дзвінків, які сповіщають про закриття бібліотеки. І тільки нагадування повертати книжку змушує його вертатися в життя, звідки він втікає раз на два тижні.

Оповідання «Не своя воля» («Дніпрові хвилі», № 21–22, 1913) присвячене 17-річній дівчині Гапці. Вона тяжко працює наймичкою у панів – і куховарить, і покоївка, і нянька. Весела зазвичай дівчина нині невесела – тяжко хворіє й помирає її мати Килина. Мати, до речі, не рідна, а названа, вона від року взяла на виховання Гапку. Проте в селі всі знали, що донька – нерідна, й називали її образливо «казенною, байстрям, приблудою». Рік тому Гапка з мамою вирвалася з ненависного села до міста. Тут Гапка служить у панів. Своє жалування до копієчки матері віддає. А пани не співчутливі в горі Гапки – їх дратує пригнічений настрій дівчини, мимовільні сльози, які годі приховати. Гапка гаряче переживає смерть матері – згадує свої провини проти неї. Дівчині тяжко самотній в цім світі. Пани черстві, байдужі, егоїстичні, не здатні підтримати нещасну.

Варвара Чередниченко не зраджує своїм літературним симпатіям: її герої – прості люди, світ яких вона добре знає, чи то діти, підлітки, чи дорослі. У них багатий внутрішній світ, їм співчуваєш у світі, неприхильному до них. Мова творів гарна, проста, доступна читачеві просвітянського часопису для народу. Оповідання «Злидні» ми поки що не виявили.

«Зшиток Софії Сояшник за 1905 рік»

Окрім Катеринослава, Варвара Чередниченко жила у Києві, Москві, Полтаві, Харкові, на Кубані та на Кавказі. Це був великий життєвий досвід!

За словами Ол. Лугового, вона якийсь час учителювала в Полтавському інституті, однак через слабість залишила роботу. Написала зо дві сотні оповідань, кілька оповідань на теми жіночого питання в Радянщині, як – «Зшиток Софії», «Соняшник» та п'єсу – «Артистка без ролі». Так пише Ол. Луговий (Олександр Овруцький-Швабе).

Автор, як бачимо, хибно подав назву твору Варвари Чередниченко. Насправді повість зветься «Зшиток Софії Сояшник за 1905 рік». Ось що читаємо про неї в статті Івана Капустянського «Революційне минуле й факти письменства. (Учитель та учень у революцій 1905 року)». Статтю видрукувано в газеті «Народній учитель» 17 грудня 1925 року до 20-річчя революції 1905 року. Автор писав:

«Революція 1905 року пройшла, особливо по селах, зі значною участю інтелігенції, переважно вчительства. Нижча школа активно в цьому рухові участи не взяла, – це пояснюється віком дітей. Тільки дорослі, учні духовних семінарій, рідше гімназій і реальних шкіл спромогалися на бунти економічно-політичного характеру і брали участь у партіях, переважно соціял-демократичній. Ці явища українське красне письменство занотувало почасти в спогадах, напр., П. Капельгородського («Спогади семінариста», «Л. Н. В.», 1910 р., кн. 8) і інших (дивись 1 ч. "Рад. Освіти», 1925 р. і др.). Для школи проміжного типу цей рух досить яскраво змальований В. Чередниченко в «Зшитку Софії Сояшник за 1905 рік» (вид. «Черв. Шлях», 1925 р., 172 с., 60 к.). Її героїня Софія, вчениця «Катериносл. женск. безпл. училища», та її брат Василько, учень «Городового мужского четырехклассного училища», в школах читали прокламації Р. С.-Д. Р. П., улаштовували заборонені Тарасові дні на пошану Шевченка, хоч ці мазепинські зібрання гостро заборонялися начальством, а «Кобзарь» винищувався, як беззаконна книжка. Тим часом у школі була й гурткова книгозбірня «тарабарською» забороненою мовою. Учні ріжних шкіл, в тому числі й духовні семінарії, мали конфіденційну організацію, збиралися в помешканні одного українофіла, управителя графського будинку. Юнаки там читали й російські книжки про соціалізм, щоб стати свідомими соціялістами-українцями. Засідання «Укр. Катеринославської громади школярів» набирали при українському офарбленню, свідомого, класового, хоч і в невеличкій мірі, характеру, особливо, коли засідання відбувалися таємно в палаці, що своїми розкошами пригадував вірш «Магнат» П. Грабовського, якому протиставленням є віршовий малюнок «В холодній хаті» В. Мови. При такій установці з захопленням сприймалися і «Подпольная Россия» есера Степняка-Кравчинського і багато инших революційних творів, хоч поруч впливав і модний тоді Лев Толстой. Представницею ворожої класи в цьому колі є Зоя Сольська. Діти страйкували, брали участь у похороні революціонерів, по-свойому восприймали царську «волю» і влаштовували мітинги, хоч і не без перешкод з боку инако настроєних товаришів. Єврейський погром і нещаслива ліквідація революції, що скінчилася засланнями батьків дітей, все це по-свойому відбилося на їхніх настроях і спричинилося до виховання з них в усякому разі свідомих, коли не революційних громадян. З цих і подібних кол і тоді і раніше виходили кадри вчителів». (Народній учитель 17 грудня 1925).

Автор статті Іван Назарович Капустянський (1894–1937) – український літературознавець, журналіст, критик, став жертвою сталінського терору.

Виїзд до Осетії – втеча від голоду?

Про твори Варвари Чередниченко в 1920-х пишуться рецензії, її фото друкують в журналах. І вона справляла враження успішної письменниці. Мало хто тоді здогадувався як вона щодня голодувала! За її власним зізнанням:

«В Харкові 1924–1928 рр. я голодувала жахливо. Пам’ятаю, 1 фунт житнього ділила на чотири дні (фунт – 0, 45 кілограма – М. Ч.). Коли був гонорар чималий, то його, як правило, не вистачало заплатити за кімнату, молоко, вчителю і т. д. Добрі мої товариші, йдучи до мене, завжди приносили з собою пригощення, аби я мала змогу напоїти їх чаєм. – Ці зізнання з листа до Павла Тичини. Вона йому сповідувалася: «…коли Ви бували в мене в Харкові, не могли по моєму вигляду й поводженню припускати, що я два або три дні пила лише теплу воду, цебто голодувала… Ви мене осуджували, мабуть, що я не гостинна господиня – ніколи нічим я Вас не почастувала».

Тож виїзд на Кавказ був вимушений. Там було гарне підсоння для лікування її хвороби.

***

1928 року Варвара Чередниченко одружується з осетинським письменником Черменом Бегізовим (нині пишуть Чермен Давидович Беджизати, 1898–1938). Він був, як ми вважаємо, на вісім років молодший за неї, навчався в Тифліській духовній семінарії, 1918 року вступив до РСДРП, був червоним партизаном в Осетії в часи Громадянської війни.

Бегізов обіймав відповідальні посади у сфері культури, завідував державним книжковим видавництвом, керував відділом Спілки письменників Південної Осетії, обіймав посаду головного редактора літературного журналу «Фідіуаег», виступав як драматург. Не уник сталінських репресій, 1938 року був страчений.

Живучи в Сталінірі, так 1934 року перейменували місто Цхінвалі в Осетії, Варвара Чередниченко досконало оволоділа осетинською, а згодом і грузинською мовами. Бере активну участь у літературному житті Кавказу. У 1929–1931 вона – член асоціації пролетарських письменників Осетії, а від 1932 – член Спілки радянських письменників Грузії. За словами Тетяни Буженко і Федора Сарани (авторів передмови до її вибраних творів 1971 року видання), українську письменницю було обрано членом президії 1-го з’їзду пролетарських письменників Північної та Південної Осетії. Вона брала участь і в усіх наступних літературних форумах. З делегацією осетинських письменників В. Чередниченко їде на Перший Всесоюзний з’їзд письменників у Москві.

Добре опанувавши осетинську мову, вона виступає і  як перекладач. В тогочасній українській пресі виходять друком її переклади з осетинської, а згодом і грузинської мов. Друкує в Україні статті про осетинську літературу. Коли в Харкові виходять «Осетинські оповідання» (1931), переклад їх здійснила В. Чередниченко, їй же належала вступна стаття «Сучасна Осетія». В її планах було ширше ознайомити українського читача з кращими зразками осетинської літератури, вона готує значно більший розмірами збірник. А ось виходу друком перекладів  з осетинського народного епосу про нартів за життя так і не дочекалася. Лише уривки вийшли друком. Та й то через дванадцять років після її смерті – упорядник «Антології літератур Сходу» (Харків, 1961) А. Ковалівський відзначав: перекладачка, крім друкованих видань, використала також рукописні варіанти  й усні народні розповіді. При цьому докладно прокоментувала їх – це свідчило про досконале знання нею мови й побуту осетинів.

В одному з листів до Павла Тичини, датованому 3 січня 1937 року, вона так згадує свій спраглий інтерес до Осетії: «В мої перші мандрівки в осетинських горах зупиняла я свого коня перед кожною руїною й запитувала Чермена: – А що саме каже ця башта? Чермен не знав, що одповісти, та нам обом розповів дід Леуан…»

До речі, назва збірки оповідань її чоловіка, виданої 1934 року, – «Говорят башни».

І в тому ж листі до Тичини таке сумовите її зізнання: «Ціле моє життя – гість я на Україні: що Ви порадите?»

Її хвилювала чистота мови її українських творів. Справді, дебютувала вона російською, опинившись з родиною в  Москві. Потім десять років життя в Осетії…

Варвара Чередниченко тривалий час завідувала бібліографічною секцією Південно-осетинського науково-дослідного інституту краєзнавства. Вона, своєю чергою, пропагує в Осетії твори українських письменників, виступає зі статтями у місцевих виданнях осетинською, грузинською та російською мовами. У перекладах цими мовами друкуються і її твори.

Варвара Чередниченко була в дружніх стосунках з абхазьким поетом Дмитром Гуліа (1874–1960), разом з яким 30 серпня 1938 року відвідала могилу Тараса Шевченка в Каневі.

«На Україну повернусь…»

Після розстрілу чоловіка Варвара Чередниченко 1938 року повертається в Україну, до Києва. Стає членом Спілки радянських письменників України (так офіційно називалася тоді Спілка). Живе в будинку «Роліт» (кооперативний будинок для письменників).

1940 року опублікувала в «Літературному журналі» повість про дружбу Ф. Шопена і Ж. Санд «В Картезіанському монастирі». Того ж року почала працювати над великим твором «Під одним плащем» (про О. Пушкіна і А. Міцкевича).

Ніхто не згадує, що перед війною Варвара Чередниченко працювала над книжкою про нашого земляка, поета Івана Манжуру. А вона ще й видала статтю «Нове про Манжуру» («Літературна газета», Київ, 1941).

У 1940 році Варвара Чередниченко приїхала до Дніпропетровська. Ось що повідомляла місцева газета «Днепровская правда»:

«Встреча с писательницей В. Чередниченко

Тринадцатого июля в помещении областного отделения Союза Советских Писателей Украины состоялась встреча советских писателей и журналистов с киевской писательницей В. Чередниченко. Тов. Чередниченко приехала в Днепропетровск для собирания материалов о екатеринославском поэте и этнографе Ив. Манжуре (1851–1893), над биографической повестью о котором она работает.

После интересного сообщения о Манжуре, сделанном тов. Чередниченко, выступили т.т. Шехтер, Бейлинов и др., а также И. Пустынский, работающий в настоящее время над монографией о И. Манжуре.

Областное отделение ССПУ организует в ближайшее время литературный вечер, посвященный жизни и творчеству И. Манжуры».

Приїхавши до Дніпропетровська заради Манжури, В. Чередниченко вийшла на тему Потебні (дядька Манжури) і Яворницького (відданого учня Потебні).

Клопоти про Дмитра Яворницького

У розпачливому листі до Павла Тичини від 8 серпня 1940 року Варвара Чередниченка клопочеться про наукову спадщину двох науковців – видатного мовознавця Олександра Потебню і його учня видатного історика Дмитра Яворницького. Її хвилює доля спадщини Потебні і здоров’я Яворницького.

Варто процитувати її листа:

«…Друга моя справа – про нашого Запорозького Діда – Д.І. Яворницького. Він такий хворий, що я не певна, що в цей мент ще живий є. Малярія та склероз знесилили та висушили старого до жаху… Було б добре, коли б Ви поговорили з О.О. Богомольцем (тодішній президент Академії наук УРСР – М.Ч.), щоб він ще раз нагадав Дніпропетровському обкому, аби Д.І. Яворницького прикріпили до якогось розподільника. Дружина Дмитра Івановича сама дуже хвора, її сестри старі, а голова міськради (у 1939–1941 головою міськради працював 30-річний Микола Щолоков, друг Л. Брежнєва, майбутній міністр внутрішніх справ СРСР. Він був сусідом Яворницького й жив за спільним парканом. – М.Ч.) все обіцяв допомогти, та видно забув…

Цієї осені, 26/X Дніпропетровськ святкуватиме 85-ліття Яворницького. Мені здається, що СРПУ (Спілка радянських письменників України – М.Ч.) повинна згадати Дмитра Івановича, як надзвичайно оригінального прозаїка, для нас вже цінного за те, що в своєму романі «Чужий гріх» намалював і портрет улюбленого свого вчителя О.І. Потебні – його два портрети й досі в кабінеті старого, – назвав він його професором Хмарою, пригадуєте?

Може, Ви знайдете для себе можливим поговорити з О.О. Богомольцем, щоб на честь ювілею якось то повернути Д.І. Яворницькому шефство над його музеєм – це його й з труни підняло б… Я певна, що тільки Дмитро Іванович міг би знов почувати себе повноправним «хазяїном» музею – підбадьоривсь і вмер би щасливим…Боляче бачити діда скривдженим і розлученим з його єдиним та улюбленим дитям.  Що він вже зможе зробити? А цю честь він заробив з лихвою. (…)

На все добре – В. Чередниченко.

8 – VIII – 1940 р. Байкова гора».

(Толстов В. О. Доповнюючи збірник «З архіву П. Г. Тичини» (Листи Варвари Чередниченко до поета) // Архіви України.– № 2.– 1991.– С. 25).

Вона не знала, пишучи листа 8 серпня 1940 року, що Дмитро Яворницький вже помер 5 серпня. Проте Варвара Іванівна напередодні побувала у нього вдома (приїхавши до Дніпропетровська в липні 1940-го у справі Івана Манжури), бувши в числі останніх, хто побував у Яворницького вдома. Вона знає, що в нього в хаті два портрети Потебні і т. д.

Зворушливий сам факт її турботи про академіка Яворницького, прагнення якось пом’якшити його відхід у засвіти. Варвара Чередниченко добре знала прозу Дмитра Яворницького, зокрема повість «За чужий гріх» (правда, неточно назвала її як «Чужий гріх»). І звісно, нас, сьогоднішніх, вражає: влітку 1940-го було бажано академіка Д. Яворницького прикріпити до «розподільника». Голоду не було, але в країні хронічних дефіцитів старенькому й немічному вже Дмитрові Івановичу жилося несолодко…

Нове випробування – Друга світова

Під час Другої світової війни Варвара Чередниченко евакуювалася на схід – на Саратовщину. Працювала в шпиталі для поранених у робітничому селищі Баланда (нині м. Калінінськ) в 121 кілометрі на захід від Саратова. Працювала в шпиталі по 16–18 годин на день. Та викроювала час і для літературної роботи.

З листа до Павла Тичини від 17 червня 1942 року:

«Мені загрожує сліпота, а це означає – смерть. Мушу робити підсумки праці. Закінчувати розпочате. А життя підсовує нові захоплюючі теми. Ось, як селище Баланда з столітнім вчителем Некозаченком (На Саратовщині жило і живе нині багато українців, досі є окремі українські села, зокрема, в Самійлівському районі – М.Ч.), що вчителював 60 років у школі… Дочка його дала мені батькові спогади – новісінька тема для української прози. І я просто не в силі одсиджуватися від  цієї теми – працюю над нею потихеньку.

Я послала Маміконянові (секретареві М. Рильського – М.Ч.) збірку «З уст поранених бійців». (…) Записувала я прихватом, хапаючись в якусь перерву, або по роботі, з перевтомленою головою. Є в мене збірка оповідань – переписати її треба: це дні евакуації в Києві, госпіталь в  Баланді, евакуйовані… – аркушів на 5. Нарис біографії «Ян Жижка», що над ним працювала свої останні дні в Харкові торік. Це все, звичайно, мізерія в порівнянні з тими звершеннями, які стоять перед нами в рік 1942 – рік ювілею, рік перемоги над Гітлером, рік нашого повернення на Україну».

Звичайно, вона помилялася, називаючи 1942-й роком перемоги і роком повернення на рідну землю. До України радянські війська повернуться лише наступного 1943-го, а ось до Перемоги було ще довгі три роки… Але так хотілося чимскоріш перемогти! Так хотілося наближати крах фашизму, остаточне звільнення України  від непроханих зайд. Ця віра додавала сил і волячої терплячості – мовляв, усе здолаємо, все подужаємо.

Наступного 1943 року ми вже бачимо Варвару Чередниченко в Саратові, в Українському радіокомітеті, де вона працює як журналістка. Двічі по радіо передавали її нарис про Яна Жижку. А вона мріє про Київ, про посаду в музеї Шевченка, де були б потрібні її знання.

1944-го вона передає П. Тичині для видання збірку поезій осетинського поета Кости Хетагурова, основоположника осетинської художньої літератури. Проте й через три роки вірші не були видані. Це хвилює її, як видно з листів до поета-академіка. Лише 1959 року за редакцією П. Тичини побачить світ збірка Хетагурова «Осетинська ліра». Але Варвара Іванівна  збірки не побачить. Вона скаржиться Тичині на гіпертонію, через яку «я тепер часто маю на плечах паровозне депо  замість голови»…

Тим часом в її доробку чимало статей з історії української культури, їй належать статті про Т. Шевченка, І. Манжуру, А. Тесленка, О. Кобилянську, Н. Кобринську, А. Головка та інших. Впорядкувала антологію художніх творів, присвячених Кобзареві, до якої написала передмову. Цікаві і її статті про діячів нашої культури і науки М. Максимовича, І. Мартоса, Д. Яворницького, М. Комарова.

«В Інституті літератури АН УРСР на засіданні відділу шевченкознавства Варвара Чередниченко прочитала новелу «Смерть Пушкіна», що є уривком з роману про Т. Шевченка, над яким вона зараз працює. В цій новелі письменниця розвиває думку деяких літературознавців про те, що малюнок олівцем «Пушкін у труні» належить Т. Шевченку. Письменниця на основі окремих фактів намагається довести , що Тарас Григорович був присутній на похоронах Пушкіна».

(«Літературна газета», 1946, 7 березня).

«На рідній не своїй землі…»

…1946 рік. Україна пережила спустошливу трагічну війну. Так хочеться миру, затишку, а викинутим з України – відбудувати сторозтерзаний Київ. Письменниця Варвара Чередниченко друкує в журналі «Вітчизна» (№2, 1946) патріотичне оповідання «Я – щаслива Валентина». І тут же в дусі ждановської боротьби з письменниками горе-критик Яків Городськой на шпальтах «Літературної України» оголошує оповідання «порочним», рецензію хльостко називає «Коли температура 41°…» А ось і головні його звинувачення:

«А найгірше – в настирливому намаганні надати радянській українській інтелігентній родині риси сугубої патріархальності, штучно перебільшувати її інтерес до давньої старовини, оповити її якимось націоналістичним фльором. …основна енергія В. Чередниченко спрямована на показ отих «українців», закоханих у гетьманську старовину». 

(Городськой Я. Коли температура 41°…, Літературна газета, 1946, 22 серпня).

Від такої критики опускалися руки. «На рідній, не своїй землі» пекло від несправедливості. А тут ще й погромницька постанова ЦК КП(б) У «Про журнал «Вітчизна», видана в жовтні 1946 року. Поетеса Анна Ахматова змогла якось перенести наругу 1946 року. Проживе ще двадцять років. А письменниці Варвари Чередниченко за три роки не стане. Воїстину: «якщо в Москві різали нігті, то в Києві – пальці…»

«В ногах Лесі Українки…»

Тим часом на початку того зловісного 1946 року, до 75-річчя від дня народження Лесі Українки, Варвара Чередниченко друкує в «Літературній газеті» статті «Леся Українка на Кавказі» (1 лютого 1946) і «Останній приїзд» (23 лютого 1946).

В другій статті В. Чередниченко відзначала: «Саму Лесю Українку я ніколи не бачила, а в Київ приїхала через місяць по її похороні. Київське студентство саме поверталося з вакацій, всі намагалися побільше дізнатися про улюблену поетесу. Ми розпитували товаришів, які не виїздили з Києва. Ось що зберегла моя пам’ять з того, що я чула».

Останній лист Варвари Чередниченко 1947 року до Тичини містить слізне прохання: «Коли б я померла, то прошу вплинути, щоб мене поховали в ногах Лесі Українки…». Вона відчувала близький життєвий фінал.

Письменниці не стало 22 квітня 1949 року. Поховали її таки на Байковому кладовищі в Києві. Кажуть, її поховання – неподалік від могили голови Нацбанку України Вадима Гетьмана, вбитого в ліфті свого будинку 22 квітня 1998 року. 

Понад півстоліття тому, 1971 року в Києві у видавництві «Дніпро», за відлиги часів Петра Шелеста, нарешті, видано пухкий том вибраного Варвари Чередниченко. Тут надруковано її біографічні твори – оповідання «Історія одного вірша», «Останній лист», повісті «В Картезіанському монастирі», «Під одним плащем» і роман-хроніка 1680–1710 років «Фастів».  Книжка видана 30-тисячним накладом.

Але все одно ім’я письменниці, на жаль, залишається призабутим. Тим більш вона чомусь ніколи не фігурувала на літературній мапі Січеславщині. Прикро. Ця розвідка – спроба повернути її ім’я Придніпров’ю.

***

Варвара Чередниченко

Уривок з повісті для дітей «Зшиток Софії Сояшник за 1905 рік» (1925)

Забіліли паркан і брама Потьомкінського саду, а далі став перед нами й палац.

Міра: – Недавно мені розповідав батько, як садовили цей сад. Князь Потьомкін звелів зігнати багато сот нещасних кріпаків. Йому заманулося засадити такий сад, щоб і рівного йому не було ні на Україні й ніде в Росії. Розіслав своїх офіцерів по всіх усюдах за деревами й вченими садівниками. І звідкіль тільки не позвозили різних пород дерев та кущів? Кажуть, що й з Німеччини й Франції були дерева!.. Та кожне ж дерево потрібує особливої землі. А берег цей був геть скелястий та піщаний... Отож кріпаки й возили возами землю сюди! День і ніч возили. Засипали яри, скелі, піски... Хоріли сердечні, помирали, над працею підривали своє здоров’я.

А як землі понасипали багато, почали садівники садовити сад. Яких деревів не насадовили: і пальм, і кедрів, і кипарисів… А кущів яких! І всі дерева, які тільки ростуть на Україні, Росії і Європі! Для них землю особливу привозили. А які стежки поробили! Які клумби та квітники... Мармурові статуї порозставляли. Альтанки гарні й пишні побудували. І коли цариця Катерина приїздила сюди, так у саду був баль великий. На деревах різних кольорів ліхтарики горіли. Ну, чисто як на ялинках на свята зимою! А панство гуляло по тому саду і цариця Катерина з Потьомкіним князем.

Катруся: – А я скільки не була у цьому садку, так ні разу не бачила ні пальми, ні кедра і ніяких особливих дерев.

Я: – І я теж!

Міра: – Бо всі вони без догляду загинули, а деякі здичавіли. Батько казав, що коли років двадцять назад були морози лихі, так вже тоді багато погинуло рослин.

Ввійшли ми в сад. Дивне почуття обхопило мою істоту. Иншим, зовсім иншим, став переді мною сад. Раніше я його просто любила. Такий він великий-великий. З глибокими ярами. Густий заріс деревами, кущами, травою й всяким бадиллям. І скелі високі на березі. І Дніпро реве й вертить хвилями коло «бичків» (підводних скель). А проти саду острів з дачею якогось пана. А по той бік знову широкий і вже спокійний Дніпро...

А теперечки... Замучені кріпаки, їх піт, кров, сльози... Тут вони страждали. Тут плакали. Кров свою під нагаями проливали. Під нагаями ж над роботою надривалися. Бабуня розповідали про панщину, це вже я добре знаю... І пани тут після надлюдської праці рабів своїх гуляли та бенькетували. Як Шевченко писав... про Петербург-столицю. Глянула по саду, а він так ясно та хороше зеленіє під сонцем. Та як зеленіє! Здасться, й все зелене, а що не дерево, що не рослини, то й по иншому зеленіє. А все вкупі рябіє купами зеленими. Дівчата розбіглися за квітками, а я собі йду тихенько по стежці та думаю все... Шкода мені квіток рвати: такі вони хороші серед трави і шкода їх нівечити. Хай очі веселять своїм життям!

Такий спочатку був настрій в мене, а трохи перегодом дівчата спокусили гратися в «квача». Ну, й бігали ж ми! Поскидали пальта, калоші, книжки купою під кущем ожини та вже дали роботу ногам. Найпрудче бігає Катруся, за нею я, а наша Міра занадто товстенька, щоб легко бігати та ще їй перешкоджають високі закаблуки... Бігали, гралися, а як потомилися, полягали на траві. Катруся мене передражнила, як лягла, проспівавши тоненько:

– Любі мої квіточки й ти зелена травице, простіть, що я, Софійка-велетень, вас понівечу й подавлю-ю...

Та бух на траву. Хіба не глузлива дівчинка?

Лежали й співали пісень, яких знаємо. І чомусь тих пісень, що вивчили їх удома, а не в школі. Більш співали українських...

Одпочивши, пішли на берег. Тут сталася несподівана зустріч. На скелі сиділи троє хлопців й читали вголос якусь книжку. Коли ми підходили, книжку сховали, а коли я глянула на хлопців, пізнала Сергія, Якова й Пилипа (...)