Скарби часу і простору Наталі Дев’ятко

Біографічний штрих

Дев'ятко Наталія Володимирівна  – український прозаїк, перекладач, журналіст, літературний критик, кандидат філософських наук, член Національної спілки письменників України і член Національної спілки журналістів України. Пише українською та російською мовами у жанрах психологічної прози, фантастики, фентезі, пригодницької казки для дітей і юнацтва. Народилася 11 січня 1983 р. у м. Дніпропетровську. Закінчила Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара.

Авторка творів: «Злато Сонця, синь Води», «Казки Країни Сновидінь», «Легенда про юну Весну», «Между светом и тенью: поэзии и рассказы»,  «Скарби Примарних островів», «Три кроки до Світанку».

Упорядник колективних збірників "У вирі дум і почуттів" (2008), "Юності омріяні шляхи" (2009), "Віддзеркалення небес" (2010), "Україна є!" (2011), "Барви слова" (2011). Співавтор книги "Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)" (2009, Дніпропетровськ), альманахів і збірників "Собори наших душ" (Дніпропетровськ, 2000), "Гранослов" (Київ, 2002), "Гранослов запалює зірки" (Київ, 2003), "Коктебель 2005: Зорі над морем" (Київ, 2005), "Сила малого: Антологія сучасної малої прози" (Луцьк, 2008), "Склянка часу" (Канів, 2009), "Перша поетична збірка" (Київ, 2009), "Форум" (Дніпропетровськ, 2011), "Нова проза" (Луцьк, 2011).

У 2017-му році твори молодої авторки з Дніпра, лауреата Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» Наталїї Дев’ятко увійшли до оновленої шкільної програми з вивчення української літератури: «Легенда про юну Весну» – 7 клас, «Скарби Примарних островів» – 9 клас, «Злато Сонця, синь Води» – 10 клас.

Отже, вже з цього навчального року перевидану першу частину трилогії «Скарби Примарних островів» Наталії Дев’ятко вивчатимуть учні 9-х класів. Але, думаю, щонайперше, її потрібно прочитати (або перечитати) педагогам, оскільки книга та глибока за своїм філософським і психологічним наповненням, має оригінальну фабулу і складається з захоплюючих і небезпечних пригод. Я перечитала її й вирішила поділитись із освітянами, батьками та й загалом – усіма поціновувачами пригодницького фентезі – своїми роздумами про книгу, героїв і антигероїв, яких зобразила на сторінках своєї книги пані Наталія.

У давні часи, коли міф був засобом тлумачення й пізнання оточуючої дійсності, сформувалось особливе уявлення щодо часу й простору, які згодом вплинули на літературу та мистецтво. Світ у свідомості наших предків поділявся на дві частини – звичайну і священну. Їх наділяли різними якостями: перша вважалася звичайнісінькою, буденною, а друга – дивовижною, казковою, фантастичною. Оскільки дії міфічних героїв містилися в їхньому переміщенні з одного простору-часу до іншого, з буденного до фантастичного, постільки й чекали на них у мандрівках різні незвичайні пригоди, бо дива можливі лише у незвичайному світі.

У такому ж незвичайному для нас, мешканців техногенного світу, місці розгортаються дії роману «Скарби Примарних островів» молодої дніпропетровської авторки Наталії Дев’ятко.
Під чорними вітрилами піратського корабля «Діаманти» зібралася незвичайна команда. Шукач пригод і незрівняний знавець морського чаклунства капітан Ярош Сокіл, звичайна родина разом із донькою Роксаною та її розумний кіт Сиріус, могутні давні істоти (Смерть, Харон, Матір) і шкільний вчитель Костянтин, дивні казкові істоти Фея та Янголятко і колишній пірат граф Ричард Елігерський – всіх їх покликала жага пригод і нестерпне бажання знайти незлічені скарби.

У руках Яроша зачарована карта, що вкаже шлях до Примарних островів, туди, де й сховані ці скарби. Але... Корабель та його команду переслідують жорстокі й підступні вороги на чолі з Химерою, вірним радником Імператора. Сам повелитель постійно мешкає у місті з очима звіра, але його вірний міністр Феофан та білокрила Химера завжди напоготові – чи то особисто взяти участь у страті ворогів Імперії, чи то прикласти зусилля на ствердження могутності держави...

Втім, не вдаватимуся у повний переказ тексту, бо це завадить читачеві отримати справжню насолоду від несподіваних обертів сюжету, розвитку подій і різноманітних пригод численних героїв.

Увагу звертає саме вир подій, які відбуваються у різні часи та на багатьох просторах. Між рядками твору минають роки, читач за волею автора переноситься в іншу частину світу: у прокляте зачароване місто (розділ 19), спогади членів екіпажу «Діаманти» (розділи 14, 15, 16) тощо. Час може текти паралельно в просторі (розділ 6, сцени ув’язнення капітана Яроша та зустрічі Михайла і Рити) або прискорювати свою ходу, як то відбулося на Тортузі (розділ 15: «Секунди перетворилися на роки, але ніхто не міг нічого вдіяти. Капітан стрибнув у воду, та вир часу закрутив і його. За кілька хвилин чоловік перетворився на зігнутого хворобами старця»).

Швидкість подій постійно тримає читача у напрузі. Здається, що кожна фраза починається зі слова «раптом», кожна секунда може стати зламною, змінити все місцями, закінчитися катастрофою. («Вони розстріляли нас без бою. І коли «Русалонька» пішла на дно, виловили всіх живих і стратили на палубі свого корабля», – розповідає піратка Софія у розділі 14).

Той самий час тече неоднаково для героїв роману, для автора-оповідача й для читача. На сторінках книги, як і в літописах, час дієвий, рахунок його ведеться від події до події. Якщо ж не відбувається нічого необхідного для розвитку сюжету, авторка «вимикає» час, як шахіст, який, зробивши хід, вимикає свій годинник. Але іноді пані Наталія може використати й піщаний годинник, аби перевернути події, і примушує їх рухатися від розв’язки до початку або й закільцьовує їх (зрозуміло, стосовно життя героїв, як у розділі 10: «Ми хотіли, – наче за всіх відповіла Іларія, – мріяли, як повернемось. Хоча були тут щасливі. Острів великий, ми й не обійшли його повністю. Але, коли з’явився корабель, щось зламалося... – вона підшукувала слова...»).

Своєрідність роману у багатьох випадках обумовлюється співвідношенням двох часів: часу, коли відбувається подія, і часу, коли ми про це дізнаємося від авторки. Час, коли ми про щось дізнаємося – той же самий час, у якому живе оповідач. Час, коли відбуваються події – це час героїв. І все це ми, читачі, сприймаємо зі свого сьогодення.

Просторово-часові характеристики роману значно відрізняються від тих знайомих нам якостей, з якими ми стикаємося у повсякденному житті або про які можемо дізнатися на уроках фізики. Простір твору викривлюється і замикається на собі, може бути обмеженим, мати кінець, а окремі частини, з яких він складається, мають різні якості.

Три виміри – довжину, глибину й ширину – авторка ламає найбільш непередбачуваним чином і поєднує те, що в реальному світі поєднати неможливо (так, у розділі 20: «– А як мені потрапити в той... паралельний світ? Що для того треба? // – Що для того треба? – перепитала жінка... Вийди в ніч, пройди через місто, покинувши все своє життя. ... За містом старий цвинтар є, пройди крізь нього...» або так: «– Потяг зупиниться між станціями. Двері відкриються, та того, окрім тебе, ніхто не відчує, – рублено говорила жінка. – В тебе буде хвилина. Сам зрозумієш, яка з цих доріг – твоя»).

Простір світу Примарних островів несподівано перевертається у відношенні до дійсності або змінює свої якості – розтягується, стискається, викривлює пропорції окремих частин. Те ж стосується і часу, в якому відбуваються пригоди героїв, розлуки й зустрічі, боротьба із ворогами, пошуки скарбів (до речі, слово це не можна розуміти так, як, здається, декларує його автор. Для кожного з героїв воно несе інший сенс. Для когось – втрачене й знову знайдене кохання, для когось – свободу думки, а для когось – свободу жити і втрачати життя за власним бажанням. Але не будемо відволікатися!).

Якості художнього часу роману непередбачувані. Іноді здається, що він, як у казці Л. Керолла «Аліса у країні див», «несповна розуму». Роман легко переносить нас в інші часи («Це було давно...» – починає згадувати один з героїв роману – Ричард Елігерський. (Цікавий початок, за законами казкового жанру) Та інші світи («І де ця щаслива земля, де я зможу зустріти своє кохання? – не повірив їй Макс. // У мріях чи в сновидінні, у паралельному світі, як зараз кажуть...»).

Те ж стосується і часу-віку героїв. На сторінках роману діють міфічні істоти, що існують необмежено довго – той же Харон, Смерть, Матір. Але, за якихось надзвичайних обставин вони можуть зникнути на якийсь певний час («– Підеш? – не зрозуміла Смерть. – Як підеш? Помреш? Ти ж є життя? Ти не можеш померти»). А Фея та Янголятко існують, як існують символи краси, добра та любові.

Герої – люди і чарівники, теж живуть кожен у своєму часі, і вік кожного залежить від якихось певних обставин: у піратів він довший, бо їх «любить і захищає море», мешканці суші живуть у звичайному, людському, часі. Але всі вони, зведені волею авторки у ТЕПЕР і ЗАРАЗ, діють разом, щоб незабаром знову розійтися у часі та просторі.

Наостанок треба зазначити, що межу вигадки Наталії Дев’ятко визначити практично неможливо, бо в ідеалі вона дорівнює самій дійсності і розуміти її треба як ланку між дійсністю та її відбитком, бо ланка ця і неминуча, і єдина.

Літературні критики вважають, що життя твору можливе лише за існування гармонії між автором та читачем. Здається, молодій авторці вдалося досягнути цієї гармонії, й тому на її твір чекає довге й щасливе життя.