Сім чудес Дніпропетровщини. Чудо перше. Степові піраміди

Знаю прадавні сім чудес світу,
А найбільше – рідна земля.

                  Олександр Завгородній

Сім чудес рідного краю

Двері ледь чутно рипнули і до кімнати зазирнули дитячі голівки: чорнява хлоп'яча та дівоча русява.
–– Не можна. Мама сказала, не можна татка турбувати. Він же до конференції готується, –– зашепотіла дівчинка. 
–– Але ж нам треба з'ясувати це питання, –– зовсім по-дорослому відповів чорнявий. 
–– Мама сваритиме, –– не вгавала сестра.
–– Та заходьте вже, заходьте, –– підбадьорив їх батько, не відриваючись від комп'ютера. 
–– Тату, нам треба з'ясувати...
–– Зачекайте ще кілька хвилин, я закінчую.
Діти сіли на диван і притихли, дивлячись, як вправно батькові пальці бігають по клавіатурі. Чекати довелося недовго.
–– Ну, от і все, –– задоволено мовив він, знімаючи окуляри, а тоді встав і почав розминати м'язи після довгого сидіння. –– Ну, так у чому справа?
–– Татку, ось ми з Андрійком читаємо книжку про чудеса, –– защебетала дівчинка.
–– Про сім чудес світу, –– поправив брат.
Хлопчик тримав велику книжку в яскравій палітурці.–– Тату, а чому чудес тільки сім і всі вони були так давно?

До кімнати зазирнула дружина.

Чудо перше. Степові піраміди

А степ все світиться курганами
Й не дозволяє забуття...

             Борис Мозолевський

Сорок днів і сорок ночей об'їжджав свої землі скіфський цар. Це була його остання подорож, і він мусив наостанку ще раз побачити неозоре царство, попрощатися з милими серцю просторами, рідним краєм, який захищав усе життя. Попрощатись і назавжди покинути ці краї, щоб упокоїтися в Геррах¹.

Тіло царя, набальзамоване, покрите воском, лежало на погребальному возі. Білі вгодовані бики тягли воза, підкоряючись легким помахам золотого бича найстаршої жриці². Навколо похнюплено ступали піддані. Жінки, простоволосі, голосили, рвали на собі коси й одяг, роздирали щоки нігтями. Чоловіки не голосили –– негоже воїнам лити сльози. На знак жалóби за царем вони коротко обстригли волосся, стрілами пробили собі ліву руку. У багатьох були надрізані вуха і, як у жінок, роздряпані лиця. І що далі просувалася погребальна валка, то хрипкішими ставали голоси, товстішою маскою з крові, сліз, поту та степового пилу вкривались засмаглі обличчя.

Сорок днів їздив цар своїми землями  від роду до роду, сорок днів зустрічали й проводжали його піддані, плач і стогін стояли над степом. Нарешті прибули у Герри –– місце поховання скіфських царів. Там на небіжчика чекала його остання домівка –– велика прямокутна яма зяяла бездонною чорною пащею. Її вже встигли опорядити, підготувати для довгого позаземного життя: в нішах стояли казани з м'ясом, амфори з вином, оливою та зерном; виблискувала багата кінська упряж; на кілках, вбитих у стіни розвішано ошатний одяг та військові обладунки.

Віз наблизився до ями. Тіло царя на солом'яних матах опустили в чорну глибину, поклали обіруч меч, бойову сокиру, горит³ з луком і стрілами та золоту чашу.
Голосіння плакальниць лунало дедалі дужче. До ями підвели юну жінку – молодша дружина царя мала піти з ним. Вона не плакала, не голосила, усі сорок днів була поруч зі своїм володарем, оплакувала його й себе, і вже не лишилося ні сліз, ні сили, лише байдужість. Ще недавно вона вільна, як вітер, гасала на коні степами. На світанні зривала зарошені нічною вологою квіти, прикрашала себе і молилась Аргімпасі⁴, щоб дарувала богиня їй кохання. Такою юною і вродливою, заквітчаною степовим зіллям і мріями, побачив її цар і взяв собі за дружину. Тепер над могилою стояла вбрана в розкішний царський одяг, увесь оздоблений золотими прикрасами, почорніла, змарніла тінь. Підійшов жрець з великою чорною хусткою в руках і накинув її жінці на голову.

–– Ні! –– раптом зойкнула вона. –– Я не... –– і, змахнувши руками, наче підстрелена птаха крильми, впала поруч з ямою.
За нею настала черга царських слуг: конюх, охоронець, вістовий, кухар один за одним падали на землю. Потім воїни підняли мечі-акінаки⁵ й ударили під горло коням...
А потому ще кілька днів і ночей палали багаття, розтікався над степом густий  запах свіжої крові жертовних тварин та дух вареного м'яса. Воїни справляли тризну6: запивали гаряче м'ясо п'янкими грецькими винами, билися між собою на мечах та списах, показуючи своє мистецтво й силу, змагалися молоді вершники та кулачні бійці, а сивобороді мужі розповідали про подвиги царя. Не припинялося тужіння плакальниць. А під те брязкання зброї, під вигуки бійців і тужливе жіноче голосіння безупинно мурашками рухалися прості скіфи та раби, носячи землю до могили. І могила поволі ширшала, росла вгору і вгору, і незабаромпосеред степу постав іще один курган...

*   *   *

Сутінки обгортали кімнату, вікно ще намагалось ловити останні промені сонця, яке ховалося за сусідні будинки. Екран комп'ютера давно вже згас, тільки зелений вогник усе блимав та блимав. Ліда схлипувала, поклавши русяву голівку на мамині коліна, Андрійко сидів поруч на дивані, сумний і зосереджений.
–– Засмутив я вас, –– сказав батько, встаючи з крісла. –– Ось увімкну світло й стане веселіше.
–– Таточку, –– підняла голову донька, –– навіщо жрець убив молоду царицю? Він був злий, жорстокий,.. –– вона знову схлипнула.
–– Даремно ти, Володю, розповів їм таке на ніч, тепер не спатимуть, ––дорікнула дружина.
–– Ну, до ночі ще далеко, –– почав той виправдовуватись. –– Як тобі сказати, доцю... Жрець убив царицю не тому, що був жорстокий –– так веліли скіфські звичаї, їхні уявлення. Вони вірили, що після смерті житимуть в іншому світі, подібному до земного. Небіжчиків споряджали, даючи їм одяг, посуд, зброю, вози, кінську упряж, прикраси, навіть їжу. Царі, знатні люди не обходилися без слуг, тому разом з ними ховали рабів. Забивали й ховали коней та інших тварин.
–– Тату, –– озвався Андрійко, який сидів досі притихлий та замислений, –– ти обіцяв розповісти про степові піраміди, а розказуєш, як ховали скіфського царя.
–– А хіба ти не зрозумів, що саме ці могильні кургани і є для наших степів тим, чим для Єгипту піраміди? 

Найстаршим єгипетським пірамідам, як твердять вчені, близько п’яти тисяч років, а більшості наших степових курганів – чотири-п'ять тисяч, отже за віком вони ровесники. Правда, найвідоміші, скіфські могили, набагато молодші –– їм по 2300-2400 років, та й розмірами своїми вони дуже поступаються пірамідам. Чортомлик та Солоха, заввишки майже двадцять метрів, Товста Могила –– тільки дев’ять, а Гайманова  ще менше –– вісім. Ну і зроблені вони з різного матеріалу –– піраміди з твердого каменю, а кургани –– з м'якого ґрунту. 

І все ж мандрівники минулих часів, які серед неозорого степу, куди оком не кинь, бачили нескінченні пасма курганів, були не просто здивовані, а приголомшені цим видовищем. Вони й назвали ці могили степовими пірамідами. Про наші кургани писав відомий вчений Стародавньої Греції, його ще називають “батьком історії”, Геродот. Російський академік, вчений-натураліст XVIII століття Василь Зуєв, який  подорожував нашим краєм, був надзвичайно вражений Чортомлицьким курганом і залишив про це спогади у своїх записках. Я вже не кажу про письменників. –– Володимир Андрійович підійшов до книжкової шафи. –– Ну ось, наприклад, Чехов, –– він дістав з полиці книгу, погортав її. –– Послухайте, це опис українського степу з оповідання “Щастя”.

“У синюватій далечі, де останній видимий пагорб зливався з туманом, ніщо не ворушилося; сторожові та могильні кургани, які там і тут височіли над обрієм і безмежним степом, дивились суворо й мертво; в їх непорушності й беззвучні відчувалися віки та цілковита байдужість до людини; мине ще тисяча років, помруть мільярди людей,  а вони все ще стоятимуть, як стояли, аніскільки не жалкуючи за померлими, не цікавлячись живими, й жодна душа не знатиме, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою”.
–– Так, Антон Павлович яскраву картину змалював, –– відгукнулась дружина. –– Тільки він помилився відносно таємниць.
–– Згоден, адже більшість курганів уже розкопані й відкрили людям свої секрети.
–– І ти теж попрацював задля цього.
–– Ну, мої здобутки в археології вельми скромні, –– зітхнув Володимир Андрійович, –– адже в археологічних експедиціях давно вже не бував. Тепер я кабінетний вчений, –– з жалем додав він.
–– Тату, а що таке археологічна експедиція? –– тут же спитала донька.
–– Археологічна експедиція? О! Це річ цікава...

*   *   *

Люди працювали –– щодня під спекотним сонцем. Величезні, неповороткі, схожі на ожилих динозаврів, бульдозери з гуркотом і скреготом вгризались у землю, піднімали повні ковші спресованого віками ґрунту, зсипали його в кузови жвавих вантажівок, що раз по раз підкочували до велетенських потвор. Поміж машин, як мурашки, снували люди з лопатами, копали, час від часу збиралися гуртом, щось роздивлялись, сперечались, а тоді брали до рук щіточки та зовсім тоненькі пензлики й довго-довго обережно розчищали знайдене.
Тільки пізно увечері, коли сонце западало за далекий обрій, а на темно-синьому оксамитовому небі спалахували зірки, розкопки припинялися.

Бульдозери підтягували до себе ковші-хоботи і з незадоволеним гурчанням поволі повзли зі степу. Машини роз'їжджались, забираючи з собою натомлених людей.
Пил поволі спадав, і ті, що залишалися ночувати в степу, розпалювали вогнище, готували немудрящу вечерю і вели нескінченні розмови.
–– Борисе Миколайовичу, скажіть, нащо ми знову гребемося в цьому кургані? –– спитав чорнявий юнак. –– Навіть будь-який історик-першокурсник знає, що Чортомлик уже давно розкопано й може перелічити скарби, знайдені в ньому. Невже тут можна ще знайти щось цікаве?
–– Гм, Вас, здається, Володимиром звуть? –– помішуючи вариво в казані, обізвався той, до кого звертався юнак, чоловік років сорока з ледь помітною сивиною. –– В минулих експедиціях я Вас не бачив. Уперше на розкопках?
–– Так, я на практиці після першого курсу.
–– Що ж, тоді доведеться пробачити Ваше необачне запитання. Дійсно, Чортомлик давно вже розкопано. Завдяки подвижникові Івану Забєліну весь світ, а не тільки студенти-першокурсники, –– він зробив паузу і єхидно глянув на молодого співбесідника, –– знає про Чортомлицьку вазу та інші шедеври⁷ цього кургану.
Хлопці, які сиділи коло вогнища, захихотіли. Студент знітився і забурмотів вибачення.
–– Нічого, нічого, юначе, –– поблажливо махнув рукою Борис Миколайович. –– Але ж Ви бачите, –– продовжував він, –– розкопано не весь курган, його нам вистачить ще роки на чотири. Коли працював Забєлін, ще не було ні методики, ні відпрацьованої технології археологічних розкопок. Щось не було досліджене, а дещо розтлумачили неправильно. Ясно, на ще таку вазу розраховувати не доводиться, але для науки знахідок тут вистачить.
–– Вибачте за дурне питання, –– перепросив Володя. –– Може б Ви розповіли про розкопки Забєліна?
–– Так-так, розкажіть, –– підтримали товариша інші юнаки.
–– Іван Єгорович самородок, можна сказати, –– почав керівник експедиції. –– Народився він у бідній родині, рано залишився без батька. Його освіта –– училище Московського приказу, а далі –– самотужки. Довгий час майбутній археолог працював канцеляристом. А наприкінці життя, прожив він, до речі, мало не дев'яносто років, став одним з найбільших фахівців скіфської та слов'янської археології.
–– Я бачив його портрет у книжці, –– озвався юнак, що сидів поруч з Володею. –– Зовнішністю Іван Єгорович нагадує патріарха –– сивобородий, з уважним допитливим поглядом з-під брів.
–– Так, –– ствердно кивнув головою Борис Миколайович, –– але таким він став уже в старості, а Чортомлик розкопував у такому ж віці, як ось я нині. Чи не символічно? –– помовчавши, оповідач продовжив. –– Археологічними дослідженнями Іван Забєлін зайнявся всього лише за три роки до розкопок Чортомлика. Тоді, 1859 року, в Росії було створено археологічну комісію, яка повинна була займатися дослідженням старожитностей. Але до археології як науки було ще далеко, не було ні підготовлених спеціалістів, ні методики, ні досвіду. Та й уряд розглядав археологію лише як скарбошукацтво, вимагаючи дорогих коштовностей для царського двору. Забєлін три роки працював поблизу Катеринослава, розкопуючи невеликі скіфські кургани. Усі вони були пограбовані, дослідник не знайшов у них скарбів, зате набув досвіду, який згодився йому надалі. Чортомлик здавна привертав до себе увагу, його важко було не помітити. Ще відомий мандрівник Василь Зуєв був вражений величчю цієї товстої могили...
–– Товстої Могили, Ви сказали? –– здивовано перепитав хтось. –– Але ж цей курган знаходиться поблизу міста Орджонікідзе.
–– Не дивуйтесь, юначе. Чортомлицькій курган колись називали товстою могилою, але це не була власна назва. Ми написали б ці слова з малих літер. Щоб Ви знали, кургани прийнято ділити за типами насипу. Якщо верхівка сферична чи плоска, –– то це товста, на відміну від гострої могили. Тільки під час розкопок, а то й після їх завершення курган отримує власну назву. Тут, біля верхів'я річки Чортомлик, знаходяться колишні Чортомлицькі хутори. Через це й могилу назвали –– Чортомлик. 
–– Борисе Миколайовичу, –– знову спитав Володя, –– а дозвіл на розкопки вимагався? Адже земля була приватною власністю.
–– Курган знаходився у володіннях поміщиці Зейфарт. За дозвіл проводити розкопки вона вимагала віддати їй третину знайдених коштовностей, або ж їхню вартість. Археологічна комісія змушена була пристати на ці умови й розкопки почались.
–– А як він проводив розкопки?
Оповідач, примружившись, весело розсміявся.
–– Та й цікаві ж ви, хлопці. Зрозуміло, що такої, як у нас нині, техніки Забєлін не мав, до його послуг були тільки грабарі з лопатами та підводами. Тепер, розкопуючи курган, знімають увесь насип. Тоді ж археологи рили наскрізну траншею. За півтора місяці з кургану зняли та вивезли силу-силенну ґрунту, але зрозуміли, що того літа роботи не закінчити. Наступного сезону найнятих грабарів було значно більше. Скоро знайшли залишки тризни: кістки тварин, уламки амфор з-під вина, бронзові наконечники стріл. А невдовзі в центрі кургану розкрили основне поховання з кістяками людей і коней, великою кількістю зброї, посуду. Поховання виявилося занадто складним. У ньому були численні камери з допоміжними коморами, підземеллями на різній глибині. Сьогодні можна тільки дивуватися, як Забєлін, не маючи ні техніки, ні знань у гірничій справі, необізнаний ще з особливостями скіфських гробниць, зумів довести справу до кінця.

Вогонь пригасав. Хтось зі студентів поворушив паличкою у багатті, з якого розлетілися іскри. Хлопець підкинув галуззя, і вогнище знову весело розгорілося. Борис Миколайович помішав у казані і знову продовжував.

–– У кургані знайшли спочинок цар і цариця зі своїми слугами. Поховання було пограбовано і все ж явило світові величезні скарби. Такої кількості оздобленої золотом зброї та кінської упряжі не знаходили досі в жодній скіфській могилі. А як розкішно спорядили для позаземного життя  царицю! Усі допоміжні приміщення були геть чисто завалені залишками жіночих убрань. Сама ж цариця покоїлася на ложі, де збереглися сліди синьої, блакитної, червоної, жовтої та зеленої фарб. Від її наголовного убору залишилось чимало платівок та начільна стрічка. Краї пурпурового серпанку, що колись спадав з її голови, були обшиті золотими пластинами із зображенням скіфа, який стоїть перед богинею з келихом у руці. Шию цариці прикрашала золота гривня, на зап'ястях вона мала широкі браслети, на кожному пальці –– обручки, а біля скронь –– коштовні підвіски. По праву руку жінки лежало бронзове дзеркало. А серед дорогого посуду, якого було незліченно, знайшли велику срібну амфору –– найбільший скарб Чортомлицького кургану. Ох, та хіба можна передати словами її красу!

Оповідач замовк, застиг, немов задивився німотно на те небачене диво. Мовчали і студенти, боячись порушити видіння співбесідника. Мовчанку порушив Борис Миколайович. Він ще раз діловито помішав у казані, покуштував страву і зняв казанок з вогнища.
–– Каша готова, колеги. Пора б і підкріпитися.

Вони їли, коли-не-коли перекидаючись словами.
–– Борисе Миколайовичу, –– по хвилі знову озвався Володя, –– Ви говорили, що могилу було пограбовано. А чи відомо, хто й коли грабував її та й інші могили?
–– Цікаве запитання. Думаю, на нього Вам не відповів би навіть сам знаменитий містер Шерлок Холмс. А втім, можна пофантазувати... Особисто в мене склалося враження, що скіфські могили грабували через кілька десятків, можливо сотень років після похорону. Іноді я зустрічав певні ознаки того, що поховання пограбоване невдовзі після тризни, отже сучасниками, тими ж таки скіфами. Але таке зустрічалося надзвичайно рідко, очевидно добре діяли релігійні та моральні заборони. Вірогідніше, грабіжниками були народи, які заселили ці землі після скіфів –– сармати та інші племена, що хвиля за хвилею прокочувались степами. Бувало, що одну могилу грабували по кілька разів у різний час. Найбільших втрат зазнали центральні поховання, практично всі вони розграбовані –– злодії добре знали де копати. Нам, археологам, залишились бокові захоронення, адже їх грабіжникам було знаходити значно важче. Особливо зріс грабіжницький промисел у степах після великих археологічних знахідок XIX століття. Чутки, значно перебільшені, котились від села до села, і спритники хапалися за лопати. Мало кому вдавалося знайти щось путнє, а от шкоди вони заподіяли немалої.
–– Мені бабуся розказувала, як її жених, мій майбутній дід, пробував шукати скарби, –– засміявся білявий юнак.
–– Ну і як? –– зацікавлено глянув на нього Борис Миколайович.
–– Нічого він не знайшов. Але напускав туману і хвалився на все село. Мабуть, хотів привернути бабусину увагу, ––весело засміявся хлопець.
–– Це типовий випадок, –– кивнув головою співрозмовник. –– Мій вчитель археології Олексій Іванович Тереножкін розповідав якось, що в одному з курганів знайшов табакерку XIX століття, а побіля неї напівзотлілу палицю та обгорілий качан кукурудзи. Ось вам і сліди шукачів скарбів.
Борис Миколайович задумливо покопирсався в багатті, підкинув кілька товстих гілок і продовжував.
–– Пам'ятаю, трапився зі мною такий випадок. Під час розкопок Товстої Могили, а це було 1971 року, завітала до мене в експедицію жіночка з ближнього села й розповіла цікаву історію. Її покійний дід Ларивон Щириця в молодості шукав скіфські скарби. Якось копав він із напарником поблизу Чортомлика та й наткнувся на кам'яну плиту. Куди не копне –– все камінь та й камінь. І тоді кмітливий шукач скарбів дійшов висновку, що це кам'яна скриня, в якій заховані коштовності царя, могилу якого розкопали під Чортомлицьким курганом. А що ж іще було ховати так пильно? До того ж у діда Ларивона склалася думка, що в Чортомлицькому похованні не знайшли нічого, крім кісток. От він і заповів онуці свої міркування про скарб. Тоді я й згадав про табакерку та обгорілий качан і передав жінці вітання від її діда.
–– А що ж відомо про ту плиту, на яку натрапив дід Ларивон?
–– Жінка показала мені могилу, яку пробував розкопати її предок. То була дійсно кам'яна скриня. Тільки не із золотом, а з похованням бронзової доби, де ніяких скарбів ніколи не було. Добираючись до скрині, горе-археолог зруйнував поховання тої ж епохи –– на могилі я підібрав уламки бронзового посуду.
Вогнище поступово згасало, і люди вже не підтримували його. Темно-синій оксамит неба поступово світлішав, зорі примеркали.
–– Люблю я отак сидіти вночі у степу на кургані, –– мрійливо озвався археолог. –– Думки цікаві в голову приходять, видіння... Дихається легко й думається вільно... І поезії самі на душу лягають.

Вірші пливли над степом, спадали тихими росами в траву, і степ поволі прокидався, розплющував ніжно-блакитні очі петрового батога і вдивлявся в невсипущих мрійників. Небо над ними світлішало й світлішало, зорі танули, а потім з далекої могили на видноколі виринула й повільно та урочисто стала підійматися золота пектораль сонця...

*  *  *

–– А що таке пектораль? –– запитала Ліда.
–– Це шедевр з іншої, Товстої Могили.
–– А що таке шедевр?
–– Лідко! –– закричав Андрійко. –– За тобою нічого не спитаєш! Я теж хочу!
–– Тихо, тихо всі. Запитуйте по чергзі, –– запропонував батько. –– Першим було Лідчине, і відповідь вона отримала. Андрійку –– твоє.
–– Чому назва така чудернацька –– Чортомлик? Це козаки таку вигадали?
–– А це запитання до мами, вона у нас філолог.
–– Чортомлик –– це річка, Дніпрова притока. Назва її справді загадкова. Вчені-мовознавці вважають, що походить вона від тюркського слова “чуртан”, або ж “чортан” і означає “щуча”, адже в річці водилося багато цієї риби. Є ще один переклад цього слова –– “чортан” також означає “жолоб”. Там, де обидва береги підвищені, виникає враження, ніби вода тече у жолобі. А ще є легенда, яка теж пояснює назву.
–– Розкажи, –– застрибала донька, –– я люблю легенди.
–– Тоді слухай і не перебивай. –– сказала мама. –– Причепився якось до козаків чорт. Та такий капосний, все намагається якусь шкоду вчинити. То коней вночі заганяє так, що на ранок вони ледве дихають, то порох у порохівницях намочить, то з криниці всю воду випустить, то ману⁹ на когось нашле. Розсердились козаки, стали на чорта полювати, але ніхто його спіймати не може –– куди там. Тоді взявся за цю справу сам кошовий Іван Сірко, а він великим характерником¹⁰ був, слова таємні проти нечистої сили знав. Наздогнав отаман чорта біля річки і застрелив його з пістоля заговореною кулею. Чорт у річку й упав, тільки ногами мликнув, тобто мелькнув у повітрі. Звідти начебто й назва –– Чорто – млик.
–– Чорто – млик, Чорто – млик, Чорто – млик – млик – млик, –– заспівала Лідочка й задриґала ногами.
Усі засміялись.
–– Мені більше подобається варіант зі щучою річкою, –– сказав тато. –– У Бориса Мозолевського навіть вірш про це є:

–– Володю, –– обізвалась дружина, –– ти якось на показував екрані комп'ютера скіфські речі, віднайдені в могилах
–– Звичайно, я зовсім забув про них! Ось погляньте, яка із себе срібна амфора з Чортомлицького кургану. Захопившись розповіддю, я зовсім забув, що її можна й показати, –– говорив він, пораючись біля комп'ютера. ––Краще один раз побачити...
–– ...ніж сім разів почути, –– закінчив син.
Батько покосився на сина, хотів поправити, що не сім, а сто разів, але передумав. Екран блимнув, засліпив на мить, а тоді всі побачили красуню-амфору. Вона вигравала позолотою, таємничий полиск її старого потемнілого срібла притягував погляд і манив кудись у незвідану далечінь. Птахи, змахнувши крильми, здавалося, застигли на якусь мить. Ось зараз вони відірвуться від диво-квітів, здіймуться над ними і полетять, полетять у далекий казковий вирій. Над птахами, наче в дитячій грі, хто в якій позі був, завмерли фігурки людей і коней.
–– Ось я збільшу цю деталь, щоб ви добре роздивились.
–– Ні, ні, –– дружина зупинила його руку, –– зачекай. Господи, яка ж краса й довершеність! Неможливо відірвати погляд. Здається, дивилась би й дивилась.
–– А чому ця коняча голова з крилами? –– дівчинка доторкнулася до екрана.
–– Це кінь Пегас зі старовинної грецької легенди, –– авторитетно відповів Андрій, випереджаючи батька. –– Він мав крила й жив на горі Олімп разом з богами. На ньому поети літали.
–– Ох, як чудово! От якби він насправді був, –– сплеснула руками Ліда.
–– Бачите, ось ці голови левів, як і Пегаса, призначені для наливання вина, –– пояснював дітям Володимир Андрійович. –– Адже амфора велика і коли вона була повна, піднімати її було дуже важко.

Він став збільшувати почергово частини амфори й пояснювати.
–– У центрі композиції троє скіфів –– двоє юнаків і один старший –– намагаються звалити на землю сплутаного коня. Осторонь стоїть ще один скіф, босий, зі спущеною на плечі одежею. А ось тут скіф з горитом при боці тримає коня за повід та підгинає йому передню ногу. Наче примушує тварину лягти. З правого боку, ось, дивіться, скіф триножить осідланого коня. Далі з обох боків старий та юний чоловіки тягнуть до себе заарканених коней, ще двоє тварин вільно пасуться. Наскільки проста композиція, настільки ж вона й прекрасна! Навіть якби в кургані не було нічого, крім цієї амфори, все одно можна було б вважати, що величезна праця археологів не пропала марно.
–– А тепер моя черга питати, –– сказала Галина Олександрівна. –– Володю, той Борис Миколайович, з яким ти на розкопках Чортомлика вів нічні бесіди, це –– Мозолевський? Невже ти особисто його знав?
–– Так, знав, тільки дуже недовго, під час студентської практики. А потім разів зо два випадково із ним зустрічався. І часто чув про нього. Навіть не віриться, що його вже немає...
–– Ти ніколи раніше про це не розказував.
–– Та якось нагоди не було. А людиною він був надзвичайно цікавою.
–– Розкажи. Я про Мозолевського вперше дізналась вже після його смерті. Натрапила на книжечку його віршів і була просто зачарована. Це ж поет від Бога!
–– А археолог, мабуть, від долі, бо ніколи не збирався ним бути. Дивовижна доля: від височин неба до глибин землі й часу.
Володимир Андрійович мовчки походив по кімнаті, а тоді почав розповідати.
–– Борис Мозолевський народивсь у степовому селі на Миколаївщині. Дитинство в нього було нелегким, як у всіх дітей повоєнного часу –– босоноге та голодне. Хлопець доношував завелику на нього одежу зі старших і радів, що не їсть дарма хліб, бо нарівні з дорослими працював у полі. А коли закінчив сільську семирічку, поїхав навчатися  до Одеської літної спецшколи. Тоді багато хлопчаків мріяли про небо.
–– Він став льотчиком? –– зацікавлено спитав син.
–– Так, синку. Для цього йому ще довелося скінчити вище військово-авіаційне училище. Так юний Борис став льотчиком військово-морської авіації. А далі, пройшовши відбір, потрапив до загону космонавтів.
–– Здорово! Він був ще й космонавтом?! –– вигукнув син.
–– Ні, не був. Тоді якраз військово-повітряні сили скорочували наполовину, і він був звільнений з армії. Після цього юнак опинивсь у Києві, вчився в університеті на історика й одночасно працював кочегаром на заводі. Борис Миколайович розповідав мені, що археологом ставати не збирався, хоч і був після закінчення університету на розкопках Страшної Могили. Його більше приваблювала література, адже він писав вірші, відвідував літературну студію, мав уже поетичну збірку. Влаштувався працювати у Києві в Палаці піонерів і готував до друку свою другу книжку. Але сталося не так, як гадалося.
–– Я чула ніби Бориса Мозолевського звільнили з роботи. За те, що він провів літературний вечір, присвячений поетам-шестидесятникам. Невже це правда?
–– Так, правда. Наприкінці 1965 року він організував вечір, на якому читали вірші Драча, Павличка, Стуса. Ці поети, особливо Василь Стус, були владі, як більмо в оці. Популяризувати їхню творчість суворо заборонялось. Другого же дня Мозолевський не тільки втратив роботу, а й потрапив під нагляд як неблагонадійний. Він знову пішов на завод кочегаром, іншої роботи йому просто не давали.  Борис Миколайович був дуже сильною людиною. Зігнути його, зламати, мені здається, було просто неможливо. І ще він був на диво діяльним, не міг сидіти, склавши руки і чекати якогось дива. Він знову взявся за археологічні пошуки, треба ж було щось робити. І археологія таки затягла його в свої таємничі глибини. Мозолевський брав участь у розкопках Гайманової, потім Хоминої Могили, знайшов там цінні пам'ятки скіфської культури. Але вершиною його долі стала Товста Могила, яка подарувала своєму дослідникові знамениту на весь світ золоту пектораль.

Володимир Андрійович поворухнув мишкою, почекав доки забутий екран знову засвітився, і за мить амфора зникла, а на її місці засяяв, аж вбираючи очі, золотий півмісяць пекторалі.
–– Ось воно, це диво. Ця знахідка, без перебільшення врятувала археолога від арешту.
–– Від арешту? –– здивувався Андрій. –– Хіба він скоїв злочин?
–– Ні, Борис Миколайович не був злочинцем, але він писав дуже гострі, різкі вірші, які не подобалися тим, хто був при владі. Він говорив те, що думав, правду про недоліки та негаразди життєві. Багатьох же за це арештовували, таких людей називали дисидентами, тобто інакодумцями, і засилали до таборів. Така доля могла спіткати й Мозолевського. На щастя, цього не трапилося. Звістка про знайдену ним пектораль блискавично облетіла весь світ, археолог став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати.
–– Татку, –– Ліда смикнула батька за рукав, –– а ти бачив, як він знайшов цю пектораль?
–– Ні, люба, я не міг цього бачити, бо тоді ще був маленький, такий, як ти зараз. Борис Миколайович розповідав мені про це, а ще я читав у книжках. Дослідження Товстої Могили, що знаходиться неподалік від міста Орджонікідзе, проводилися ще в 1960-х роках. Але тоді розкопувати її не стали. Тільки в 1971 році Борис Мозолевський, довівши, що курган таки скіфський, почав розкопки. Товста Могила 23 століття приховувала від людей чудесні витвори давнини, приховувала б і далі, якби не талановитий і впертий археолог. Не думайте, що розкопувати курган легко. Звичайно, тепер не те, що сто років тому. Є потужна техніка, є знання та досвід. Але головне тут, як і в будь-якій справі, це –– люди, захоплені, небайдужі, творчі.

Навесні 1971 року з'явилась можливість вести розкопки Товстої Могили, але починати треба було негайно. Борис Мозолевський узявся за цю величезну роботу, маючи у своєму розпорядженні тільки бригаду скреперистів. Щодня він уставав на світанні й цілоденно без відпочинку й вихідних працював. Спочатку повністю зняли землю з половини кургану, і він став, ніби розрізана навпіл хлібина. Видно було всі шари ґрунту, всі особливості будови земляного насипу, і археолог завмер, захоплений цим видовищем. Потім стали знімати другу половину кургану. Невдовзі під ножем скрепера щось заблищало, тепер замість потужної техніки запрацювали люди зі щіточками. На той час Борис Миколайович уже мав помічника –– лаборанта Олеся. Удвох вони розчистили великий комплект бронзових оздоб поховальної упряжі. Згодом згуртувався дружний колектив експедиції з учених, студентів та молоді з Орджонікідзе. До них приєдналася німецька професорка Рената Роллє. А ще археологам прийшли на допомогу шахтарі, серед яких був досвідчений майстер-гірник.
–– А хто такий гірник? –– тут же спитала донька.
–– Це людина, яка видобуває під землею корисні копалини, руду, наприклад, або вугілля.
–– А хіба в Товстій Могилі було вугілля? –– не вгавала дівчинка.
–– Ні, вугілля там, звісно, не було. Та коли розкопують кургани, треба закріплювати всі вириті порожнини. Бо земля навколо них може обвалитися і засипати людей і все, знайдене ними. Ось тут на допомогу археологам приходять гірники, які добре вміють ставити кріплення.
–– А як вони його роблять? –– тепер зацікавився Андрій.
–– За допомогою дерев'яних колод і дощок, якими підпирають стіни та стелю розкопу. Ось так, скажімо, –– батько швидко накреслив олівцем і продовжував розповідь. –– Розкопки Товстої Могили так зацікавили жителів міста Орджонікідзе, що кожен намагався допомогти вченим чим тільки міг. Допомагали підприємства й окремі люди, а найбільше –– директор гірничо-збагачувального комбінату Григорій Лукич Середа. Він і кошти давав на археологічні роботи, й турбувався про охорону історичних пам'яток, і на розкопках сам не раз бував, цікавився. Курган було частково пограбовано, але все ж він приховував у собі величезні скарби. В цій могилі поховали скіфську царицю з дитиною, а при них –– четверо слуг. Знайшли тут кістяки коней, вози, багато дорогого посуду та різного господарського начиння. Цариця з дитиною були вбрані в розшитий золотими платівками одяг, жіночі руки прикрашали золоті браслети, персні, шию –– важка золота гривна...
–– Ой, як смішно, –– перебила батька дівчинка, –– ну як це гривня може бути важкою, та ще й золотою?
–– Може бути, бо я розповідаю не про ту гривню, про яку ти подумала. Тепер так називаються наші гроші, а в стародавніх народів це була прикраса, яку носили на шиї. Це обруч, часто у вигляді спіралі із зображенням рослин чи тварин. Його відливали зі срібла, золота. Ось така гривна з фігурками левів, що женуться за оленями була на шиї скіф'янки.
Оповідач знову поклав руку на мишку –– на екрані з'явилося нове зображення.

–– А левів тут теж по сім з кожного боку, –– урочисто і чомусь пошепки сказала Ліда. –– Скіфи теж вважали це число священним?
–– Мабуть, що так. А от іще прикраса цариці. Із довгих золотих смуг, які лежали навколо її голови, зібрали потім наголовний убір. Він дуже нагадує корону. До неї, як сережки, кріпляться золоті підвіски із зображенням богині на троні.
–– Ой, яка ж гарна! –– вигукнула дівчинка. –– Мені б таку,.. –– додала вона мрійливо.
Брат на це глузливо пирхнув, але нічого не сказав, помітивши застережливий  погляд матері.
–– Пам'ятаю, мені ще й десяти років не було, –– згадала Галина Олександрівна, –– я бачила фото пекторалі в журналі. А в якому саме –– не пригадую.
–– Тоді всі журнали й газети світу помістили такі фотографії. Один мексиканський міліонер колекціонував стародавні пекторалі, адже їх знаходили не лише в скіфських похованнях. Так він сказав, що ладен віддати всю свою велику колекцію за одну цю річ.
На екрані монітора знову засяяла пектораль.
–– А це теж прикраса цариці?
–– Ні, синку. Ця річ належить цареві, його поховання знайшли трохи далі. Він теж був розкішно споряджений для позаземного життя. Археологи знайшли окутий золотом меч, золоті платівки від срібного горита, одягу та посуду та ще цю пектораль. Я вже згадував, що могила була пограбована, як вціліли ці речі –– просто неймовірно! Бачите, який в неї чистий сонячний колір? Пектораль із золота найвищої проби. Її цар носив на грудях, але не як прикрасу. Це –– річ священна. Ось погляньте, її поле поділене на три яруси: в нижньому –– тварини, в середньому –– рослинний світ, а верхній ярус зображає життя людей.
–– А що це за чудернацькі звірі, які  напали на коней? –– спитала дівчинка. –– У них крила, я таких ніколи не бачила ні в зоопарку, ні по телевізору.
–– Такі звірі були й на Чортомлицькій амфорі, –– додав хлопчик. –– Як вони називаються?
–– Це –– грифони, напіворли-напівлеви, міфічні тварини. Насправді їх ніколи не було. Людська фантазія створила їх, поєднавши тіла хижих звірів і птахів. Таких істот люди у своїй уяві створили немало. Ви могли б і самі пригадати...
–– Кентаври! –– вигукнув Андрійко. –– Коні з тулубом і головою людини.
–– Так, –– кивнув батько. –– А ще? Лідочко, може й ти згадаєш?
–– Не знаю...
–– Знаєш, знаєш, –– втрутилась мама. –– Яка твоя улюблена казка Андерсена?
–– “Русалонька”! –– зраділа донька. –– Русалка, дівчинка з риб'ячим хвостом.
–– А ще з давньогрецьких легенд відомі сирени –– напівжінки-напівптахи, сфінкс –– лев із людською головою. А у скіфів, про яких ми ведемо мову, був ще один такий персонаж –– напівдіва-напівзмія. З нею навіть пов'язана легенда про виникнення скіфського люду.

*  *  *

Уже багато днів могутній Геракл, син великого Зевса¹¹, подорожував світом. На цей раз він не ходив пішки, у нього була чудова колісниця, а коні –– незгірші, ніж у самого сонцесяйного Геліоса, бога Сонця. Таврида¹² заполонила його своєю красою, ласкаве море і голубі гори нагадували йому рідну Елладу¹³, і він все далі й далі заглиблювався у цю чудову країну.

Геракл, хоч і був сином бога, мав земне єство, і воно нагадувало про себе. Він випряг коней з колісниці, стриножив і пустив пастись. Сам простелив під крислатим дубом шкуру німейського лева, що слугувала йому і плащем, і щитом, зручно влігся, задививсь у небо. Ніч обгортала землю, обвівала легеньким ніжним подихом, щось наспівувала тихе і заколисуюче, а зорі колихались, мерехтіли, сплітались у таємничі узори...
Прокинувся Геракл на світанку, солодко потягся, розім’явсь, умився ранковою росою.
–– Ну, тепер і в дорогу рушати можна! –– вигукнув весело і тут лише побачив, що коней немає. Зникла й колісниця. Розсердився герой, а далі став просити всемогутніх богів допомогти йому знайти пропажу. Та боги, заклопотані своїми справами, не відгукувались. Накинув герой лев'ячу шкуру на плечі, взяв палицю і вирушив на пошуки.
Довго ступав він у глиб країни. Вже не видно було лагідного моря, зникли з обрію голубі гори, поступившись сухим степовим рівнинам, а він усе ішов та ішов. Аж ось відкрились його очам неозорі луки смарагдової шовкової трави, за ними зашелестіли густими шатами ліси, а ще далі Геракл побачив широку синю стрічку ріки.

Вода була прозора, прохолодна, приємна на смак. Син Зевса раз по раз нахилявся, набирав повні пригорщі і пив аж доки не відчув, що втома кудись зникла, а натомість усе тіло налилось новою силою. Він поправив на плечі левину шкуру і рушив, але тільки ступив крок, як зашелестіла трава і просто перед ним виросла дивна істота. Голова, руки, тулуб в яскравозелених, як трава, шатах –– жіночі, а далі –– лускате гнучке тіло змії.
 –– Вітаю тебе, сине Зевса у своїх володіннях, –– почув Геракл сильний мелодійний голос.
Він чемно вклонився дивовижній істоті.
–– Хто ти така й звідки знаєш моє ім'я?
–– Я –– володарка цієї землі, що зветься Гілея. Мій батько –– бог ріки, яку ви, греки, називаєте Бористеном, моя мати –– мудра цариця зміїв. І знаю я не тільки хто ти, а й чому сюди прийшов.
 –– Я шукаю своїх коней. Може ти, мудра Бористенідо¹⁴, знаєш де вони?
–– Твої коні, Геракле, в моїх стійлах. Гарні й сильні коні, достойні носити колісницю не лише такого героя. Але я віддам їх тобі… –– напівдіва-напівзмія дивилася пильно в очі гостеві. –– А ти даси мені за них викуп.

Вона легко й ритмічно погойдувалась над землею, її пружний зміїний хвіст то згортався кільцями, то миттєво розгортався. Складки тонкої зеленої туніки коливались, щораз мінячись від порухів тіла та повіву вітерцю. Погляд ясно-зелених проникливих очей запаморочував; мелодійний голос, в якому вчувався то плескіт хвиль, то шелестіння трави, то шепіт вітерцю, заспокоював і причаровував.
–– О змієнога діво! –– в захопленні вигукнув Геракл, піддавшись чарам. –– Я дам тобі за коней багатий викуп! Все, що захочеш, буде твоїм. Я, син великого Зевса, клянуся тобі в тому.
–– Рада таке чути, –– засміялася діва-змія. –– Це слова істинного героя. Нарешті я зустріла того, хто стане мені гідним чоловіком. Коней я тобі віддам, якщо ти станеш зі мною до шлюбу.

Багато років прожив Геракл у прекрасній землі Гілеї. Багатий це був край: на рясних соковитих луках водилося птаства видимо-невидимо, густі буйні ліси давали звіра, в ріках не переводилась риба, земля годувала щедрими плодами. А змієнога дружина подарувала йому трьох синів. Агафірс, Гелон та Скіф росли один поперед одного, з кожним роком набиралися сили та розуму. Тішився герой, дивлячись на синів, тільки з часом все частіше і частіше згадував тепле ласкаве море, голубі гори, рясні оливкові гаї рідної Еллади. І засумував він, затужив.
–– Що ж, ти був мені хорошим чоловіком, а моїм синам –– батьком, –– сказала змієнога богиня, помітивши тугу Геракла. –– Тільки не хочу я, щоб ти був моїм рабом. Ось твої коні, ти –– вільний.
Зрадів Геракл, став дякувати своїй дружині, обіймати синів перед розставанням.
–– Ось вони всі троє перед тобою. Усі гідні називатись твоїми синами. Кому з них передати мої володіння? –– спитала жінка-змія.
Геракл скинув із плеча лук зі стрілами, зняв із себе  пояс, на кінці якого висіла золота чаша і сказав:
–– Віддай свою країну тому синові, котрий зможе підперезатися цим поясом і натягти тятиву лука.

*  *  *

–– Тату, а хто з них зміг це зробити? –– нетерпляче спитала донька, ледве батько замовк.
–– От нездогадлива, звичайно ж, Скіф! Правда ж, тату?
–– Так, Андрійку, так. Звичайно ж, Скіф. Хоч усі сини Геракла були дужі, та лише наймолодшому з них вдалося підперезатись богатирським поясом і натягти тятиву тугого лука. Він і став володарем Гілеї та всіх довколишніх земель, і пішов від нього народ –– скіфи. Так говорить легенда, яку доніс до нас Геродот.
–– Є також інші легенди про походження скіфів, –– сказала Галина Олександрівна. –– Геродот доніс до нас ще й таку:
–– Першим жителем Скіфії був Таргітай –– син Зевса та доньки Дніпра, а по-грецькому Бористена –– Бористеніди. У Таргітая у свою чергу було три сини: Ліпоксай, Арпоксай та Колаксай. Коли вони стали дорослими, між ними виникла суперечка, кому володіти батьківським спадком. Тоді з неба до їхніх ніг впали золоті речі: плуг, ярмо, сокира та чаша. Сини Таргітая сприйняли це, як небесне знамення –– хто заволодіє скарбом, той і царем буде.
Підійшов Ліпоксай, старший брат, до плуга –– спалахнув той яскравим вогнем, відсахнувся хлопець; хотів підняти ярмо –– запалало і воно; за сокиру –– й сокира загорілась, і чаша так само. Спробував було середульший, Арпоксай, але чарівні речі не далися до рук і йому. Тільки наймолодший брат зумів оволодіти небесними дарунками. Запряг Колаксай у золоте ярмо волів, виорав золотим плугом ниву та й посіяв перше зерно. А коли скінчив роботу, зачерпнув води золотою чашею. Після того старші брати визнали своїм володарем молодшого і підкорились йому. А від Колаксая пішов на землі рід скіфський.
–– А чи помітили ви, –– знову заговорив батько, –– що в обох легендах згадується чаша? Ця річ для скіфів ритуальна, вони не розставалися з цим предметом протягом життя –– носили на поясі, а після смерті забирали її з собою. Але тільки до царських поховань клали золоті чаші. Ось я покажу вам деякі, –– він звичним рухом доторкнувся до мишки. –– Дивіться, це –– срібна з позолотою чаша, яку Борис Мозолевський знайшов у Гаймановій Могилі.
–– Яка вона пошкрябана, –– розчаровано протягла Ліда, –– ще й в дірках.
–– Зваж, що вона пролежала в землі понад дві тисячі років. Та й зроблена вона не з золота, яке краще зберігається, ніж срібло. Чаша дійсно дуже попсована, срібло окислилось від вологи й могло просто розсипатись на купку пилу. Олексій Іванович Тереножкін, археолог, якого я вже згадував, розчищав її тонесеньким пензликом аж дві доби. Після очистки чашу закріпили спеціальними розчинами, а пізніше, реставрували, тобто відновили у вигляді, наближеному до первісного.
–– Схоже на те, що це вельможні скіфи, може навіть царі, –– сказала Галина Олександрівна, роздивляючись зображення на чаші.
–– Так, Галю, вчені вважають, що тут зображено двох царів, які ведуть між собою раду. А з іншого боку чаші є дві доволі кумедні сценки. На одній молодий слуга потайки цмулить¹⁵ вино з бурдюка, а справа –– старий скіф з п'яненьким виразом обличчя стоїть на колінах перед мішком, з якого виглядає гуска. Старий ніби розмовляє з нею. У Мозолевського навіть вірш є жартівливий до цієї сценки:
Ти думаєш, гуско, я п'яний?
А я просто дід конопляний!
–– Ця чаша –– теж шедевр? –– спитала Ліда.
–– Так, це теж один з найкращих витворів скіфського золотарства. І сюжет тут дуже нетрадиційний –– ні грифонів, ні левів. А ось ще одна чаша, на якій відтворено реальні події. Погляньте.
На екрані змінилось зображення, і всі знову прикипіли до нього поглядами.
–– Лев напав на людей! –– вигукнув Андрій.
–– Швидше, навпаки, –– заперечив батько. –– Люди напали на лева, взяли в оточення, а звір захищається, от і кинувся на коня. Це сцена полювання, бачиш, вершники озброєні луками, списами, з ними собаки, –– пояснював батько синові.
Ліда вже не слухала пояснень, вона втомилася від довгої розповіді та кількості вражень. Дівчинка вмостилась на дивані з ногами і притулилася до мами. Та поклала руку доньці на голову, стала легенько перебирати їй волосся.
–– Ця чаша теж з Гайманової Могили? –– допитувався вже сам Андрій.
–– Ні, це з кургану Солоха.
–– Чому в них такі чудні назви? Що це за Солоха і хто такий Гайман?
–– Це питання до мами.
–– Наче ти, Володю, не знаєш цього.
–– Знаю, але ж треба й тобі час від часу надавати право голосу. У нас же рівноправ'я.
–– Жартуєш, –– засміялась дружина. –– Зізнайся краще, що втомився від нескінченних “що” та “чому”. Ну так слухайте. З Гаймановою Могилою пов'язана цікава легенда. Слово “гайман” означає професію, чи, точніше, спеціалізацію. Колись нашими степами чумаки їздили в Крим по сіль. Крім солі вони перевозили своїми возами рибу, різні товари. А місцевість у нас нерівна: то гора, то долина. Як віз з'їжджав згори, то набирав велику швидкість –– знаєте ж як із гірки котитися. До того ж віз, навантажений доверху, напирав своєю вагою на волів, і їм доводилося бігти швидше. Бували випадки, коли вози перекидались і ламалися, а воли калічились. Щоб уникнути такого, треба було воза гальмувати. Це тепер в автомобілях ставлять гальма, а тоді біля волів ішов дужий чоловік, який притримував воза рукою. Ми звикли говорити: “гальма”, “гальмувати”, а раніше селяни та чумаки казали: “гайма”, “гаймувати”. От і народилося слово “гайман” –– гальмівник, тобто. А щодо могили, то тут інша розповідь...
Їхали, кажуть, колись чумаки з Криму, та й зупинилися на ніч біля високої могили. Вогонь розклали, кулешу наварили, повечеряли та й повкладалися спати. А одному молодому гайманові не спалося. Пішов він на могилу. Там на самому вершечку баба кам'яна стояла. Сів біля тої баби гайман, ще й спиною на неї сперся, та пісню заспівав. Співав, співав, аж доки не набридло, а далі й заговорив до баби. Так, просто, як ото самі з собою балакають. І сталося так, що статуя обізвалась. Злякався хлопець, хотів тікати, та відчув, що кам'яніє...
–– І що, скам'янів? –– злякалась донька, яка знову стала прислухатися.
–– Скам'янів. Уранці чумаки побачили товариша, й очам своїм не повірили. Поклали його на воза та мерщій до Нікополя повезли. Там його занесли до церкви, а як батюшка три дні й три ночі службу одслужив та одмолився, так знову ожив гайман. А могилу після тої пригоди стали люди називати Гаймановою, або просто Гайманкою.
–– Оце так пригода! А Солоха? –– нагадав син.
–– Цей курган знаходиться в урочищі Солоха. От і назва тобі, –– знову вступив до розмови Володимир Андрійович.
–– А де це?
–– На півшляху між селами Верхній Рогачик та Велика Знам'янка в Запорізькій області. Але колись це була територія Катеринославської губернії, а наш Дніпропетровськ називався Катеринославом. Могила Солоха теж дала людям чудові скарби. Крім цієї чаші там знайшли й інші речі, а серед них знаменитий солоський гребінь. Помилуйтесь, яка краса, яка довершеність форм.
–– Гребінець. Він, мабуть, теж належав цариці, –– прокоментувала Ліда.
–– Ти помиляєшся. Його знайшли біля голови царя. За розмірами він невеликий, але ж як майстерно передано сцену бою. Прислухайтесь! Невже ви не чуєте передсмертного іржання коня, брязкоту зброї? Яка напруженість фігур, вирішується доля –– хтось загине, хтось одержить перемогу. 
–– Яке благородне і мужнє обличчя у воїна, що втратив коня, –– зауважила Галина Олександрівна.
–– Так. З обладунку, одягу ясно, що він –– цар чи вождь, так само як і вершник, якому допомагає піший слуга. Ця річ затьмарила все, що було знайдено в кургані до неї. Вона створена не просто митцем, а генієм! Ось послухайте, як чудово написав про цю сцену Мозолевський:

–– Цю чашу теж він знайшов?
–– Хто, сину? Ти говориш про Бориса Миколайовича?
–– Так.
–– Ні, не він. Курган Солоху розкопував на початку XX століття професор Петербурзького університету Микола Іванович Веселовський. Курган розмірами майже такий самий, як Чортомлицькій –– 18 метрів висотою. Попоморочитися з ним довелось немало, але ж курган віддячив людям сповна.
–– У ньому знайшли багато скарбів?
–– Багато.
–– Тату, а золото знаходять у кожному кургані?
–– Ну що ти. Далеко не в кожному. Лише в найбільших похованнях царів та знаті. А в невисоких могилах, де поховані прості скіфи, золота не буває. І таких курганів розкопують найбільше.
–– Навіщо ж їх розкопують, коли там немає золота? –– здивувався син.
–– Отже ти думаєш, що кургани розкопують винятково для того, щоб видобути з них золото? –– у свою чергу спитав батько. –– Андрійку, це хибна думка. Звичайно, кожен археолог мріє відкопати щось прекрасне, надзвичайне, вразити всіх своєю знахідкою, але жоден не чекає від розкопок зиску.
–– Володю, а як же “чорні археологи”?
–– Галю, ніколи не називай цих людей археологами, –– сердито відповів чоловік. –– Це грабіжники, браконьєри, варвари, хто завгодно, тільки не археологи.
–– Тату, мамо, про що ви?
–– Бачиш, сину, я вже розповідав, що час від часу випадкові люди починають розкопувати кургани у пошуках скарбів. На жаль, і сьогодні не перевелись такі шукачі. Оце ж їх і називають “чорними археологами”.
–– А чому “чорні”? Вони що, копають уночі?
–– Не тільки уночі, частіше вдень. Степ великий, біля кожного кургану охорону не поставиш. От і копають. Зараз серед багатих людей у великій ціні стародавні речі.  Ті, хто відкопують в могилах золоті та срібні прикраси, спорядження, мають від їх збуту немалі гроші й заради них руйнують, нищать пам'ятки, що простояли тисячі років. Вчені після таких “дослідників”, як правило, знаходять сплюндровані могили з розтоптаними кістками та потрощеним глиняним посудом.
–– А кому тепер потрібні ті амфори й казани? Яка з них користь?
–– Дуже велика. Коли люди створили писемність, винайшли способи записувати і зберігати свої знання, тим самим вони отримали можливість донести інформацію про себе до майбутніх поколінь. Сьогодні ми дізнаємось про події тисячолітньої давнини з писемних джерел. А що робити якщо таких не існує? Скіфи, наприклад, не мали писемності, не залишили жодного рядка. Як дізнатися про їхнє життя? –– батько запитально глянув на сина.
–– Ну... Від інших народів... Ти ж сам казав, що греки описували Скіфію.
–– Так, описували. Але ж скіфи жили своїм окремим від греків життям, греки багато чого про скіфів не знали. Описували за своїми уявленнями, які не завжди співпадали з реальністю, за враженнями від коротких мандрівок, за чужими розповідями. Геродот, наприклад, вказав місцезнаходження Герр –– кладовища скіфських царів. Так вчені цілі століття шукають і не знаходять їх.  А все тому, мабуть, що Геродот сам там не був і не бачив. Тому не можна покладатись лише на свідчення сусідів.
–– А що ж тоді робити? –– хлопчик зовсім розгубився.
–– Шукати інші джерела інформації. Речові, наприклад.
–– Хіба речі можуть розповідати?
–– Можуть, і дуже багато. Уяви себе археологом. Ти знайшов у похованні амфори. Про що ти можеш від них дізнатися?
–– Ну,.. –– задумався Андрій, –– в амфорах зберігали вино, олію...
–– Зерно теж. Але ж скіфи амфор не виготовляли, звідки вони в них?
–– Від греків. Скіфи купували амфори у них.
–– Правильно. Отже навіть уламки глиняних амфор розкажуть про торгівлю між сусідніми народами. Греки ставили на свої вироби клейма, отже, роздивившись їх, ти дізнáєшся з якими містами торгували скіфи. Прості ужиткові речі: казани, сковорідки, сокири, скребла, зброя, прикраси можуть дати багато інформації про життя, побут, релігію, звичаї та звички людей. Навіть про дитячі розваги –– адже знаходять навіть іграшки. А зробивши аналіз кісток тварин, що залишились після тризни, можна з певністю сказати, коли відбулося поховання, скільки та чого з'їли поминальники, скільки їх було.
–– Та ну, не може бути!
–– Наприклад, вчені вирахували, що поховання в Товстій Могилі відбувалося восени, що курган насипáли від чотирьох до восьми днів і що в цій роботі брали участь щонайменше три тисячі чоловік.
–– Ух ти! Просто як у Шерлока Холмса! –– хлопчик був приголомшений.
–– А ґрунт для насипу возили возами за п'ять кілометрів із заплави річки Солоної.
–– Володю, ти скажеш, хто виготовляв усі ці прекрасні речі, що знаходили в могилах? Просте побутове начиння, я розумію, робили самі скіфи, а чаші, пектораль, гребінь, багато оздоблену зброю, прикраси, –– невже все це –– вироби грецьких майстрів? Якось прикро за своїх прадавніх земляків...
–– Хороше запитання. Знаєте, навколо нього давно точаться дискусії. Раніше всі були одностайно впевнені, що ці шедеври –– витвори греків, і лише їх. Але за останні роки знайдено безліч свідчень на користь скіфів. Зрештою, треба розглядати кожну окрему річ. На деяких із них є клейма майстерень, і можна достовірно назвати грецьке місто, в якому ця річ зроблена. Місцем виготовлення знаменитої пекторалі з Товстої Могили вважають Пантикапей, місто Північного Причорномор'я.
–– Але ж там такі подробиці скіфського життя, священний ритуал, етнографічні деталі. Та й на гребені, на інших речах теж... Сам же говорив, що греки не могли знати життя сусідів настілки досконально.
–– Це вчені теж враховують. Частину речей греки могли, та власне, точно виготовляли на замовлення вельможних скіфів. При їх виготовленні могли бути присутніми скіфські посланці як консультанти. Знову ж, у грецьких полісах жили скіфи, захоплені у рабство. Хіба серед цих рабів не могло бути підручних, які працювали у грецьких ювелірів, чи навіть талановитих майстрів? І потім, у самихь скіфів було добре розвинене ливарне виробництво, виходить, вони і самі могли відливати не тільки зброю та посуд, а й чудові прикраси. Чомусь ми завжди охочіше сприймаємо чужі таланти, ніж свої.  Скіфи були суворими і жорстокими, але вони були гордим волелюбним народом, понад усе цінували незалежність. Хіба такий народ міг бути не талановитим, нездатним творити красу?

–– Ти, напевно маєш рацію, –– задумливо промовила дружина, і тут її погляд упав на стінний годинник. –– О Боже! Майже десята година! Дітям давно пора спати.
–– А Лідка давно вже спить, –– сказав брат.
Дівчинка, притулившись до мами, скрутилась клубочком, як кошеня, і солодко спала.
–– Господи, так заговорились. Дитина заснула, а я навіть не помітила.
–– Не бідкайся, –– відказав чоловік. –– Завтра неділя, виспляться.
–– Тату, а скіфи це –– наші далекі предки?
–– Скіфи покинули наші степи дві тисячі років тому. До цього призвели нескінченні сутички із сусідами, які наприкінці III - на початку II століття до нашої ери витіснили їх до Криму та Нижнього Подніпров'я. Потім скіфи зовсім зникли.
–– Як це зникли, адже їх було багато?
–– Скіфи за походженням відносяться до іраномовних народів, можливо, вони повернулись на землю свого попереднього перебування. Є версія, що вони відкочували далеко на північ, аж до сучасної Фінляндії. Якась частина скіфів могла лишитися в наших краях і розчинитись серед інших народів.
–– Значить від них нічого не лишилося? –– в голосі хлопчика чулися розгубленість і сум.
–– Як це не лишилося? –– обурився батько. –– Нам залишилася історія цього народу, його культура. Греки донесли до нас імена скіфських царів: Іданфірс, Токсакіс, Атей. У слов'янських мовах і досі залишились корені скіфських слів: “спако” –– собака, “куті” –– російське “кутенок”, “топор”, “голос” ... Ось мама як філолог може підтвердити. Нам залишились у спадок прекрасні витвори мистецтва. А кургани? Хіба можна уявити наш степ без цих рукотворних гір? Так от знай: доки стоятимуть скіфські кургани –– доти житимуть на нашій землі скіфи. Вони житимуть у нашій пам'яті,  яку ми повинні зберегти і як найдорожчу цінність передати своїм нащадкам. Я сьогодні часто згадував Бориса Мозолевського, його вірші. Запав мені в душу й цей, –– він трохи помовчав, згадуючи...

Які у нас ще чудеса?
 

У неділю за сніданком тільки й розмов було, що про скіфські кургани. Інтерес до теми не згасав.
–– Тату, –– з повним ротом спитав Андрій, –– а кургани всі скіфські?
–– Що, що? –– батько зробив вигляд, що не зрозумів.
–– Андрію, ковтни спочатку, потім говори, –– строго сказала мама.
Він покірно проковтнув їжу і повторив питання.
–– Ні, не всі. Я вчора, дійсно, розповідав лише про скіфські могили. Але інші народи, що жили у цих степах теж насипали подібні кургани. Половці, наприклад. Довго існувала думка, що такі насипи робили й козаки –– так звані сторожові могили. Але нині доведено, що запорожці лише використовували вже існуючі кургани.
Володю, Андрію, поїжте спочатку, потім будете вести свої вчені розмови, –– попросила мама. –– Тим більше, що на солодке у нас сьогодні шоколадний пудинг. 
–– О-о-о! –– вирвалось дружне.
Пудинги в сімї полюбляли всі, мама готувала їх дуже майстерно.
Після сніданку, поприбиравши зі столу та перемивши посуд, знову зібралися разом у вітальні.
–– Татусю, –– тулилася до батька Ліда, –– а я ще хочу подивитись на ті скарби, що ти вчора показував.
–– Ну що ж, подивися трохи, бо мені ще треба попрацювати над доповіддю. Учора під час нашої розмови мені спали на думку деякі ідеї.
Він увімкнув комп'ютер, знайшов потрібні файли.
–– Ось натискайте на цю клавішу, і зображення будуть змінюватись, –– сказав дітям, а сам підійшов до книжкової шафі, дістав товсту книгу і став перегортати, щось вишукуючи.
Брат і сестра прикипіли до екрана. Ліда час від часу ахала чи мрійливо зітхала, певно уявляючи себе в прикрасах скіфських цариць. Мама взяла книгу і сіла з нею в крісло.
–– Ой, а це що за потвора? –– вигукнула дівчинка. –– Її теж знайшли в скіфському кургані?
–– Ха, сказала! –– засміявся брат. –– Це ж статуя, що біля музею стоїть.
–– Що ви там таке побачили? –– піднялася з крісла мама і підійшла до дітей. –– Так, це дійсно скіфська баба біля нашого історичного музею. Правда ж Володю?
–– А? Що там таке? –– відірвався він від книги. –– Так, так, це –– статуя, з колекції кам'яної пластики музею, –– сказав він, глянувши на екран. –– Ну все, подивились –– і досить, мені треба ще попрацювати.
–– Татку, таточку, –– защебетала донька, –– розкажи нам іще щось цікаве, ти ж так багато знаєш.
–– Лідочко, не підлещуйся. Я повинен доробити свій виступ, хочу попрацювати на свіжу голову.
–– А хіба твоя голова може скиснути? –– єхидно спитала дівчинка, зрозумівши, що хитрощі не подіяли. –– Хіба в ній молоко?
–– Та ні, –– засміявся татко. –– От хитрунка, –– він пригорнув свою улюбленицю.
–– Ти обіцяв розповісти нам про чудеса нашого краю. Які у нас ще чудеса? 
–– Які у нас ще чудеса? –– перепитав батько. –– Гм, треба подумати... Які у нас ще чудеса? –– роздумливо, мало не по складах знов повторив він.
–– Володю, у тебе щось на зразок вірша виходить, –– зауважила дружина.
–– Вірша? –– здивувався той.
–– Я-кі у нас ще чу-де-са! –– проспівала Ліда і закрутилась на одній ніжці.
–– А й справді, –– погодився Володимир Андрійович, –– ритм певний є, залишилось ще риму підібрати.
–– А що таке рима?
–– Рима –– це схоже слово, –– авторитетно відізвався Андрій, –– воно однаково закінчується. Наприклад, сало –– мало, або кішка –– мишка. Підбери риму до слова “чудеса”, і буде тобі вірш.
–– Чудеса, чудеса,.. –– забурмотіла Ліда, –– чудеса... Та які ж рими є до цього слова?
–– Краса, –– підказала мама. –– Небеса.
–– Сльоза, –– й собі додав тато.
–– Коза, –– буркнув від комп'ютера брат.
–– Яка коза? –– спантеличено спитала дівчинка.
–– Ну, тоді –– ковбаса.
–– Ти що! –– образилась сестра. –– Хіба ковбаса і коза схожі на чудеса?
–– Ну, так шукай сама. Теж мені, поетеса, –– зневажливо кинув він.
–– Мамо, тату, чого він? –– кинулась Ліда до батьків.
–– Тихо, тихо, заспокойся, –– обняла її мама. –– Андрію, нащо ти знову дражниш сестричку? Ходімо звідси, хай тато попрацює.
–– Зачекайте, –– зупинив їх батько. –– Які у нас ще чудеса, питаєте? А хоч би й ці кам'яні ідоли, що стоять біля музею. Де ще є такі?
–– Ой, таточку, розкажи! –– знову прилипла донька.
–– Іншим разом, моя люба. Зараз я дійсно не маю на це часу. Та й треба трохи підчитати щось новеньке. І вам би усім не завадило. А що? –– загорівся він раптом. –– Чому це я та мама повинні вам усе розповідати? Давайте зробимо так: усі підготуються, а потім кожен розповість, що він знає про баб, вийде ніби домашня конференція. Згода?
–– А ми до музею поїдемо? –– спитав Андрій.
–– Поїдемо, аякже. Там і конференцію влаштуємо. Тільки не сьогодні.
Усі розійшлись і зайнялися своїми справами, і тільки Ліда все никала по квартирі та бубоніла собі під ніс:
–– Які у нас ще чудеса... Краса... Чудеса – краса... Небеса... Коза... Ковбаса, тьху ти! Чудеса – краса... Роса...

¹ Герри – легендарне місце поховання скіфських царів. І досі не знайдене археологами
² Жриця, жрець – служителі стародавніх релігій
³ Горит – скіфський колчан для лука та стріл
⁴ Аргімпаса – богиня краси й кохання у скіфів
⁵ Акінак – короткий скіфський меч.
⁶ Тризна – поминальний обряд
⁷ Шедевр – художньо виконана річ, витвір мистецтва
⁸ Цей вірш та інші в даній главі належать Б. Мозолевському
⁹ Насилати ману – вводити в оману, морочити голову, заплутувати
¹⁰ Характерник – козак-запорожець, який умів чаклувати, знав заклинання, був заговорений від куль.
¹¹ Зевс – верховний бог у віруваннях стародавніх греків.
¹² Тавридою стародавні греки називали сучасний Крим
¹³ Еллада – стародавня назва Греції
¹⁴ Бористеніда – донька Бористена
¹⁵ Цмулить – смокче

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо друге. Кам’яні пращури Мамая  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо третє. Собор, що здіймається в небо  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо четверте. Запорозька святиня  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо п’яте. Кодак - твердиня на Дніпрі   

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо шосте. Золотий міст Катеринослава  

Сім чудес Дніпропетровщини.​ Чудо сьоме. Космічні орбіти земного заводу