«Слід на землі лиша людина кожна…»

За підтримки директорки Новомосковської централізованої районної бібліотечної системи Селіхової Ю.М. та заступниці директора по роботі з дітьми Новомосковської районної бібліотеки Цікавої Н.І. у видавництві «Гамалія» м. Дніпропетровська побачила світ поетична збірка Василя Васильовича «Слово правди вічне». Збірка поезій була презентована колективом Новомосковської центральної районної бібліотеки для широкого кола користувачів і прихильників поезії. На заході були присутні діти та онуки автора, що зберегли в своїх душах пам’ять про батька та дідуся.

До 95-ї річниці з дня народження В.В. Бабаря бібліотечні працівники Новомосковської центральної районної бібліотеки оформили інформаційний стенд «Його душа правдива й вічна», з яким пропонуємо ознайомитись усім прихильникам поетичної творчості Василя Васильовича Бабаря.

Отже кілька слів про автора книжки, вчителя, постійного багатолітнього читача, симпатика, активіста бібліотек Новомосковського району.

Василь Васильович Бабар народився 21 лютого 1922 року в селі Софіївка Новомиколаївського району Запорізької області у селянській родині. У 1936 році втратив матір. Ще в п’ятому класі під впливом прочитаних творів почав писати вірші, а вже в наступних – дописував до районної газети невеликі замітки. У 1937 році був надрукований його вірш «Перед бурею» в обласній газеті «Зоря», а в 1938 році – в молодіжній комсомольській газеті «Більшовицька зміна» вірш «Весна».

Слід на землі лиша людина кожна –
Стежинку, стежечку, доріжку, шлях,
Якщо її навколо все тривожить,
Якщо у неї руки в мозолях.
Там, де вона проходить, зріє нива,
Там, де вона ступає, квітне сад,
Вогнів засяє музика грайлива,
Поллється урожаю водоспад.

На семінарах поетів-початківців у м. Дніпропетровську (1938–1939 рр.) зустрічався з поетами П. Кононенком, Г. Бондарем, які аналізували його вірші.

У 1940 році закінчив 10 класів, одержав атестат про середню освіту та вступив до Дніпропетровського державного університету на філософський факультет. 21 червня 1941 року здав екзамен і поїхав додому в Софіївку готуватись до наступного іспиту. Тут і застала його звістка про початок війни. А вже в серпні Василь Васильович був призваний до лав Червоної Армії. До формування довелося йти пішки – від Бердянська до Сталінграда, в якому проводились навчання – готували на мінометників.

У грудні 1941 року у складі 2-ої Ударної Армії 22-ої окремої стрілкової бригади Василь Васильович був направлений на Волховський фронт під Ленінград, у район Малої Вішери. Брав участь в операції з прориву німецької облоги Ленінграда 15–18 січня 1942 року. Після поранення лікувався в госпіталі м. Сормово. З червня 1942 року по 1944 рік працював у Горьківській області Росії на різних роботах, а з квітня 1944 року повернувся в рідне село, працював у колгоспі.

У жовтні 1944 року був поновлений у правах студента Дніпропетровського державного університету, який закінчив в 1948 році. Після закінчення ДДУ працював три роки вчителем української мови і літератури в школі №5 м. Дніпродзержинська, а з 1951 року переїхав з дружиною в с. Перещепине, де працював учителем у середній школі й одночасно в районному методкабінеті інспектором. З 1975 року працював завучем Перещепинської заочної школи, а з 1981 по 1984 рік, до виходу на пенсію, – директором цієї школи.

Майже 50 років Василь Васильович був постійним дописувачем місцевих газет. Його нариси, вірші – це сама історія, це гімн праці, вдячність людям.

Пам'яті друзів

Все частіш повертаюсь туди,
Де Терса, мов лускою, хвилею блиска,
Де на берег виходять верби й сади,
Щоб поглянуть на вроду, а,
може, попити води.
Де дитинства мого колиска,
Де у балці, під кручею – джерело,
Що із нього пив я з малечею не
раз у спеку, коли припекло.
О скільки гроз прогриміло,
скільки  зим прогуло,
А до мене у сні прийшло рідне село,
У небі веснянім я бачив лелеку.
Де ж друзі мої – Васильки, Василі.
Що з ними будив я толоку весною,
Як степ ручаї –
Бабарі, Харуни, Водолазькі, Мегери?...
Луною озвались толока і степ, і гаї.
Повернулися в отчі краї
Обелісками в парки і сквери,
Васильками у полі – по нашій землі.

З 2004 року вірші В. Бабаря постійно друкуються в обласному громадсько-політичному та літературно-художньому часописі «Крила».

Він – частий гість середніх шкіл, бібліотек. Під час зустрічей з дітьми та молоддю Василь Васильович ділився своїм щедрим талантом, багатим життєвим досвідом.

Листя падає…

Листя падає, листя падає
У нас в яблуневім саду.
Серце згадує і пригадує,
Як я там стежиною йду.
Ранки стали занадто хрумтливими,
Де росинки й озерця води,
Темний обрій лякає зливами,
Ось-ось і хурделиці жди.
Птаство над селищем – зграями,
Навістивши поля і гаї,
Небо краяло, перекраяло
І полинуло в теплі краї.
Як і птах, що потягнеться з вирію
До осель, де шумів листопад,
Я стежки у дитинство міряю,
Все частіше вертаюсь назад.
Кожна стежка і гріє, і радує,
Та вже скоро стежки замете…
Листя падає, листя падає,
Листя падає золоте…

В кожному рядку віршів відчувається доброта і відкритість його душі перед читачем. Напевне це тому, що автор пройшов різними стежками свого життя, але впевнено і чесно. Свій 90-річний ювілей він зустрічав в колі друзів, бібліотекарів і шанувальників.

Бабар Василь Васильович пішов з життя 26 грудня 2012 року, залишив свої вірші та друковані газетні нариси, що зберігаються в теках фондів бібліотек району.

Перещепине

Над тобою грізно нависали хмари
І не раз шугала буря навісна.
Тут з мечем гуляли німці і татари,
В попелищах стліла мрія не одна.
Та ти знову й знову розправляло  плечі
Й зводило оселі, як весна гриби,
З молодими поруч руки і старечі,
Де спалили явір, виросли дуби.
Коли спаде як птах, вечірня позолота
Й спровадять на спочинок втому дні,
Дніпропетровщини північнії ворота
Запалюють гірляндами вогні.
Погляну на вроду – таки ж козацького роду.
У кожного руки готові творити дива.
А заспіваєш – бачу душу народу,
І прадідів слава гучна лжива.
Перещепине, Перещепине,
Місто молоде і юне, як дитя.
Перещепине, Перещепине,
Ти юність моя і життя!