Біла Сніжана
Сніжана Біла: Цукор на дні

У її імені та прізвищі багато світла, хоча вона вважає себе цілковитим песимістом. А в її віршах багато крил, неба та «кропиви, з якої виросте мир». Вона може занотовувати весну. Так, насправді. У першій її збірці «Міжнамилю» — спорідненість зі світом навколишнім суттєва майже дитяча, у другій — вона звіряє образність світу із собою, а це вже інший рівень світогляду.

Вона шукає камертонів, порадників і дрібнички стають великими, і «вода біжить між пальцями Бога» й «пишеться все з кінця». Але, як і раніше, не припиняє «впізнавати себе там, де здавалося життя взяте з тої дитячої вічної мудрої казки». І про це її друга збірка «Цукор на дні».

Вона максимально розгорнута до світу та людей, максимальна на віддачу й ця щирість накриває тебе із перших секунд спілкування. А ще беззахисність таланту. І хочеться захистити та огорнути співзвучністю власного серця. Сніжана Біла в нашій розмові, а її рими — «маяки».

«Відчуття свого дому
носити у лівім куточку, в серці
у картатій хустинці згорнене, зав’язане на вузлі»

«Відчуття свого дому», «Цукор на дні»

Народилася вона, як каже, у повній родині. Мама Людмила працює в сільській раді фахівцем із реєстрації фізичних осіб, тато Сергій має «теплу» спеціальність — є оператором котельні в школі. Старший брат Руслан не можна сказати, що працює, адже професія рятувальника, скоріше покликання долі. Особливою постаттю для неї є бабуся Лідія. Це своєрідний зв’язок з історією, кодом українського народу, культурою, ментальністю, який не хочеться втрачати ні на мить, а навпаки вірити, що він буде тривати довго-довго…

— «Я довго мовчала, — кажете ви в одному зі своїх інтерв’ю, а різні обставини дали мені поштовх…». Про які обставини йдеться?

— Я мала на увазі так званий вихід із під шухляди: коли нікому не показуєш — це одне, а коли починаєш читати вголос — це інша хвиля. Згодом участь у конкурсах, перші творчі знайомства, відгуки, маленькі перемоги — це все дало наснаги, що не варто мовчати, а потрібно відкривати свій внутрішній світ, що ти всередині маєш, нести його. Це й було поштовхом.

— А шухляда з якого часу?

— Мабуть, як у і всіх, зі шкільної парти. Десь у 8–9 класі із першими переживаннями. Я завжди тонко відчувала світ, я легко могла заплакати, розсміятися, ниточка ця дуже чуттєва. Оголений нерв. Я в собі часто помічаю, якщо твір завершено — мені стає психологічно легше й це подібне до аутотренінгу. Кільканадцять разів перечитаю, от так себе й налаштовую. Плюс, коли отримую відгук від тих, хто сприймає/не сприймає історію у вірші, розумію — я не сама, це комусь потрібно. Хоча насправді відчуваю себе доволі самотньою в душі, незважаючи на те, що є багато людей навколо. Але серед них небагато тих, з якими є отой ланцюжок, що надає енергію й наснаги творити та жити далі.

— Якою повинна бути людина, щоб цей ланцюжок склався.

— Вона має бути по відчуттю душі — моєю, щоб цікаво було з нею спілкуватись, якісь емоції, слово, посмішка, невловимі моменти. Я не можу їх пояснити або ж стовідсотково вкласти в слова. Це своєрідний поштовх…

«Ось тобі соняшник — сонце настояне полем.
Ось придорожні пасуть петрові батоги.
Ось тобі море набрякле, набубляне й кволе —
Все, що впадає у око зелене, бери!»

«Ось тобі», «Цукор на дні»

— А батьки ставилися схвально до Вашого захоплення римами?

— Я не скажу, що вони спочатку звертали увагу на те, що пишу, але поступово так. Спочатку я боялася читати їм вірші, вони здавалися мені не серйозними. Але «неодмінно в тебе повірять, насамперед, мама, що надії свої покаладає, як медом у соти». Мама завжди мене підтримувала й підтримує, адже сама з дитинства дуже творча особистість, мріяла бути музикантом. І коли я показую вже готову пісню на свій вірш — це завжди викликає в неї захоплення.

Мені постійно хотілося щось комусь розповідати, вчити, до речі я мала вступати до музичного училища. До того, я закінчила музичну школу і вважаю її своєрідним провідником у світ літератури. Пов’язувати долю із музичним училищем — передумала, хоча і їздила на підготовчі заняття і всі вірили, що буду зарахована неодмінно... Мабуть, у мені не вистачило віри та впевненості в тому, що зможу. Тому не вступила до закладу.

— За спеціальністю Ви «Соціальний педагог»…

— Я навчалась у Запорізькому національному університеті. Потім три роки працювала у своїй рідній Виводівській школі й горджуся своєю професією. Коли ти опиняєшся серед різних доль людей, працюєш із різними соціальними категоріями — це, звісно, відбивається на світогляді. Ти починаєш ще більше досліджувати ці теми, розкривати почуття людей, вживатись у їхні ролі, глибоко переживати, співчувати, десь осуджувати їх і себе, проте знаходити і пропонувати варіанти відповідей уже у віршах.

Зараз я працюю копірайтером, що теж дотично до творчості й теж не дає згаснути, надихає. Це не лише майстерність, це насамперед творчість, креативність, своєрідне творчо-життєве тренування, можливість бачити світ з інших ракурсів.

— Перші перемоги в літературних конкурсах усе ж давали якусь впевненість у собі загальну, чи це стосувалося лише віршів? Як ви взагалі ставитесь до місць, що присвоюють на подібних заходах?

— Зараз, якщо чесно, я не вважаю, що це показник. Для юнацького віку — це було важливо, аби самоствердитись. Перемоги й «напівперемоги» не давали перспективи, просто ти трішки починаєш вірити в себе, підвищується самооцінка, значущість свого голосу. 2019-й був доволі особливим для мене. Я ніколи не думала, що на Всеукраїнському поетичному конкурсі ім. Григорія Тютюнника (м. Київ), дуже значущому, як на мою думку, для всієї України, зможу потрапити до десятки найкращих; а на Міжнародному поетичному конкурсі «Гайвороння» (м. Київ), мої твори потраплять до списку відзначених журі, хоч і не у фінал. Значить усе недарма.

Такі конкурси, зустрічі ще більше дають можливість знайомитися з прекрасною талановитою українською молоддю, вчитися одне в одного, шукати нові обрії для себе, нові напрями для творчості.

— Ви звіряєте свої творчі кроки із конкурсантами, що поряд?

— Це не скільки звіряння, скільки можливість побачити інакшість, порадіти за когось, підтримати.

«Я, забувши слова, їх порядок і значення,
Частоту коливань, час і місце подій,
Стала мірою мір, стала багатозначною.
А покладено стільки на мене надій!»

«Багатозначна», «Міжнамилю»

— З ким, чи з чим пов’язані ці надії?

— З оточенням. Ми згадували музичну школу, де працює дуже хороша людина — мій вчитель із фортепіано Ольга Геннадіївна Карандаєва. Я не знаю чому, але вона якось повірила в мене, у те, що я можу бути музикантом. Із нею цікаво завжди було на уроках, вона образно пояснювала, чого саме від мене прагне. І ти міг виконати твір як найкраще, відтворюючи ті відчуття, поєднуючи із власними. Ми могли спілкуватися на різні теми і вона думала, що я буду вступати до музичного училища, де теж був прекрасний педагог Анна Геннадіївна Хазова, яка мене підготовлювала до екзаменів. Та не склалося.

Проте музика завжди зі мною. Я пишу пісні, під час кожної презентації під вірші звучить вона підібрана мною, особливо фортепіанна. Про музику, її багатогранність ніколи не забуду, мабуть. Вона в поєднанні зі словом — творить дива.

«Серед сотень доріг ти, як завжди, йдеш по червоній»

«Заземлення», «Цукор на дні»

— «Червона дорога» для мене — це можливість залишити після себе щось корисне, не прожити, як бур’ян. Мені хочеться, щоб мене пам’ятали, може нічого такого великого я й не зробила, проте, як там не було, але пишаюсь своїми двома книгами. Хай вони не досконалі, але для рідних це пам`ять, що я така з родини Білих була і є, дітям, онукам дійде і вони будуть, сподіваюся, пишатися мною, згадають про моє слово.
Для мене «червона дорога» також має бути яскравою та інших надихати. І приємно знати, що своїм прикладом я мотивую інших: хтось книжку видав, десь надрукувався, хтось, нарешті, кинув рутину і зробив неймовірний вчинок, почав подорожувати… Дуже приємно чути про те, що комусь я змогла передати свою іскорку.

— «Усе, що не робиться навколо неодмінно до хорошого…», ви кого вмовляєте себе або інших? Для вас дійсно є такий розподіл — хороше-погане, або ж відтінки присутні?

*Зітхає*

— Є й хороше й погане, є те, що з декількома відтінками, дивлячись із якого боку поглянути. Будь-яку ситуацію треба просто вміти аналізувати. Буде й погане, і хороше. Люблю вислів про порівняння життя з фортепіано: повну гармонію дають і чорні, і білі клавіші. Головне — усвідомлювати погане і виправляти його, або усвідомлювати хороше, а робити ще краще.

«вітер літає
думає що ти осінь»

«Форзиції», «Цукор на дні»

— Чому вважаєте себе песимістом?

— Важко пояснити. Можливо, потрібно мене «перекинути через плече» декілька разів, щоби я зрозуміла, життя — прекрасна можливість, дана не кожному. Я от жаліюсь весь час, що життя таке погане, можливо, через те, що його тонко так відчуваю. Хоча у віршах переконую себе: «Живи за тих, кому на ці шляхи на повний зріст не довелося стати».

Можливо, потрібен час, щоб я могла все переосмислити й мене вже прохали писати, щось більш оптимістичне, життєствердне. Я пообіцяла, що третя моя книжка буде дитяча.

— Які поети надихають?

— Свого часу в мене був псевдонім Ліна Біла. Зрозуміло, що він пішов від любові до творчості Ліни Костенко, яка близька мені була і є. Коли читаєш кожен її вірш і бачиш у фіналі підсумок, він надихає й ти розумієш: ой, як класно можна показати ту чи іншу ситуацію, підібрати оте єдине слово, фразу.

Люблю поезію Марини Брацило, Сергія Жадана, Катерини Бабкіної, Галини Крук, Оксани Розумної (Куценко), Ігоря Астапенка, Лесі Мудрак. Надихаюся творами знайомих поетів, творчий шлях із якими почався на «Хортицьких дзвонах» — Ірини Сажинської, Олени Ольшанської, Катерини Бойко, Вікторії Оліщук, Галину Гулієвої, Юлії Григорук і багато-багато ще інших є… Захоплююсь поетами, які, крім того, що майстерно пишуть — вміють свій твір донести до слухача своєю енергією, інтонацією, рухами, виразом обличчя.

«Обіцяй собі, що протягнеш цей рік,
Наче дріт через дорогу
(так бувало в дитинстві,
коли ще малим
ти ходив попід панцерний стіл
в час, коли бабая було більше в молитвах,
В ніж в створеносвітті Бога…»

«Обіцяй собі!, «Цукор на дні»

— Що ще ви обіцяєте собі?

— Що навчуся не так усе близько сприймати до серця.

— А вірші та пісні втрачати не будуть?

— Час розсудить. Я просто хочу навчитися бути дещо сильнішою, щоб невпевненість та чиєсь слово мене не збивали зі свого шляху, щоб я не відмовлялася від своїх мрій.

— Зустрічі з читачами теж дають такий собі емоційний вдячний обмін…

— Так. Моє творче життя більше склалось у Запоріжжі, у Дніпрі про мене до деяких пір ніхто не чув, хоча я й на конкурси сюди подавалась і таке інше. А коли переїхала, отримала тут багато натхнення та розуміння того, що писати варто.

Нещодавно в ДОУНБ пройшла презентація моєї другої збірки «Цукор на дні», під час якої фахівцями бібліотеки було презентовано створений власними силами буктрейлер до першої збірки «Міжнамилю». Мені дуже приємно й несподівано отримати такий відгук і тепер я знаю, що можу звернутися до своїх нових друзів в обласній науковій бібліотеці за допомогою та порадою.

— Що таке щастя?

— Багато хто говорить, що воно повинно бути особистим. Для мене, поки що, на першому місці, щоб у моїх рідних та друзів усе було добре й головне, щоб вони не хворіли.

«… живи за тих, кому на ці шляхи
На повний зріст не довелося стати…»

«Живи…», «Міжнамилю»

Для неї щастя — це й подорожі. Про це йшлося вже в першій збірці «Міжнамилю»: 

«Тому, коли очі заповнені надто рутиною
Втомила присутність небажаних серцю людей
Сідайте в поїзд і їдьте собі Україною
 по щастя, обмежившись сумкою через плече!»

— Ти поїхав на один день, вирвався з побуту й це настільки збагачує, коли на власні очі бачиш світ. У мене така любов до того стуку коліс! Це в мене від спогадів про мою, на жаль, уже покійну тьотю, яка приїздила до нас потягом. Я — мала, років 8–9, з татом, навіть посеред ночі вставала і їхала «хвостиком» її завжди зустрічати.

Тому коли подорожую потягом, мені завжди згадуються люди, яких уже немає поряд… *Плаче* … Бачите, як тонко, я відчуваю цей світ…

Сніжана Біла збирає цукрові стікери, які нагадують про міста, де вона побувала, про людей, емоції, враження. Усе минає, так, але спогади від тих зустрічей лишаються. На дні її та нашої душі.

Участь у конкурсах та нагороди:
2012 р. — дипломант поетичного конкурсу «Молода муза» (м.Дніпро)
2013 р. — ІІІ місце в Міжнародному конкурсі «Мій рідний край» (м.Львів)
2014 р. — ІІ місце в номінації «поезія» Всеукраїнського конкурсу української поезії та авторської пісні імені Барини Брацило «Хортицькі дзвони» (м.Запоріжжя)
2014 р. — ІІІ місце в літературному конкурсі «Голос душі — весняні первоцвіти» (м.Запоріжжя)
2016 р. — ІІ місце в поетичному конкурсі «Начитай собі на каву» в рамках «Запорізької книжкової толоки» (м.Запоріжжя)
2016 р. — ІІ місце в номінації «авторська пісня«Всеукраїнського конкурсу української поезії та авторської пісні імені Барини Брацило «Хортицькі дзвони» (м.Запоріжжя)
2018 р. — ІІ місце в номінації «поезія» літературного конкурсу «Відродження» (Одеса)
2018 р. — дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (м.Київ)
2019 р. — ІІ місце в номінації «авторська пісня» літературного конкурсу «Відродження» (м.Одеса)
2019 р. — І місце в літературному конкурсі «Поетична весна» (м.Кременчук)
2019 р. — дипломант Всеукраїнського конкурсу імені Григора Тютюнника (Київ)
2019 р. — ІІІ місце в номінації «Поезія. Молоді голоси» літературного конкурсу «Людина. Доля. Епоха» (м.Харків)
2019 р. — І місце у Всеукраїнському літературному конкурсі «VivArt» (м.Кам`янське)
2019 р. — літературна премія «Рідкісний птах» (м.Дніпро)
2019 р. — дипломант Міжнародної слов`янської поетичної премії (м.Харків)

У матеріалі використані фото Вікторії Бажкової та з родинного архіву Сніжани Білої