Степанівка: з минулого сучасність пророста

Степанівка потопає в зелені приорільських лісів. Лісів – природних і рукотворних. Важко уявити: колись замість високих, мало не прибалтійських сосон тут панували піщані дюни-кучугури і солончакові яри. Саме тут, у затінку нещодавно перед тим висаджених дерев, 1914 року застала Перша світова війна князя Миколу Урусова, його дружину Віру та їхніх друзів. Війна, як завше, обпекла негадано. Вони зібралися в лісі на дружній пікнік і не сподівалися, що війна затягнеться на довгі чотири роки. Якби князь знав про інше, не взяв би зобов’язання утримувати сільські родини, де годувальника взято на війну. А для самого князя Урусова розпочаті війною чвари закінчаться 1918 року розстрілом у П’ятигорську серед півтори сотні інших захоплених заручників. Війни легко починаються, але тяжко спиняються. Їхніми заручниками стають цілі народи.

Степанівка – назва занадто буденна. Наша Степанівка Котівської сільради знаходиться біля значно відомішої Котівки, якій довелося бути навіть районним центром. Степанівка завше лишалася в її тіні й ніколи не суперничала з нею.

У книзі «Топонімія Дніпропетровщини» (2006) написано, мовляв, розташована на лівому березі Орелі Степанівка 1859 року «належала генералу Степану Деконському, значному землевласнику Катеринославської губернії. Це був родовий маєток його сім’ї». Але Степанівок по сусідству було дві, звідси можлива плутанина. Так, поблизу була Степанівка (або Шагарівка), якою до революції володів генерал Олексій Синельников. Тож «нашу» звали в офіційних документах Степанівка № 2. Й мала ще народну, неофіційну назву – Буковещина, бо довгий час нею володіли пани Буковецькі, напевне, польського походження.

Невтомний Дмитро Яворницький у своїх «Вольностях запорожских казаков» (1890) поіменно назвав 300 (!) озер вздовж лівого берега Орелі лише від Стешиного Броду протягом Муравського шляху. Вісім із них побіля Степанівки: «Глубокое, Ковалевское, Собачье, Кругляк, Пединино, Вязоватое, Куликово, Солоное – все восемь против деревни Степановки».

2012 року вийшов 6-й випуск листів до Дмитра Яворницького і саме звідти стало відомо: назви всіх цих озер на прохання історика йому переслав степанівський пан В. Буковецький: «Милостивый Государь Дмитрий Иванович! С удовольствием исполняю Ваше желание и сообщаю нужные Вам сведения настолько точно. насколько сам их имею... Готовый к услугам В. Буковецкий. 20 июля 1889 г. Степановка».

З того листа Яворницький використав у своїй книжці й таку інформацію: «Лесу по реке Орели при имении Степановка № 2-ой состоит всего 30-ть десятин в двух кусках, из коих на правом берегу Орели 12-ть десятин и на левому берегу 18-ть». На лівому березі завжди була вже Полтавщина. А Яворницький умів порозумітися з усім світом – після Буковецького заприязнився з новим степанівським паном – князем Урусовим.

Якщо в інших куточках степової Катеринославщини гостро стояло питання «облісіння» (тобто висадження лісу), то тут навпаки – ліс і сам ріс. І все ж, дивлячись на те, який бенкет справляє тут зелень, годі уявити собі: ще якихось сто двадцять років тому пейзаж був зовсім інший.

1896 року гірничий інженер В. Вознесенський побачив картину, яку згодом віддзеркалив у своєму нарисі гідрогеологічних досліджень у Новомосковському повіті: «С. Степановка. Располагается среди песчаных кучугуров и солончаковых мелких ложбин или котловинных углублений, уцелевших на месте старицы р. Орели. Колодцы – глубиною около 2 сажен, имеют соленую воду, почему для питья жители пользуются речною водою».

Це село часом називали також Ундол-Степанівка. Де взялася ця приставка «Ундол» – незрозуміло. У Національній бібліотеці ім. Вернадського в інституті рукописів у Києві зберігається «Щоденник розкопок кургана в с. Ундол-Степанівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії, маєтку князя М. П. Урусова». Щоденник датовано 26 червня 1904 року. Напевне Урусов додав Ундол на згадку про свої приволзькі маєтності. Чимось татарським дихає ця назва. А Урусови були татарського кореня…

А хто ж такий пан Буковецький? Постать, безперечно, цікава, хоч і забута. Вікентій Броніславович Буковецький був землевласник, дворянин і водночас активний земський діяч, член управи Новомосковського повітового земського зібрання. Ось про що розповіли земські архіви. Коли наприкінці 1890 року майор М. Бахмутов подав у відставку з посади голови управи, Буковецький певний час виконував його обов’язки разом із А. Покотиловим. У серпні 1890-го як член управи Буковецький головував на повітовому з’їзді лікарів. 1894 року знов обирається повітовим гласним. 1896-го 90 голів рогатої худоби в економії Буковецького захворіло на ящур (у народі – слинівка). 1897 року загальна кількість поголів’я в його економії сягала 143 голів. У 1898-му за померлу застраховану худобу він отримав від земства 35 карбованців. Один із п’яти на цілий повіт земських племінних бугаїв на ім’я Будко в 1898 році перебував у степанівській економії. Того ж року В. Буковецький чомусь остаточно виїхав за межі Катеринославщини і продав свої землі князеві Миколі Урусову. Останнього це приваблювало: по сусідству, в Котівці, був маєток його тестя Георгія Алексєєва.

Степанівка, як ми пам’ятаємо, знаходилася «среди песчаных кучугуров и солончаковых мелких ложбин». Ще 1900 року в Катеринославській губернії розпочали роботи зі закріплення летючих пісків шляхом висадження на них шелюгів. Цим займалася Катеринославська «пещано-овражная партия». Голі піски піддавалися шелюгуванню, потім вкривалися густою трав’янистою рослинністю. Щойно після цього піски вважалися підготовленими для другої половини діяльності партії – висадження на них цінніших деревних порід. Мається на увазі здебільшого культивована у нас біла акація. 1904 року в губернії висаджено 160 000 різних деревних сіянців на площі 16 десятин. 1905-го року через революційні події площі посадок не збільшувалися. Але 1906-го площі посадок на пісках стовбурних порід (особливо в Новомосковському повіті) стали дедалі збільшуватися. Це треба розуміти, насамперед, як роботи в степанівській економії князя Урусова. Він 1908 року обирається губернським очільником дворянства й відтак головує на губернських земських зібраннях – отже, використати своє службове становище цілком міг.

У ґрунтовній доповіді завідувача роботами зі зміцнення та заліснення летючих пісків і діючих ярів у Катеринославській губернії від 15 листопада 1912 року Катеринославському губернському земському зібранню було одне речення: «Задовільні наслідки мають посадки сосни звичайної і на пісках Ундол-Степанівської економії князя М. П. Урусова (також у Новомосковському повіті)».

Цікаву екскурсію по Степанівці та її околицях провела для нас наша колежанка місцева жителька, талановитий краєзнавець, в минулому бібліотекарка у Дніпрі Людмила Дубовська.

– Межі земель нашого пана з сусіднім котівським паном Алексєєвим були по той бік каналу. Там знаходився хутір Бубирівка, бо жив якийсь Бубир. Тому озеро перемежоване. Так ось по тому перемежованому озеру й проходила межа між володіннями котівського та степанівського панів. За тими очеретами пливе Оріль. А за отим ліском – село Орчик на Харкіщині.

Наслідки будівництва на початку 1970-х каналу Дніпро-Донбас відразу відчули місцеві жителі – спершу почалося підтоплення погребів і будівель, а зараз усе пересихає.

Зупиняємося посеред села. Десь тут була садиба Буковецького і згодом економія Урусова. Тішив око парк, екзотичні насадження. Колись один дідусь на прізвище П’яний (тут півсела має таке козацьке прізвище!) вирішив везти снопи не грязюкою, а напряму, через панську економію. То отримав за це добрячих різок. Зразу протверезів... Інший селянин був до того бідний, що не мав і свого житла. Доглядав волів і при економії жив. Нині про це нагадує лише місцеве прізвище Воловик...

Про колишню економію свідчить сучасний провал у землі. Напевне тут були підвали. Наприкінці 1950-х збудували і в 1962-му білою цеглою обіклали сільський клуб. Уже й він зостався в минулому. У народі радянську вулицю Стахановську по-старому називали Кам’янкою. Чому? Бо тут височіли кам’яні будівлі – дивина для старого села, де всі хати – мазанки.

– У колишній панській садибі в 1920–30-х відкрили школу, – згадувала найстаріша жителька села Надія Демидівна Дубовська 1921 року народження, мама Людмили Дубовської. В 1943 році при відступі німці школу спалили. Старовини поменшало.

Отут природна дюна була. При радянській владі розрівняли. Коли розорали, то навесні зійшли квіти, яких ми не бачили! Бо прості люди сюди не ходили. Як потім дізналася, це була квітка петунія.

З села видно Полтавську гору, звідки 1941-го заходили в село німці. Чекаючи непроханих гостей, люди мусили копати окопи.

Є в селі зарослий провулочок з дивною назвою Обчеська. Людмила Дубовська пояснює: коли після скасування кріпацтва в 1861 році селян наділяли землею, межа громадської («общєствєнной», «обчеської») і панської землі пролягала саме там. Тим провулочком селяни гнали і громадську худобу. Так у топоніміці чути відгомін давньої історії. Бережімо старі назви – за кожною цінна інформація.

У сосновому лісі за селом розкинулися Котівські мисливські угіддя. Як не побувати тут! У мальовничому місці розташувався елітарний Будинок мисливця, біля якого і ми воду пили. Тут справді можна скуштувати доброї колодязної водички. А допоможе криниця з журавлем – таким старим способом дістають воду. Пів села Степанівки беруть тут собі воду додому. А дехто з городян навіть до міста везе. Бо возили воду на хімічні аналізи, які засвідчили її добру якість. (Пам’ятаєте, занотоване 1896 року Вознесенським: «колодцы имеют соленую воду, почему для питья жители используют речную»). Причому, спершу колодязь був за Будинком мисливця, але вода мала не вельми приємний присмак хвої. У новому колодязі присмаку цього не стало.

У тутешніх загорожах народжуються дикі кабани, потім льохи з виводками тікають до лісу, але тут їх продовжують підгодовувати. Правда, при цьому виникає моральна проблема: напівсвійські, звиклі до людини тварини не сподіваються, що ця ж людина їх і вбиватиме...

Кажуть, ще при князі Урусові тут же у лісі був маленький будиночок, в якому жили ті, хто висаджував на кучугурах сосни. Тут навіть була садібня (розплідник) дерев.

У роки війни ліс частково вирубували. Постраждав. Війні потрібні були окопи, бліндажі. Сучасні відвідувачі лісу люблять фотографуватися біля чудернацької сосни, яка формою нагадує ліру. Чисте повітря довкола настояне цілющими хвойними пахощами. На вихідні у лісі юрмляться грибники. Після рясних дощів ліс дарує врожай маслюків, білих грибів, лисичок, свинушок... Шанувальники краси не можуть пройти і повз гриб-маремуху, який чомусь стали звати по-російськи мухомором. У природі все красиве.

Полюбляють працювати в Степанівці й художники. Якось у селі літував уже покійний митець із Дніпра Мусій Якович Козулін.

Заповідний ліс почався з давніх-давен – коли тут з’явилися листяні, зокрема, дубові насадження. Місцеві жителі вже забули, чому досі ліс зветься Братським. Після війни йому надавали великої уваги. Почистили ліс, бо вважали заказником, природним парком. Лісники й нині постійно насаджують, прочищають його. Серед інших лікарських рослин у цій місцевості росте й іван-чай. Завдяки знайомим лікарям і місцеві навчилися збирати його і пити відвари.

Степанівський цвинтар вигідно вирізняється охайністю та доглянутістю. Про це подбали самі жителі. Григорій Слісаренко виготовив таблички, зокрема, з правилами поводження. Люди висадили сосни. Проводять суботники. Тут є й туалет. До речі, чи на кожному сільському кладовищі подбали про вбиральню?

Ще у 2002 році з ініціативи родини Дубовських був задуманий і вперше втілений задум пам’ятника на честь загиблих на війні. Грошей сільська рада не виділяла. Тож будували його завдяки ентузіазму і коштам самих степанівців. Проєкт пам’ятника і все власноруч виготовив місцевий уродженець Валерій Іванович Дубовський. Нині він живе у місті. Але часто навідується до сестри, та й не байдужа йому пам’ять про полеглих. За ініціативи добродійника Григорія Слісаренка відновлені списки загиблих. Кілька років тому на День Перемоги урочисто відкрили новий пам’ятник. А ще почали збирати фотографії полеглих на війні сільчан – і знову проєкт композиції зробив Валерій Дубовський. Він усе власноруч відливав, щоб чотири десятки фотографій нагадували нащадкам про героїзм дідів, душі яких відлетіли у дальній вирій. Возив усе з міста своєю автівкою. І хоча чоловік не є скульптором-професіоналом, але постарався, щоб усе мало якнайкращий вигляд. Робив із натхненням. З душею.

«Вічна пам’ять воїнам-односельцям Степанівки» – під цими словами залізобетонна конструкція авторства Валерія Івановича. Алею висадили під час суботників. Отже, перед нами класичний приклад самоорганізації громади, яка обійшлася без принизливого канючення коштів у влади.

На меморіалі – металеві дзвони.

– Чи не боїтеся в час деградації лишати це для металістів? – поцікавився я.

– Уявіть собі – з 2002 року ніхто їх не зачепив, – розповіла Людмила Дубовська. – За цвинтарем спалюють старі вінки, я підійшла до одного – можете палений дріт здати? «Ні, каже, з кладовища не можна. Не візьму», – відповідає. – Люди бояться гріха.

Таким чином Степанівка вигідно відрізняється від інших сіл. Декілька років тому пережила шок громада села Безбородькове Солонянського району, де на теж добре впорядкованому кладовищі понівечено одразу сорок могил! Виймали для здачі в брухт металеві гробниці. Займалися цим свої, місцеві – одна неблагополучна (і багатодітна!) родина, яка викликала гнів і обурення сільчан за таку наругу.

Невтомна пані Людмила взяла на себе клопоти – збирати громадські кошти на виготовлення меморіалу.

– Ось і наша рідня, – підводить вона до фотомеморіалу. – Тут загиблий на війні мамин брат Федір Демидович Гальченко. А ось ще один її брат Марко Максимович Пред. Прізвища різні, бо діти були від двох шлюбів нашої бабусі.

Тут же фото учасників війни Самодриг. Марія Антонівна Самодрига – медсестра. Її брат Іван Антонович – танкіст, згорів у танку. Прокіп Іванович Кропова до війни був головою колгоспу, його спалили фашисти в таборі Заксенгазузен. У кожного трагічна доля. Згаданий Федір Гальченко до війни працював журналістом у районці в Котівці, де був районний центр до 1959-го. Мобілізували Федора в серпні 41-го, а в жовтні він уже загинув.

Здається, тут акумульована людська пам’ять. Різні особисті історії переплелися в спільну історію. Через району газету Людмила Дубовська розшукала землячку, яка у війну провела п’ять років у Австрії. А її батько Григорій теж загинув на війні. Тетяна Григорівна Коваленко з Магдалинівки так завдячувала Людмилі Дубовській за знайдене в Степанівці фото її батька. Бо сама вона опинилася на чужині, хата їхня горіла, батько загинув і фото тата після війни вона не мала. Розшукане Людмилою Дубовською фото Григорія Кропови відтепер знайшло постійну прописку на сільському меморіалі.

Колись Ліна Костенко від імені поета Бориса Пастернака передала світлий сум сільського цвинтаря такими рядками:

Лужечок з травами нежатими.
Останні промені навскіс.
І цвинтарик, де я лежатиму,
обнявши корені беріз...

Ці рядки – про нашу пам’ять, про зв’язок з Вічністю. Memento mori.

Фото надані автором