Небагато, але багато. До 20-річчя Світлиці

І речі мають свої сльози, а долі людські хапають за серце

Вергілій

З давніх-давен в українській хаті найтеплішою, найсвітлішою, найчистішою кімнатою була світлиця. Тут плекалася любов до своїх рідних, народу, країни.

А що могло запропонувати третє тисячоліття для сучасної молодої людини, яка відірвана від дому, приїхала навчатися в чуже місто? Саме образ цього дому, комфорту, відчуття причетності кожного до розумного, доброго, вічного, до того, що було колись, що є і може бути.

18 жовтня 2001 р. у тодішньому Дніпропетровському національному університеті залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна за підтримки ректора проф. Олександра Пшінька, завідувачів кафедри українознавства доц. Артема Куліша, доц. Віри Ковтун та колективу кафедри була відкрита «Світлиця» — лабораторія українознавства, яка початково мала бути аудиторією для проведення семінарських занять з історичних дисциплін і культурології, але фактично стала основою Центру національно-громадянського виховання. Її натхненником, автором концепції та майстром, який за допомогою добродія Миколи Слишкіна зробив кожну інсталяцію модерного інтер’єру Світлиці, став історик, культуролог, художник-графік і на той час старший викладач кафедри українознавства Григорій Лукич Іващенко. Світлиця створювалася людьми і для людей, більшість артефактів, матеріалів для інсталяцій були зібрані й описані студентами у межах творчого завдання.

Експонати Світлиці — це автентичні речі домашнього вжитку, на їхніх поверхнях тисячі відбитків пальців, натруджених мозолястих долонь. Ці речі десятиліттями слугували людям, які стали схожими на них, проросли в їхні душі корінням і отримали частинку цих душ. А їхні власники з роками уподібнювалися хто пузатому чи щербатому горщику, а хто –– сточеному шашелем, ребристому рубелеві. 

Світлиця — образ, символ, а не макет у натуральну величину. У створенні Світлиці використано систему подвійного коду. Кожна річ тут виступає як символ, а ідеї — уречевлені.

В основі концепції Світлиці — тріада понять: Дім, Рід, Добро у широкому і вузькому сенсах. Дім є надзвичайно містким космічним символом, моделлю Всесвіту в мініатюрі. Дім — це місце народження і місце, звідки людина йде широкими дорогами в життя, і куди повертається з мандрів.

Дім передається у спадок, є символом роду, тому нерозривно пов’язаний із ним. У Світлиці багато старих чорно-білих світлин, які творять уречевлену ілюзію зупиненого часу.

Часто фото — це єдине, що лишилося від наших родичів, колись живих, сильних, молодих. Світлини змушують замислитися: вони не були першими, а ми не станемо останніми на цій землі.

Попри амбівалентність усього сущого, у концепції Світлиці домінує добре, світле і позитивне начало. Адже без згоди, порозуміння, любові, миру, злагоди, що є складовими поняття «добра», неможливе щасливе існування родини, для якої непотрібний і один простір.

Цей Дім існував 15 років і протягом свого життя Світлиця добром зустрічала відвідувачів, які відповідали їй тим самим. У різний час у Світлиці відбувалися виставки, екскурсії, зустрічі, засідання історичних клубів, дні пам’яті, численні неформальні консультації та спілкування. Першим дійством у Світлиці після освячення (24 жовтня 2001 р.) була виставка робіт відомої української мисткині Люди Тафійчук, яка підсилила енергетику Світлиці та задала тон на всі наступні зустрічі. Тут відбулися виставки паперової скульптури майстрині Ольги Бєлової, малюнків-оригіналів до мультфільму режисера Володимира Дахна «Енеїда», фотовиставки «Ще назва є, а річки вже немає», «Домоткань, річка, що втрачає красу» та багато інших.

У межах клубу «У Світлиці сьогодні гість» тут побували актори Олена Манжелій, Ігор Шульга; народний артист України Михайло Мельник; бандурист і лірник Тарас Компаніченко; видавець і благодійник Андрій Яловий; голова спілки жінок Дніпра та Дніпропетровської обл. Валентина Тальян; директорка видавництва «Родовід» Ліда Лихач; журналістки Таїсія Ковальчук, Валентина Орлова, Валентина Плужник, Ірина Рева, Наталя Старюк, Любов Ядерська; історики Євген Бородін, Геннадій Виноградов, Ігор Гирич, Анатолій Голуб, Влад Грибовський, Віктор Заруба, Ігор Кочергін, о. Юрій Мицик, Андрій Портнов, Віктор Пушкін, Сергій Світленко, Тарас Чухліб, Ганна Швидько; колекціонер Ігор Гринів; краєзнавець Валентин Старостін; культуролог Станіслав Бушак; літературознавець Сергій Гальченко; майстер-інтроліґатор Іван Захарець; майстер петриківського розпису Федір Панко; мовознавець Лариса Масенко; письменники Юрій Андрухович, Наталя Дзюбенко-Мейс, Віталій Старченко, Леся Степовичка, Юрій Шковира; публіцист Володимир Єфимов; редактори Лариса Івшина, Петро Чегорка; священник о. Орест (Юнак); філософ Олексій Гилюн; художники Ярослав Куць, Олександр Нем’ятий, Кость Ткаченко, Олександр Чегорка; гості з Ірану, Йорданії, Казахстану, Канади, Китаю, Литви, Німеччини, Польщі, Росії, Туркменістану, Франції, учасники та бійці нинішньої російсько-української війни.

У Світлиці відбувалися презентації книг Миколи Чабана «Діячі Січеславської “Просвіти”», Анатолія Кравченка-Русіва «Голодомор», Григорія Іващенка «Nехай козириться!», В’ячеслава Станіславського «Запорозька Січ та Річ Посполита 1683–1696 рр.», Ярини Голуб «Сім чудес Дніпропетровщини», Артема Куліша «Легенди ДІІТу», Юрія Савчука «Клейноди Богдана Хмельницького», Віктора Гуглі «Суботів Хмельницьких», Володимира Панченка «Формування економічної платформи українського націоналістичного руху в 1920–1950-х рр.», Олега Репана «Іржа на лезі: лівобережне козацтво та російсько-турецька війна 1735–1739 рр.», Катерини Липи й Олексія Руденка «Військо Богдана Хмельницького», Віктора Брехуненка «Козаки на степовому кордоні Європи», Сергія Злючого «Білий час»; крім того, видань «Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: Документи ГДА СБ України», «Земельні банки Новоросійського краю: за матеріалами Одеського, Дніпропетровського та Кіровоградського архівів», книг Видавничого дому «Андрій» та ін.

Світлиця — це об’єкт, народжений щільним взаємопроникненням, злиттям різних мистецтв, енергій, понять, артефактів, і цей симбіоз дає нову якість, нове звучання за умови існування цієї цілісності.

Світлиця — це не окремі, звичайні речі, не музейні експонати, що є рештками, окрушинами зруйнованого, колись цілісного світу. Світлиця була єдиним, особливим смисловим полем, точкою, де минуле стикається з майбутнім, місцем, де не варто було шукати правди побуту, а спробувати осягнути істину буття.

Минуло 20 років із дня відкриття Світлиці, й сьогодні багато з тих, кому вона відкривала свої двері й хто відкрив їй своє серце, згадує, ЧИМ вона була (а для декого, і залишається) для кожного з них. Пропонуємо вашій увазі відгуки про Світлицю.

Відгуки, спогади, згадки

Олександр Біляєв,
випускник ДІІТу 2017 р.,
м. Дніпро

Світлиця для мене завжди була пов’язана з фігурою її творця та хранителя –– Григорія Лукича, з яким мене зв’язують роки навчання та дружби. Вперше я потрапив до цього простору в ролі його студента, і одразу подумав, що це місце трохи дивне, наївне та дуже щире. Так само я зараз можу сказати про нашу культуру загалом, тож, гадаю, своєї цілі творець досяг.

З часом у мене склалася своя історія із цим місцем. Я повертався туди раз-за-разом. Як студент, гість, друг. Із часом все більше дізнався про приховані деталі Світлиці та по новому дивився на артефакти, що вона в собі містить. Ніби за кожним моїм візитом ми знайомилися все ближче, як це відбувається у людей.

Зараз я з теплотою згадую це місце і години, проведені там на семінарах, лекціях, зустрічах і заходах. Світлиця для мене була територією для вільного обміну думками, куди часто запрошували світлих і щирих людей, спілкуванню з якими я був радий. Як і її творець, Світлиця вплинула на мене, за що я і понині вдячний, і згадую це місце з теплотою та ностальгією за юнацькими роками.

***

Зоряна (Зоря) Бондар,
м. Дніпро

Світлиця для мене стала порятунком… Так, так, не просто віддушиною, розрадою, енергетичним джерелом, місцем, де можна було доторкнутися до минулого і відчути зв’язок поколінь — Світлиця свого часу врятувала мені життя…

На момент знайомства зі Світлицею я переживала важливий етап у своєму житті: після майже дворічної перерви у своїй трудовій діяльності отак сходу пішла працювати в школу вчителем математики. Хто обрав цю непросту, а, водночас, цікаву професію — зрозуміють мене. У перший мій повноцінний (бо раніше бувала тут тільки проїздом) візит до тодішнього Дніпропетровська (4 вересня 2010 р.) і відбулося моє знайомство зі Світлицею. Тоді я привезла їй з Полтавщини подарунок — оберемок кермеку, який стояв на покуті довгі роки. А пучечок трави з кургану в рідному селі Бурімці, що на Полтавщині, і досі стоїть вдома у автора Світлиці. Коли вперше переступила її поріг, втому від безсонної ночі і тригодинної подорожі як рукою зняло. Пам’ятаю, як калатало серце, коли я зайшла до приміщення, ніби відчувала, що чекає мене попереду, за поворотом життя. Тоді я не знала, що через рік тяжко захворію, а ще через два — зміню професію, перекваліфікуюся і замешкаю у Дніпрі.

Важко переоцінити значення людини, речі чи події у твоєму житті, коли саме це життя висить на волосині. А Світлиця, без перебільшення, дала мені другий шанс на життя. Вона прийняла мене і обгорнула своїми невидимими крилами, ніби промовляючи: «Тепер я тебе захищатиму». І вона захистила, бо інакше зараз я не змогла б написати ці рядки…

За кілька місяців до мого знайомства зі Світлицею я багато чула про неї, про людей, які її відвідали за майже 9 (на той час) років її життя. Але я і уявити не могла, ЧИМ насправді є Світлиця. І вражена я була не інтер’єром, який перевершив усі мої очікування, не артефактами, які я знала і бачила з дитинства, бо батьки мої народилися в селі, куди щоліта привозили мене до дідуся і бабусі. Якщо для більшості моїх ровесників потрібен був довідник, що описував усі ці речі, я чудово орієнтувалася і знала, яким рогачем який горщик сунути у піч! :) Вразила мене Світлиця іншим: духом своїм, душею, енергією, якою була наповнена, світлим позитивним началом, яке, напевно, отримала від свого творця, майстра, янгола-охоронця Григорія Лукича Іващенка (Луковича). Важко переоцінити його внесок у створення Світлиці, він своїми руками зробив кожну інсталяцію в ній, а це непросто, повірте, бо сама колись була причетна до одного монтажу після чергового ремонту… Ставлячись з любов’ю і трепетом до кожного артефакту, Григорій Лукич створив ту атмосферу, яку відчував кожен, хто здатен відчувати. Кожна деталь тут важлива, кожен елемент на своєму місці і кожна дрібничка має сенс. Тому для мене так потрібно було відчути свою причетність до цього місця, зробити щось, чим би могла пишатися Світлиця і чим би я могла віддячити їй за любов, захист, енергію і силу, яку вона мені дала.

Ледь не одразу я загорілася вишити картину «Козак Мамай», копію якої я побачила на одній з її стін (робота студента Олега Єршова). Бо, як сказав вже пізніше доцент кафедри історії України ДНУ ім. Олеся Гончара Олег Репан: «Коли говориш про Мамая, маєш на увазі Григорія Лукича, коли говориш про Григорія Лукича, маєш на увазі Мамая!». На жаль, я спізнилася, і вишивка змогла порадувати Світлицю лише кілька днів до припинення її існування, адже я була там, у той останній день її життя, коли відчула, що звідти вилетів її янгол-охоронець. Проте вона жива, у кожному з тих, хто бачив її і відчував, вона продовжує жити в наших серцях і душах, в нашій пам’яті, на сотнях фотографій, на відео, звучить у записах радіоефірів. І житиме доти, доки ми пам’ятаємо!

Я вдячна усім тим, хто причетний до створення Світлиці, хто творив її щодня, організовуючи презентації, виставки, кінопокази, вистави, формальні й неформальні зустрічі і спілкування. Я вдячна усім тим, хто відгукнувся на прохання надати спогади і враження про Світлицю, хто допомагав організувати цю сторінку на порталі «Дніпро Культура», де ми сьогодні маємо змогу відзначити 20-річчя Світлиці, хоч фактично вона перестала існувати 2 вересня 2016 року.

Дякую усім вам за цю важливу і потрібну справу, за кожного з вас, що ви є! Дай вам Бог усім здоров’я! Многая і благая літа усім, причетним до Світлиці і хто носить її у своїй душі, у своєму серці! Многая і благая літа Вам, Григорію Лукичу, за добру справу, за незгасиму свічку світла і добра в моїй душі!

***

Сергій Гальченко,
к.філолог.н., літературознавець, заст. директора
Інституту літератури НАНУ,
м. Київ,
18 квітня 2008 р.

У Світлиці — завжди світло, бо тут витає дух живих людей, тут кожна річ наповнена їхньою енергетикою.

У цій Світлиці немає експонатів — тут матеріальне втілення Духу Людського.

Тільки виняткове знання філософії українського народу, його тисячолітніх традицій дало можливість створити оселю духовності, рівних якій, можливо, й немає ніде. А якщо і є, то ця Світлиця — талановитий твір двох талановитих художників — українського народу і його достойного сина — Григорія Лукича.

Слава талановитим творцям!

***

Анатолій Голуб (‎1958–2007),
однокурсник Г. Іващенка,
д.і.н., проф. ДНУ ім. Олеся Гончара,
м. Дніпро

Зі щоденника.

22 октября [2001]
В 12:15 ходил к Грише, смотрел его детище — «Світлицю» в ДИИТе. Конечно, дизайн прекрасный. И всё это — класс очень высокий. Там же посмотрел хорошую выставку акварелей Люды Тафийчук. Пообщались с Гришей, говорит, что послезавтра придет батюшка, будет освящать светлицу.

***

Ярина Голуб,
бібліотекарка ДОУНБ,
м. Дніпро

Світлиця залишилася в душі. Це — те явище, яке вплинуло на моє не тільки тодішнє, а й усе подальше життя.

Я любила в ній бувати. На численних дійствах — вечорах, презентаціях, зустрічах, виставках, — можна було познайомитися з цікавими людьми, наживо поспілкуватись із тими, кого ніде більше не зустріла б. Але там було цікаво і без людей. Світлиця була самодостатньою живою сутністю зі своїм багатим внутрішнім життям. Усі речі, деякі такі буденні, прості, часом неоковирні, об’єднані творчою фантазією Художника, разом створили єдине світло, світ, Всесвіт…

Сутеніло, розцвітав вогник свічки, через білі жалюзі на вікнах вливалося блакитне таємниче світло, по кутках западали легкі тіні, й здавалося, що всі ці рубелі, пляшки, праски, рушники, колесо від прядки, козацькі корогви зараз оживуть… Ми пили чай і розмовляли, було неймовірно затишно, тепло, душевно. І не хотілося звідси йти…

***

Левко Довгів,
к.філолог.н., фольклорист,
м. Дніпро

Найбільше з дніпровських вишів мені завжди імпонували ДІІТ часів Григорія Іващенка і Гірничий часів Геннадія Півняка. Серед інших навчальних закладів нашого міста вони завжди виділялися тим, що поряд із технічною підготовкою студентів там постійно був присутній культурологічний виховний момент.

Етнографічний проєкт «Світлиця», створений Григорієм Іващенком 2001 року, мав незвичайне, сучасне, точніше — модернове наповнення. Вже сама назва асоціювалася зі світлом і місцем, де вітають гостей. Приваблювали старожитності, розташовані на всіх стінах Світлиці, яка, завдячуючи таланту історика, графіка, митця, науковця, набула, якщо скористатися сучасним висловом, драйвового вигляду. Тим більше, що це не був музей історичного побуту та життя українців, а аудиторія, де проводилися лекції для студентів і влаштовувались імрези відомих культурних діячів нашого міста та всієї України. Ця простора зала, як тільки до неї потрапляв, підсвідомо налаштовувала на святковий урочистий лад.

Григорій Іващенко підготував і провів тут безліч заходів. Крім того, влаштовував покази художніх фільмів відомих українських і зарубіжних митців.

А, загалом, респект і повага харизматичній особі добродія Григорія Іващенка та людям, які підтримали його задум і допомагали йому, без яких не відбулося б такого явища в культурному житті нашого міста.

***

Олег Єршов,
випускник ДІІТу 2004 р.,
м. Дніпро

Був 2001 рік. Ми, студенти другого курсу, поступово вливалися в доросле життя. Вчилися самі приймати рішення і відповідати за них. І в цьому нам допомагали наші викладачі. Кожен із них був індивідуальний, зі своїм характером, вимогами і ставленням до справ. З кимось нам було важко, з кимось легко, а з кимось просто дуже цікаво.

Викладач української культури Іващенко Григорій Лукич не був схожий ні на кого. Він не працював викладачем, він ніби творив історію, доносив до нас культуру і свою мрію. Кожна лекція, кожне заняття були чимось особливим. Ми слухали і вчилися, переносячись із аудиторії в чудовий світ культури нашого Народу, його традицій, фольклору, повір’їв, легенд і казок. Харизматично і красиво.

У цей час звичайна навчальна аудиторія, місцями з потрісканою штукатуркою, облізлою фарбою та скрипучим і латаним паркетом поступово стала змінюватись, перетворюючись на казковий живий музей. Різнобарвні козацькі хоругви, шаблі, рушники, старі фотографії, картини, горщики, рогачі, праски, прядки, скрині та багато-багато всього, наповнили аудиторію. Але наповнили не хаотично, а у визначеному Автором порядку, формуючи віхи й епохи, символізуючи та застерігаючи.

Так народжувалася Світлиця: святкова, красива, цікава. Створювалася силами і мріями Автора і, звичайно, за нашої студентської участі. Місце занять, зустрічей, бесід, місце урочистих заходів і серйозних дискусій. Явище не тільки рівня університету, а й нашого міста і нашої країни.

Кожен, хто відвідав Світлицю, — забрав у своєму серці її частинку, при цьому залишивши там частинку себе. Світлиця стала відображенням історії нашої Держави. Виникла завдяки мрії незвичайної Людини і сама стала історією.

Минає 2021 рік. Ми, дорослі люди, часто повертаємося в нашу юність, з теплотою згадуючи наших таких різних і незвичайних викладачів.

***

Сергій Злючий,
поет і перекладач, член НСПУ і АУП,
м. Кам’янське

Талановитий січеславський художник Григорій Іващенко кілька разів кликав мене оглянути у навчальному закладі, де він викладав, створену ним українську Світлицю. І все мені щось заважало, відволікало, відсовувало на інший час обіцянку відвідати унікальну для вищого навчального закладу кабінетну інсталяцію. Тим більше, створену у Дніпрі. Тим більше, за власної ініціативи…

Приїхав я в часі, коли у кабінетах ВНЗ було досить прохолодно. Але не у цьому. Не у Світлиці. Дивним чином вона зберігала тепло тих предметів українського народного побуту, що наповнювали аудиторію. І, звісно, всюди була помітною теплота любові до зібраних тут предметів самого Автора. Згармоніювати й упорядкувати їх міг тільки справжній художник. Лаконічна, майже аскетична, графіка доповнювала і створювала стійке уявлення про Всесвіт талановитої та небайдужої душі. Живої українською душі, яка дивом вижила в усуціль деукраїнізованому місті.

Варто сказати, що запрошення до Світлиці було з пропозицією почитати студентам вірші, написані ближчим часом. Тож, після теплої Світлиці ми перейшли до наїжаченої аудиторії, наповненої студентами закладу, поміж яких було чимало слухачів у військовій формі. Як з’ясувалося, це були курсанти військового училища, які окремим курсом слухали лекції з українознавства. Мене було представлено із називанням мого прізвища, повтореного кілька разів упродовж зустрічі.

Звісно, учасники зустрічі уявлення не мали про поета Злючого, але за виключенням декількох, робили вигляд, що їм цікаво і зміст почутого зачіпає струни їхніх душ. Я собі старанно читав свої вірші, чеканячи для кращого сприйняття кожне слово. Аж раптом хлопці у військовій формі тихенько і трохи пригинаючись ніби від куль, від мого емоційного натиску, почали виходити. Пан Григорій підкликав до себе одного з курсантів і щось йому прошепотів. Спантеличений, я помітив, що це зовсім не зупинило вервечку «втікачів»… Як виявилося потім, їм потрібно було йти на шикування.

За кілька хвилин по тому, як вийшов останній курсант, двері знову тихенько рипнули і один військовий передав панові Григорію якийсь папірець. Адресат розгорнув аркушик і почав давитися сміхом. Чим ще більше спантеличив мене. Але, докладаючи чималих зусиль, я продовжив читання і закінчив його серед студентських оплесків. Ми з паном Григорієм повернулися до Світлиці й тут привітний її господар дав мені прочитати зміст папірця, де над стовпчиком пронумерованих прізвищ було чітко написано: «Список курсантів, які були на зустрічі з поетом ЗВІРЮЧИМ».

Реготали ми довго.

***

Таїса Ковальчук,
членкиня НСЖУ, радіожурналістка,
м. Дніпро

Не кожному викладачеві вузу щастить втілити свій задум саме там, де ревно працюєш зі студентами, спілкуєшся з викладачами, де основна праця вимагає часу і сил. Григорій Іващенко — історик, культуролог, викладач кафедри українознавства, яскрава особистість в сучасному українському просторі, людина неабияких творчих здібностей.

Відкриття Світлиці 20 років тому стало своєрідним етапом його творчого життя. Господар щедро поділився дорогими йому речами (експонатами якось і не випадає називати), бо належали його роду, батьківській хаті, його полтавському селу, де зростав і почав пізнавати світ, його розмаїття. І всім, хто приходив у Світлицю, а відвідувачі не вибували з її стін, бо завжди було що там побачити і послухати, гріли душу і серце вишивані рушники, старовинні побутові речі, фотографії, першодруки, картини, зокрема, написані самим господарем Світлиці. Скільки різних цікавих гостей побувало у Світлиці — важко переказати. А виступи Григорія Іващенка в ефірі обласного державного радіо завжди викликали непідробний інтерес у січеславських слухачів.

***

Віра Ковтун,
к.і.н., зав. кафедри українознавства
ДІІТу (2000–2013),
м. Дніпро

Мистецький витвір Григорія Лукича Іващенка — Світлиця — з моменту створення став серцевиною навчально-виховного процесу. Традиційні форми роботи кафедри: клуби, конференції, виставки, презентації книжок тощо — набули більшої емоційності, образності та поетичності. Заходи, у свою чергу, посилювали теплу родинну атмосферу Світлиці, швидко збільшуючи кількість її симпатиків. Експозиція сприяла розширенню пізнавальної діяльності студентів, і Світлиця для багатьох стала вправою на розуміння та поштовхом до власної пошукової роботи. Відтворений тут образ українського дому як місця, звідки починається і де завершується життєвий шлях людини, де підтримується тяглість поколінь, давав викладачам можливість пробудити інтерес студентів до генеалогічних і краєзнавчих досліджень. Саме ці два напрямки стали провідними в науковій роботі зі студентами.

Аудиторія з експозицією була включена у навчальний процес. А в позанавчальний час відвідували Світлицю не лише наші студенти. Спектр гостей був досить розмаїтий: від учнів шкіл-інтернатів до міністрів. З радістю залучалися до заходів Світлиці визначні митці України (деякі з них, хто найбільше спілкувався з нашими студентами, отримали статус Почесного гостя Світлиці). Бували тут також іноземці.

Неповторність, символічність, образність інсталяцій, глибокий концептуальний зміст і естетика оформлення приваблювали відвідувачів. Але саме оригінальність стала пересторогою для того, щоб університет міг виділити кошти на штат і оформлення, адже робота вишів жорстко регламентована. Зрештою за підтримки ректора університету професора О. М. Пшінька Світлиця отримала статус навчальної лабораторії. Виходячи з тези, що мистецькі твори народжуються у пориві душі, а не за гроші, Григорій Лукич від офіційної посади завідувача лабораторії українознавства «Світлиця» відмовився і мав лише почесний статус наукового керівника.

Світлиця не була застиглою експозицією, вона жила, постійно оновлювалась і збагачувалась. У її створення та функціонування автор концепції вклав багато самовідданої праці, творчий талант, любов та свою душу. Можливо, скажу щось із розряду езотерики, але Світлиця відповідала на любов свого творця. Варто було Григорію Лукичу пройти аудиторією: якісь речі в експозиції підправити, до якихось лише доторкнутися — і вся експозиція наповнювалася новим життям. А з його тривалою відсутністю вона перетворилася із цілісного об’єкта на набір окремих експонатів.

***

Ігор Кочергін,
д.і.н., проф. кафедри історії та політичної теорії
НТУ «Дніпровська політехніка»,
м. Дніпро

Світлиця для мене була одним із небагатьох осередків, де можна було зустріти однодумців і побачити цікавих людей зі всієї України.

Уперше, здається, потрапив туди 30 листопада 2005 року на зустріч із відомим дніпровським актором і засновником театру «КРИК» Михайлом Мельником.

Це справило враження, оскільки одна справа побачити актора у театрі, а інша — говорити з ним неформально. Ще раз пощастило побачити М. Мельника під час святкування 10-річного ювілею 18 жовтня 2011 р. Щоправда, окрім нього в Світлиці, як на мене, перебувала половина інтелектуальної еліти міста. Дійство було незабутнє, трохи формалізоване, але водночас і душевне, оскільки всі були, як то кажуть, свої.

Саме у Світлиці я познайомився з геральдистом та істориком Юрієм Савчуком (20.03.2006). Від нього почув докладну інформацію про перипетії в роботі над великим гербом України. Минуло вже 15 років, а ця тема досі залишається актуальною.

Цікавими були зустрічі з істориками Віктором Гуглею (21.11.2006) — директором музею у Суботові та Віталієм Щербаком (26.03.2009) — київським дослідником козаччини.

Мені пощастило бути на двох ювілеях: 5-річному (18.10.2006) і 10-річному (18.10.2011). Обидва були помітними подіями, які справили на мене неабияке враженням і дозволили відчути український колорит у зросійщеному Дніпропетровську.

Світлиця впродовж 15 років була помітним явищем у культурному житті міста і фактично виконувала роль історико-культурного, мистецького та краєзнавчого осередку в тодішньому Дніпропетровську. Потрапити туди — означало поринути у вир історії. У закладі була неймовірна кількість артефактів (дбайливо зібраних Григорієм Лукичем і його студентами), до яких і справді можна було доторкнутися. Гості, з якими мав задоволення зустрітися у Світлиці, і самі є частиною історії, але вже сучасної.

***

Володимир Кошель,
однокурсник Г. Іващенка, к.і.н.,
м. Москва

Моє знайомство зі Світлицею відбулося у 2002 р. у мій черговий приїзд до тодішнього Дніпропетровська у відпустку.

Визріло бажання зустрітись у вузькому колі однокурсників історичного факультету університету. Григорій Лукич Іващенко запросив нас до своєї Світлиці. Я тоді ще про неї нічого не знав. До сих пір пам’ятаю своє перше враження від побаченого: захоплення, здивування та інтерес до всього. Я потрапив у світ артефактів, про які вже і забувся, і не згадував. Розглядаючи все те чудове зібрання, я неначе повернувся в своє дитинство. Бо всі ті звичайні побутові речі оточували мене з перших днів життя, з ними я ріс, пізнавав світ, учився користуватися ними, жити.

Усього зібрання згадати неможливо, але оті старовинні сімейні фото, глечики, макітри, веретена, прядки, писанки і, звичайно, українські рушники підняли в душі бурю спогадів. Усе сталося, як у тій улюбленій у нашій родині пісні: «І на тім рушникові оживе все знайоме до болю...». Згадалася батьківська хата в степовому селі, рідні люди, картини з повсякденного життя, дитячі радощі та прикрощі. Усе виросло перед очима.

Згадалися отакі ж сімейні реліквії. Чомусь і дідусева коса, якою він жнивував і яка дісталася батькові у спадщину. Ми, дітлахи, її побоювалися, бо була вона величезна та гострюща. А нам дуже хотілося навчитися вправлятися з нею так, як батько. І він нас таки навчив! Дідусь загинув на війні, ми його ніколи не бачили. Але коли брали до рук ту косу, то згадували його і згадуємо досі, бо зберегли ту реліквію.

Дивлячись на всі оті хатні дрібниці, я згадував і бабусю, бо при ній ми виростали і у неї вчилися, що і до чого в домашніх речах. Часто згадується повсякденна домашня процедура, коли ми з бабусею надвечір готували каганець, так у нас звалася гасова лампа. Чистили склянку, підрізали гніт, доливали гасу і запалювали. При світлі отого каганця в очікуванні батьків з роботи, бабуся нам розповідала «як жили люди раніше» — до революції, до колгоспів, до війни. То і були наші перші уроки історії про свою родину, про рідне село та його людей, про свій край, про нашу батьківщину, яка звалась Україна.

І сьогодні я впевнений, що в цьому і є велика місія Світлиці — пробуджувати інтерес до своєї історії, побуту, культури, традицій. У наш час це надзвичайно важлива та стратегічна місія. Нині, коли на свідомість молодих людей (і не тільки) тисне так звана «масова культура» (а точніше, — безкультур’я), коли витравлюється пам’ять про своє коріння — Світлиця безцінна.

Тепер, трохи знаючи, як вона створювалась, скажу, що її автор обрав дуже вдалий метод і формат. Давно знаючи Лукича, відзначу, що у Світлиці він самореалізувався в усіх іпостасях своєї багатогранної особистості: і як історик-дослідник, і як краєзнавець-культуролог, і як самобутній художник. Світлиця його безумовний і багатий творчий здобуток, створений з любов’ю, з глибоким знанням справи.

У стінах Світлиці за роки її існування відбулося немало цікавих подій, побувало багато людей. І вона завжди викликала живий інтерес, бо всі там знаходили щось знайоме, близьке для своєї душі. Дуже хотілося, аби Світлиця ще на довгі роки продовжувала своє життя і завжди світилася теплим світлом. Шкода, що усе це в минулому.

***

Жанна Кузьмічова,
співробітниця «Дніпровагонмаш»,
м. Кам’янське

Мое знакомство с проектом «Свитлыця» нельзя отнести к особо близким. Скорее — поверхностное знакомство, чем глубокое погружение. Может быть, именно поэтому в моем отзыве будет больше общих впечатлений, чем теплоты сопричастности. Но, как мне кажется, непредвзятое мнение человека, воспитанного в русской культуре об украинском культурологическом проекте может быть интересным.

Есть такое понятие — коньюнктура. Это не плохо и не хорошо. Просто этот термин имеет отношение к коммерции и изначально сиюминутен. А есть понятие — современность. Это — об ощущении времени. И это понятие — глубже, важнее и многограннее. Проект Григория Иващенко был современен. Современен, хотя посвящен прошлому. В нем переосмысление культурных кодов и традиций проходило языком человека века ХХ! Свитлыця — это художественная адаптация минувшего ко дню сегодняшнему. Принципиально важно, что этот проект ничего общего не имеет с примитивными представлениями, низводящими изначально богатый язык народного творчества и традиций к нескольким пошловатым стереотипам.

Этот проект оказался парадоксально уместен. Именно в техническом вузе с его культом формул и выверенности расчётов он стал окошком в другой мир. Мир предков, мир ушедшей культуры. И одновременно — мир до боли знакомый, близкий и понятный. Только переосмысленный нашим современником, обладающим художественным вкусом и чувством стиля.

Свитлыця — это еще и игра, так увлекающая автора во многих ее аспектах. Дав опорные точки — визуализировав знаковые представления о прошлом — нас вовлекали в игру со временем, давая возможность хотя бы на пару минут ощутить ауру другого места, иной эпохи.

Но — самое главное — разговор вел человек любящий и понимающий. А значит, предлагающий и нам погрузиться в эту атмосферу всепоглощающей и всепрощающей любви. Ощутить и от всей души — принять.

И, видит Бог, — современному человеку, это бывает очень важно. Остановиться. Оглянуться и вспомнить. Подумать... И этого многим сегодня не хватает...

***

Артем Куліш,
к.і.н., зав. кафедри українознавства
ДІІТу (1985–2000),
м. Дніпро

Мені в 1990-ті роки довелося керувати колективом кафедри українознавства. Хочу нагадати, що у ті важкі перші роки незалежності, незважаючи на всі економічні, соціальні, політичні труднощі та негаразди, почалось активне формування національної свідомості нашого народу. У кожної людини, у кожній родині, громаді, колективі воно мало свої особливості. Так, у нашому транспортному інституті, ДІІТі, всі 60 років студентська молодь виховувалась у дусі так званого «радянського інтернаціоналізму». Про якусь національну гордість не було й мови. Транспортний інститут був чи не єдиним вищим навчальним закладом у нашій області, який готував фахівців для усього Радянського Союзу. Це була, так би мовити, «фішка» у процесі виховання студентської молоді: усі виші готують спеціалістів для області й України, а ми, інститут «вищого порядку», готуємо фахівців для всіх залізничних магістралей СРСР. Усі вищі навчальні заклади Придніпров’я підпорядковувалися Києву, а от транспортний інститут — Москві! Тому спогади про «всесоюзне значення» ДІІТу серед викладачів і співробітників були непоодинокі.

Коли з’явилася кафедра українознавства, вона стала центром українізації в інституті. Але це була, так би мовити, усна, словесна робота серед студентства та викладачів. І от, у старшого викладача нашої кафедри, Григорія Лукича Іващенка, виникла ідея створити щось таке, щоб дати кожному відчути, а в багатьох випадках, відродити в собі національну сутність: зробити спеціалізовану аудиторію «Світлицю», в якій би запанував дух України. У Світлиці передбачалося, що майже без слів вона своїми інсталяціями впливатиме не тільки на студента, але й на ректорат, деканів і викладачів.

Уся кафедра залучилася до цієї роботи. Під керівництвом викладачів студенти готували реферати про історію своєї родини, збирали спогади про голодомори в Україні, про тяжкі воєнні роки, про знаних людей свого села, селища, свою рідну школу або технікум. А скільки студентів залучилося до пошукової роботи! До Світлиці, до Лукича, несли унікальні речі: старі фотографії, листи з фронту, рушники, вишиванки.

Особливістю роботи Григорія Лукича над створенням Світлиці було його глибоке осмислення кожної деталі, кожного експонату, який виставлявся на огляд. Унаслідок такого ставлення, кожний предмет у Світлиці мав свою історію і власну душу. Навіть розбиті глечики навчали студентську молодь дбайливо зберігати своє майбутнє сімейне життя. А ще треба зауважити, що Григорій Лукич має «золоті» руки, якими зробив багато чого в Світлиці, він чудовий художник, його графіка наповнена глибоким філософським змістом.
У тому, що багато діітівців стало свідомими українцями, а в часи небезпеки, військової інтервенції Росії, — захисниками України, безумовно, є неабияка частка виховної роботи Світлиці.

Григорій Лукич Іващенко — талановита, творча людина, а кожний талант повинен зберігатися, як дорогоцінний кришталь, який можна легко розбити, розтрощити. Талановиті люди майже завжди безкомпромісні, відверті, не стримують своїх емоцій. Талантові жити важко. Чи це художник, чи лікар, інженер або вчитель. Їх легко образити, розкритикувати, висміяти. Тому такі люди постійно потребують уваги, захисту, розуміння з боку керівництва. Якщо такого немає, то талант зацькують, а привід для цього завжди знайдеться. На щастя, у ті часи Лукич мав повну підтримку і розуміння з боку ректорату, деканів факультетів та кафедри українознавства.

***

Владислав Мельник,
онук Г. Іващенка, випускник ДІІТу 2017 р.,
м. Дніпро

Світлиця — унікальний, не попсовий культурний артефакт «великого калібру». Свого роду фільтр від різноманітної «нечисті». А для мене ще й привід для гордості :)

 

 

 

***

Михайло Мельник,
актор, сценарист, режисер і засновник Театру одного актора «Крик»,
народний артист України,
м. Дніпро

Мої дорогі, для мене Світлиця стала світлим, яскравим джерелом чогось свіжого, несподіваного, такого проникливого українського. Можливо, тому, що пан Григорій робив цю Світлицю своїми руками так само, як я будував колись свій театр. Можливо, тому вона стала мені такою близькою. Взагалі для мене все, що створено людиною з любов’ю, завжди залишає всередині незабутній слід.

І вже багато літ пройшло, а я пам’ятаю наші зустрічі, які були зі студентами, паном Григорієм, з тими людьми, які приходили до Світлиці. Я бачив ці небайдужі, сяючі, радісні оченята, коли вони знаходили відповіді на свої молодіжні питання. Світлиця відіграла таку роль у формуванні тих молодих людей, що навіть ми собі й не знаємо до кінця, адже зерно посіяне в ґрунт, у хороший ґрунт — неодмінно дасть плоди. І я думаю, що ті молоді люди, які сьогодні подорослішали, пам’ятають Світлицю, як пам’ятаю її я.

Завжди буду вдячний, з теплотою думати про зустрічі з моїм другом Григорієм. Вдячний йому за те навертання молодих людей зі Світлиці до мого театру — це все була спільна творча робота. І сама Світлиця, коли ти заходив туди, відчував, що потрапляєш додому.

Велика подяка, велика подяка!

З любов’ю і повагою, звичайно, думаю про Григорія Лукича. І спасибі вам, що ви вирішили хоча б таким чином згадати про Світлицю.

***

Валентина Орлова,
журналістка,
м. Дніпро

«Завітайте, діти, із добром у світлицю!»
Ще у дитинстві почула такі припросини від бабці Варки. Було то у селі на Солонянщині. Я вже знала, що пече ця бабця найсмачніший хліб, за яким приїздили люди здалеку. Хто-зна, які секрети у неї були... Любила бабця пригощати хлібом усіх, хто ступав на подвір’я. Бо пережила і голод, і війну. Жила самотньо, всі знали, що троє її синів загинули на фронті з фашистами, а двоє доньок померли у голод 47-го... Отож, малечу любила особливо. І до хати, «до вітальниці», завжди запрошувала! А там, як у музеї: ікони, рушники вишиті, Тарас Шевченко на портреті, козак із шаблею та конем на картинці, фото дітей у рамах, а ще лава, стіл, піч розписані, килимки виткані, глиняний посуд у миснику, радіо — чорна тарілка на стіні, нитки в кошику з лози, якийсь бриль солом’яний... І усе навкруги чистеньке, блищить, як на свято! Гарно так, світло! Бабця Варка сама у вишиванці, і хоч біду свою неміряну нічим втамувати не могла, духом не занепадала. Жила! Усе чекала, що хтось із синів повернеться... І світлицю свою чепурила, дожидаючись...

Згадалася мені та хата української літньої жінки, через дуже багато років, коли переступила поріг Світлиці на її відкритті в університеті залізничного транспорту у Дніпрі. Велика зала, не хатинка, та перше враження — світло радості, ніби переступив поріг улюбленого храму. Це настрій! А далі — скільки дивовижно-цікавого! Фото давні, не такі, як тепер. Уже пожовклі, на них інші обличчя... за виразом, поглядом,.. інші й строї на чоловіках. Речі: глечики й рубель, праска на вугіллі, підсвічник (як у бабці Варки, дитяча пам’ять міцна), гасова лампа, макітри, рушники, мов крила... І сучасні інсталяції-орієнтири... Роздивляйся, міркуй, згадуй, пізнавай!

Дійсно, пізнавати упродовж багатьох років було що! Насамперед розвідки істориків-краєзнавців, етнографів, твори митців різних напрямків: кіно, поезії, автентичної музики, живопису! Швидко розголос про новий український центр у надто зросійщеному місті розлетівся і серед журналістів, і серед «просунутої патріотичної молоді»... Звичайно, це був прорив! Новітній у розумінні суті незалежної України, її майбутнього через відновлення безперервного зв’язку поколінь у родинах, бо нація — це гравітація родин! Сюди кожен міг принести щось своє, душі дороге, мов раритет чи реліквію... Світлиця випромінювалась, дійсно світлішала й гострішала акцентами! Було про що поговорити! І хоч вітри у політиці віяли різні, тут теплішало серцем.

Місто завжди потребувало української мови, сили, правди! Світлиця теж до цього долучалася! Незабутніми зустрічами з неординарними особистостями! Приміром, актором і режисером театру «Крик» Михайлом Мельником, з особливим кінематографом режисера Олеся Саніна та його «Мамаєм», і, звичайно, з думками та організаційними діями ініціатора Світлиці Григорія Іващенка, його вишуканим баченням етнографічного контенту, архетипної основи побутового життя українців, оригінальної національної сучасної модерновості!

Кожне відвідування Світлиці давало і роздуми, і нерідко щем, і піднесені настрої: Україна є і буде!

Цікаво завжди було спостерігати за настроями молоді. Нерідко спочатку — ледь не спантеличення: знов про старе! А потім-таки «заглиблення в тему»: хто я, звідки родом, яке коріння? У Світлиці формували українську свідомість... Певне, це найголовніше її спрямування.

Бо коли двері відкриті, хочеться переступити поріг, відповісти на привітання, а потім передати знане іншим: «Приходьте, люди, до Світлиці!»

***

Олег Репан,
к.і.н., доц. кафедри історії України
ДНУ ім. Олеся Гончара,
м. Дніпро

Для мене Світлиця — це немовби портал до іншого світу. Щоправда, сам цей портал не працює — потрібен провідник між світами, якого звати Григорій Лукич. Власне, що це за світ? Це те, чого вже немає — світ традиційного, домодерного суспільства.

Якимось краєм його рештки я зачепив, спілкуючись зі своєю бабусею. А тут він захоплював мене, починаючи з двох рубелів, які «зачинають» нове життя і закінчуючи, цілком логічно — смертю. Про неї не хочеться думати, але правда цього світу — це життя, в якому смерть завжди поруч.

Та щоб не завершувати смертю, закінчу однією сценкою. Перший приїзд Юрія Андруховича до нашого міста, і ми ведемо гостя до Світлиці. Зауважу, що спочатку Андрухович явно не був у захваті від ідеї йти сюди — йому здавалося, що буде черговий етнографічний музей, мало кому цікавий. У результаті нам довелося буквально відтягувати пана Юрія від Григорія Лукича, кількаразово нагадуючи, що запізнюватись на презентацію геть недобре.

***

Варфоломій Савчук,
д.і.н., проф. ДНУ ім. Олеся Гончара,
м. Дніпро

Мабуть, із мене був не такий і частий відвідувач Світлиці. Крім того, з плином часу важливі факти щодо її діяльності та впливу на відвідувачів зникають із пам’яті. А зараз, через багато років, згадуючи час проведений у Світлиці, у першу чергу виникає відчуття того, що, відвідуючи різні заходи, які там відбувалися, доторкнувся до чогось приємного, такого, що гріє душу і нагадує дитинство.

Дід мій був земським учителем, закінчив Новобузьку вчительську семінарію у 1912 р. Усе життя працював у сільських школах Миколаївщини та Дніпропетровщини (Катеринославщини). Тож побут був наближений до селянського, до користування речами, які були притаманні тодішнім мешканцям сіл, а багато в чому й містянам.

У Дніпрі (тоді Дніпропетровську) я вже почав забувати про ті речі, які супроводжували моє дитинство під час перебування влітку в селі. І, чесно кажучи, коли я вперше потрапив до Світлиці мене огорнуло якесь дивне почуття повернення до дитинства. Я тоді довго ходив по ній, розглядаючи ті речі, якими користувалися мої дідусь і бабуся. Це і рубель для прання білизни, і праска, в яку треба було закладати розжарене вугілля, й інші предмети побуту. Усі вони в різних варіантах і композиціях як артефакти були представлені в Світлиці. А сама їх презентація дуже гарно вписувалася в арт-проєкт «Світлиця», започаткований за ініціативи Г. Л. Іващенка. Мені запам’яталися ще, зокрема, такі собі стенди з наборами родинних світлин, тому що подібне було в хаті й моїх рідних, що проживали в селі. Десь у душі в мене й досі живе потяг до такого представлення своїх рідних і близьких. Хоча це вже уже і не модно.

Але це суто чуттєве сприйняття Світлиці для мене, хоча певен, що кожний, хто приходив до неї, мав свої незабутні враження.

З відвідувань, на яких відбувалися зустрічі з певного приводу, присвячені якійсь знаковій події, запам’яталися перегляд і обговорення фільму «Козак Мамай». Здається, це був прем’єрний показ, якщо я не помиляюся. Він викликав жваве обговорення, на якому було багато дискусійних моментів. Пам’ятаю, що розійшлися досить пізно, але всі були задоволені й відчували себе причетними до українства.

Були й інші зустрічі у Світлиці, зокрема з Миколою Чабаном, під час презентації ним своїх краєзнавчих здобутків. Взагалі атмосфера зустрічей у Світлиці завжди була щирою і доброзичливою, а самі зустрічі були насичені цікавими доповідями, презентаціями, спілкуванням. На мій погляд, арт-проєкт «Світлиця» чудовий відбиток культурного життя нашого міста в роки, про які йде мова.

***

Вікторія Сидоренко,
журналістка,
м. Дніпро

Засновник Світлиці культуролог Григорій Іващенко написав історію України рушниками, іконами, глеками, світлинами, рогачами, сокирами і всім тим побутовим приладдям, яке оточувало укрів із самого початку, з їхнього народження...

І вдалося це йому геніально.

Відчуття у Світлиці такі, ніби потрапляєш в інший світ. Древній, дивний, забутий...

Ось на стіні простяглися сім рушників, бо сімка — це сім’я, трохи далі — обережно викладені шматочки розбитого глека, який чекає нової цілісності, а її ніколи вже не буде, он-де Мамай на картині, там подалі піч, а ось двері, справжні такі, дубові, міцні, як і саме серце українців. Тут є все: і терплячість, і нескореність, і хитромудрість, і побожність, і майстерність, і працьовитість українців. Бо переживши всі мордування, вигнання, розстріли і голод, вони живі досі. У всіх речах Світлиці. І ті, хто заходить до неї, відшкрібають свою українськість десь із замуляних глибин, пізнають своїх предків через стіни, які «говорять», через піч із комином, яка мовчить, через ікону, якій боляче дивитися на все.

Можна наповнити будь-яку кімнату старовинними експонатами, застарілими фотографіями, раритетним посудом, іншими автентичними речами, але не оселити у ній український ДУХ. Цінність Світлиці у тому, що вона мала цей Живий Дух. Живу розмову з відвідувачами. Живий відгук у серцях. Живу перевірку на національну приналежність.

***

Людмила Тафійчук,
художниця,
м. Київ

Якщо Всевишній захоче нагородити людину, Він дасть їй здібності, почуття смаку та велике бажання щось творити, і то не в одному напрямку.

Саме таку нагороду отримав Григорій Лукич Іващенко. Йому в цьому житті, окрім багатьох різних творчих вподобань, випала особлива місія — на створення своєрідного анти-музею — Світлиці. Саме в такому варіанті його хист і фантазія розкрилися особливо творчо й небуденно як щодо кожного окремого експонату, так і їх поєднань в оригінальних інсталяціях.

Була проведена колосальна творча робота. Тож і вийшло все гармонійно, цікаво та неповторно, часом дуже несподівано, а найголовніше — був створений тихий, непафосний, світлий Пам’ятник Українській Нації!

Велика шана і повага за це Григорію Іващенку та всім, хто сприяв і допомагав!

***

Кость Ткаченко,
художник,
м. Дніпро

Чи є щось матеріальніше, ніж будівництво мостів і тунелів, або, скажімо, залізничний транспорт і все, що з ним пов’язане? Яка ймовірність того, що у вузі такого архіматеріалістичного профілю міг бути створений — саме створений, а не виник за чиїмось наказом чи циркуляром — такий простір як Світлиця — втілення всього ідеального, попри позірне наповнення цілком матеріальними об’єктами.

Відповідь — нульова. Якщо це не формальність, не тому, що «так нада» для престижу, статусу т.п. То як же, питаю я себе, за таких нульових шансів вона все ж була не лише створена, а й успішно проіснувала стільки років? Оце і є та сама «роль особистості в історії», тим більш особистості, що сама горить своєю ідеєю та запалює всіх, хто може горіти. Таким, поза сумнівом, є Григорій Іващенко — історик, культуролог, публіцист, художник і просто хороший чолов’яга (хоч дехто й стверджує, що хороша людина — не професія), котрий, на відміну від багатьох представників інтеліґентської касти, здатен не лише мріяти та красиво складати слова, а ще і втілювати свої мрії та ідеї в щось цілком конкретне і осяжне. Тож те, що вийшло, вочевидь, не могло залишити і не залишило за ці роки байдужим нікого, хто здатен відчувати, мислити, уявляти й учитися — від студентів до гостей ДІІТу та Дніпра: істориків, художників, видавців, літераторів, акторів, музикантів... усіх і не перелічити.

Світлиця — реальний і водночас віртуальний простір, наповнений простими речами, що в творчій уяві Григорія перестають бути банальними німими музейними експонатами і, входячи його волею в часом трагічний, часом ґротескний танок-діалог-поєдинок, наповнюються несподіваними смислами й образами, спогадами й історіями, жартами та трагедіями — людей, сімей і цілого народу, котрий зветься українцями.

Та найперше, що впадало в око відразу, щойно ти заходив — повна відповідність назви і першого враження: Світлиця переважний час дійсно була наповнена сонячним світлом, особливо теплим і затишним у надвечір’я, коли по стінах поволі розпочиналася вистава тіней, а сонячні зайчики обережно виходили погрітися на стелі, рушниках, світлинах, долях... і в останніх променях вечорниці запалювалася свіча... й звучали улюблені поетичні рядки...

І про обставини. При всіх чеснотах Автора не побачили б ми з вами Світлиці, якби не завідувачі кафедри українознавства — Артем Іванович Куліш, а згодом і Віра Володимирівна Ковтун, — котрі вчасно підтримали перші ідеї Григорія Лукича, а, зрештою, і дозволили відбутися цій історії в тому вигляді, як ми її знаємо. Якби не студенти, які спершу за завданням, а згодом і з власного бажання приносили старі речі своїх бабусь і дідусів, світлини з родинних альбомів. Якби не підтримка колег... і ще купа різних «якби», без щасливого, а іноді й чудесного поєднання яких в один час і в одній точці простору Світлиці могло й не статися.

Ну й окрема подяка усьому «вишестоящєму руководству», яке «необачно» закривало очі на весь цей «розгул» народної творчості. Дай їм Бог здоров’я...

***

Петро Турик,
однокурсник Г. Іващенка,
м. Дніпро

Враження від Світлиці, на моє сприйняття, пов’язане з українськими етнічними перфомансами, авторства мого однодумця, друга, однокашника з університетських часів Григорія. Найважливіше у Світлиці — це сприймання світу через кордоцентризм, перевага чуттєвого над раціональним, сприймання сутності буття людини через особисту свободу творчості. За Григорієм Сковородою — «філософією серця». За його ж концепцією щодо трьох світів, — це світ третій, «світ символів», які відображають духовне життя людини через речі.

Сам автор, здолавши внутрішні кайдани радянської минувшини, знайшов нові художні прийоми, форми художнього відображення, відчув себе господарем у Світлиці — своїй творчій майстерні.

Григорій Савич Сковорода, тезка Лукича, підкреслював, що людина стає людиною лише осягнувши власну сутність — духовне. «Крізь любов та віру людина пізнає себе», саме любов та віра живлять душу, наповнюють її творчою енергією.

Вважаю, що саме це надихало і мотивувало Григорія Лукича та його однодумців і помічників зробити цю гарну справу, запропонувавши через своє творче відчуття та любов до українського духу ексклюзивне бачення цього культурологічного майданчика на безмежному полі української національної культури.

***

Олександр Чегорка,
художник, поет,
м. Кам’янське

 

 

 

Малюю на забутих хатах
Матір
Птаху
Воїна на коні
І думаю
В цьому місці стояла колиска
Дитя мале плакало
Або сміялось
А тут була божниця
Мати молилася за дітей
Тут вся родина збиралась
За різдвяним столом
Світлиця
Із Світла Серця
Народилася двадцять років тому
Світлиця Григорія Іващенка
Коли зайшов до неї вперше
Серце забилось захвилювалось
Це все про мене
Про дитинство моє
Про діда і бабу
Про білі-білі стіни
Про запах чебрецю
Це ж яку душу треба мати
Як відчувати дихання неба
Як землю любити
Щоб створити диво таке
Світлицю
Історик етнограф художник поет
Все об'єдналося в душі Григорія
Під знаком Вічного Сонця
І народилося Диво
Світлиця
З роси і води

***

Петро Чегорка,
редактор часопису «Свята справа ХХІ»,
м. Верхівцеве

Літа летять, як ластівки у вирій. Світлиці 20 років! Відповідно і у нас за плечима пройдений шлях, якого не відбереш. З Григорієм Іващенком зазнайомились на засіданнях краєзнавчого клубу «Ріднокрай» на початку 2000-х. Я в ті часи заснував і редагував еколого-краєзнавчий часопис «Свята справа», реалізуючи на його сторінках спроби віддзеркалити стан охорони природи краю на зламі тисячоліть. Вийшло кілька номерів, за які не було соромно. Тож і домовилися про презентацію часопису в Світлиці (чомусь саме тут, а не в стінах тої ж спільної альма-матер — ДНУ). Аудиторія за наповненням і дизайном у повній мірі відповідала і своїй назві, й профілю кафедри українознавства. Відчувалась особлива естетика, яка мені дуже імпонувала. Презентація відбулася на одному подиху, виступали автори кваліфіковано і чуттєво. У студентів, що зібрались, горіли очі, наприкінці лунали оплески. Це надихало до нових звершень.

Потім у Світлиці провели ще кілька заходів — своєрідних підсумкових звітів про діяльність Еколого-туристичного об’єднання «Орлан» у царині вивчення і збереження природної та культурної спадщини Подніпров’я. Розповідали про урочище під Верхньодніпровськом із загадковою назвою Римський ліс, про річку Домоткань, у долі якої начебто сконцентрувались усі екологічні негаразди сучасності. Заходи ці супроводжували виставки фотографій та інших артефактів, знайдених під час експедицій. При оформленні виставок був просто зачарований дизайнерським талантом Григорія, умінням працювати у своєму «іващенківському» стилі.

Про Світлицю і її натхненника я опублікував матеріал у газеті «День» у жанрі інтерв’ю. Розмова була довгою та цікавою, відчувалась висока інтелектуальна планка інтерв’юера. Я навіть по доброму позаздрив студентам, яким пощастило з викладачем (до речі про це говорив мені й мій син Максим — випускник ДІІТу). Для мене у Дніпрі Світлиця залишилась одним із небагатьох (а може, і єдиним) «нешароварним» осередком україноцентризму. Шкода, що сьогодні не горить світло у її вікнах.

***

Ольга Чернова,
випускниця ДІІТу 2018 р.,
м. Дніпро

Пригадуючи заняття з історії, які проводились у Світлиці, я, напевно, не одразу згадаю теми наших занять, дати важливих історичних подій або тему моїх виступів.

Однак, я завжди пам’ятаю атмосферу та колорит Світлиці. Місце, де ти не лише пізнаєш історію, а проживаєш її. Ти у вирі подій, ти не спостерігач історії, а її безпосередній творець.
З трепетом згадую всі заняття і дуже вдячна, що була причетна до історії життя Світлиці. Окремо дякую Іващенку Григорію Лукичу та Ковтун Вірі Володимирівні за формування моєї любові до історії.

***

Ігор Шульга,
випускник ДІІТу 1999 р.,
м. Дніпро

Я закінчив університет за два роки до народження Світлиці. Але завдяки знайомству з Григорієм Лукичем, бачив її (Світлицю) в перші роки існування. І бачивши, дуже шкодував, що не навчався тут, не проводив більше часу, не розглянув кожну фотокартку на стіні. Але, водночас, пишався, що я знаю людину, яка створила цей унікальний простір для навчання, зустрічей, роздумів, ідей. На один вечір Світлиця перетворилася на театр. Я грав тут свою виставу «WARнак» (за творами Т. Шевченка), тому можу впевнено сказати, що це — магічний простір.

Многая літа Світлиці та людям, що її створили!

 

***

Любов Ядерська,
журналістка,
м. Дніпро

У просторі Світлиці не раз лунали думки про те, як змінюється час, і як ми змінюємося разом із ним, але все ж залишаємося відданими законам свого роду! Матеріали етнографічних розвідок, послідовно відбивають вірування та звичаї українського етносу.

Найбільш традиційним і найбільш консервативним у народній культурі є побут. Ми досі залишаємося прибічниками звичного нам порядку речей. Обізнані дослідники легко вирізняють найменші прояви родинної пам’яті, коли люди репродукують успадковані від предків знання і навички. Гадаю, саме з ідеї історика та культуролога Григорія Іващенка навчити інших зчитувати безцінну інформацію із застарілих речей 20 років тому народилася Світлиця. Студентам Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна випала несподівана можливість виявити свою ідентичність, взявши участь в облаштуванні аудиторії, що стала лабораторією українознавства.

Так звичайні лекції з непрофільної дисципліни набули нетривіального змісту. Та головним задумом було спонукати кожного мислити образно через пошук нового змісту речей і непрямі, асоціативні порівняння. Ніщо так не окрилює молодь, як можливість виявити свій хист до фантазії або здатність дослідити предмет за всіма правилами науки. Креативні думки діставали найвищої оцінки, і тут не йдеться про банальний високий бал у заліковій книжці. Зацікавлення товаришів чи сторонніх новою інсталяцією виводило працю на вищий рівень творчого мислення.

Матеріал, форма, колір, технологія виготовлення, прикладне значення предмету хатнього вжитку здатні розповісти про копалини краю, торговельні зв’язки, промисли. Послідовно ж повторені орнаменти-обереги на глечику та рушникові, різьблений малюнок на ложці чи колисці відбивають духовний світ людини. Загальні якості предмету становлять культурний його зміст.

Світлина («карточка») у рамі на стіні розповість про рід, який пішов від спільного пращура, якогось Макара (тому вся родина тепер Макаренки)... А саме аматорське фото засвідчить, що селяни в 50-х захоплювалися фотографією. Можна гадати, яким саме апаратом було знято цю весільну фотографію.

Просторова композиція з червоних китайкових прапорів, шабель, народної картини «Козак Мамай», ікони Божої Матері та інших тематичних деталей відсилає нас до козацької доби й спонукає дізнатися не лише про тогочасну зброю, спосіб її застосування, а й про історичне тло, на якому розгорталися баталії. З пам’яті виринають імена, дати, кобзарська пісня…

Інсталяція ж з комп’ютерної «мишки», кількох писанок та миші іграшкової змусить не тільки всміхнутися й пригадати казку, а й натякне на ергономіку.

Багатство Світлиці несподівано виявляє філологічний аспект явища, повертаючи в обіг низку застарілих, таких, що вийшли з активного запасу, слів разом із речами, на позначення яких вживаються.

Світлиця Григорія Іващенка — не музей, не колекція давніх предметів ужиткового призначення, Світлиця — втілення уречевленого духовного світу українського народу.

***

Наталя Ялова,
директорка Видавничого дому «Андрій»,
м. Кам’янське

«В основі концепції Світлиці — тріада понять: дім-рід-добро», — так розповідав мені її засновник і автор ідеї Григорій Іващенко, людина яку я щиро поважаю. Перше моє враження — це, ніби потрапила до великої української хати, сповненої любові, сімейних цінностей, місце з якого не маєш бажання піти.

Горіла свічка… Зайшли студенти, як до себе додому, сіли і готувалися до пар, тихесенько так. Це місце, де перебувало багато різних людей, але воно може прийняти тільки гідних, рівних собі. І їх туди тягне ще і ще...

Світлиця — неймовірне місце. Я щиро дякую Григорію Лукичу та всім, причетним до появи такого середовища у стінах вишу.

*** *** ***

Детальніше про Світлицю пропонуємо ознайомитися, переглянувши відео, прослухавши аудіо в додатках та погортавши літературно-художнє видання «Світлиця», 2011.