Сіренко Володимир Іванович
Сіренко Володимир Іванович

Лауреат літературної премії «Благовіст» за книгу «Велика зона злочинного режиму», кавалер ордену «За заслуги», нагороджений відзнакою  міського голови Кам’янського «За заслуги перед містом».

Під час Другої світової війни був разом із батьками в евакуації на Кавказі. Повернувшись у звільнене від німців село, продовжив навчання в школі.

1947 року приїхав до м. Дніпродзержинська, нині – м. Кам’янське, і вступив до ремісничого училища при Дніпровському металургійному заводі, оволодів спеціальністю підручного сталевара. Закінчив училище 1950 року, але за фахом не працював – зайняв посаду кореспондента міського радіомовлення. Письменницький хист Володимира Івановича виявився ще під час навчання – дописи і вірші друкувала міська газета «Дзержинець». 

1953 року В. Сіренка призивають на військову службу в парашутно-десантні війська. Демобілізувавшись в 1956 році, працював кореспондентом і відповідальним секретарем заводської газети «Знамя Дзержинки», редактором багатотиражної газети «Вагонобудівник». Закінчив вечірню середню школу, філологічний факультет Дніпропетровського державного університету.

За правозахисну діяльність засуджений в 1985 році до двох років примусових робіт в Архангельській області. Реабілітований в 1991 році.

Повернувшись із заслання, В. І. Сіренко працював редактором обласного телебачення. Вів  авторські передачі: «Не поле перейти», присвячену ветеранам Другої світової війни та «З душі і серця», в якій знайомив телеглядачів з творчістю письменників Придніпров’я.

Земний шлях Володимира Івановича Сіренка закінчився 8 травня 2015 року.

Вулиці м. Кам’янське, на якій він мешкав і творчо працював, присвоєно його ім’я, а на будинку – встановлено пам’ятну меморіальну дошку.

Володимир Іванович Сіренко – автор тринадцяти книг поезії та прози: «Рождение песни» (1964), «Батькове поле» (1981), «Корінь мого роду» (1990), «Голгофа» (1992), «Навпростець по землі» (1994), «Все було» (1999), «Повернення в себе» (2001), «Регіт на палі» (2003), «Хрести дерев’яні» (2003), «Велика зона злочинного режиму» (2005), «Клятва» (2009), «Куценики» (2010), «Чолом до сонця» (2011).

У 2015 році вийшла в світ посмертна збірка поезій «З Україною в серці», видана за кошти шанувальників творчості  відомого поета. Ця книжечка – як небесний усміх згаслого  письменника-патріота, сповнений безмежної любові до України й українців, який залишився жити у слові.

Поезії, що ввійшли до збірки «Батькове поле» – роздуми про сучасника, його місце в житті, турботи і прагнення.

Один зі своїх віршів Володимир Іванович присвятив батькові, змалювавши образ батькового поля. Батькове поле – це його минуле, теперішнє і майбутнє, це сама Батьківщина: 

Вся Батьківщина з колиски мені –
батькове поле.
                                («Сонце по обрії…»)

Важлива риса поезій цієї збірки – глибинний зв'язок автора з народною творчістю. Поету близькі народна пісня, народні обряди:

Підіймає вже пісня рожеві вітрила
Незабутній тій пісні простелиться путь,
Її клекіт захмарний почують повсюди.
                                                    («Місто слухало ніжний перешепіт зір») 

Збірка «Голгофа» відтворює той період творчості поета, коли поезія вимагала найбільшої громадянської мужності. Доля поета, як у дзеркалі, відбиває ту епоху, в якій він жив. Ідея цієї збірки – волелюбність українського народу, показ свого особистого тернистого шляху. Поезії наповнені духом козацької волі і непокори, а сам поет виступає як сучасний кобзар, запалюючи своїм словом читача:

Ми українці. Нація Тараса.
Ми – Сагайдачні і Кармелюки.
Коли з’явились – невідомо часу.
Ми древні, як земля і як віки…
Ми живемо. І нас не подолати.
                                                    («Ми українці») 

Поет безмежно любить людей і розуміє, що саме ця любов – найвірніший шлях до гармонії і змістовності життя на землі. Тому до любові він закликає все людство:

Все починалось з любові на світі:
звір, і людина, і дерева віть.
В щасну годину, в біді, в лихолітті,
Люди, любіть!
                                    («Люди, любіть»)

Збірка «Навпростець по землі» – логічне продовження «Голгофи», де глибинний ліризм виростає із духовного життя українського народу, його історії й непростого сьогодення. Особливість цієї збірки – громадянські мотиви. Вічні теми України, української мови барвистою ниткою проходять через поезії збірки: 

Але своєї України,
де б ти не був, не забувай.
Вона найкраща, найрідніша,
від діда, прадіда земля.
Вона тобі – кохана й мати,
води ковток, і хліб , і сіль…
                                         («Якщо ти любиш Україну»)

Збірка «Все було» – це, по суті, огляд пройденого життєвого шляху. Поет ще раз осмислює те, чим жив і любив:

Життя прожить – не поле перейти
життя прожить – всього пізнать на світі.
                                                                            («Ветерани»)

У передмові до цієї книги Володимир Іванович написав: «Найбільше щастя для поета, коли його читають, коли бодай один рядок западе у душу людини і вона запам’ятає його. Це означає, що поет – не тільки автор, а таки поет, що він недаремно ходить по рідній землі»: 

Вдома я набираюсь снаги
жити, мужньо тримати перо –
Батьківщині своїй на добро
                                                     («Ностальгія»)

Найдорожче добро в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає свою давнє життя, і свої сподівання, і розум, і досвід, і почування:

Мова у нас – і судьба, і дорога
з темряви духу до сяйва зорі.
Нам вона щедро дарована Богом,
ласкою наших святих матерів.
                                                          («Мова у нас…»)

У поезіях збірки «Регіт на палі» знайшли розвиток колоритні козацькі традиції, що підносять невмирущість українського народу. Через інтерпретацію історичного минулого автор проводить цікаві паралелі з сучасністю:

Не пропала із роками
українська вдача.
Що б не трапилося з нами, –
терпимо, не плачем.
                                        («Регіт на палі»)

«Хрести дерев’яні» – перша прозова книга Володимира Івановича. До неї ввійшли написані в різні роки оповідання, новели та невеличка повість про маму «Прощання, як все життя». Усі твори цієї книги глибокоемоційні. Буденне життя, постаті звичайних людей зображені яскраво, рельєфно. Динамічність сюжетів, діалоги і монологи з характерною місцевою говіркою надають прозовим творам особливої емоційної виразності та привабливості.

«Велика зона злочинного режиму» – величні, а часом і жорстокі життєві факти автора та його колег, зумовлені небуденною тематикою – репресіями українських дисидентів у 60–90-х роках минулого століття, протистояннями особистості та влади. Ця книга цінна тим, що показує щоденне життя звичайних людей, які прагнуть всього лише ковтка свіжого повітря духовної свободи. Чимало шукачів її знаходили порятунок у творчості, спілкуванні, вірі у недаремність своїх поневірянь, в те, що обраний одиницями тяжкий шлях веде у зовсім інше майбутнє – для всіх. Плеяда персонажів книги досить таки багата і своєрідна, що дає авторові можливість глибше розкрити механізми спрацювання репресивних заходів у певних життєвих ситуаціях, а то й з урахуванням рис характеру кожного інакомислячого. Це, зокрема, яскраві постаті М. Береславського, В. Заремби, О. Завгороднього, М. Кучера, В. Савченка, І. Сокульського.

Літературна спадщина В.І. Сіренка, особливо поезія, цікава і глибока за своєю сутністю. Поет завжди був твердим у переконаннях, любив Україну всім серцем. Вірші збірки «Клятва» пронизані любов’ю до України, до співучої рідної мови. Про це йдеться у вірші «Я син України», який відкриває цю поетичну збірку: 

Я у світлиці білої хати
вперше почув українські слова.
З неї у пахощах стиглого жита
в світ повела мене стежка судьби
                                                                  («Я син України»)

До збірки «Куценики» увійшли коротенькі експромтні вірші – куценики, як назвав їх якось жартівливо Володимир Іванович, написані в різний час. Декількома рядками висловлював свої думки:

Чую – вічного немає, тоне все в імлі.
Вірю – вічно українці будуть на землі,
І світитиме їм в душі, як ота зоря,
Слово наше материнське, слово Кобзаря.

Володимир Іванович Сіренко втілив у своїй творчості всю багатогранність, мелодійність і вишуканість звучання народної пісні. Більше тридцяти його віршів поклав на музику кам’янський композитор Михайло Ткаченко. Серед них пісні на вірші «Моя Україна», «Бережіть матерів», «Висота», «Ми українці», «Рушники».

«Я завжди хотів, щоб мої вірші не залишали людей байдужими, а тому намагався бути відвертим, правдивим, лірично окриленим. 
Я ніколи не оспівував вождів, а лише народ, до якого маю  величезне щастя належати»
                                                                                                                                                                                      Володимир Сіренко

Цей вислів Володимира Івановича, життя якого до останку було віддане рідній Україні, найкраще характеризує його творчість.