Тальян Валентина Василівна
Валентина Тальян: Простота та гідність

Громадській діяч, держслужбовець зі стажем. На Дніпропетровському трикотажному об’єднанні «Дніпрянка» пройшла шлях від помічника майстра до голови профспілки підприємства. Очолювала обком профспілки легкої та текстильної промисловості, працювала заступником голови міськвиконкому, начальником управління культури облдержадміністрації. Після державної служби з 2002–2010, керувала фірмою «Експресс». Понад двадцять п’ять років років очолює Спілку жінок Дніпра та області. За громадську діяльність нагороджена Орденом княгині Ольги III ступеня.

Валентина Василівна Тальян. У ній поєднано різні часи на зламі. Вона не від чого не відрікається, пропускає крізь себе, намагається усвідомити і відповісти серцем тим вібраціям. Вона висвітлює рубежі «зламів» своїм ставленням до людей, справи й уособлює поняття культура, не як теорію, а як дію, відповідальність та допомогу тим, хто її потребує.

Ім’я, Макар, «ну, як ти там?…»

Валентина народилась у чудовій мальовничій Софіївці на Миколаївщині. Батько — Василь Микитович Дворницький 1911 року народження, коли йому виповнилося чотири рочки від епідемії померли його батьки. Він пройшов Другу Світову, боєприпаси потрапляли на передову завдяки таким їздовим, як він. За одну з переможних битв, нагороджений медаллю «За бойові заслуги», війну закінчив у званні сержанта. Після всіх потрясінь Дворницький був доволі замкненим, про буремні події початку 40-х не розповідав. Уже пізніше знайомі знайшли інформацію про той бій кривавий та про нагороду. На бойових фронтах загинув і старший брат Василя Микитовича. Ще до 1941-го одружився вперше, мав двох доньок, одну — на ім’я Валентина, яка в дитинстві померла. Дружина не дочекалася його з фронту. Валентина Василівна вважає, що отримала своє ім`я невипадково.

У листопаді 1945 року одружився він із Галиною Макарівною Тростінською. Пережите давалося взнаки, характер Василь мав запальний та нестримний, інколи й руки в хід міг пустити. Якщо, на його думку, щось робили не те й не так, діставалося всім, особливо мамі. Але, Валентина Василівна згадує й таке: «Коли я одного разу захворіла, уперше побачила його стурбованим: «Ну, як ти там?», — заглядав він до моєї кімнати. Я відчула тоді ніжність внутрішню, тепло й те, що батько є батьком».

Галина Макарівна була спокійна, розсудлива, працьовита й мудра. Свого часу пережила Голодомор. Можливо трішки легше, ніж інші, але в підсумку трагічно. «Родина тему Голодомору ніколи не чіпала про це мені вперше розповіла старша батькова сестра. Коли я маленька питалась: «Тітонька Маня, а чого ж був Голодомор, напевне врожаю не було?», вона відповідала: «Був, але все вивезли». Багато людей померло в Софіївці в ті роки. Пізніше, коли відкрили архіви й у світ вийшли спеціальні видання, я бачила книгу, де є ті страшні списки нашого села…».

Батько Галини — Макар Тростінський з 1930 року був головою сільського споживчого товариства і якимось чином, хоч трохи міг допомогти не лише сім’ї, а й тим, хто зовсім лежав від голоду, мертвим та напівмертвим. Більш менш нормальне постачання продуктів було налагоджено через Київ. «Люди до нього прислухалися, шанували за мудрість, — продовжує свою розповідь Валентина Василівна. — Якщо траплялося щось спірне, казали: «Треба піти спитати в Макара, він знає». Звісно, відшукались і недоброзичливці, наприкінці березня 1937 року діда арештували, ніби-то за контрреволюційну пропаганду, а на початку квітня він уже був розстріляний за рішенням сумнозвісної трійки НКВС. Я маю папери від КДБ, які отримала, коли обіймала посаду заступника міського голови тодішнього Дніпропетровська. У ті роки всі таємниці відкрилися, тему почали обговорювати. Хоча в нашій родині й до того вже зберігались оригінали документів щодо посмертної реабілітації діда, датовані 1954 роком. Найстрашніше для мене, що «місце розстрілу та поховання невідоме».

Валентина Василівна розповідає і сльози тремтять на її очах. Болісна тема. Її мамі в рік загибелі батька було років тринадцять, бабусі й сорока ще не виповнилося. А ще в діда було шість братів і всі водночас відвернулися від сім’ї «ворога народу».

Отже, трагедія на трагедії.

Мати прекрасно навчалася. Закінчила 10 класів, але здобувати знання далі в Одеський технологічний інститут бабуся її не відпустила. Розумна та грамотна Галя лишилась у Софіївці працювала в конторі та магазині. Валентина Василівна й досі згадує, як пішла до першого класу в 1954 році. Лише вона та ще одна дівчинка із Софіївки, мали шкільну форму. Інші дівчатка під час першого дзвоника одягнені були в ситцеві платтячка, або ж у спіднички. Бідували люди, жили сутужно. Мати дбала про сім’ю, викроювала з останнього, Валентина й менший брат Володя завжди були охайні та доглянуті. Одного разу Валентина врятувала п’ятирічного Володю, коли той впав у криницю-копанку. Не злякалася восьмирічна дівчинка, не запанікувала, виявила характер, який мала з дитинства.

Хімія, босоніж, танець… 

— Ви багато читали, полюбляли слухати «театр у мікрофона», тобто гуманітарні, творчі здібності і… хімія. Як це поєднувалося?

— Після школи постало питання куди поїхати вчитись. Я закінчила 11 класів із золотою медаллю, але була непевність у тому, що ми сільські діти зможемо скласти вступні іспити у виш. До того ж виникали питання щодо мешкання в іншому місті, мене боялися відпускати в нікуди. От і поїхала я до своєї двоюрідної сестри Галі в Херсон, доньки загиблого брата батька. Поміркували які там є інститути, розглядали й педагогічний, але в бажанні присвятити себе мистецтву виховання, помічена я не була. Тому пішла на інженера вчитися за спеціальністю «хімічна технологія волокнистих матеріалів». Оскільки була медаль, мала можливість здати лише один іспит на п’ятірку і стати студенткою Одеського технологічного інституту, філія якого була у Херсоні. Тому, хімія.

Пам’ятаю, як я раділа, коли отримала п’ятірку: бігла з п’ятого поверху до першого та голосила: «Галю, п’ять!». Знала, що мені потрібна вища освіта і, коли отримаю, усе в мене буде добре. Я завжди полюбляла вчитися.

— Можна сказати, що Ваше життя рухалося за «ескалаторним принципом», тобто встали й поїхали вгору. Дійсно не було ніяких складнощів та перепон?

— Вірно говорять, усе, що трапляється, йде від життя (імовірніше від долі, пр. автора). Закінчивши я була направлена до Дніпропетровського трикотажного об’єднання «Дніпрянка». Я хотіла працювати в Дніпропетровську й тому, що тут уже мешкав мій майбутній чоловік Анатолій. Знайомі ми були зі шкільних років, пам’ятаю наш перший танець, коли йому потрібно було щось довести іншій дівчині, але пізніше ми глянули один на одного уважніше. Кучері, високий, гарний, спортсмен. Вчився добре, «не дружив» лише із граматикою. Коли я отримала направлення на «Дніпрянку», він уже, на той час, працював на Південному машинобудівному заводі слюсарем. У питання бажаного місця роботи виявив характер, майже тиждень ночував біля заводу, щоби потрапити на перемовини, потім служив в армії і знов повернувся до Дніпра. Отже, я приїхала, добралася до тодішнього Палацу культури ім. Карла Лібкнехта, який ще будувався. Частину дороги до «Дніпрянки» треба було йти піском пішки. Я скинула взуття й попрямувала босоніж до нового життя.

Відразу Валентину на фабрику не взяли, не було місць, а можливість поїхати до Горлівки, вона відкинула, бо на той час, уже була вагітна. З «Дніпрянкою» все склалось, тоді до працевлаштування молодих спеціалістів ставились уважно. Її взяли помічником майстра у фарбувальний цех, в обов’язки входило слідкувати, як перемотується пряжа, щоби не було великих вузлів, тому що це впливало на якість трикотажного полотна.

— Це дійсно було для Вас цікавим?

— Я така людина, що буду робити, де мене не постав. Натхнення справа тимчасова, я ж постійно перла плуга, що мені випадав на долю. Основне, чому мати та село навчили — бути справедливою до людей та вимогливою до себе.

Гідний бонус, погодьтеся.

Необхідні слова, від людей

На Дніпрянці вона пропрацювала понад десять років, кар’єра рухалася стрімко. Помічник майстра, невдовзі майстер, після народження доньки технолог. Коли на світ з’явилась Оленка, постійного житла не було, винаймали, переїжджали із дитиною на руках з одного місця на друге. Непрості життєві дороги. Потім будували кооператив.

«Разом із чоловіком ми працювали та дбали про сім’ю крихта до крихти. Коли мова зайшла про моє призначення начальником цеху, директор запитав потягну чи ні, відповіла — ні, але назначили все одно. Основним для підприємства, було слідкувати за технікою безпеки, виконувати план, виробляти якісну продукцію та попереджувати крадіжки.

Я знала, що без людей план не зроблю, тому приходила до них відкрито, розповідала, просила, наприклад, коли потрібно було виходити в нічні зміни. Завжди знаходила необхідні слова й мене шанували навзаєм. Я ніколи не строїла із себе начальницю, усе по-справедливому, по-людські. У мене був самий передовий цех.

Коли переглядала передовиці в пресі, завжди відзначала інформацію про передові почини в промисловості, розширену зону обслуговування станків, підвищення продуктивності праці. Зверталася до людей: «Зможемо?.. Підтримайте будь ласка…» і вони відгукувались, і помічники майстрів, і в’язальниці. Бригадири передових бригад переходили у відстаючі, щоби підтягувати. Тобто все робили для того, щоби легка промисловість не пробуксовувала, була спроможна конкурувати, забезпечувала всім, що потрібно людям.

Коли виповнилося двацять вісім і я вийшла з комсомолу, то стало страшно, що лишаюся лише домогосподаркою. Я завжди була активна: у школі очолювала піонерську та комсомольську організації, профгрупоргом була в інституті, тобто, окрім родини та роботи, мала вагоме суспільне життя. Довго не вступала в партію, хоча і просилась, а коли отримала посаду начальника цеху, тоді, за статусом посади, мене і прийняли. Коли б було три партії, я би обирала, але вибору, як відомо, тоді не було. Мене інколи питають: «Ви вступили до тих лав, щоби мати якісь блага?». Мені ніколи не були потрібні якісь блага, жодної квартири від держави я не отримала, усе було за власний кошт і розуміння, що треба тягнутися».

Неодноразово запрошували Тальян виступати на зборах, придивлялися, відзначали. Потрапила до кадрового резерву, але наступним директором «Дніпрянки» став чоловік. Коли партійне керівництво радилось із майстрами, висловили вони думку саме щодо чоловічої статі, а Валентина Василівна очолила профспілку підприємства. «У нас було три тисячі членів, ми займалися оздоровленням людей, мали турбазу, дитячий садочок, усі проблеми намагалася вирішувати. Проробила три роки й мене обрали головою обкому профспілки працівників легкої та текстильної промисловості. На ці посади висували не з кабінетів — від людей. Я опікувалася тридцятьма п’ятьма потужними підприємствами легкої промисловості області. Зараз із сумом дивлюся на те, що залишилося від того спадку».

Два роки була Валентина Василівна головою обкому, безліч заходів, ініціатив, поїздок, постійна турбота про те, щоби працівники, а це в основному жінки, мали всі необхідні зручності. Одного заступника директора знімала з роботи, без погодження з вищестоящим керівництвом. Отримала за це неприємну розмову, але вдіяти інакше не могла. З безладом та порушеннями не мирилася і відповідальності не лякалася. Ніколи.

Інша сфера, чути людей, «золотий запас» культурної спадщини

«Почалася перебудова. Для мене було абсолютною несподіванкою, коли у 1986-му запропонували мені посаду заступника міського голови Дніпропетровська. Розуміла, що знаю соціальні питання, профспілку, роботу підприємств, але ж щодо соціально-культурної сфери міста загалом — не впевнена. Пообіцяли допомогу, обрали депутатом міськради тодішнього Кіровського району (зараз район Центральний), потім на депутатській сесії заступником. Змінила на цій посаді потужного керівника — Зою Григорівну Суміну, у неї було стільки планів, що мені вистачило лише включитися в їхнє виконання. Важливо було чути людей, не повчати, а подумати, як та чим можеш допомогти. Фахівці з питань культури, спорту, соцзабезпечення, освіти, з якими я працювала, були ініціативні. Знатися на всіх проблемах та сприймати ініціативи — було головним. Було нелегко, я відчувала фізично, що мій кругозір необхідно збільшити зі 180 градусів до 360».

Щодо включення в плани попередника, це Валентина Василівна уточнила скромно. За ті дев’ять років роботи Тальян у міськвиконкомі в соціокультурній сфері міста було зроблене стільки, що Дніпро й досі тримається на цьому «золотому запасу» спадщини. П’ять будинків сімейного типу, створення міського управління соціального захисту населення, відкриття музею «Літературне Придніпров’я», Будинку органної та камерної музики, Палацу дітей та юнацтва. Скульптором Володимиром Небоженком створено пам’ятник Тарасу Шевченку, відкрито перший муніципальний театр «Крик».

Відчинили свої двері: ліцей інформаційних технологій, школа для дітей хворих на цукровий діабет, дитячий садочок для дітей інвалідів, меморіальний музей ім. Д. Яворницького, відділення міжнародного фонду Сороса. Перша єврейська школа, теж позначена цим періодом. Питання національно-культурних меншин, їхнє створення, оформлення відповідних організацій — усе це відбувалося за прямої підтримки Тальян і, у часи роботи на рівні міста й пізніше, коли вона у вересні 1994, очолила обласне управління культури тодішнього облвиконкому, а пізніше облдержадміністрації. До того ж часового відрізку належить і відкриття театру Бориса Захави в Павлограді, театру «Академія Руху» в Кривому Розі.

Як кажуть, коментарі зайві.

«Я всіх об’єднувала допомагала створюватися. Під Новий Рік завжди збирала національно-культурні громади на чашку чаю, дякувала за роботу й це, у тому числі, гасило можливості будь якої пожежі з національного приводу. Найпотужніші були єврейська громада, вірменська азербайджанська, трішки менші грузинська, корейська й польська».

— Де ви брали час, щоб усе встигати? До того, ж мова йде про відповідальність найвищого рівня, тільке національне питання чого варте…

— Я й у родині встигала все приготувати, напекти та зварити. Сільська закалка. Чоловік завжди розумів, спокійно сприймав мою зайнятість, бо робочий день я дійсно мала ненормований. Знала я і приклади, родинного непорозуміння, мені повезло цього оминути. А ще, я й головою кооперативу була, коли будували свій будинок, і вчилася на вечірньому відділенні ДНУ (зараз Дніпровський національний університет ім. О. Гончара), здобуваючи фах економіста.

— Але ж усе це потребує максимального включення, уваги…

— Головне, що ти не один, у тебе є люди, на яких можна спиратись. Я завжди з усіма радилася, не диктувала «зроби оте та оте», а пропонувала взяти на контроль те, чи інше питання. У мене був листочок, де я записувала собі план і кожного понеділка проводила оперативну нараду. Розглядали кожне питання окремо, якщо тупик, пропонувала подумати чому, що робити далі, можливо, треба діяти інакше, щось замикала на себе. Завжди вважала та вважаю, що нічого неможливого немає й на такі питання відповідала: «Давайте хоч поштовхаємось, ідея ж хороша». У суботу або неділю переглядала наш плановий аркушик, підбивала підсумки й розуміла, що наступного тижня робити».

«Керувати культурою», фартушок, «лебеді»…

— А керувати культурою складно? Для мене, якщо чесно, важко поєднуються ці категорії.

— Я не керувала культурою, я чула розумних талановитих людей. Я не могла одночасно вміти співати, танцювати, грати на сцені й поважала їх за те.

— До того ж творчі люди ще й не завжди керовані…

— Я ніколи не тримала на них образи, дехто, у відповідь на зауваження, міг сказати: «А хто ви тут така?!». Тодішній голова міськвиконкому радив: «Роби так, щоби тебе боялись, а ти робиш так, щоби тебе любили». Але ж я не опудало, щоби мене боялись, я розумні очі бачила навпроти себе і відкидала навіть крихітку того, що могло бути в людині поганого, завжди була відвертою, знала що в них болить і намагалася всіляко допомогти. А це вдавалося, лише працюючи пліч опліч.

І в місті, і в області в нас були дні прийому, люди йшли з різними питаннями. Нещодавно лежала в лікарні, підходить жінка: «Валентина Василівна, пам’ятаєте, ви мені допомогли квартиру отримати, у мене троє дітей, а зараз моя донька вам крапельниці ставить». І принесла мені такі гарні тістечка з кремом у вигляді лебедів. Приємно. Коли я йду містом, то не переходжу на іншу сторону вулиці, щоби мене не побили, йду назустріч. Я дивлюся прямо на людей, шаную їх, люблю й це для мене найважливіше. Нещодавно прочитала: «Основне для відчуття щастя не потрібні ані кар’єра, ані гроші, а віддача своєї доброзичливості, щирості, тепла людям і всьому, що навколо».

Згодна.

— Що після державної служби.

— Дев’ять років займалася бізнесом, допомагала видавати поетичні збірки молодим поетам Дніпропетровщини, відкрила фонд допомоги соціально-незахищеним дітям, досі очолюю «Спілку жінок Дніпропетровщини». Узяли волонтерський напрямок щодо подій на Сході. Чергували на автовокзалі, зустрічалися з хлопцями, хто на війну, хто з війни. Фартушок одягнеш, сьогодні ти вже не держслужбовець, а жінка, мати, бабуся. Відігрієш чаєм із бутербродами, слухаєш розповіді про наболіле. Головне розуміти, що вимагає від тебе час і місце, де ти є. Ми збираємо речі, віддаємо все, чим у змозі поділитися та допомогти, наприклад, біженцям із Донбасу, що мешкають у модульному містечку. Брали участь у відповідних семінарах в обласних центрах, один із кращих «Миротворення в Україні: роль жінок», що проводився, завдяки виграному «Спілкою жінок України», гранту посольства Великої Британії. Розмовляємо, пояснюємо, намагаємось всіляко заспокоїти.

Влаштовували марш миру в Дніпрі, під час якого з Римо-католицького костелу Св. Йосипа, що поруч із парком ім. Лазаря Глоби, вийшли люди, вітали. Так, у нашій Спілці жінок різні думки, настрої, але ніхто нікого не перевиховує, ми вже дорослі — усім п’ятьдесят плюс. Нас єднає турбота про мир, протидія корупції, владній несправедливості. У мене завжди болить за людей, за державу, за землю нашу, чому ми все маємо й так живемо.

Робили ми і спільні благодійні акції з ДОУНБ. Разом із директором Надією Миколаївною Тітовою, як членом Спілки жінок, їздили до геріатричного центру, що в Придніпровську, передали одяг, книжки, ліки, смаколики».

Статус, що цікаво, фейсбук

— У Вашому випадку питання «статус чи людина» недоречно…

— Статус, це лише твої обов’язки,

— Чим займається ваша донька?

— В неї своя жіноча команда: я маю дві онуки чотирнадцятирічну Софію та дев’ятирічну Олександру. Олена допомагає чоловікові у веденні малого бізнесу. Живуть вони, розраховуючи на власні сили, не можу сказати, що їм легко все вдається.

— Що Вам цікаво в житті?

— По-перше, люблю працювати на дачі, рюкзак, автобус і вперед. Це і здоров’я, і допомога для родини: овочі, фрукти, квіти. Кожен день починаю з фітнесу, коли побачила, що подружки мої «посипались»: хребет, суглоби, інші хвороби, вирішила «бігом від інфаркту». І дійсно легше та вправніше. Люблю ходити пішки.

Намагаюся бути в постійному русі подій. У мене лишилися добрі стосунки з усіма керівниками закладів культури. Я знаю, що в них відбувається, часто буваю на виставах театру «Крик», нещодавно подивилась «Націю» за творами Марії Матіос у Дніпровському академічному українському музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка, сподобалося більше ніж така ж вистава в Івано-Франківському театрі ім. І. Франка. Відвідую заходи Будинку Мистецтв. Нещодавно була на фестивалях «Петриківський дивоцвіт», «Феєрія Дніпра», брала участь і допомагала порадою в підготовці міжрегіонального етнофестивалю обрядів та оберегів «Пасіка Сірка» в Томаківці. Зустріла там Наталлю Скрипченко, яка очолює раду депутатів Томаківського району, дуже люблю активних розумних жінок. Козаки, співочі колективи, що приїхали з багатьох куточків віталися до мене.

Віддана енергія вертається. Я бачу ці очи й сама стаю багатшою, це те що гріє. По сьогоднішній день пишу собі щоденник, уже й вийшовши на пенсію не жила без нього жодного року, для мене це кращий подарунок на новий рік. Дуже люблю фейсбук.

— За що?

— В мене дуже багато друзів, родичів, знайомих велике коло спілкування. Комп’ютер ввімкнув — і весь світ на долоні. Розмовляю онлайн із тими, кого довго не бачила, про кого нічого не знала, дізнаюся чим сьогодні живуть, як.

— Що таке щастя, Валентина Василівна?

— Я щаслива, мені таланило на людей, з якими я зустрічалась і вони, здебільшого, мене розуміли. Від тих, хто не розумів і примушував робити щось не те, я відходила, вони це усвідомлювали й надалі не чіпали. Так, було нелегко, але заставити мене діяти всупереч власної совісті, неможливо, де б я не працювала, на якому б власному щаблі не перебувала.

Я їздила по селах на маленькому старенькому «Москвичі», але всі питання вирішувала, у мене були люди, робота, досягнення. Так, мене можна назвати «білою вороною» серед владних світу цього. До речі, мене часто й помилково називають Заслуженим працівником культури, але я не маю цього звання, не посміла подавати документи на себе».

Народний працівник культури, пишаюся, простота і власна гідність

— Ви є заслуженим, я би навіть сказала народним працівником культури за замовчанням…

— Так, ті, хто так звертаються, навіть не припускають думки про те, що я можу не мати цієї відзнаки. Я нічого не взяла з культури, ані квартир, ані звань, лише як громадський діяч, за поданням Всеукраїнської спілки жінок, отримала нагороду за громадську роботу, за мою щиру зацікавленість у розвитку громад: Орден княгині Ольги III ступеня. Пишаюся ним.

— Якщо виділити головне зі зробленого.

— Перший зі створених у регіональному центрі будинок сімейного типу Іонових. Балетна школа при Дніпропетровському академічному театрі опери та балету, поява в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі спеціальності «артист опери та балету». Це дає постійне оновлення трупи театру й досі. Почула прохання, організувала й пишаюсь цими довгостроковими здобутками.

За моєї ініціативи сталося і встановлення пам’ятника Богдану Хмельницькому на місці його переможної битви в Жовтоолександрівці П’ятихатського району. Хмельницький для мене переможець, він жив заради України, працював на неї.
Коли я очолювала управління культури облдержадміністрації мене вважали націоналісткою, прямо в очі не казали, але думка така була. Плутали мою щиру любов до рідної землі з крайнощами.

Одного разу до мене потрапив лист від керіників РУХу, у ньому йшлося про те, що череп Івана Сірка зберігається в сейфі Нікопольської райдерждміністрації, а рука отамана — у Дніпропетровській державній медичній академії. Коли створювали водосховище Каховське боялись, що могила в Капулівці може бути підтоплена і, таким чином, перестрахувались, щоби лишилося хоч дещо. Відомий скульптор Михайло Герасимов із Москви свого часу за цим черепом намагався відтворити образ видатної особистості. Вивчали й руку отамана, намагаючись зрозуміти, чому ж така сила в неї була. Непереможна та відважна особистість, шанована й за радянських часів.

Одним словом, я була просто шокована, як це можна, щоби рештки великого українця лежали в могилі без голови та руки. Як це може бути, що в мене, як у начальника управління культури області таке відбувалось. Напевно, про це знали й попередні керівники, але ж деякі мають «талант» — стрілки переводити: «свисни, Ванька ти дурніший». А для мене — усе моє без винятку та будь яких стрілок. Я швидко взялася за справу. Зв’язалися з усіма відповідними структурами, міністерствами, щоби втрутитися до могили, їхній досвід та дозволи потрібні були обов’язково. Не можу сказати, що мені заважало тодішнє керівництво області, але парасольки над моєю головою ніколи не тримали. Я людина з почуттям гідності нікого не принижую й не дозволяю щоби принижували мене. Поважаю людей. Одного разу почула: «Скільки у вас, Валентино Василівно простоти і власної гідності».

На листівках, що запрошували на церемонію перепоховання були винесені слова про Івана Сірка, сказані його сучасниками:«Після Бога та Марії всі на нім свою надію мали». Як глибоко! Та хочеться, щоб у нас були керівники саме такого рівня, це моє велике прохання до них.

На церемонію зібралися запорожці різних куренів, поміж ними все гладко не було, кожен вважав себе більшим гетьманом, тому побоювалась я щоби штовханина не почалася, перед початком, підійшла до них маленька в простенькому платтячку й кажу: «Хлопці ми все зробили, я вас дуже прошу, щоби тут був мир на цій події».

— Ви кажете зараз, а в мене мурахи по шкірі…

— Вони дотримали слова. Я маю ще одну нагороду, якою дуже пишаюсь, це орден Івана Сірка III ступеня, на якому викарбувано «Збережеш честь, здобудеш і славу». Мені вручили його козаки під час семінару «Миротворення в Україні — роль жінок».

Ця щира розповідь, не потребує зайвих коментарів, а говорить, як кажуть, сама про себе. Так, простота й гідність найвищого народного гатунку. Генетика європейськості справжньої української особистості. Саме про таких європейських українців, за ознакою та народженням, у «Думках нарозхрист» писав Павло Архипович Загребельний.

Після подібних зустрічей виникає гостре бажання перегорнути сторінки життя власного. На відповідність собі, людям, світові. Дякую та вклоняюся Вам за це, Валентино Василівно.

Фото з архіву Валетини Тальян