Тарас Шевченко і Придніпров’я

Наш земляк Михайло Жученко, який згодом стане відомим поетом і науковцем Яром Славутичем, перед Другою світовою війною, студентом, подорожував рідною землею. Наслідком цього стала книжка нарисів «Місцями запорозькими», яка витримала кілька видань в Канаді та Україні. У нарисі «На Хортиці» він описує зустріч зі старим дідом-чабаном, який здавна пас тут вівці, а на той час улаштувався сторожувати при будинкові відпочинку. 

Від нього Яр Славутич і записав народний переказ про перебування Тараса Шевченка між дніпровських лоцманів. З ними, мовляв, Кобзар на дубі перетинав Дніпрові пороги і найгрізніший з-поміж них – Ненаситець. За словами старого, Шевченко не міг приховати захоплення величним дніпровським краєвидом: «Гей, та й могутній же Батько наш Славута! Я й на Волзі бував, а такого дива не бачив. Ач, як несе!» Тарас Шевченко у переказі нотує назви заток, виявляє неабияку витримку перед доланням грізних порогів, а на Хортиці, зійшовши на берег, «упав на коліна і плакав  від радости, цілуючи землю: – От, де слава наша почалася!».

На запитання коли ж це було, старий відповідав: «А Бог його знає. Не скажу. Давно це було, літ сто тому. А, може, й менше. Мій дід, кажуть наші, був тоді молодим та дужим і служив старостою в лоцманів». (Славутич Яр. Твори. Том 2. Київ-Едмонтон, 1998.– С. 255–256 ). Посилання на свого діда – лоцманського старосту, як на мене, додає ваги переказові. 

Як чудово усвідомлювати Тараса Шевченка не бронзовим пам’ятником, а персонажем народного переказу. Мені свого часу доводилося не раз зустрічатися з Яром Славутичем, із потиском його руки ніби відчути живий струм поколінь, які не втрачають сув’язі з пророком Тарасом. Хай це комусь здасться непереконливим. Та я малюю для себе схему так: Шевченко на Дніпрі – староста лоцманів, його сучасник – онук  старости, оповідач – записувач спогаду Яр Славутич... Так виникає для мене зв’язок із Кобзарем не лише через його твори, але й через пам’ять народну. До речі, до дніпропетровського збірника 1939 року «Пам’яті Шевченка» потрапили й інші свідчення живих на той час старожилів.

Коли ми з друзями подорожували історичною Україною, завше ловили себе на думці: той же шлях перед нами здійснив Шевченко. Його задовго перед нами цікавила українська минувшина в усій своїй величі й трагізмі. Цей інтерес привів його і на наше Придніпров’я, край Січей і запорозької вольниці. І виявляється: знакові віхи в поетовій творчості та житті не оминули нашої землі.

«Реве та стогне Дніпр широкий...» Неофіційний гімн українців, при словах якого ми схоплювалися зі стільців у часи нашої бездержавності. А де міг ревіти Дніпро? Звичайно, на порогах, які були в межах сучасної Дніпропетровщини. Моя бабуся Євдокія Чабан із села Майорки на Дніпрі згадувала, що на негоду Ненаситець-поріг так ревів, що у дворі годі було почути чужий голос, треба було Ревучого перекрикувати. А до порогу було понад сім кілометрів...

Відтак згадаймо рядок із Шевченкового «Заповіту», де він просить поховати себе там, де «було видно, було чути, як реве ревучий». Дарма, що в усіх виданнях «Кобзаря» слово «Ревучий» друкується з малої літери. Ми-то знаємо, що мова про Ненаситець, Дід-поріг, Ревучий...
 

На це звернула мою увагу Людмила Ленда – вчителька з Василівки-на-Дніпрі (село в Синельниківському районі нашої області). Колись ми з нею піднялися на василівський курган на лівому березі Дніпра, навпроти Микільського, і вона процитувала це місце з «Заповіту». Я був у захваті: все у заповіті лягало на місцевий краєвид: «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі». А в часи Шевченка ще й «було видно, було чути як реве ревучий». Індустріалізація викреслила два рядки з «Заповіту». У жовтні 1932 року Ревучий разом із іншими порогами покрили підняті води Дніпра. Україна попрощалася з сокровенним бажанням Кобзаря. Я попросив Людмилу Ленду викласти свої міркування на папері, і невдовзі ми опублікували її досить переконливу статтю в газеті «Зоря».

Шевченків шлях на Придніпров’я привертав увагу багатьох дослідників. Докладно вивчав його покійний Петро Жур. А з дослідників нашої області про це писали Павло Богуш, Анатолій Фоменко та інші. 

Тема ця постійно хвилювала наших земляків і тих, для кого Січеславщина стала домівкою. Тож у поле нашого зору потрапляють і ті, хто популяризував Кобзаря. Шість років під поліційним наглядом прожив у Катеринославі Олександр Кониський, автор «Молитви за Україну» на музику Миколи Лисенка, автор першої ґрунтовної біографії «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Скромний адвокат Кониський, напевне, вже тоді виношував  свій проект. Бо ж, як і Шевченко,  співпрацював із першим українським часописом «Основа», приєднався до розпочатої Кулішем і Шевченком справи видання підручників для народу рідною мовою. Як і Шевченко, не уник заслання.

23 лютого 1906 року в Катеринославі вийшла перша українська газета «Запоріжжє» (відповідальний редактор проф. Д. Яворницький, а видавець В. Хрінников), фактичним же редактором видання міг бути ще один популярний адвокат Микола Міхновський. Перший номер цього видання виявився і останнім: «Запоріжжє» закрито царською владою за надрукування вірша Тараса Шевченка «Розрита могила». Насправді режим не влаштовував вельми радикальний характер нового видання, яке виникло на хвилі першої революції в Росії.

Чи не першою в Катеринославі регулярно звертається в своїй публіцистиці до шевченкової творчості Л. Жигмайло (Любов Євгенівна Біднова). У першому в Катеринославі українському часописі «Добра порада» (№ 2, 1906) вона друкує розвідку «Кріпацтво в творах Т.Г. Шевченка». Кобзарева творчість постійно наснажувала дослідницю, яка видрукує згодом статті «Отношение потомства к памяти Шевченка» («Исторический вестник», 1911, № 11), «Діти в поезії Шевченка» («Живе слово», видання Катеринославського товариства «Просвіта», 1918, № 1), «Зрадники в поезії Шевченка» («Український пролетар», Катеринослав, 1920) тощо. 

Січеславський просвітянський часопис «Дніпрові хвилі» (1910–1913) постійно друкує статті шевченківської тематики, в чому була велика заслуга його фактичного редактора видатного українського історика і міністра гетьманського уряду  Дмитра Дорошенка. Завдяки йому понад сто років тому, 1914-го здійснено і капітальне ювілейне видання творів Шевченка (видавництво Леона Ротенберга). Для провінційного Катеринослава це стало великим здобутком. 

Після Лютневої революції 1917 року шевченкове слово скидає кайдани, виходить на вулиці, приходить до школи. Досить відкрити щоденники Анатолія Стародубова 1918–1929 років, щоб побачити розмах шевченківських свят 1920-го і початку голодних двадцятих: «Вот уже 9 марта (н. с.) празднуют Шевченко. На Проспекте развесили портреты, а на Соборной площади построили арки». (Стародубов А.Ф. Записки очевидца (Дневник в 2-х книгах). Книга І. Днепропетровск, 2001.– С. 59).

У 1920–1930-х чимало населених пунктів Дніпропетровщини дістало  шевченківські назви, про що пишуть упорядники книги «Топонімія Дніпропетровщини» (2006) М. Богомаз і В. Мороз. Одне з таких сіл – у Нікопольському районі, на березі річки Базавлук. Сіл Шевченкових, Шевченківських – на карті області понад два десятки. А є ще Тарасо-Григорівка. Тарасо-Шевченкове, Тарасо-Шевченківське... У Васильківському районі є ще й село Кобзар. Але воно, правда, походить від імені першопоселенця. Водночас існує інша проблема: «Топонімія Дніпропетровщини» не називає точних дат перейменувань шевченківських сіл. А це вкрай потрібно знати. Тож для краєзнавців-шевченкознавців і тут вдосталь ще роботи. 

Широко відзначався в області шевченківський ювілей 1939 року. Видано літературно-історичний збірник «Пам’яті Шевченка». Там, зокрема, друкувалися поезії Михайла Жученка (Яра Славутича), Федора Ісаєва, згодом репресованого Григорія Кота та інших. Це було видання Дніпропетровського обласного Шевченківського комітету. 

З приємністю згадую часті спілкування з дніпропетровським професором Василем Ващенком – автором ґрунтовної розвідки «Мова Тараса Шевченка» (1963). Він був учнем репресованого професора Петра Єфремова, той у свою чергу учився у Якова Шульгина. А Шульгин  дав гроші Михайлові Драгоманову на його закордонні українські видання. Тож через Василя Ващенка я так само відчував живий зв’язок поколінь українців, поєднаних іменем Тараса.

Колись шевченківськими «Гайдамаками» починався театр одного актора «Крик» нині народного артиста України Михайла Мельника. У «Прапорі юності» 9 квітня 1988 року у додатку «Молода кузня», № 2 вміщено мою статтю «На сцені – «Гайдамаки» Т. Шевченка. Збереглося у мене й фото Олега Литвинова з тієї першої його вистави, яке ми вмістили у збірнику «Шевченкіана Придніпров’я».

Свого часу мені довелося спілкуватися з захопленими дніпропетровськими колекціонерами Шевченкіани – Анатолієм Фоменком, Олександром Кузьменком, Анатолієм Яловим. На жаль, всі вони вже покійні, та про їхні колекції нагадують публікації в пресі. Анатолій Кузьмович Фоменко ще за життя передав свою колекцію Літературному музею.

Наше місто до 2007 року прикрашало аж три пам’ятники Кобзареві – на Монастирському острові, в селищі Шевченка над річкою Самарою та біля театру його імені. Ми могли пишатися роботами наших земляків Івана Зноби, його сина Валентина Зноби і народного художника України Володимира Небоженка. 

13 жовтня 2007 року, як грім серед ясного неба, пролунало: знищено пам’ятник Кобзареві роботи скульптора Івана Зноби в селищі Шевченка на околиці Дніпропетровська (біля залишків Новобогородицької фортеці). Хотілося волати на весь світ від тої наруги. Бо ж пам’ятник знищили не вандали, а влада, посилаючись на пощерблений ніс чи вухо залізобетонного поета. Спасибі колегам-журналістам, які спільними зусиллями не дали замовчати цей факт і збудувати на місці пам’ятника чиюсь затишну дачу. Чиновники від культури обіцяли відновити монумент (тим більш онук Івана Зноби, київський скульптор Микола Валентинович Зноба, пропонував безкоштовно відновити повоєнну дідову роботу). Але... «Великих слів велика сила, а більш нічого». Обіцяного три роки ждуть. Вже проминуло понад десять  років. Пам’ятника як не було, так і немає. Втішати в цій ситуації може хіба одне: поки що й чиєїсь дачі на його місці понад річкою Самарою ще не виросло. «В безсмертя також повні очі сліз...» (Ліна Костенко).

2008 року місто на Дніпрі зустрічало Шевченківське літературне свято. З ініціативи тодішнього голови Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України Лесі Степовички почалася робота над фундаментальним виданням «Шевченкіана Придніпров’я», яке навесні 2008 року побачило світ. Можна сміливо сказати: такого місто на Дніпрі ще не знало: до подарункового, багато ілюстрованого видання на 440 сторінок увійшли статті, нариси, поезія. проза, есеї, інтерв’ю. Як співупорядник цієї книги, можу засвідчити: на прикінцевому етапі воно творилося на квартирі художника Сергія Ковики-Алієва, який робив дизайн небуденного видання. До нього ми звозили тексти,  ілюстрації, товсті книжки заради сканування дрібного фото... Там спільно народжувалися ідеї, виникали творчі дискусії, творилося книжкове диво. Хочу при нагоді подякувати колегам Лесі Степовичці та Сергію Ковиці-Алієву за їхню відданість Кобзареві й колосальну працю над цим проектом. Видання здійснене завдяки фінансовій підтримці тодішньої облдержадміністрації. Книгу отримали письменники з усієї України, які з Дніпропетровська роз’їхалися в різні куточки області задля зустрічей з молоддю і шанувальниками шевченкового таланту. Мені з письменниками-киянами довелося виступати в Нікополі і Покровському – селі, яке у вересні 1843 року було освячене відвідинами самого Кобзаря. У Капулівці та Покровському поет спілкувався зі старими січовиками та їхніми дітьми. Хоч зараз це і нове Покровське (значна частина старого Покровського разом із Великим Лугом Козацьким опинилася під водами Каховського водосховища). Але ж це столиця Запорозької Січі – саме тут була стара січова церква, яку приїхав малювати молодий Шевченко. Ось чому трепет переповнював нас. Пам’ятаю очі школяриків, які спалахували під час виступу дитячого письменника і актора Василя Довжика, чий голос нам добре знайомий завдяки радіоканалу «Культура». Гості Кобзаревого свята-2008 на чолі з Володимиром Яворівським високо оцінили книгу «Шевченкіана Придніпров’я».

Можемо пишатися, що на Придніпров’ї, а саме у Кам’янському в наші дні діє приватний «Видавничий дім “Андрій”». Завдяки йому до широкого читача вперше прийшли раритетні видання Шевченкіани. Кам’янський видавець Андрій Яловий налагодив контакти з київським науковцем шевченкознавцем Сергієм Гальченком, колишнім директором Національного музею Шевченка і нинішнім заступником директора Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Ця співпраця дала безцінні плоди. Протягом кількох років у видавництві побачили світ факсимільне відтворення рукописної збірки віршів Т. Шевченка з ілюстраціями його друзів М. Башилова та Я. де Бальмена (2008); два видання підготовленої до друку самим поетом збірки «Другий Кобзар» (2008, 2010), «Повернені шевченківські раритети» (2010), факсимільне видання «Альбом 1845 року» (2012). 

Хочеться від душі подякувати невтомному дніпропетровському художникові Василеві Хворосту і його колегам за створені ними екслібриси шевченківської тематики, за видану ним книжку шевченкіани в екслібрисі.

Згадане – лише мала частка шевченкіани Придніпров’я. Сотні публікацій Тарасової тематики можуть скласти томи й томи…