Волконський В'ячеслав
В’ячеслав Волконський. Зачарована душа

«...дурен собой, неловок, (...)

 светски необразован  (...)»

В’ячеслав Волконський (з ФБ Коротко про себе)

Коли кілька років тому друзі (актори Дніпропетровського Академічного Молодіжного театру) запросили мене на спектакль режисера В’ячеслава Волконського «Ціанистий калій... з молоком або без?», пішла я з побоюванням. Друзі просили рецензію, а я, безнадійно «зіпсована» рівнем столичних театрів і великих режисерів, серйозно сумнівалася, що робота невідомого мені досі Волконського здивує і порадує. Але за п’ять хвилин після початку вистави блокнот був відкладений. Я сміялася, сумувала, обурювалася, плакала, ЖИЛА в цьому «Волконського сценічному просторі», щедро відкритому глядацькій залі. У якийсь момент мені здалося, що я перебуваю в студентському театрі ЛГИТМіК, спектаклі якого завжди відрізнялися творчої зухвалістю та легкістю таланту. Як з’ясувалося пізніше, відчуття виявилися вірними. Ми в різні роки пізнавали науки вищої школи у Пітері на Моховій, 34.

«Люди є великі та нормальні. Нормальні зовсім мене не розуміють

Великі теж мене не розуміють і постійно контролюють...»

На питання, як все почалося, Слава відповідає з гумором – «з народження в 1969 році». Батьки не «вказували твердою рукою» шлях до професії, проте батько хотів бачити сина винятково юристом. Але Волконський з семи років був упевнений – стане кінорежисером, щоб знімати кіно про «ковбоїв та індіанців». Після школи він вирішив, що шлях до режисерської професії неможливий без вивчення азів акторської майстерності. Адже перш, ніж вимагати від акторів що-небудь «зіграти», повинен сам знати, яким чином це втілити на екрані-сцені.

В одному зі своїх есе, в розділі про дитинство він напише: «Люди є великі і нормальні. Великі мене не розуміють і постійно контролюють...». Великі, як пояснює Славко – це «Начальник, Директор, Адміністратор...». Ті, які завжди дивляться на тебе зверху. Ті, про яких писав Михайло Жванецький «...знають як управляти людЯми». Інакше кажучи, це дитяче спостереження, на жаль, стійко буде віддзеркалюватися протягом усього його життя.

Він вступив до Дніпропетровського театрального училища на лялькове відділення (педагог Олександра Самохвалова), але провести весь час за ширмою, звичайно ж, не збирався. Одного разу на поетичному вечорі Волконський читав вірші, і його помітила педагог курсу драми Неллі Михайлівна Пінська, пообіцявши, що після служби в армії візьме до себе. Так і сталося.

Курс Неллі Михайлівни завжди був помітним і мав найбільші конкурси під час вступу. Слід зауважити, що вона не тільки якісно викладала ази акторської професії, а й була здатна вибирати в учні неординарних і талановитих молодих людей. І після ДДТУ питання про продовження навчання «на режисера», звичайно ж, було вирішене наперед.

«Жити цікаво»

Україна стала окремою державою, а навчання у Росії – платним. В 1993 році Волконському пощастило стати студентом Царськосельської філії СПбГАТМ «Інтерстудіо» (Театру Синтезу й анімації). Засновниками були майстер Михайло Хусід з Юрієм Нолево-Соболєвим. До слова, вистава «Дон Жуан», поставлена Хусідом, була  чудовим прикладом масштабного «театрального скандалу» того часу.

З часом Михайло Олександрович взяв на курс педагогом Геннадія Рафаїловича Тростянецького. Радість студентів була неймовірною, бо Тростянецький був одним із небагатьох, якщо не сказати, – єдиним на той час педагогом в «Інтерстудіо» з класичною освітою (майстерня режисури професора Георгія Товстоногова). Його Театр «на Литейном» на початку 90-х дійсно був яскравим, із відкритою справжньою театральністю, пошуком жанрових рішень, де кожен спектакль ставав подією.

Геннадій Рафаїлович не так учив, скільки виховував і скеровував: «Навчити режисури неможливо, але вчитися треба...»; «Режисера у житті, як і персонажа у виставі, формують запропоновані обставини»; «наша доля, ймовірно, визначена зверху. А наша мета на цій землі – намацати цю свою стежку, неповторну й особливу. Встигнути б».

Затримався Тростянецький в «Інтерстудіо» недовго. Його покликали очолити в СПбГАТМ курс Мара Володимировича Сулімова, який передчасно пішов з життя. За деякий час Слава перевівся в академію на цей курс. А потім доля його зробила зигзаг…

Виховний момент і «локатор» від Неллі Пінської

У 1997 році у Москві проводився V Міжнародний конкурс акторської пісні імені Андрія Миронова. Серед журі була Олена Камбурова – співачка і актриса для Волконського найбільша, такий собі Олександр Вертинський двадцятого століття в жіночій подобі. Коротше кажучи, Славко пройшов у фінал, і питання участі для нього навіть не обговорювалося, але майстер був категорично проти. На жаль, по поверненню в Пітер, у списку допущених до складання іспитів він себе не знайшов.

Зараз він розуміє, що це був момент швидше виховний, а тоді він все сприйняв буквально: «Якщо майстер не бачить мене серед своїх студентів, так тому і бути». Рік по тому Волконський відновився на курсі Юрія Михайловича Красовського.

Геннадій Рафаїлович Тростянецький – спонтанний, вибуховий і парадоксальний, учив складати спектаклі як вірші та музику. Юрій Михайлович Красовський – спокійний розважливий досконально знає теорію драми, виховав бажання розбиратися в драматичній структурі історії.

Взагалі, коли Слава говорить про вчителів, він не поділяє їх на головних і другорядних, педагогів або студентів. Навчається він у всіх, наслідує не кожному. Він вимовляє слова подяки однокурсникам, в числі яких Владислав Гордєєв, Юрій Ядровский, Павло Урсул, Дмитро Пантелєєв, Ірина Зубжицька, Антон Вилков, Яніс Йома, Дмитро Хоронько, Дмитро, Рубін, Денис, Наумов Олександр, Едуард Гайдай...

Всі ці таланти формували та впливали на його творчість комплексно. Він підглядав, «підслуховував», дослухався. «Включати» подібний локатор порадила йому колись Неллі Михайлівна Пінська, за що він їй безмежно вдячний.

Актори, публіка та єдине наріччя

По поверненню до Дніпра не все складалося гладко. Врешті-решт Волконський отримав можливість працювати другим режисером у Дніпропетровському Академічному Молодіжному театрі на запрошення Володимира Олександровича Мазура, який на той момент був директором-художнім керівником. Новий режисер, нові спектаклі. Поступово в театр повернувся молодий глядач. Його постановки дійсно близькі молоді, бо він уміє говорити з нею єдиним творчим наріччям. І ця режисерська мова, просочена поезією, музикою і метафорами, розрахована на публіку з максимально відкритим емоційним полем.

Славко вважає, що є три типи акторів. Перший, середньостатистичний, – це той, хто завжди на своїй хвилі і, якому часто ну зовсім байдуже, про що режисер марить. Такі собі «конячки» – і борозну не зіпсують і роботу відпрацюють, але поривів від них не чекай. Є актори «ідеальні», які приходять за півгодини до репетиції, розучують текст і завжди готові до роботи. З цими можна репетирувати «звідси й до вечора». Вигадувати й змінювати... А є, особливі – талановиті від народження, від природи. Вони можуть бути не завжди організованими, але їх харизма і чарівність пробирає глядача до тридцятого ряду. Повторюся, для Славка вони особливі, складні... У будь-якому театрі таких – одиниці. У  Молодіжному був Дмитро Орлов... Пішов. Усі три типи потрібні, необхідні театрам. На жаль, є ще один тип. «Неактори». Їх легко впізнати. Єдина вірна ознака – вони не сумніваються у своєму акторському таланті.

До речі, акторський талант Волконського рівновеликий режисерському, і бути присутнім на його репетиціях не менш цікаво, ніж на спектаклях. Він дуже виразно показує, поєднуючи «що» і «як» в єдину пластику образу. І концепція його постановок може змінюватися кардинально і не один раз, але вона завжди залишається сценічно доказовою.

«Закохатися у будь-що»

Його театральність не всім зрозуміла. Якщо публіка кричить «браво!» і влаштовує «лакмусову» овацію (оплески, що не припиняються і після відходу акторів зі сцени), то журі і критика такої прихильністю не відрізняються.

Вистави, за які йому не соромно, переважно, дитячі. Музичні казки «Мишеня Кіцик-Мицик і дядечко клоун» (Юхим Чеповецький), «Викрадення принцеси Фіфелли» (Людмила Титова та Олександр Старожиський). До речі, казка для нього це – не «придурялки», а можливість в одному спектаклі поєднати, як мінімум дві історії – для дітей і дорослих, створюючи такий собі сімейний акорд.

Якщо список вистав продовжити, то до нього увійдуть: «Сільвія» – романтична комедія Альберта Герні, «Спокуса» Альдо Ніколаї, фарс на дві дії з присмаком чорного гумору «Ціанистий калій з молоком чи без» Хуана Хосе Алонсо Мільяна, «Одна непередбачена обставина» – інсценування за мотивами повісті Миколи Гоголя «... про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Остання робота була показана у Києві, у межах Всеукраїнського проекту «Нема провінції у мистецтві».

Провінції дійсно немає, якщо мова про спектаклі Волконського. І на «Січеславні» 2017-го, після показу «Обставини...», хвилини, коли студенти-журналісти аплодували стоячи, мають цінність абсолютну.

Хоча ставити бажане не вдається. «Нещодавно я з’ясував, що таке у приказці «пройти і Крим, і рим, і мідні труби», означає «рим» – говорить Волконський. – Це кільце, яким раба утримували на галерах. Коли Геннадій Тростянецький в листі запитав мене, що я поставив за останні десять років, я з жахом подумав, що мені нема чого йому відповісти. Так, я виконував репертуарні завдання, так, я можу «закохатися у будь-що», вказане художнім керівником. Але «портфель» з 10 вистав, які ти хочеш поставити, у мене до сих пір затребуваний мінімально. Я напрацював так звані м’язи режисерської техніки, але, що хотів, світу не віддав». «Віддати світу» він намагається і в своїх, на жаль, рідкісних, але незмінно аншлагових концертах, де звучать пісні з його вистав на авторські, й не тільки, вірші та музику. А в телетеатрі заявлена постановка за його п’єсою «Ніхто не хоче в нас любити звичайної людини...»

Додам від себе, що в цьому незадоволеному подоланні обставин Волконський зумів, не змінити того абсолютного польоту театральності, який читається з перших же реплік його постановок, із першого обміну енергією його сценічного простору із глядацьким залом.

«Треба починати спочатку. Дуже важко, але треба...»

Сьогодні Волконський як запрошений режисер ставить спектаклі у Дніпропетровському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Т. Шевченка. Він перетинався з цим театром в різні роки кілька разів, але, як то кажуть, роману не траплялося, а сьогодні на великій сцені йому довірили поставити п’єсу Гарольда Пінтера «Сторож». Він сумно жартує, що його знову звинуватять в замаху на «непокушаемое», тому що в своїй інсценізації він змінив вік головного героя, перетворивши його зі старого на молоду людину. І в цій авторській інтерпретації знову читається бажання Славка втілити можливість додаткових шансів і реалізацій. Впевнена, що і у випадку з Пінтером у нього вийде щось неймовірне. Про «щось», зважаючи на свою «непристойну» скромність, Волконський і не думає і, як говорить, «просто хоче зробити хороший спектакль».

Мрія «молодої людини»

«Мене розчулює, що в зверненні до мене досі присутнє словосполучення «молода людина». І в 30 – молодий і в 35 і в 40, 45», – каже Славко. – Але цей недолік скоро мине. Через три роки мені буде п’ятдесят. Я не можу згадати себе мрійливим навіть в молодості і, якщо мені хочеться зробити це сьогодні, я сідаю, пишу п’єсу і показую її людям, думка яких для мене важлива. А мрію про те, щоб позбутися «рима». Що потрібно для цього? Господнє Благословення, напевно, і правильне поєднання зірок».

Волконський мріє і про те, щоб випустити на сцену коли-небудь свої п’єси: «Королева Аліса», «Замовник», «Живий куточок». Зараз працює з акторами самодіяльного театру «Берег» над постановкою вистави за п’єсою «Картонний ангел», підготовленою спеціально для цього колективу.

Хоча його вже створені інсценування, сценографія, музика до вистав, режисерське бачення, розлите в акторах, мають настільки потужний авторський знак, що для мене всі його спектаклі – це постановки за його ж п’єсами.

Митця глибоко засмучують циркуляри, що надходять з- поза меж театру  і його нівелюють. Театр для Волконського – це розумна свобода інструкцій і безмежна творчість і він долучає своїх глядачів до цього нескінченного і захоплюючого потоку. А ще він продовжує «підглядати» і вчитися у молодих Дніпровських режисерів (акторів театру Петренка «Віримо»), Тараса Шевченка і Вікі Чернової.

«Я знаю, що я нічого не знаю...»

Слава перебуває в процесі постійного тренування душі, і особливо йому допомагають вірші Марини Цвєтаєвой, Йосипа Бродського, Олександра Кабанова, Рахмана Хусімова, Василя Стуса, Ліни Костенко, Бориса Гуменюка...

Коли на серці у мене бувають сутінки, з ним класно можна поговорити «за життя». Він здатний «чути» і «слухати» і завжди знайде найвірніші, потрібні і точні слова.

І знову рядки з його есе: «Я точно знаю, що у мене є десяток хороших віршів. Дюжина хороших пісень. Дві-три чудові п’єси. З десяток класних вистав. Так... І ще: «Я знаю, що я нічого не знаю».

Його зачарована театром душа, перебуває в постійному пошуку.

І ми з нетерпінням чекаємо реалізацій її нових осяянь.