То – маківка! Легенди про Томаківку

Ми маємо щастя проживати у мальовничому, багатому на історичні події краї, звідки пішли родом тисячі людей – щирих душею, гарної вроди, працьовитих, самовідданих, волелюбних, таких, якими були наші пращури – запорозькі козаки. Ми, їхні нащадки, не цураємося свого коріння, від покоління до покоління зберігаємо знання про наші традиції й історію рідного краю у різні епохи, цінуємо культурне надбання, і звичайно – примножуємо! 

Як кажуть, історію пишуть переможці, а легенди – то від народу, його любові до рідного краю… Ці легенди – не є дослівно точним переказом місцевих оповідань про назву селища. Передаючись із вуст у вуста, вони дещо видозмінювались, художньо прикрашались, але в кожній легенді випромінюється велика любов до рідного краю. 

Легендарними символами Томаківської землі є мужнє незламне козацтво та яскрава червона, як гаряча кров звитяжних оборонців землі, квітка – маківка. Легенди про неї по крихтинах збирали та упорядковували співробітниці Томаківської бібліотеки: Л.В. Мірошниченко, О.І. Дмитриченко, Ж.Л. Рубльова, Л.П. Кунах і Т.П. Сіромашенко. Вишукували в місцевій пресі, учнівських творах, навіть самі щось написали. Деякі твори мають достеменно відомих авторів, деякі – творіння колективів, і, на жаль, точних відомостей про них не маємо. Але радує сам факт існування цих народних переказів, що стали легендами.

Історична назва «Томаківка» сягає своїм корінням ще початку XVI сторіччя, а 1552 рік –прийнято вважати часом створення населеного пункту – козацького зимівника, який потім став козацькою слободою.

Поле бою криваве, як маківка

Ці історичні, а можливо, легендарні відомості взяті з унікального за змістом і формою документу – щоденника М.І. Клименчука «Спогади» (Дитинство, отрочество, юність), в якому він описав цілу епоху.  Микола Іванович розповів, що диякон Андрій, його далекий предок на прізвище Рябоволенко, мав багато відомостей про Томаківку, але записував їх слов'янською мовою. «…Ось як я прочитав його. У записі повідомлялося: «Томаківка виникла як зимівник, а потім і козацьке поселення….». І далі:

«…У балках, по берегах річок ростуть дерева і очерет. Бугор – височина у розвилці річок Томаківка і Кисличувата, це мається на увазі височина, що вище і північніше теперішньої автостанції (в минулому – ярмаркової площі), яка представляла степовий простір, і була покрита густою високою ковила-травою. У червневі дні цей степовий простір ряснів квітучим степовим маком. На зорі (початку) своїх битв з турками, запорозькі козаки на цьому полі розгромили великий загін яничар. «Січ кошових була нерівною силою, козаків було значно менше, але вони перемогли ворога» – писав літописець. На полі билися війська турецького хана, загинув емір турецького загону. І далі літописець стверджує, що після битви, поле і річка були  залиті кров'ю, червоніли кумачем. Після битви козаки зібралися на узліссі. Тріумфували перемогу, і тут кошовий отаман вигукнув: «О, то маківка!» – вказуючи пальцем на поле бою, і річку (маючи на увазі, що все пломеніє кров’ю, як червона квітка на сонці). Потім слово «То», приєдналася до «Маківка», і так визначилася назва річки «Томаківка», а за назвою річки отримало назву і зимовище, а пізніше і село Томаківка.

Не шапки червоніють, то – маківки…

Їхали степом двоє козаків.  Їхали ступою, оглядалися навкруги. Хвилями грали високі буйні трави, рясніли дивним цвітом тюльпани, ромашки, горицвіт. Ласкаво гладив вітер сиві чуприни ковили.

Та не тільки степовою красою милувалися запорожці. Пильно вдивлялися вони вдалину – чи не видно чорних тіней. Ні, їх не сплутаєш ні з якими квітами. Навіть колючому будякові кривдно стало б, якби його порівняли з татарським загарбником.

Козаки надто обережно пробиралися балками – так і гляди, чи не вискочить з яру капосник-татарин.  По-злодійському тільки й нападає він, не любить чесного двобою, поганець.

– Чого, батьку, голову схилив? – спитав свого товариша молодий козак. – Невже наш степ наводить на тебе смуток? Дивись, який він казковий, широкий, як море, привільний, мов душа козацька. Невже не веселить він запорозького серця? 

Молодим був козак. Він і пісень частіше співав, і щедро жартами сипав. 

– Ні, хлопче, не степ на мене смуток наводить. Степ рідний козацькому серцю.

– Що ж, батьку, гнітить тебе, заважає затягти зі мною пісню таку, щоб трава пригнулася, щоб птахи притихли?

– Нерадісна пісня проситься. Не хотів би я наганяти туги на цей веселий гомін у степу. Не дають мені спокою тривожні думки.

Неквапливо їхали козаки.

– Не впізнаю я тебе, батьку. Хто з ворогом був такий одчайдушний мужній, як не ти? Хто подавав приклад нам у відвазі та сміливості, як не ти? А тепер? 

Мовчав старий козак. Не квапився відповісти на завзяті слова молодого запорожця. 

– А що нас чекає попереду? Веселий ярмарок у місті. Моторні молодиці у багатих шинках. Хіба не дзвенять у нас золоті червінці в кишенях? Невже не тішить тебе добра запорозька чарка?

– Щиро кажу, брате, тепер не дуже тішить. До смутку зазнав я радощів: били мене і батогами на псарні, одягали і ярмо на шию, кували в кайдани, здіймали на дибу. Багато подарунків мав я від панів. Як згадаєш – горілки не стане, щоб залити усе горе.

Ще похмурішим стало сурове обличчя. Хіба все перекажеш? Молодий ще в нього товариш. Зелений та гарячий. Все йому рубати б з плеча, все веселитися б та гуляти. А він, старий сіромаха, видно слабнути починає. Набридло йому отак блукати без притулку. У інших, котрі молодші, є десь батько й мати, дружини і наречені, а йому, виходить, ніде прихилити своєї буйної голови. Та ще, передавали йому, і пан нахвалявся повернути до себе в маєток, зацькувати собаками. Трапився б цей шляхтич тут, у степу, він би показав йому, де раки зимують. А там, у місті, в шинку чи на ярмарку, можуть і спутати, мов теля.

Невеселі думки бралися в голову. Видно таки старіти почав козак. А там, не встигнеш оглянутися, і на спокій. То вже знають люди, як запорожець із світом прощається. Востаннє погуляє, все проп’є, що має, з товаришами. Так і проводжають його всю далеку дорогу з горілкою і музикою до самого монастиря аж поки брама зачиниться.

Та не тягне його до попів, не хочеться розлучатися з молодцями. Там, поміж ченців, ні чарки не вип’єш, ані пісні козацької не почуєш, ні гопака не втнеш. Лишився б зимувати на Січі, та цього разу з багатою здобиччю повернулися, всіх по домівках тягне.

– От і хлопці наші йдуть! 

Придивився старий січовик удалину – ніби не видно ніяких вершників. Щось ввижається молодцю.

– Та он же, в яру, зачервоніли шапки. Бачиш, як їдуть, гойдаються на конях – бач скільки їх.

– Що це ти вигадав? То ж не шапки червоніють, то – маківки….

– Ото сказав! Що мені, очі засліпило? Та й не вечір ще. Козаки то.

– Ні, то – маківки….

Під’їхали ближче – справді ніяких козаків немає.

– Тобі, може, й міста з палацами тут ввижаються. І сидять тут запорожці наші на бенкеті.

Буває ж – примариться таке. Кумедія, та й годі. Можна було б тільки посміятись із такої при-годи, як сміявся парубок. Але старий і тепер їхав на коні, похнюпившись, замислившись. І була у нього на це причина. Згадав він, що колись у цих місцях в бою з татарами полягли відважні лицарі з Війська Запорозького. Тяжка січа була з ордою, життя свого не пошкодували за вітчизну ці люди. Тут і наклали вони своїми головами, тут і розчісував буйний вітер козацькі чуприни.

І ще згадав старий козак, так люди казали, що розкішні червоні маки в степу – це кров друзів-воїнів, які полягли тут за рідну землю. Мов пам’ять про них, буйно цвіли маки, погойдуючись шапками на вітрі. Ніхто їх тут не садив, не ростив. Звідки б їм так густо висипатись у дикому полі? Раніше начебто й не видно було їх в цій балці. А від тої пам’ятної пори і повелися такі рясні сходи. 

Почув оповідь старого молодий козак і вже не усміхався. Зупинили коней, сіли відпочивати. 

І тоді надумав сивий запорожець, що не поїде він далі, лишиться тут. Викопає землянку, перезимує, а там, гляди, ще хтось поселиться поряд. Місце тут і справді чудове: балка затишна, чагарники є, весело дзюрчить струмок, перемовляючись із квітами й травами. Погодився з товаришем парубок.

– Що ж, хай буде по-твоєму, батьку, заїдемо з хлопцями по дорозі на Січ до тебе погрітися.

І поїхав молодий січовик, поспішаючи у велике місто, туди, де шумів ярмарок, де чекали на нього розваги та видовиська. Ходив він по людних місцях, розмовляв із селянами та ремісниками. Радив тікати від панів. А щоб не блукали довго у степу, він і дорогу брався їм показати.

Повертався на Січ молодий запорожець з ватагою. Були тут і старі січовики-рубаки, були й безвусі молодики. Дорогою заїхали до зимівника. Його так і назвали відтоді – Томаківка. А самого господаря, старого запорожця, за його любов до цих чудових квітів прозвали Маківкою.

Супруненко П. Знайдена скарбниця. – К.: Веселка, 1969. – 138 с.

Чи то тумак, чи то маківка…

Це було в ті часи, коли козаки були могутньою силою і наводили жах на ворогів: турків і татар. Облюбували козаки для свого поселення широкий степовий край із величним Дніпром – з численними порогами та густими плавнями. На річці козаки знали кожен острів, кожен порог. А козацькі «чайки» пересувалися по дніпрових хвилях, як ластівки над водою – швидко та впевнено.

Отож під час однієї з воєнних кампаній довелося козакам відступати від татар по Дніпру. Летіла птахом козацька «чайка» по річці, шукаючи двом козакам захисту від татарських переслідувачів. Схованкою-оберегом для них став острів дивної форми, на якім росли дерева та рослини, й так щільно і густо, що острів здавався непролазними хащами. Ледве встигли козаки затягти своє суденце на острів і сховатися серед густого очерету та високорослої трави, аж тут і вороги. Довго вони кружляли навколо острова, не маючи змоги потрапити на нього. Дивувалися татари, як-то запорожці ніби крізь землю провалилися.  Аж поки один із вояків  не зауважив: «Цей острів схожий на тумак!». А тумак – це татарська шапка із густого овечого чи заячого хутра. Ще покружляли трішки, та й помчали вниз по Дніпру.

А молодий козак, що сидів у схованці в хащах, чув ту розмову татар і розповідав потім побратимові: «Чули, браття, як тарабарець наш острів тумаком назвав, дуже він йому свою шапку нагадує!». «Ну що ж, Тумак, то й Тумак, але краще Томаківка. Бачили, які на галявині серед лісу густого маки буяють?» – відповів старий козак. Молодий аж підскочив: «То оті дивні червоні квіти – то маки?». – «Так, то маківки горять на сонці, як полум'я», – запевнив товариш. 

З тих пір острів так і став називатися. На ньому козаки згодом заснували Січ, яку і назвали Томаківською. В наші часи той славний острів затопили водою, а селище, що було неподалік, так і зберегло назву – Томаківка.

О. Рубльов 

Диво-квітка, схожа на кохану

Колись, дуже давно, закохався вправний козак Максим у чорноброву степовичку Ясенку. Кохала і дівчина парубка, проте заміж виходити не поспішала, а загадувала бажання неймовірні: «Привези мені з походу Диво-квітку, схожу на мене!»

Здобувши перемогу у важкому і нерівному бою, поборовши ворога, повертався Максим із побратимом до рідної хати. Їхав мальовничим степом, що пахнув полином і чебрецем. Коли бачить – квіти, такі гарні та тендітні, як його кохана.

– Що то за квітка така? – запитав Максим у товариша. 

– То – маківка, – відповів побратим. Відчув Максим, що в тім квітуванні – щастя. 

Притуливши квітку до серця, козак повіз її коханій Ясенці. Не дало квітці зів'яти щире парубоче кохання. Скоро й весілля зіграли.

А згодом молоді поселилися на тому щасливому місці, де Максим знайшов квітку, і поселення відтоді стало називатися Томаківкою, а маки стали символом кохання.

Збирачі матеріалу: Л.П.Кунах, провідний бібліограф КЗ «Томаківська ЦБС»; Т.П.Сіромашенко, провідний  методист КЗ «Томаківська ЦБС»