Торгові бренди Нікополя ХІХ – початку ХХ століття

Торгові бренди Нікополя ХІХ – початку ХХ століття

( Про нікопольський пряник, який колись вважався одним 
із конкурентів відомого тульського пряника, і не тільки…)

Багато міст здавна славилося своїми ремеслами. Відвідуючи їх, будь-який спритний купець просто не міг повернутися додому, не придбавши виготовлені місцевими майстрами-умільцями квітчасті ситцеві хусточки, прикрашені місцевим розписом різьблені скриньки або кераміку, будь-які солодощі. Подібні товари служили своєрідними візитними картками міст і нерідко навіть зображувалися на їхніх гербах. У наші дні їх обов’язково назвали б місцевими торговими брендами. 

Казенне містечко Нікополь, де ще наприкінці ХVІІІ століття регулярно проводилися багатолюдні ярмарки, також могло похвалитися цілою низкою місцевих товарів, придбати які приїжджали купці з інших губерній. У другій половині ХІХ – на початку ХХ століття трійку найбільш відомих місцевих товарів становили нікопольські риба, пиво та пряники.

Нікопольська риба

Сьогодні мало хто знає, що в стародавні часи, крім зерна, шкіри, меду, великої рогатої худоби та зброї Велика Скіфія постачала спочатку в Грецію, а потім і в Рим, велику кількість риби, серед якої переважала риба цінних осетрових порід, яку в давні часи навіть називали «скіфською рибою». Десятки кораблів везли до далеких берегів осетрів, пістрюг і білуг, які служили прикрасою столу римських багатіїв. Це від неї, як від недозволеної «варварської розкоші» у тяжку для батьківщини годину закликав відмовитися мешканців Риму відомий античний діяч Катон.

У ХІХ – на початку ХХ століття рибу в Нікополі заготовляли кілька артілей, а придбати її тут (від маринованої до копченої) можна було не тільки на ярмарках, а й у будь-який день. Приїжджі купці також відзначали, що риб'яча ікра була звичайною їжею нікопольців. У радянські роки недалеко за межами Нікополя був відомий місцевий рибозавод, продукцію якого можна було зустріти навіть на вітринах найбільших магазинів Києва та Москви. Для будь-якого відрядженого або відпочивальника кращим нікопольським сувеніром довгі роки служив копчений лящ. Нині навіть важко повірити, що ще пару десятиліть тому долю футбольного матчу або вступного іспиту до престижного столичного вузу могли вирішити лише кілька кілограмів заздалегідь доставленої з «міста Перемоги» риби.

Нікопольське пиво

Не меншою популярністю користувалося й нікопольське пиво, згадки про яке можна зустріти в творах Миколи Гоголя, створених в середині 30-х років ХІХ століття. Побудований у Нікополі у 1888 році братами Штеккель пивзавод довгий час вважався одним з найбільших і найсучасніших підприємств в Катеринославській губернії. Завод випускав пиво в оригінальних гранованих пляшках, мав свої павільйони на нікопольських ярмарках і в парку купця Єрлашова (нині парк імені О.С. Пушкіна), брав участь у міжнародних виставках, які проводилися в Російській імперії, Франції та Німеччині. 

За свідченням нікопольських старожилів, для приготування пива використовувалася вода з розташованих у Дніпровських плавнях джерел, а в літній час матроси моторного катера, який належав купцеві Єрлашову, щодня здійснювали додатковий рейс до міського пляжу на острові Орлова, щоб своєчасно доставити нікопольцям, які там відпочивали, прохолодний пінний напій. 

Після 1917 року колишній завод братів Штеккель став державним підприємством, однак на популярність нікопольського пива ця обставина майже не вплинула. У 1986 році на підприємстві почали випускати ще й цілу серію безалкогольних напоїв («Байкал», «Тархун», «Дзвіночок», «Буратіно», «Абрикосовий» та інші), які постачали до восьми областей південного сходу України. На жаль, нині від нікопольського пива залишилися тільки спогади, а від заводу, який його виготовляв – руїни.

Нікопольський пряник

Про нікопольський пряник, який колись вважався одним із конкурентів відомого тульського пряника, до кінця ХХ століття нікопольці майже забули. Пам’ять про нього зберегли лише нечисленні старожили. Саме вони розповіли про колишню славу цього унікального місцевого торгового бренду. 

У статистичних документах другої половини ХІХ – початку ХХ століть містяться досить скупі відомості про кондитерське виробництво в містечку Нікополь. Так, у статті державного чиновника І. Ващинського, опублікованій у виданні «Екатеринославские губернськие ведомости» № 5 за 29 січня 1866 року згадується про торгівлю пряниками місцевого виробництва на Дмитрівському ярмарку, що проводився в Нікополі 26 жовтня 1865 року, а видання «Полное географическое описание нашей родины» (за редакцією В.П. Семенова- Тянь-Шанського 1910 року) до числа найбільш розвинених в Нікополі виробництв відносить пряниково-цукеркове.

У листах купця ІІ гільдії Никифора Драгунцова, написаних у період з 1885 по 1889 рік і адресованих його другові Федору Леонт’єву з міста Курська, міститься детальніша інформація про нікопольські пряники: «…А еще, помимо всего прочего, о чем в письмах моих к тебе, любезный друг Федор, прежде говорено было, советую, коли в местечке Никополь, по делам, проездом, али еще каким случаем быть доведется, на здешние пряники свое внимание обратить. По качеству своему оные особо хорошо известным тебе тульским не поступятся, а по цене чуть дешевле будут, особливо если покупать по весу, от пуда более, и в лавках на ярмарке у торговцев. На Дмитриевской в нынешнем году ими в восьми лавках торговали, а купил я их два пуда и не пожалел. В годе следующем я их от трех пудов закупать думаю. Делают их тут артели местные: одна старовера Игольникова, что на улице Крымской, и другая, что, как мне сказывали, с 1852 года известна. Последняя пряники и печенья возит и в Екатеринослав, особливо к праздникам, на продажу. Еще же укажу, что пряники в Никополе формою своею примечательны – есть прямоугольные, есть почти круглые, есть в форме зверей да птиц разных. На Дмитриевской были в форме лебедей, зайца, лисицы, филина, орла и прочие. Их разбирают особенно много и скоро… (отправлено земской почтой ноября числа 5, года 1887)». 

Слід зазначити, що Никифор Драгунцов був досвідченим купцем, рід якого дуже піднявся за часів правління Катерини ІІ, яка видала в 1785 році купецтву жалувану грамоту, згідно з якою представники цього стану були розділені на гільдії. До ІІ гільдії належали купці, які володіли капіталом від 5 до 10 тисяч рублів. Вони одержували право оптової та роздрібної торгівлі в усіх губерніях, а купці І гільдії могли також вести оптову торгівлю і за кордоном, мати свої заводи і фабрики. 

Безумовно, Никифор Драгунцов, який відвідував багато ярмарків, чудово розбирався в торговій кон’юнктурі того часу. До Нікополя для закупівлі великої партії пряників він зазвичай приїжджав восени, коли були вже відомі ціни на хліб, і проводився Дмитрівський ярмарок. Регулярні ярмарки були головним регулятором економічного життя того часу, відображаючи загальний тонус господарського розвитку країни. Саме на них формувався баланс між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням головних продуктів. На ярмарку окремі галузі та види діяльності величезного господарського механізму зв’язувалися в єдине ціле, координувались, отримували суспільне визнання або недовіру, визначалися напрямки розвитку принаймні на рік вперед. У зв’язку з цим висловлений в листі намір про збільшення обсягу закупівлі нікопольських пряників в майбутньому році свідчить про визнання чудової якості місцевого продукту. Якщо врахувати, що київські вози, які вважалися в той час кращими в Російській імперії, мали вантажопідйомність до 40 пудів (1 пуд = 16,4 кг), закупівлі нікопольських пряників займали в торговому обігу Никифора Драгунцова досить значне місце.

Нікопольські пряники, які мали оригінальну форму та добрі смакові якості, користувалися популярністю як у нікопольців, так і у жителів інших міст. Їх вважали особливим вишуканим святковим частуванням. Існували навіть місцеві святкові традиції, безпосередньо пов’язані з нікопольськими пряниками. Наприклад, на Різдво ними було прийнято прикрашати різдвяні ялинки. Ось які спогади про це залишила Євдокія Никанорівна Чередняк, учениця Нікопольської міської семикласної жіночої гімназії в 1912–1917 рр. «В начале ХХ века в Никополе очень любили пряники, которые выпускались местной артелью. Эта артель размещалась в каменном здании, недалеко от пересечения улицы Крымской с улицей Думской (ныне улицы Шевченко и Крепака). В 1985–1989 гг., когда значительную часть старого Никополя сначала снесли, а потом застроили новыми пятиэтажными домами, оно было разрушено. Сейчас на месте артели построен дом, относящийся к улице Шевченко. Без Никопольских пряников не обходился ни один праздник, но особенно много их приобретали в качестве подарков на Рождество. И детям, и взрослым больше всего нравились пряники, которые назывались «фигурными» – в виде фигур зайцев, лисиц, лебедей и т.д. Были даже пряники в виде фигур ангелов с крыльями. Пряники часто обворачивали разноцветной фольгой, к ним привязывали веревочки и вешали на елку. Поскольку игрушки для елки до революции обычно изготавливали сами (шили из лоскутков тканей, вырезали из бумаги и т.п.) пряники были не только почти готовым, но и вкусным «материалом» для них. В гимназиях и школах, а также в состоятельных семьях для детей устраивали праздники с пряниками. Старшие дети, а иногда и взрослые, писали свои пожелания на будущий год и вкладывали их под обертку, которой украшались пряники. Считалось, что, если на Рождество кто-либо коснется этого пряника рукой, желание обязательно сбудется и весь год будет удачным».

А потім відбулися більшовицький переворот і Громадянська війна, різдвяну ялинку з пряниками заборонили, назвавши їх «пережитками проклятого царизму». У 1936 році ялинку вирішили повернути, правда, перейменувавши її на новорічну, але, на жаль, вже без пряників. Після згортання НЕПу наприкінці 20-х років ХХ століття історія нікопольських пряників, як і нікопольських ярмарків, перервалася...

На цьому в історії нікопольських пряників можна було б поставити крапку, однак їй судилося отримати щасливе продовження в наші дні. У 2013 році на базі бібліотечно-інформаційного центру «Слово» (філія №1 КЗ «Нікопольська МЦБС») проводилися заняття з народними майстрами нашого міста для ознайомлення їх із місцевими традиційними ремеслами, з метою використання отриманих знань при створенні самобутньої сувенірної продукції, призначеної для туристів.

Ці заняття відвідувала директорка популярного в місті дитячого кондитерського кафе «Аленка» Наталія Черняєва, яка з великим зацікавленням поставилася до інформації, що стосувалася розвитку пряникового виробництва в містечку Нікополі в другій половині ХIХ століття. А те, що сталося далі, було схоже на справжнє диво. Дива іноді все ж трапляються, якщо щиро повірити в них! Завдяки чарівним рукам майстрів кафе «Аленка» нікопольський пряник відродився з небуття... Після майже столітнього забуття, коли вже, напевно, жодна людина не сподівалася його побачити. Все сталося, як у чарівній казці! З огляду на те, що нікопольські пряники відрізнялися незвичайною формою, місцеві кондитери стали виготовляти пряники у формі скіфської пекторалі, герба Нікополя, квітів, метеликів, тварин і птахів.

Багато виробів прикрасили елементи самобутнього скіфського рослинно-геометричного орнаменту і звіриного стилю. Як і в давні часи, нікопольські пряники стали своєрідною візитівкою нашого міста і його оригінальними сувенірами, що відображають неповторну історію давньої землі. Нікопольський пряник, як і в минулі часи, добре знають не тільки в Нікополі, а й у Дніпрі, а також в інших містах України. У 2018 році з ним уперше познайомилися мешканці Львова. Історія нікопольського пряника, якому, до речі, в 2022 році виповниться 170 років, продовжується. І хочеться вірити, що в майбутньому буде написана ще не одна яскрава сторінка цієї історії.

Цікаві факти

Перші згадки про існування на території сучасного Нікополя риболовецьких цехів і артілей датуються 1799 роком і містяться в документі під назвою «Описание местечка Никополь в экономических примечаниях к Генеральному размежеванию». 

У 1865 році в Нікополі працювали три рибні заводи, а серед найбільших риболовецьких артілей числилися Новопавлівська та Лапинська, які мали свої розмежовані території для вилову риби в Дніпрі та інших річках. Новопавлівські рибалки «промишляли рибу» від острова Орлова і до самого Мусієвого озера, а територія Лапинських рибалок тягнулася від острова Любові і до самого Сулицького лиману та річки Бистрик. 

Цікаво, що керівника артілі нікопольських рибалок навіть наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття називали ватаманом або отаманом, а не старостою, як було прийнято в інших артільників. Отамана артілі зазвичай обирали строком на один рік, а вибори відбувалися перед святом Різдва Христового. 

Човни нікопольських рибалок у ХІХ столітті були трьох видів: великі (до 12–15 чоловік), які використовували для перевезення снастей і витягування сіток; середні (до 5–6 чоловік); малі (1–2 людини). Останні найчастіше видовбували з одного стовбура і використовували для під’їзду до великих човнів. Усі човни, окрім малих, мали щоглу, чотирикутне вітрило і 3–4 пари весел. Великі та середні човни мали також спеціальне кермо для кермування, яке на Нікопольщині називали деменом. 

Перед початком чергового сезону нікопольські рибалки замовляли молебень на честь Святого Миколая – свого небесного покровителя.

Купці купували у нікопольських рибалок «товарну» рибу, вага якої на початку – у середині ХІХ століття мала складати не менше 1 фунта (близько 0,4 кг). Досвідчені купці найчастіше визначали вагу «на око», заздалегідь відбраковуючи дрібні екземпляри. За свіжу рибу завжди платили значно більше, ніж за солону. Найвище цінувалися сорти червоної риби: осетер, білуга, пістрюга, стерлядь, а також сом. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття великий осетр коштував близько 2 рублів. Ще дорожче цінувалася білуга. В ті часи в Дніпрі ще виловлювали білуг завдовжки до трьох сажнів (1 сажень дорівнює 2,1 м). Стерлядь, чечугу, молодих осетрів і пістрюг продавали на сотні, за ціною від 1 до 3 рублів. Менш цінну рибу закуповували партіями або «головами». Вона коштувала від 2 до 45 копійок. 

Червону рибу при приготуванні в першу чергу патрали, жир, ікру та плавальні міхурі відкладали окремо від туші. Жир червоної риби нарізали шматками, солили і споживали разом із хлібом.

Наприкінці ХІХ століття на Нікопольському базарі ще продавали раків-велетнів, розміром до 9–10 дюймів (1 дюйм дорівнює 24,5 мм). Таких величезних раків, цілком порівняних за своїми розмірами з морськими омарами, найчастіше виловлювали в Старому Дніпрі, річці Бистрик і лиманах. У їжу їх, як правило, не вживали, використовуючи з метою реклами, – для залучення покупців. Ресторани, їдальні та закусочні в старій частині сучасного Нікополя закуповували у великих кількостях лише «товарних» або «столових» раків, розміром 12–15 см. Найдрібніші з «товарних» раків повинні були мати довжину більше витягнутого вказівного пальця правої руки (не менше 9,5 см). Дрібніших раків відносили до «дрібноти», яку належало випустити назад в річку, щоб трішки підросла. На початку ХХ століття тільки приїжджі погоджувалися купити у місцевих дітлахів відро таких раків за ціною від 1 до 2 копійок.

Улітку 1912 року на Нікопольському пивоварному заводі вже існувала футбольна команда, яка проводила тренування в околицях міського громадського пляжу, на острові Орлова. Підприємству також належали дві невеликі вітрильні яхти і декілька веслових човнів, на яких у теплу пору року за плату катали відпочивальників по Дніпру, або здавали їх в оренду. В ті роки катання по Дніпру і водні види спорту були дуже популярними як серед нікопольців, так і серед гостей міста.

За тривалу історію свого існування (з 1888 року і до початку ХХІ століття) Нікопольський пивоварний завод припиняв роботу всього кілька разів. Уперше це сталося влітку 1919 року, унаслідок наближення до міста лінії фронту Громадянської війни. Війська Добровольчої армії генерала Антона Денікіна, які заволоділи Нікополем, повернули підприємство колишнім власникам, яким вдалося не лише відновити виробництво пива, але й організувати його постачання в довколишні міста. При махновцях (у вересні-грудні 1919 року) завод знову декілька місяців не працював, а в січні 1920 року, після вступу в місто військ Південного фронту Червоної армії, його повторно націоналізували і незабаром повернули до складу діючих підприємств. Наступного разу пивоварний завод в числі багатьох підприємств Нікополя припиняв роботу 17 серпня 1941 року після зайняття міста гітлерівськими військами. Німці, які вважалися великими любителями пива, відновили його роботу всього за декілька тижнів, скориставшись порадами своїх солдатів і офіцерів, які до війни мали стосунок до пивоварного виробництва.

У ХІХ – на початку ХХ століття в Нікополі існували місцеві традиції, пов’язані зі святкуванням Хрещення Господнього. Уранці чоловіки навпроти пристані (в районі сучасного пам’ятника «Гармата») вирубували на замерзлому Дніпрі величезний крижаний хрест. Миряни і священики несли його, славлячи піснями Христа, вгору по вулиці Херсонській та встановлювали біля Свято-Покровської церкви, де він стояв до самого початку весни. Цього дня, як і на Різдво, було прийнято купувати та дарувати рідним і близьким нікопольські фігурні пряники з побажанням щастя, достатку та сімейного добробуту. У деяких селах Нікопольської волості (Лапинка, Новопавлівка, Сулицьке, Довгалівка) на Хрещення влаштовували веселі кулачні бої на кризі, в яких брали участь найміцніші юнаки та чоловіки. Билися зазвичай не жорстоко, до першої крові, після чого мирились, купалися в ополонках і мирно розходились по хатах.

У ХІХ – на початку ХХ століття в Нікополі серед розвинених місцевих ремесел значилися лозоплетіння, художнє кування і гончарство. Лозоплетіння зазвичай було родинним ремеслом, яким займалися як жінки, так і чоловіки. Лозу для виготовлення кошиків заготовлювали в довколишніх Дніпровських плавнях. У селах Нікопольської волості (Лапинка, Довгалівка) зазвичай виготовляли великі коші з двома ручками з боків, які призначалися для великої кількості риби або плодів, а також середні та малі кошики для походу на базар і ярмарок. Ще в 30–40-х роках ХХ століття в Нікополі з лози виготовляли меблі, які, за відгуками сучасників, вирізнялися легкістю, міцністю та надійністю. 

Артіль із виготовлення кованих грат, огорож і балконів на початку ХХ століття розміщувалася у кінці вулиці Поштової (за радянських часів – Комсомольської, нині – вул. Поштова). Вироби місцевих ковалів прикрашали купецькі особняки, готелі, магазини, приватні та державні установи у старій частині сучасного Нікополя. Виготовленням горщиків і глиняних виробів на початку ХХ століття займалася невелика артіль на Новопавлівці. З 20-х років ХХ століття виготовлення керамічних виробів було налагоджене на підприємстві «Цеглобуд».

Цікаво, що чумаки, які мешкали в селах Нікопольської волості, подібно до сучасних водіїв-далекобійників, називали свої транспортні засоби хурами. Їх також іноді називали просто возами, але, як відзначав дослідник народних промислів Рябков у праці «Поездка на Запорожье – г. Никополь. 1910 года», слово «мажа», широко поширене в інших місцях, було їм невідоме. За зібраними ним відомостями, найбільші з возів, що виготовляли в Нікопольській волості (на Новопавлівці), вміщували до 120 пудів (1920 кг), а найменші – 60 пудів (960 кг). 

Найкращими вважалися вози на високих колесах, з широкими ободами, з «мережами на ярмах, полудрабках, люшнях», легкі на ходу, з добре зробленими і вірно вставленими осями. Більшість возів чумаки робили самі, проте також були відомі майстри («Романченко з балки та інші»), які виготовляли вози з матеріалів замовника за 4–5 рублів. Виготовлення воза зазвичай розпочинали з молитви й отримання благословення місцевого священика на роботу. 

Різні частини воза виготовляли з різних порід деревини: нижню та бічні дошки – з сосни, обода, спиці для коліс, полудрабки і щаблі – з ясеня, крижовниці – з бересту, насадки для коліс – з липи. Відмінною рисою нікопольських возів було їх прикрашання рослинним орнаментом. До речі, як відзначали мандрівники, які відвідували наші краї, на Новопавлівці квітковими візерунками було прийнято розписувати не лише чумацькі вози, але й млини – як з внутрішнього, так із зовнішнього боків. 

Як свідчать статистичні документи ХІХ – початку ХХ століття, серед залучених до чумацького промислу людей в Нікопольській волості переважали міщани, вільні заможні селяни, відставні солдати та нащадки запорозьких козаків. Найвищий розквіт чумацтва настав після завершення російсько-турецької війни 1768–1774 років. Він був пов’язаний із інтенсивним будівництвом міст і чорноморських портів, розвитком землеробства, освоєнням нових земель і зростанням торгового обігу. З другої половини ХІХ століття у зв’язку з розвитком альтернативних засобів постачання товарів і початком будівництва залізниць, чумацький промисел в Нікопольській волості поступово ставав все менш вигідним і неухильно скорочувався. Проте, як відзначало багато дослідників, навіть у перші роки ХХ століття на Нікопольщині чимала кількість людей все ще продовжувала займатися чумацьким промислом.

Фото: із архіву Нікопольського краєзнавчого музею, архіву Ольги Куликової, Олени Рудоманової, Наталі Черняєвої

http://360-nikopol.net/никопольский-пивзавод/ 
http://www.bizslovo.org/content/index.php/ru/istoriya-nikopolya/139-zagalni-vidomosti/1396-pryanik.html