Традиції та сучасність петриківського розпису

«Петриківка» існує, щоб радувати око й милувати душу. 

Галина Назаренко

Декоративний розпис – це один із видів декоративно-ужиткового мистецтва. В Україні існують різноманітні стилі декоративного розпису: косівський, опішнянський, миколаївський та інші, кожен із яких має свої особливості та техніку виконання. Найкраще розвинувся в Україні петриківський розпис – декоративно-орнаментальне малярство, яке сформувалося на Дніпропетровщині в с. Петриківка, що було засноване 1772 р. Петром Калнишевським.

Виникнення та розвиток петриківського розпису

Все почалося з розпису стін, прикрашення свого житла.

«Традиція селянського хатнього малювання виникла на Слобожанщині, Катеринославщині, Поділлі не пізніше 1860-х років».

Тетяна Гарькава

Розписували побілені глиняні стіни, призьбу, двері та вікна, інтер’єр хати, де головне місце займала піч. Здебільшого такою роботою займалися дівчата та жінки, рідше – чоловіки. Розпис виконували, використовуючи природні матеріали: крейду, сажу, кольорові глини, яєчний жовток, фарби добували з рослин і навіть комах. Мистецтвознавчиня Надія Глухенька (1909–2002) у своєму нарисі «Петриківські декоративні розписи» вказує, що «зелену фарбу петриківчани видобували з пирію та з листя пасльону, синю – з квітів проліска, жовту – з пелюстків соняшника та лушпиння цибулі, жовтогарячу – з кори молодих яблуневих пагінців, фіолетову різних відтінків – з ягід бузини та шовковиці, червону – з соку вишні». Згодом найбільш відомі майстрині почали створювати паперові малюнки з квітковими орнаментами, «мальовки», які вони продавали на великих ярмарках, які проводились у селі. Таким чином, все більше людей зацікавлювалися цим мистецтвом, воно набирало поширення.

Формування колекції петриківського розпису та науково-дослідна робота з вивчення народного промислу започаткована академіком Дмитром Івановичем Яворницьким (1855–1940) на початку ХХ ст. За його порадою Євгенія Евенбах (1889–1981), учениця М. Реріха, здійснила експедиції по селах, досліджуючи народне мистецтво, збирала та копіювала декоративні орнаменти. У 1913 році в Петербурзі відбулася виставка, в основу якої лягла зібрана колекція робіт народних майстринь. Евенбах виконала аквареллю на кальці велику кількість фрагментів розпису, зібрала багато мальовок, які зараз зберігаються у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Дмитра Яворницького та Російського етнографічного музею у Санкт-Петербурзі.

Уже у 1920-ті рр. у Петриківці сформувалося покоління видатних майстринь, таких як Тетяна Пата (1884–1976), Ярина Пилипенко (1893–1979), Надія Білокінь (1894–1981), що заклали основи петриківського розпису. У кожної з них індивідуальний творчий стиль, своє бачення стилізації навколишньої природи. Важливою подією була республіканська виставка народної творчості, що відкрилася в Києві у 1936 році. Після неї Ірина Пилипенко (1893–1979) та Ганна Ісаєва (1912–1983) отримали дипломи I ступеня, а Тетяна Пата й Надія Білокінь повернулися додому, здобувши звання майстрів народного мистецтва України. У тому ж році завдяки старанням місцевого вчителя Олександра Стативи у Петриківці відкрилася школа декоративного малювання. Головним викладачем на довгі роки стала Тетяна Пата. 

У 1958 році за ініціативи Федора Панка (1924–2007) було створено спочатку цех, а через три роки фабрику художніх виробів «Дружба», що проіснувала до початку 2000-х років. На початку 1970-х років цех підлакового розпису при фабриці очолив визначний майстер Василь Соколенко. У 1950–1960 роках із розписом знайомляться за кордоном, відбуваються різноманітні виставки, у 1970-х з’являється покоління нових майстрів, таких як Володимир Глущенко, Андрій та Марія Пікуші, Ганна Самарська та інші, що поступово змінюють та вдосконалюють орнаменти «петриківки». У 80-х роках настає час безмежної творчої фантазії, виділяються роботи Валентини Панко, Наталки Рибак, Валентини Карпець, Тетяни Лапшин, Ірини Назаренко та інших. 

У 1991 році за ініціативою Андрія Пікуша було створено підприємство, що стало називатися Центр народного мистецтва «Петриківка». Вже 30 років там зберігаються старі традиції розпису, що є основою для нових відкриттів у створенні квіткових композицій і орнаментів, адже кожен майстер має унікальний стиль, шукає власний шлях, спираючись на здобутки попередніх майстрів.

За всі роки були сформовані цілі творчі династії, де народним мистецтвом займались всі члени сім’ї. Наприклад, Шишацькі, Панки, Соколенки, Пікуші, Тимошенки, сестри Стативи та інші. У збереженні та розвитку петриківського розпису велику роль відіграє спадковість поколінь, передача знань від майстра до учня. Тетяна Анатоліївна Гарькава – заслужена майстриня народної творчості України, є ученицею Федора Панка, який, у свою чергу, навчався у Тетяни Пати, однієї з перших і найвизначніших художниць в історії петриківського розпису. Студенти Тетяни Анатоліївни є четвертим поколінням майстрів. Вони мають можливість навчитись традиційному мистецтву «петриківки», зберегти цей унікальний скарб і оновити його, застосовуючи нові методи та власне бачення, вкласти свій внесок у розвиток і поширення петриківського розпису, передаючи навички та знання вже п’ятому поколінню учнів.

Петриківський розпис у списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО

 З 10 по 14 червня 2013 р. у Парижі в штаб-квартирі ЮНЕСКО відбулася виставка-презентація «Петриківський розпис – колір традиції». На цій виставці було представлено 55 робіт із колекції Дніпропетровського художнього музею, 38 декоративних панно та 17 розписаних дерев’яних виробів. Гості виставки мали можливість не тільки переглянути найкращі твори визнаних майстрів, а й прослухати леції на екскурсіях і долучитися до створення власних малюнків на майстер-класах із розпису, організованих Тетяною Гарькавою. 

З 2 по 7 грудня 2013 року в м. Баку (Азербайджан) проводилася восьма сесія комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. На ній учасники розглянули заявки на поповнення списку організації новими звичаями та формами творчості. У заході взяли участь близько 780 представників із 116 країн світу. Українську делегацію представляла громада з Петриківки – носіїв цієї культурної спадщини, яку очолив голова Дніпропетровської обласної ради Євген Удод. Традиційно петриківці репрезентували експозицію творів і провели майстер-класи з розпису. 5 грудня 2013 р. петриківський розпис було внесено до Репрезентативного списку нематеріальної спадщини людства ЮНЕСКО. Тобто народне мистецтво вийшло за межі настінного розпису, здобувши всесвітнє визнання, піднялося на міжнародний рівень. Це стало можливим завдяки праці відомих і невідомих майстрів, керівництву художнього музею та директорці Тетяні  Шапаренко, що надали експонати для виставок і заповнювали досьє учасника. Значних зусиль доклала Тетяна Гарькава, яка провела велику кількість майстер-класів, популяризуючи «петриківку», здійснила прорив у педагогічній майстерності, створивши потужну школу петриківського розпису, заснувавши у 2012 році нову спеціальність «Декоративно-ужиткове мистецтво» в Дніпропетровському театрально-художньому коледжі.

Таким чином, петриківський розпис має глибокі історичні корені. Зародившись у вигляді простого селянського стінопису у ХІХ столітті, він пройшов з того часу великий шлях, здобувши міжнародне визнання, 5 грудня 2013 року увійшовши у Репрезентативний список нематеріальної культурної спадщини людства ЮНЕСКО.

Існують цілі покоління та династії видатних майстрів петриківського розпису, найбільш відомими є Т. Пата, Я. Пилипенко, Н. Білокінь, В. Соколенко, Ф. Панко, А. Пікуш, Т. Гарькава. Андрій Пікуш та Наталія Рибак – талановиті майстри з різними творчими спрямуваннями, на їхньому прикладі можна простежити зв'язок вчителя й учня, спадковість традицій і новизну власного мистецького шляху. 

Петриківська стежина Андрія Пікуша

Пікуш Андрій Андрійович – заслужений майстер народної творчості України (1981 р.), член Національної спілки художників України (з 1977 р.), лауреат премії імені Катерини Білокур (2009 р.), народний художник України (2013).

Народився 29 жовтня 1950 року у селі Петриківка Дніпропетровської області. У 1961–1965 рр. навчався в дитячій художній школі; 1965–1969 рр. – навчання у Дніпропетровському державному художньому училищі ім. Вучетича за спеціальністю «Малярство та педагогіка» (дипломна робота «Прощання», керівник – К.С. Беркута). З 1969 по 1971 рр. служив в армії, після цього працював на фабриці «Петриківський розпис» по 1974 рік.

З 1972–1981 рр. – педагогічна праця у Петриківській середній школі за сумісництвом, 1981–1985 рр. – робота у Петриківській філії дитячої художньої школи.

Починаючи з 1974 по 1991 рр. працював в експериментальному цеху Дніпропетровського художньо-виробничого комбінату Художнього фонду Спілки художників України. А в 1991 р. Андрій Пікуш організував творче об'єднання «Петриківка», в якому народні майстри стали співвласниками підприємства. Від 2017 року очолює Дніпропетровську обласну організацію Спілки художників України. Художник організовував і брав участь у багатьох українських та міжнародних виставках, поширюючи мистецтво петриківського розпису. 

У 1983 р. – участь у Всесвітній виставці ЕКСПО-83 «Людина та світ» (м. Монреаль, Канада); 1985 р. – перша персональна виставка у Дніпропетровському художньому музеї. У 1986 р. представляв виставку петриківського розпису у Польщі, у 1993 р.– у Канаді (м. Вінніпег, м. Саскатун), 2000 р. – у США (м. Чикаго, м. Філадельфія). У 2003 р. відбулася ретроспективна виставка «Немеркнучий світ петриківських розписів» у Музеї Народного декоративного мистецтва у Києві, а в 2015 р. – виставка робіт «Моя петриківська стежина» у Запорізькому обласному художньому музеї.

Роботи Андрія Пікуша вражають емоційністю, тонким відчуттям прекрасного, багатством кольорів і особливістю творчого почерку, який не сплутаєш з іншими. 

«Квітка – це не просто стилізація. Це величезний символ, символ краси, вершина прекрасного в природі. І це так є в усіх народів. І квітка, а не людина, є головною постаттю петриківського розпису. У цьому глибинна філософія нашої культури: людина є часткою природи, як і пташка, як і квітка. Ті, хто навчаться читати ті письмена, які закладені в петриківському розписі, зможуть вилікуватись від усіх комплексів і недугів сучасного суєтного світу».

Андрій Пікуш для «Радіо Свобода».

З матеріалів заслужений майстер народної творчості Андрій Пікуш дуже любить працювати з деревом, причому кожен виріб він виконує від початку і до кінця сам. Майстер опанував токарну справу, прийоми ручної обробки. За словами мистецтвознавиці Л. Бондар, художник «віддає перевагу м’яким породам дерева – вербі, липі, березі, осиці, вишні, зберігає їхню живу природну теплоту». Йому подобається створювати вироби для практичного вжитку, він відроджує до життя багато селянського забутого посуду – баклаги, медівниці, барильця, салатовки, коряки, бочівки тощо. Працює також над сучаснішими формами – цукерницями, вазами, великими настінними тарелями, відродив дитячі дерев’яні іграшки (сопілочки, свищики, скриньки на коліщатах). Художник не боїться експериментувати, у 1985 році він відкриває невідомі раніше техніки та матеріали, такі як розпис по шовковій тканині (батик), кольорове гутне скло, кераміка.

Андрій Пікуш є надзвичайно працелюбною, енергійною, поетичною особистістю з широким світоглядом і любов’ю до природи та краси. Дитинство у мальовничому селі, де жили і творили стільки талановитих майстрів, було важливим фактором формування митця. Це підтверджують слова самого художника.

«Завжди буду вдячний долі за те, що народився я і виріс у чарівному куточку Придніпров’я, селі Петриківці. Щасливе, вільне, як степовий вітер, дитинство моє, пропечене сонцем, умите дощами у плавнях Чарикомишів, назавжди залишиться у пам’яті. Кришталево-чисті струмені Чаплинки, безкраї хлібні ниви, вишневі квітучі сади, вечірні співи моєї родини – все це незабутнє, осяяне відкриттям світу, рідного краю, на все життя вклало у серце потребу звернутися до пензля».

Андрій Андрійович Пікуш виховав ряд талановитих майстрів, серед яких Заслужені майстри народної творчості України Н.М. Рибак, М.І. Пікуш, В.І. Карпець, В.І. Міленко, а також члени Національної Спілки Художників України Л.Ф. Скляр, М.І. Пата та інші.

Твори майстра входять до колекцій музеїв України та світу. Основні роботи: «Веселка» (1972), набір для галушок (1976), панно «Святкове» (1975), «Помідори та перець» (1976), «Яблунька» (1977), таріль «Цибульки» (1980), «Соняшники» (1983), баклага «Півонії» (1984), штоф червоний (1984), «Навіки в парі» (2004), «Півень» (2007), «Гніздечко» (2016), «Колядники» (2016), таріль «Пави» (2017) та багато інших.

Народні картинки Наталії Рибак

Наталія Михайлівна Рибак – членкиня Національної Спілки Художників України (1989), заслужена майстриня народної творчості України (1999), нагороджена орденом княгині Ольги III ступеня за визначні заслуги у сфері культури, учениця Андрія Пікуша, відомого майстра петриківського розпису.

Народилася 10.08.1958 р., у с. Балівка Дніпропетровської області. Любов до петриківського розпису загорілась у неї ще в школі, де молодий учитель помітив її і допоміг розвинутися таланту. Після закінчення Наталія три роки навчалася в Петриківському спеціальному професійно-технічному училищі, з того часу вона постійно працює, виробляє свій власний стиль. На питання журналістів газети «Новини Запоріжжя» про те, чому вона навчилась у відомого майстра Андрія Пікуша, художниця відповіла: «Саме він прищепив мені любов до робіт старих майстрів, до наших традицій. Тому, що якщо ви не знаєте традиції, то далі йти не можете».

Наталія Рибак, увібравши в себе мудрість досвідчених петриківських майстрів, обрала власний шлях у цій сфері, вона віддає перевагу малюванню картинок з життя народу, про це вона говорила в інтерв’ю Марії Слободяник: «Що таке петриківський розпис? У сучасному понятті – птахи і квіти. Але насправді це риби, птиці, коні, народна картинка. Так колись малювали люди – те, що бачили. За це я люблю народну картинку, в якій зображені сюжети з життя: побачення, сватання, весілля та інші важливі події».

А коли її запитали: «За що ви любите петриківський розпис?», Наталія Михайлівна відповіла: «Тому що він оптимістичний, гармонійний, демократичний. Можна малювати, що і як завгодно. Головне, щоб це було гармонійно і подобалося людям. Це дуже цікавий вид мистецтва. Це те, що може об'єднувати народи і світ».

Художниця бере активну участь у різноманітних міських, обласних, всеукраїнських і закордонних виставках. Зокрема в Канаді та Японії (м. Нагоя), де проводилася всесвітня виставка EXPO-2005.

Своїм найбільшим багатством Наталя вважає сім'ю: чоловіка Михайла, який теж навчався у відомих майстрів Василя Соколенка, Григорія Лавриненка, а зараз займається різьбою по дереву; та творчих дітей, які теж обрали для себе шлях мистецтва, пішовши на навчання до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу. Наталія працює в дуеті з чоловіком, він виготовляє їй форми для розпису, допомагає в усьому. Їхні роботи розійшлися по приватних колекціях і музеях України, Англії, Японії, Китаю, США.

Окрасою села Петриківки є хата, яку за власним проєктом збудував Михайло, а жінка розписала двері малюнками, наділеними філософським змістом: привітна дівчина зустрічає гостей, а навколо неї три рівні світу – водний, земний і небесний.

Цікавим фактом є те, що під час виставки у київському палаці «Україна» у 2002 році Наталія подарувала розписного свистунця Президенту України Леоніду Кучмі.

Майстриня дуже любить свою справу, що є надзвичайно важливим, як вона каже, «робота моя – це ліки для душі».

Основні твори: Сині квіти» (1978), «Квіти і виноград» (1983), «Квіти шипшини» (1985), «Птахи і квіти» (1988), «Господар двору. Індик» (1988), «Сичі в гаю перекликались» (2007), «Співають ідучи дівчата» (2008), «Ой, піду я до млина» (2014).

Особливості, техніка, прийоми виконання петриківського розпису

Петриківський декоративний розпис – один із видів українського декоративно-прикладного мистецтва. Характерними рисами є унікальна техніка та прийоми виконання, гармонійне поєднання кольорів, стилізоване зображення української флори та фауни крізь призму творчої уяви. Особливістю петриківського розпису також є те, що його можна виконувати на площинах і об’ємних формах, на різних матеріалах, таких як картон, метал, дерево, тканина, кераміка, скло та інших. 

Характерним є те, що, хоча традиції залишаються незмінними, петриківський розпис постійно змінюється, трансформується, набуваючи нових рис. Зараз художники застосовують сучасні технології, малюють гуашшю, акрилом, аквареллю, а не саморобними фарбами з природних матеріалів, як раніше. Якщо в давнину до фарб додавали яєчний жовток, то зараз – клей ПВА, завдяки якому при висиханні поверхня, покрита гуашшю, стає матовою. Та деякі інструменти залишилися такими ж: «кошачки» – пензлики з котячої шерсті, які дозволяють творити витончені деталі й елементи петриківки; рогозинки та власні пальці, за допомогою яких можна намалювати ягоди та деякі квіти.

Для того, щоб оволодіти технікою петриківського розпису, потрібно навчитися виконувати чотири основні типи мазків: «перехідний», «гребінчик», «горішок», «зернятко». Важливим є «перехідний» мазок, що виконується двома фарбами: пензлем набирають одну, на кінчик – іншу фарбу, яка підходить колористично (наприклад, жовтий і червоний). В результаті на папері отримуємо плавний перехід кольорів. Також необхідно опанувати прийоми нанесення фарб різними інструментами, такими як білячий пензлик та його загострений кінець, «кошачка», піпетка, сірники з ватою та інше.

Для петриківського розпису характерні стрічкові й облямовуючі орнаменти. Композиційні співвідношення повинні бути гармонійними, головні елементи виділяються розміром і кольором, розміщуються зазвичай в центрі; другорядні елементи повинні доповнювати їх та пластично поєднуватися в єдиний ансамбль.

Елементи петриківського розпису – це стилізовані декоративні зображення об’єктів рослинного та тваринного світу, вираження творчої уяви художника.

Кожен майстер по-різному бачить навколишній світ, природу та втілює це у роботах. Тому петриківський розпис надзвичайно багатогранний, він легко поєднує в собі традиції старих майстрів і новизну форм і засобів вираження. Це мистецтво швидко набуває інших цікавих рис, деталей, змінюючись на очах. Важко уявити, яким стане розпис через десятиліття та століття, але від цього він стає ще прекраснішим.

Петриківський розпис має цікаву символіку елементів, у якій відображається фольклор і поетичне бачення світу. Наприклад, калина – символ дівочої краси, щастя, долі; квітка – досконалість, краса природи; птах – зародженість життя, родючість, достаток; барвінок – молодість і здоров’я; троянда – кохання; голуб – мир і спокій, і багато інших, що мають своє особливе значення.

Найдавнішим традиційним елементом є «цибулька», прототипом якої стала звичайна цибуля в розрізаному вигляді. До речі, ця квітка зображена на логотипі «Петриківка» 2013 року, який виконала Людмила Горбуля. Багато квітів у петриківському розписі – вигадані, вони є витвором фантазії митця.

Завдячуючи Тетяні Анатоліївні Гарькавій, яка видала перший підручник під назвою «Петриківський декоративний розпис», ми маємо унікальну можливість ознайомитися з авторськими техніками виконання елементів розпису, прочитати багато цінної інформації про особливості орнаментів, правила побудови композиції, колористичні вирішення, історію «петриківки» та багато іншого.

Петриківський розпис – це складний світ стилізованих природних елементів, які змінюються, доповнюються деталями, гармонійно сплітаються в орнаменти та складні композиції, що виконуються у спеціальній техніці на різних матеріалах за допомогою прийомів та інструментів.

Мистецтво «петриківки» має свої правила, традиції, та водночас воно глибоко індивідуальне, вільне, для фантазії художника немає обмежень, саме тому твори петриківських майстрів зачаровують своєю красою.

Титульне фото: «Степове літо». 1977. Худ Марія Кравець
// https://esu.com.ua/search_articles.php?id=1806