Воловик Володимир Іванович
Тренер, який декламує вірші

Тренер і наставник у спорті

Славиться місто Нікополь талановитими художниками, літераторами, художніми колективами, спортсменами. Але часто люди не замислюються: у відомих людей є вчителі, наставники, які створили, доклали зусиль, щоб спалахнула чергова зірка на естрадному, літературному, спортивному небосхилі…

Саме такою людиною став для своїх вихованців Володимир Іванович Воловик. Маститий тренер, заслужений працівник фізкультури і спорту, Почесний громадянин міста Нікополь 13 березня 2019 р. відсвяткував свій 80-річний ювілей.

Біографія

Народився Володимир Іванович у 1939 році, у 1941-му його сім’ю евакуювали на Урал в Свердловську область, Октябрський район. Батька, Івана Олексійовича, не призвали до лав армії через хворобу серця. І у 1944-му, відразу після визволення рідного міста з окупації, він повернувся до Нікополя. До війни він закінчив нікопольський металургійний технікум, енергетичне відділення, тому їхав як технік-енергетик відновлювати електричні мережі в рідному місті. Згодом повернулися й інші члени сім’ї: бабуся, дідусь, мати Ксенія Степанівна з двома синами Володимиром і Віталієм. 

Скрізь була розруха, і сім’ї запропонували повернутись у рідну трикімнатну квартиру з підселенням або в окрему двокімнатну. Батько обрав окреме житло, де Володимир Воловик живе дотепер.

Перші кроки на шляху до тренерства

Володимир ріс спритним і непосидючим хлопчиною, у сім років пішов навчатись до середньої школи №8 і одночасно почав займатися спортивною гімнастикою у тренера Валерія Даниловича Лущіка. Коли подорослішав, покинув гімнастику і спробував себе у боксі. Разом зі свої товаришем Едуардом Большаковим влаштовував у дворі спаринги, а тренував хлопчину Валентин Камишов, який працював на той час у спортивному комплексі «Спартак». В 16 років Володимир Воловик спробував себе у ролі тренера, до речі, серед його учнів був Віктор Самусев, який згодом став заслуженим тренером України, а вже його вихованець – В’ячеслав Йосипович Дубінін – радянський боксер, актор-каскадер, заслужений тренер України, майстер спорту СРСР з боксу увійшов до Олімпійської збірної СРСР і в десятку найсильніших боксерів Радянського Союзу (1971–1972). Разом із Віктором Самусевим Володимир брав  участь у Спартакіаді області. Обидва  зайняли другі місця у своїх вагових категоріях та потрапили у збірну області з боксу. Невдовзі Володимира обрали головою нікопольської міської секції боксу, і він розпочав тренування у шанованого тренера і досвідченого педагога Володимира Дмитровича Бредіхіна. 

Після школи, у 1960 році, Володимир вступив до нікопольського металургійного технікуму, а по закінчені навчання навіть намагався працювати у 2-му цеху Нікопольського Південнотрубного заводу маркувальником труб… 

Та його душа тяжіла до спорту. Тоді він виступав одночасно у боксі та штовханні ядра, був призером області, тому вирішив вступати до Львівського інституту фізичної культури (тепер Львівський державний університет фізичної культури). Перший екзамен Володимир провалив (через вологий львівський клімат захворів і не зміг належним чином штовхнути ядро) і викладач Євген Васильович Сюч виставив оцінку «задовільно». А через кілька днів, коли абітурієнти мали здавати легку атлетику, Володимир зайшов до залу розім’ятись. Коли Сюч побачив, як хдопець на розминці витискає 100 кілограмів, одразу передумав, тим паче, що після повторної спроби Воловик покращив свій результат, штовхнувши ядро на 13,46 м. Сюч став тренером Володимира. До речі, саме Євген Васильович вигадав стиль метання молоту з чотирьох обертів, яким зараз користуються в усьому світі. 

За час навчання у складі збірної Львова Володимир Іванович їздив на змагання «Буревісника» і показував відмінні результати, після чого його поставили кандидатом в студентську збірну України, а закінчив навчання з першим розрядом.

Після закінчення навчання Воловик повернувся до Нікополя, його рік народження не потрапляв під призов до лав армії, але керівництво Прикарпатського військового округу так прагнуло залишити спортсмена, що почало всіляко тиснути на юнака. З цієї причини довелося переїхати до Запоріжжя, стати на облік у військкоматі та розпочати тренування молоді в «Мотор Січі». Там у молодого тренера з’явився здібний учень Анатолій Степанов. Він штовхав диск, але Воловик перевів його на молот, пояснивши, що в цьому – його майбутнє. І дійсно, невдовзі на змаганнях Анатолій став чемпіоном України, тобто першим майстром спорту, вихованим Володимиром Воловиком.

Невдовзі Володимира все ж призвали до армії. Спочатку він служив у спортвзводі Кишинева, згодом – у спортбатальоні Одеського округу. За період служби тричі ставав чемпіоном Молдови зі штовхання ядра та метання молоту, був чемпіоном свого округу у штовханні ядра і здав залік на перший розряд по спортивному округу на всесоюзній Олімпіаді Військових сил у Києві. У 1964 році після демобілізації повернувся додому і працював тренером у нікопольській ДСЮШ №1 від міського відділу навчання.

В одному з інтерв’ю Воловик розповів: «Тренуючи хлопців, я не кинув спорт і продовжив займатись штангою у Олександра Михайловича Комисова. У той час виступав за збірну УкрРади «Спартак» і через 2 роки встановив рекорд міста у важкій вазі, який досі не вдалось подолати. Зробив жим штанги 122,5 кг на матчевій зустрічі серед спортсменів Орджонікідзе (нині Покров), Марганця та Нікополя. Рекорд не побитий не тому, що нема сильних спортсменів, а тому, що жим штанги зняли зі змагань, а рекорд залишився»

Творець чемпіонів

В одному з інтерв’ю Володимир Іванович згадував, що у нього з братом Віталієм впродовж життя відбувалось своєрідне змагання. Віталій Іванович Воловик видатний український філософ, історик і педагог, краєзнавець і письменник, засновник Запорізької наукової школи «Соціальної філософії», заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії наук вищої школи, науковець, за роки своєї викладацької діяльності підготував 11 докторів і 18 кандидатів філософських наук. Володимир Іванович за час тренерства виховав 9 майстрів спорту міжнародного класу, 20 майстрів спорту, 2-х заслужених тренерів України, 9 членів Олімпійської збірної команди СРСР і багато чемпіонів України. Серед них: Юрій Сєдих і Олена Антонова – призери Олімпійських ігор; Валерій Решетніков – Майстер спорту міжнародного класу, Заслужений тренер України; Андрій Фатєєв – Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізичної культури та спорту; Альона Шамотіна – чемпіонка світу серед юніорок в метанні молота…

А якщо докладно… У травні 1967 року, будучи тренером у ДЮСШ №1, Володимир Воловик набрав групу дітей, серед яких був особливий хлопчина – 11-річний Юрій Сєдих. І вже після перших тренувань стало зрозуміло, що він буде олімпійським чемпіоном. І дійсно, Юрій став ним двічі. За роки спільної праці з Володимиром Івановичем він встановив 3 рекорди СРСР у своїй віковій категорії, кілька рекордів України. У 1971 році отримав перемоги у всіх чемпіонатах і першостях України та вийшов на всесоюзний рівень, встановивши 3 рекорди СРСР серед юнацтва, у 1972 році, ще будучи учнем Воловика, потрапив у склад збірної СРСР і зайняв у Будапешті на змаганнях «Дружба» перше місце в метанні молота.

Крім Юрія у відомого тренера було чимало гідних вихованців. Наприклад, Генадій Шалупенко, що входив до збірної СРСР і який зайняв у Річмонді друге місце на матчевій зустрічі з американцями, нині майстер спорту міжнародного класу. Не менш талановитими спорстменами були рекордсмен світових чемпіонатів Вадим Грабовий, Олександр Горбенко, Юрій Воєвудський, Тетяна Чикіна, Андрій Фатєєв, Валерій Решетніков, Юрій Добробабін, Сергій Карпович, Віктор Чередніченко. А ще – чемпіон України серед школярів зі стрибків у довжину Павел Власов, унікальний бігун Сергій Белашов, який долав 110 м з бар’єрами за 15,6 секунд.

Згодом з’явилась Олена Антонова, яка 25 разів ставала чемпіонкою України, брала участь у 4-х Олімпіадах, стала бронзовою призеркою XXIX Олімпійських ігор в Пекіні 2008 року. Олена Антонова метнула диск на 62,59 м. і зайняла другу сходинку п’єдесталу пошани. У 2012 році вона разом із Романом Щуренком у Нікополі зустрічала Олімпійський вогонь. Зараз Олена очолює спортивну школу ДЮСШ №2. Між колишньою вихованкою і Володимиром Івановичем залишились теплі стосунки, спілкуються вони й дотепер. 

Вік – не перепона для справжнього тренера

Незважаючи на вік, а Володимирові Івановичу у березні 2019 виповнилось 80, він не залишає своїх вихованців.

І сьогодні є чим пишатись відомому тренеру. Спалахнула ще одна зірочка на спортивному небосхилі – майстер спорту міжнародного класу Альона Шамотіна, яка у липні 2017 році виборола «золото» на чемпіонаті Європи з легкої атлетики серед молоді. 

У свої 29 років вона має багацько спортивних титулів і, як вважає сама спортсменка, левова частка її досягнень – заслуга її тренера. 

Як розповіла Альона в одному з інтерв’ю: «На одному з уроків фізкультури мене примітив вихованець Воловика, тренер Олександр Пацеля. Порекомендував піти до Володимира Івановича, я знизала плечима, мовляв, пораджусь з батьками. Мама одразу згодилась, а вже наступного дня я вперше переступила поріг легкоатлетичного манежу СК «Електрометалург». У мене найкращий тренер. Буває суворий, та завжди готовий підтримати у всьому»

Сам тренер стверджує, що за силовими даними Альона перевершує усіх легкоатлеток світу, і певен – усі її перемоги ще попереду!

Незважаючи на поважний вік, Володимир Іванович пам'ятає все до дрібниць, поіменно називає усіх своїх учнів, їхні звання та досягнення. А ще… напам’ять читає вірші. Полюбляє Шекспіра, Омара Хаяма, Роберта Бернса та декламує монологи Гамлета і більше ніж 20 сонетів. З особливою гордістю розповідає про свою сім’ю. З дружиною Галиною Іванівною він прожив уже більше 52 років. Також пишається єдиним сином, полковником, який працює в СБУ заступником по зв’язкам із громадскістю.

Він зізнається, що і зараз встає о п’ятій ранку та поспішає на роботу. 

За більш ніж 55 років трудового стажу на рахунку Володимира Воловика 8 Олімпійських ігор, серед його учнів – заслужені тренери України, майстри спорту міжнародного класу, члени Олімпійської збірної СРСР і багато чемпіонів нашої країни. Багато хто з них живе у різних містах, країнах і навіть на інших континентах, але коли відвідують Нікополь, майже кожен знаходить час зустрітися зі своїм наставником, адже Володимир Іванович був і залишається в рівній мірі і чудовим тренером, і вимогливим педагогом, який виковував з хлопчиків справжніх чоловіків, і чудовою людиною. І усі пам’ятають головну настанову тренера: «За будь-яких обставин залишатись Людиною!»