Туристичними стежками. Шульгівка

Козацький дух живе у нашім краї

Місцевий поет Микола Богомаз такими словами освідчився в любові до рідного села:

Шульгівка – наш пісенний рай.
До нас у гості завітай.
Дніпро й Оріль усю красу вбирає
Козацький дух живе у нашім краї.

…Якщо вас занесе до Шульгівки, вам непросто буде ходити з одного кінця села в другий. Якщо в центрі вулиці компактні та схожі на інші села, то чим далі від центру, тим більше відстані між садибами. По суті, це колишні розкидані хутори. Ми, приміром, декілька років тому хотіли почути найстарішу жительку села, народжену 1918 року Анастасію Степанівну Підопригору. Довго розшукували її садибу-острівець серед палючих лук. А коли прийшли до хати, нас зустрів молодий собачка у дворі й …замкнені двері. Правда, дізналися в сільраді, що вулиця Піонерська, йдучи якою, справді почуваєшся піонером, який не мусить боятися випробувань, вже перейменована. Відтепер вона зветься Вишневою.

При недавньому перейменуванні вулиць шульгівські депутати вирішили радянські назви змінити нейтральними, а виразно українських уникли. Відтак вулиця Леніна стала Калиновою, Червоноармійська – Лісною, Комсомольська – Центральною, а Ворошилова – Барвистою. Виходить, іменами українських гетьманів чи письменників «обтяжувати карту» села не стали… Патріотизм же, як ми нині пересвідчилися, сам собою не виникає.

Рядки з історії

Шульгівка – село, центр сільради в Петриківському районі. Засноване в часи Нової Січі. Перша писемна згадка про село – з середини XVIII століття. За народними переказами, назва походить від рибалки козака Шульги, мужнього захисника рідного краю. Від його прізвища нібито пішли назви і села, і озера, де він рибалив. Інші народні перекази пов’язують назву села також з шелюгами.

Ось що можна прочитати про Шульгівку в книжці з геологічним описом Новомосковського повіту, виданій 1902 року: «Шульгівка. Знаходиться посеред піщаних кучугур і рівних солончакових, сухих улоговин. Колодязі з прісною, зрідка солонуватою водою мають незначну глибину. Водоносним горизонтом є сірі піски...».

Тридцять років тому за редакцією Льва Мінца вийшла книжка для дітей «Сто народів, сто мов: Етнографічні нариси про народи Євразії» (1992). Докладно пишеться в ній і про наше село, ось лише крихітна цитата: «Шульгівка виникла в давнину неподалік гирла Орелі, притоку Дніпра. Місця по плавневих орільських берегах були просторі, вільні, ситні».

1776-го в Шульгівці закладено дерев’яну церкву в пам’ять Успіння Пресвятої Богородиці. Зводилася вона коштом парафіян. Першим священиком став 32-річний Іван Семенченко, якого  висвячено у панотці 9 серпня 1776-го в Києві. Про о. Івана відомо, що він – уродженець України, звання козачого, приведений до присяги цариці та спадкоємцеві трону 1762 року, тобто у 18 літ, у баталіях не був, одружений першим шлюбом.

Дворів у велелюдній Шульгівці 1776 року нараховувалося 75 та ще бездвірних хат 30, а населення – 568 душ. Новозбудовану шульгівську церкву освятили в суботу 18 березня 1777 року і тоді ж відкрили для Божих служб і священнодійства.

1859 року, за даними державної ревізії, село вже мало 372 двори і 2826 жителів. У 1885–1888 роках поштоутримувачем у Шульгівці був селянин Мусій Кучер. Його змінив селянин Петро Скляр (у 1888–1891 рр.).

У лікарському звіті земства за 1888 рік йшлося про те, як особливості місцевості впливали на хвороби: «Берег Днепра в селах Каменке, Паньковке, Судьевке и Шульговке на несколько верст в ширину покрыт сыпучим песком с растущею кое-где лозою (лоза – шелюг). Благодаря отсутствию лесов и гор местность 3-го (врачебного) участка представляет совершенно открытую степь, подверженную свободному действию ветров, потому в холодное время года дает большой контингент разных простудных форм болезней; местности, расположенные у плавень, подвержены лихорадкам и горячкам, господствующим здесь в осеннее и весеннее время года…».

Скасування кріпацтва позитивно позначилося на зростанні населення. На 1906-й у Шульгівці вже нараховується 811 дворів і 6404 жителі. Ціле містечко! Наприкінці ХІХ століття село стало центром волості, тут діяли дві школи, пошта, медичний пункт, бібліотека, читальня. У 1888/89 році земство виплатило 30 карбованців удові померлого шульгівського вчителя Михайличенка. Його наступником став педагог Василь Микитович Кузьменко. Походив із селян, закінчив курс Саксаганського училища, а право на звання вчителя дістав після іспиту. Отримував 125 карбованців платні на рік. Законовчителем був вихованець Полтавської духовної семінарії священик Володимир Іванович Катранов, а опікуном («попечителем») земського училища став селянин Максим Ларіонович Підопригора, який сам здобув освіту в Шульгівському сільському училищі.

Шульгівський край – для пасічників рай

Історія донесла нам імена перших бджолярів Шульгівської волості. Отже, селянин Павло Лютий відкрив пасіку 1853 року з однієї колоди (вулики з’являться пізніше). У 1888 році мав вже 61 колоду, в 1889-му – 41. Селянин Семен Волков розпочинав 1874 року з трьох колод. У кращі роки доводив їхню кількість до ста. Іван Кривенко починав 1860 року з однієї колоди і довів їх кількість до 90. Іван Тронь починав 1865 року з чотирьох колод, потім їхня кількість сягала ста. У Петра Семенчі в кращі часи нараховувалося 200 колод. І безперечним лідером був Зиновій Сорока (мабуть, з Сорочиного хутора), який почав одразу з 55 колод і у кращі часи їхня кількість сягала 250. Проте в 1888-му скоротилася до ста, а 1889 року – до дев’яноста. 1889 року в Шульгівській волості було 24 бджолярі та 640 бджолиних родин (більше в повіті було лише в селі Попасному).

До радянської влади у Шульгівці відбувалися щоденні базари і три річні ярмарки. Після голодоморів і воєн у 1968 році населення становило лише 1935 чоловік. До Шульгівської сільради належать нині села Сорочине, Плавещина і Суддівка. Нині населення по сільраді – 1421 людина.

Колишній педагог Людмила Петрівна Кушнір створила рукописну історію села. Серед славних земляків вам назвуть кіноактора Миколу Сектименка, тут і похованого, журналіста-телевізійника і письменника Василя Перетятька.

Шульгівка з’являлася і в заголовках гарячих новин. Багато галасу останніми роками наробила звірина ферма, яку збудували край села і у появі якої були не лише прибічники, але й ревні противники. На збудованій звірофермі у кращі часи кількість молодняка норки сягала 70 тисяч.

Ферма дала роботу багатьом, і робітників возять автобусом навіть із Кам’янського…

Канал «Дніпро – Донбас» до Донбасу давно не тече?

На території Шульгівської сільради свого часу розташували головну дільницю управління каналу «Дніпро–Донбас». Про це дізналися від оглядача головної дільниці Любові Шевченко, котра стала працювати тут з 1980-го.

– Утримуємо канал в належному порядку, – розповіла Любов Олексіївна. – Косимо бур’яни, доглядаємо відкоси, заміряємо рівні води. В управлінні каналу донедавна працювало 600 чоловік (керівництво – в Кам’янському), на нашій дільниці – більше ста чоловік. Автобусом возили на головну дільницю на відстань десять кілометрів. У нас працюють гарні люди, мені колектив подобається, я вже звикла до нього, керівництво йде назустріч людям – якщо якесь горе, допомагають транспортом. Зарплати не дуже високі, але стабільні і вчасно виплачуються.  Раніше ми наповнювали водою Сіверський Донець на Донбасі, від часу війни на Донбасі – Червонопавлівське водосховище на Харківщині.

На полі духовному

Унаслідок адміністративної реформи сільради в Шульгівці не стало, а лише – старостат. Відтак вивільнилися приміщення. В одній з просторих кімнат улітку 2021 року відкрився музей. Взимку в ньому тепло і затишно. Ініціаторка і координаторка його Тетяна Швець, дружина місцевого священика і педагогиня. Разом із отцем Борисом й іншими однодумцями вони показували нам експонати сільського музею. Є тут і справжні раритети – старі вишивані рушники і жіночі сорочки, грамофон, музичні інструменти та меблі з лози, глиняний посуд, дитяча колиска, рахівниця,  тутешні брилі… А поряд – сучасний герб Шульгівки, насичений символікою.

Отець Борис Швець і його дружина Тетяна приїхали до села 2000 року. Тетяна стала дириґентом місцевого храму. Подружжя заходилося будувати нову церкву.

Тетяна успішно відновлює в сільській глибинці забуте мистецтво шульгівської кераміки, веде заняття з дітьми 8–12 років. А в клубі сусіднього села Сорочине ще й керує декількома художніми колективами. 2012 року Тетяна Швець відкрила при Свято-Успенському храмі доброчинну художню школу з викладанням гончарства та петриківського розпису (керівниця Наталія Чернова). За кілька років доброчинна художня школа переформувалася в Майстерню традиційних ремесел «Шележечки» при Свято-Успенському храмі. 2015 року енергійна жінка створила фольклорно-етнографічний гурт «Надвечір’я», який брав участь у роботі ІІ обласної освітньо-культурної конференції «Збережемо спадщину разом» (м. Кам’янське, жовтень 2019) та ІІІ обласної освітньо-культурної конференції (м. Кам’янське, грудень 2020, в онлайн-форматі).

Під патронатом Анжели Миколаївни Галиної та її гурту «Співаночки» шульгівські козацькі пісні долучені до двох збірок «Козацькі пісні Дніпропетровщини».

Завдяки плідній співпраці з креативною директоркою благодійного фонду «Школа здоров’я і радості» Анною Гронською з Дніпра фольклорно-етнографічний гурт «Надвечір’я» 2021 року увійшов до трійки Нематеріальної культурної спадщини Дніпропетровщини зі своїми «Побутовими піснями січових зимівників у Шульгівці».

З 2018-го Тетяна Швець очолює ансамбль «Шульгівчанка», створений Антоніною Сектименко (2016 р), який торік отримав звання «Народний ансамбль української народної пісні».

Побажаймо ж матінці Тетяні незламності на духовному полі й у наш час великих випробувань!

У нащадка першопоселенців

Нещодавно померла моя добра знайома Оксана Тимофіївна Білецька – ветеран педагогічної праці. Її чоловік доцент Фелікс Мар’янович Білецький, заступник декана філологічного факультету університету, був моїм вузівським викладачем. А їхній син Володя – мій однокурсник.

На літо Оксана Тимофіївна зазвичай перебиралася з міста до села. Бо всім серцем любила рідну Шульгівку, належала до роду Житників, першопоселенців села. З першою чи другою валкою предок Житник прибув сюди з сусідньої Полтавщини. Покійний літописець села Стасенко згадував розповіді свого діда чи прадіда про те, що селяни Житник, Вилко, Рудь, Швачка та інші були перші. Їхні нащадки й досі живуть у селі.

Оксану Тимофіївну хвилювала доля місцевої церкви. Вона розповідала: «З ініціативи уродженки села Зінаїди Василівни Бублій-Троцької встановлено великий камінь з пам’ятною дошкою, про те, що наприкінці 1776 року в селі закладена перша церква в ім’я Пресвятої Богородиці».

– Я народилася в Шульгівці 1932 року, – розповдаіла про себе  Оксана Білецька.– Після школи вступила до Дніпропетровського університету, де й навчалася в 1952–1957 роках. У 1956-му одружилася з Феліксом Білецьким – майбутнім відомим українським ученим-філологом. Нині його ім’я носить іменна аудиторія в ДНУ імені Олеся Гончара. Хоч була одружена, за призначенням два роки пропрацювала в школі в Бабайківці, поки не повернулася до обласного центру. Працювала у вечірній школі, в інтернаті. Мала 38 років педагогічного стажу. І ніколи не поривала зв’язків з Шульгівкою.

– Батько Тимофій Максимович – учасник Другої світової війни, жив з осколком у спині.

– Як згадано, Житники переїхали до Шульгівки в числі перших з Полтавщини.  Одні кажуть, що першопоселенців було 8 родин, інші – 15. Їм цей край сподобався – шелюги, піски, мальовничі озера. Відтоді лишилося лише одне озеречко, з якого Зінаїда Бублій хоче зробити зону відпочинку для села. Вона ж займалася виготовленням герба Шульгівки. Замовила ескіз із трьох кольорів, які символізують Оріль, ліси і косулю.

– До війни ми мали такі ж мальовничі плавні як у Паньківці, залитій в 1960-х водами Кам’янського водосховища. А, може, ще й кращі як у Паньківці. Така краса була! Такі гайки росли – дубові, березові, а ще озеречка, лоза… Хтось садив усе це з розумом. Були галявини, як у Карпатах. У низовинах трава сягала людині по пояс. Там ріс луговий часник, і чого тільки ми не збирали у голодному 1947-му! Але все це затопилося в 1962 році.

– Ялини, які нині є окрасою села, садили після війни, – згадувала Оксана Білецька. – Добре пам’ятаю, бо навчалася тоді в школі. Ми були в шостому-сьомому класі. Нам видавали спеціальні лопати, садиш у землю росточок сантиметрів на 15. Так ми, діти 13–16 років, садили ці ліси. Тож, вважай, і моя частка є в цих масивах. Кілька років займалися цим. А сосна ж непогано росте на пісках. Отже, гарні хвойні ліси – рукотворні.

– А ще пригадую: на цих піщаних кучугурах висаджували баштани! Ота-кен-ні кавуни росли без селітри. Мої тато з мамою посадили на нічийній землі на кучугурах кавуни. Потім їх перевозили на Дніпрі на дуби – спеціальні човни – і везли на правий берег на продаж до Кам’янського. Їхали три дні по Дніпру – я сама їздила! Яскраве враження – зірки над тобою, високе вечірнє небо… Цього не забути.

P.S. Поряд із Шульгівкою неодмінно відвідайте Плавещину і Сорочине. Не пожалкуєте. Чудові орільські краєвиди змусять вас по-іншому оцінити наш край і його красу.

Фото Дмитра Кравченка