Солонянський район. Ч. 3. XX – початок XXI століття

Хоча бойові дії Першої світової війни у 1914–1917 рр. точилися на далеких західних рубежах, з’явилися перші загиблі з числа мобілізованих. Війна прискорила суспільно-політичну кризу, яка вибухнула у 1917 р. із поваленням царизму. У березні 1917 р. у Києві сформована Українська Центральна Рада (УЦР). До її складу потрапили й представники від Солонянщини: В.О. Строменко та К.О. Корж. 

Корж Кузьма Олексійович (1887–1919) народився в с. Сурсько-Михайлівка. З 1905 р. брав активну участь у національно-визвольному русі, з 1909 р. – член катеринославської «Просвіти». У квітні 1917 р. на Всеукраїнському національному конгресі обраний членом УЦР. У жовтні 1917 р. брав участь у Катеринославському губернському з’їзді селянських депутатів. Розстріляний у Києві чекістами. 

Селяни очікували від нової влади змін і у власному житті, але УЦР не спромоглася провести очікувану аграрну реформу. Тож селяни самі почали ділити землю. Зокрема, в Олександрополі на початку 1918 р. селяни розділили поміж себе землі економії німецьких поселенців. Однак така свобода тривала недовго. У квітні 1918 р. згідно з умовами Брестської угоди на прохання УЦР в Україну зайшли австро-німецькі війська. Разом із ними повернулися й колишні землевласники. У Тритузному поміщики Фріццен і Нейштеттер показово розстріляли сімох селян. В економії Бергмана зігнали селян, де їх пороли різками, а кількох розстріляли.

Уже влітку 1918 р. Україною поширюється антинімецький повстанський рух. У Сурсько-Михайлівці створюється повстанський загін на чолі з Трифоном Федоровичем Гладченком (1891–1920). Він народився на хуторі Чувилине, територія якого нині входить до складу Сурсько-Михайлівки. Був активним членом діївської «Просвіти». З відновленням Української народної республіки наприкінці 1918 р. став заступником отамана козачих повстанських військ Катеринославщини. Сурсько-Михайлівка стала головною базою для повстанців Т. Гладченка. Разом із Н. Махно він вибив німців із Катеринослава, але потім їхні шляхи розійшлися, оскільки Т. Гладченко підтримував С. Петлюру. У 1919 р. його загін воював проти денікінців і червоних під синьо-жовтим прапором. Був розстріляний чекістами.
У вересні 1920 р., відступаючи від військ А.І. Денікіна, загін отамана Катеринославського повстанського коша «Визволення України» Родіона Федорченка форсував р. Дніпро біля Вовніг. Між Вовнігами та Башмачкою загін вступив у бій з 3-ю кінною дивізією червоних, яка змусила відступити українських повстанців на лівий берег р. Дніпро.

Протягом 1920–1921 р. селяни надпорозьких сіл бачили різні війська, зокрема у Павлівці побували махновці, денікінці, врангелівці, більшовики. Схожа картина спостерігалась і в інших селах. Влітку-восени 1920 р. в околицях Сурсько-Михайлівки, Волоського та Башмачки діяв український повстанський загін Брови чисельністю 600 чоловік. У жовтні 1920 р. загін був розбитий більшовиками біля Башмачки.

  

Сурсько-Михайлівка була своєрідним епіцентром українського повстанського руху в краї. Можливо, причини цього слід шукати в тому, що село засноване козаками і ніколи не знало кріпаччини. Навіть після встановлення радянської влади симпатії михайлівців були на боці української державності. У червні 1920 р. на волосному сході з приводу мобілізації селяни Сурсько-Михайлівки заявили, що підтримують совєтську владу, але синів своїх «…доручаємо не воякам чужинцям, а своїм воякам українцям».

Хоча російські більшовики кинули значні сили для придушення повстанського руху, антибільшовицькі загони діяли до 1921 р., зокрема у Микільській волості. Для підриву матеріальної бази повстанців, якою була підтримка з боку українського селянства, комуністи влаштували у 1921–1923 рр. штучний голод. Зокрема, його сильно відчули у с. Військове. Аби якось прогодувати себе колишній матрос, селянин Д.І. Кавун створив перше колективне господарство з назвою «Ненаситецький поріг», яке об’єднало 20 сімей.

У 1920-х рр. у Солонянському районі було створено кілька колективних господарств. Також створювали СОЗи, як в Суданівці, кредитні товариства, як у Солоному. Кредитні товариства були ознакою Нової економічної політики, яку більшовики запровадили у 1921 р. для заспокоєння протестних настроїв українського селянства. 

У 1923 р. радянська влада здійснила радикальну адміністративно-територіальну реформу, згідно з якою в складі Катеринославської округи з’явився Солонянський район площею 67 869 дес. з населенням 34 011 чол. Адміністративно-територіальна реформа була завершена у лютому 1932 р., коли утворилася Дніпропетровська область, в складі якої був створений Солонянський район. 

У 1920-х рр. у період Нової економічної політики засновано кілька нових сіл. У 1922 р. неподалік Іверського євреї-переселенці заснували село Малокалинівка. Вже у 1928 р. тут з’явилося перше колективне господарство «Трудовик». Три нових села виникло у 1926 р. Вихідці з сіл Петриківського, Царичанського та Солонянського районів заснували село Суданівка. Через брак землі в с. Чаплинка (Магдалинівський район) місцеві селяни переселилися на правий берег Дніпра і заснували село Пшеничне на честь білого пшеничного хліба, якого мріяли мати дуже багато. На землях, які колись належали німцям-колоністам, переселенці з Петропавлівського та Царичанського районів заснували село Котлярівка. Спочатку збудували землянки, а потім допомагали будувати один одному хати. Один із засновників села Остап Гойденко дуже любив творчість І. Котляревського, на честь якого село й було назване.

Кілька сіл виникло під час будівництва Дніпрогесу: Калинівка, Дніпрельстан, Стародніпровське. У 1927 р. в очікуванні затоплення порогів на місце неподалік Військового, де була контора колгоспу ім. Калініна, перемістилися селяни і заснували село Калинівка. Наприкінці 1920-х рр. кілька селян села Федорівка (Запорізька область) осіли у балці Любовській біля невеличкої річечки, якої вже не існує. Село назвали Любов. Згодом до першопоселенців приєдналися й інші мешканці Федорівки, і село розрослося.

  

У 1920-х рр. соціально-економічна ситуація завдяки НЕПу стабілізувалася. Поступово відновлювалася інфраструктура, з’являлися нові соціально значимі об’єкти. У с. Солоне функціонувало чотири школи, дитячий будинок, бібліотека, клуб, лікарня, два млини, олійниця, п’ять кузень. У 1931 р. засновано районну газету, яка називалася по-різному – «Більшовик Солонянщини», «Червоний прапор», «Вперед». 

У 1927 р. у Наталівці організовано Будинок культури (клуб) і побудовано приміщення. При ньому діяла хата-читальня, з якої виросла потім сільська бібліотека. Тут зустрічалися під час урочистостей, свят, перегляду кінофільмів, виступів самодіяльності.

У 1925 р. в Олександрополі було 255 дворів, проживало 1 482 чоловіки, діяло два парових млини, три вітряки, п’ять кузень, олійниця, хата-читальня. У 1926 р. з ініціативи споживчого товариства місцевих селян, за підтримки Д. Яворницького, було встановлено перший у районі пам’ятник Т.Г. Шевченку.

Покращувалося транспортне сполучення. У 1929 р. через район була прокладена залізниця. З’явилися станції Незабудине та Рясне, названі так від сусідніх сіл. У 1932 р. відкрилася станція Привільне. Нова гілка зв’язала Дніпропетровськ Південний та Апостолове. На лінії товаро- та пасажиропотік незначні, оскільки тут одна колія і ходять дизельні потяги. У 1938 р. було відремонтовано автостраду Дніпропетровськ – Запоріжжя.

Протягом 1920-х рр. селяни Солонянщини, переважно незаможні, створили колективні господарства майже в кожному селі. Наприклад, у 1927–1928 рр. був створений колгосп «Промінь Жовтня». Однак більша частина селянства не прагнула до спільного обробітку землі й продовжувала працювати на себе. Більше того, вони намагалися відділитися і господарювати на хуторах. 

У 1929 р. селян, незгодних вступати до колгоспів, стали депортувати. М.С. Різник із Сурсько-Михайлівки згадував, що у 1929 р. його батька, який мав значний авторитет на селі, вислали на Біломорканал, де він у 1933 р. помер. Під «розкуркулення» потрапила родина Антона та Ганни Козарів із с. Широке. Їхній син Павло Козар (1898–1944) народився в селі Широке, у 1921 р. брав участь у роботі «Просвіти». Був аспірантом Д.І. Яворницького, під керівництвом якого вивчав історію дніпрових лоцманів; у 1927 р. брав участь у роботі Дніпрельстанівської експедиції; у 1928 р. був заарештований, але згодом його звільнили. У 1942 р. йому вдалося захистити дисертацію на тему «Лоцмани Дніпрових порогів». У тому ж році через підрив Дніпрогесу пороги оголилися і П. Козару вдалося провести археологічні та геологічні дослідження у порожистій частині Дніпра. 

У 1930 р. комуністична влада «Країни рад» взялася за хуторян, яких прирівняла до куркулів і засудила «хуторизацію» як викривлення класової лінії. Розпочався процес знищення хуторів і виселення їхніх мешканців у північні райони СРСР. Мешканка с. Маяк О.С. Волошина згадувала, що у 1930 р. їх виселили з хутора Онисівка, що біля Петропавлівки, і заслали до Архангельської області. Подібних хуторів було багато й у Солонянському районі. 

Колективізація мала примусовий характер. У с. Новий Світ (Кам’яне) за небажання вступати до колгоспу репресували Андрона Іваненка, забрали його хату й облаштували там клуб. Влітку 1931 р. почали здавати худобу до колгоспу, приїхав уповноважений, який силував селян до вступу в колгосп. У Сурсько-Михайлівці незгодних і заможних селян депортували, зокрема родину Горпини Бубун.

Тотальна колективізація викликала масовий опір селянства. Створення колгоспів сприймалося селянами як нове закріпачення, і вони противилися цьому різноманітними методами: так звані «волинки», бабські бунти, антирадянський фольклор, вбивства активістів тощо. Через небезпеку загострення соціального конфлікту радянська влада послабила тиск на селянство. У березні 1930 р. вийшла Постанова ЦК ВКП(б) «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі». Ця постанова спричинила масовий вихід селян із колгоспів по всій Дніпропетровщині, зокрема і в Солонянському районі спеціально створені при райвиконкомах та сільрадах комісії за годину виключали з колгоспів від 1500 до 2500 селян.

  

Щоб змусити селян іти до колгоспу, їх обкладали непомірними податками. О.Г. Литвиненко з с. Безбородькове згадував: «У тих, хто не міг виконати план, забирали горох, картоплю тощо. Оскільки в сім’ї зерна не було, сільська рада наклала штраф у розмірі 400 руб., який треба було віддати протягом 24 годин. На другий день прийшли, забрали корову, курей, постіль, швейну машинку». М.М. Макуха із Сурсько-Михайлівки згадувала: «На людей накладали податок. Якщо селянин не міг його виплатити, забирали майно».

Для створення привабливої картини життя в колгоспі по всій країні почали створювати мережу машинно-тракторних станцій (МТС), які наочно мали продемонструвати кращу оснащеність колгоспної системи господарювання. На початку 1930-х рр. закладена Привільнянська МТС, у 1933 р. – у с. Військове, які зазвичай обслуговували два і більше десятків колгоспів. 

Однак ніщо не допомагало, люди не йшли до колгоспу. Тоді село вирішили заморити голодом. М.М. Макуха з с. Сурсько-Михайлівка згадувала, що врожай у 1933 р. був хороший, але все забрали. В колгоспі людям давали 200 г висівок на трудодень. К.А. Зінченко з с. Башмачка згадувала, як по селу ходили активісти і відбирали у людей зерно. Родина працювала в колгоспі заради юшки, до них не приходили шукати зерно, бо сім’я була бідна. М.А. Кривенко з с. Сурсько-Михайлівка згадував: «Все забрали: інвентар, коні, корову, курей». Серед тих, хто відбирав хліб, були й односельчани, їх він називає продзагонівцями. Незначна частина колгоспного активу намагалася людям допомагати. Г.В. Чуприна з с. Малозахарине згадує, що голова колгоспу «Україна» І.С. Чорнобиль допомагав людям чим міг і тим самим рятував від голодної смерті.

Спочатку, поки голод не набрав сили, селяни намагалися дістати харчів. Допомагало те, що неподалік був обласний центр, де можна було виміняти коштовні речі на продукти. Десятки, а може й сотні мешканців Солонянського району віднесли збережені на чорний день срібні та царські рублі, коштовності, антикварні речі, одяг до так званих Торгсинів. 

Батько М.М. Макухи з с. Сурсько-Михайлівка за царський рубль купив у Дніпропетровському торгсині хліб та їжу. М.Ф. Гаркуша з с. Широке згадує, що мати віднесла до Дніпропетровського торгсину сережки, обручку, хрестик, де поміняла їх на продукти. О.П. Дергачов із с. Пшеничне поміняв два срібні рублі на два кг борошна і круп. Були й такі, які шукали продукти й в інших регіонах України. Так, батько Г.В. Чуприни з с. Малозахарине їздив аж до Криму міняти одяг на продукти.

Найстрашнішим покаранням для тих, хто не здавав хліб, було занесення на чорну дошку. Протягом другої половини листопада-грудня 1932 р. за рішенням партійних органів «блокадний смерч» захопив цілі райони, спочатку Солонянський, Васильківський, Верхньодніпровський, а потім Криворізький, Магдалинівський. Дніпропетровський обком поставив остаточну дату здачі плану по зерну – 26 січня 1933 р. Багато колгоспів через відсутність будь-якого зерна план не виконали. Як наслідок, на чорну дошку були занесені Микільське, Звонецьке, Дороге, Безбородькове, Тритузне, колгосп Інтернаціонал.

Голод винищив у районі тисячі людей. В одному с. Малозахарине у 1932–1933 рр. померло 176 чол. Голод убивав людей не лише фізично, але й духовно, оскільки підтримувати звичаї й традиції не було можливості. До того ж не було й де. Більшість храмів у 1920–1930-х рр. було знищено, зокрема у 1920 р. зруйновано Трьохсвятительський храм у Письмечевому, в 1934 р. – Петропавлівський у Солоному. У людей не було ні сил, ні можливості захищати культові споруди. 

Соціально-економічна ситуація нормалізувалася лише у середині 1930-х рр. У цьому допомагала культурно-просвітницька робота, яка відволікала увагу від перелому на селі, який тривав протягом 1929 –1933 рр. Радянська влада активно сприяла організації великої кількості самодіяльних колективів: драмгуртки, струнні і духові оркестри. У 1929 р. у с. Військове діяв доволі численний драматичний гурток. Аби привабити якомога більше молоді до культмасової роботи, по селах будувалися великі і просторі клуби. Зокрема, у с. Солоне в 1937 р. для клубу спорудили двоповерховий будинок із залом на 500 місць. Щоправда, під час війни він був зруйнований. Уже після війни був споруджений новий. 

 

17–18 серпня 1941 р. усі населені пункти Солонянщини були окуповані військами Вермахту. З серпня 1941 р. до листопада 1943 р. район перебував під німецькою окупацією і входив до складу Дніпропетровської округи Рейхскомісаріату Україна. Протягом двох років німці створювали «новий порядок»: вивозили молодь на роботи до Німеччини, винищували євреїв, знищували будь-який спротив, визискували селянство. Примітно, що німці не ліквідували колгоспи, оскільки ця система ідеально підходила для відбирання результатів праці задарма. Зокрема, так було у Військовому.

Спротив німецьким окупантам виник з перших днів окупації. У вересні-жовтні 1941 р. діяв диверсійний загін під керівництвом секретаря райкому К.Р. Волобуєва. Він здійснював розвідку і мав локальні зіткнення з військами верхмату між Солоним, Вовнігами та Військовим. У вересні 1941 р. в Олександрополі діяла підпільна організація на чолі з безпартійним О.К. Холодним. Упродовж осені 1941 р. – березня 1943 р. у Солоному діяла підпільна група на чолі з офіцером Червоної Армії М.С. Чекмарьовим. У 1942–1943 рр. у Солонянському районі діяло також нечисленне підпілля Організації українських націоналістів, на чолі якого стояв О. Чорнояренко.

Звільнення району почалося у вересні 1943 р. Після місяця боїв на ділянці Військове – Вовніги Червона Армія форсувала р. Дніпро і 22 жовтня звільнила Військове, а 25 жовтня – Солоне. Села, які знаходяться в західній частині району, зокрема Новопокровка й Олександропіль, звільнили 28 листопада 1943 р. Остаточно територію району визволили від гітлерівців 24 січня 1944 р.

Після війни упродовж 1946–1963 рр. відбувалася адміністративна реорганізація Солонянського району. Спочатку з нього був виділений Новопокровський, потім частина сіл відійшла до Софіївського, Нікопольського, Криничанського та Дніпропетровського районів. Натомість Солонянський район розширив свої межі аж до Дніпропетровська. У 1963 р. експерименти скінчилися, і район набув сучасних обширів. 

Післявоєнна відбудова здійснювалась повільними темпами. Внаслідок Голодомору і війни значно скоротилася кількість населення. Влада намагалась оптимізувати роботу шляхом об’єднання колективних господарств. У 1950 р. три колгоспи с. Павлівки були об’єднані в один під назвою «Дружба». Так само зробили з колгоспами ім. Чапаєва та «Військове», які об’єднали в сільгоспартіль ім. В. Чапаєва. Також до району, зокрема до с. Військового, у 1952 р. було переселено 50 сімей із Волинської області.

Поступово життя налагоджувалося. У 1959 р. колгоспникам Солоного почали платити зарплату грошима, а не трудоднями. Збільшувалася кількість мешканців, покращувалася інфраструктура: у 1963 р. споруджено нове приміщення школи, 1964 р. – літній театр. У 1960 р. Солоне отримало статус селища міського типу. В інших селах також відбувалися зміни. У Привільному споруджено новий Будинок культури. В Павлівці зведені восьмирічна школа, клуб і бібліотека. У 1962 р. у Сурсько-Михайлівці побудовано нове приміщення школи на сім класних кімнат. У с. Військове зведена триповерхова школа. У 1955 р. у Калинівці, а в 1958 р. у с. Олександропіль проведено водогін. У першій половині 1960-х рр. район було повністю електрифіковано. Газифікацію завершено лише у 1985 р.

  

Однак у районі не лише будували. Тривав запущений іще у 1920-х рр. процес руйнування храмів. У 1963 р. було зруйновано храм у с. Микільське. 

Натомість з’являлися нові осередки культури і духовності. У 1963 р. у Солоному створено дитячу музичну школу, в 1973 р. відкрито Будинок культури, кінотеатр «Весна» і Центральну районну лікарню. У 1976 р. відкрито музей історії Солонянського району в районному Будинку культури. У 1992 р. музей переведено до будинку Бергманів – архітектурної перлини Солонянщини.

У післявоєнний період майже в кожному селі з’явилися меморіали загиблим воїнам, які звільняли Солонянщину від нацистів. У 1956 р. у с. Олександропіль, в якому у 1941–1945 рр. діяв тиловий госпіталь, установлено меморіал загиблим воїнам Червоної Армії. Вже у 2004 р. встановлено пам’ятник і німецьким солдатам. 

У 1960-х рр. поблизу с. Військове зведено масштабний меморіал героям форсування Дніпра в 1943 р. У 1985 р. проведено його реконструкцію: насипано курган заввишки 21 м, який виклали бетонними плитами у формі стріли, повернутої в бік річки. Тоді ж в центрі села на братській могилі спорудили великий меморіальний комплекс.

 

Після здобуття Україною незалежності, район продовжив розвиватися. У 1994 р. у Солоному запрацював завод «Полімердеталь», засновано кілька будівельних організацій. Протягом 1994–1997 рр. побудовано школи в Олександрополі, Незабудиному, Надіївці (до 2016 р. – с. Жданове). У 2002 р. на базі професійно-технічного училища відкрито Солонянський професійний аграрний ліцей.

Люди повертаються до свого коріння та історії. 14 жовтня 1990 р. мешканці району встановили в смт. Солоне пам’ятний знак на честь померлих у період Голодомору 1932–1933 рр. Відновилося храмове будівництво. Так, у 1991 р. у Солоному з’явився перший православний храм в ім’я Покрови Богородиці, який підпорядкований Київському патріархату. Звели храм і в Сурсько-Михайлівці. У 1992 р. біля Музею історії Солонянського району в с. Солоне встановлено пам’ятник Т.Г. Шевченку.

У 2003 р. у с. Солоне відкрито районну картинну художню галерею (директор В.М. Моїсеєнко). Тут експонується більш як 90 картин, переважно майстрів пензля із Солонянщини: П.П. Храпка, В.Д. Дворніченка, Л.С. Шмигельського.

Солонянщина – це батьківщина багатьох талановитих людей, які є патріотами краю та всієї України. Коли наприкінці 2013 р. у Києві почалися події, що потім увійшли в історію під назвою Революція Гідності, чимало мешканців солонянських сіл стали на захист честі й гідності українців. Одним із них був Сергій (Самвел) Нігоян, який народився і виріс у с. Березнуватівка. Загинув він у Києві на Майдані 22 січня 2014 р. Йому посмертно присвоєно звання Героя України. З початком гібридної російсько-української війни сотні чоловіків і жінок пішли боронити українську землю тепер уже не від внутрішнього, а зовнішнього ворога. Уже 15 мешканців району загинули на цій війні. Імена всіх увічнені на пам’ятному знаку в центрі Солоного. Іменем більшості з них під час декомунізації названі вулиці в різних населених пунктах району.

Внаслідок процесу декомунізації, який тривав у 2015–2016 рр., села Солонянщини отримали нові або повернули історичні назви: Віленка стала Вільним, Дзержинівка – Іверським, Дніпрельстан – Паньковим, Єлізарове – Святовасилівкою, Жданове – Надіївкою, Ленінське – Богданівкою, Лікнеп – Сонячним, Мопрівське – Багатим, Радянське – Вишневим, Червоне – Межовим, Червоний Маяк – Маяком, Червоний Яр – Гайдамацьким, Червоноармійське – Ганно-Мусіївкою. Залізничну станцію Єлізарове перейменували на Рясну.

Нині в районі мешкають 39,5 тис. чол. у 106 населених пунктах, які входять до складу трьох об’єднаних територіальних громад і дев’яти сільських рад. Утім, такий поділ залишиться ненадовго, оскільки зараз триває реформа самоврядування, яка змінює не тільки межі громад, але й межі районів.