Валентина Ханко: філософія природи у творчості мисткині

«Я належу до романтиків, котрі живуть в країні мрій, творенні й спілкуванні з близькими по духу людьми. Творчість – це мій простір, у якому я знаходжу те, що хочу бачити, чути: мистецтво, музику, квіти, літературу. А природа! Я обожнюю її за безкінечне натхнення, за незрівнянну красу», – каже про своє бачення світу відома жовтоводська художниця Валентина Ханко. Вона може годинами захоплюватися широкими просторами степів і квітами, нескінченим синім небом, спостерігати за заходом сонця, окремою квіточкою, а потім здивує всіх незвичними картинами, котрі зачарують глядача різноманітністю форм і образів, якими їх побачили очі художниці та відчула її поетична душа.

Паростки дитячого таланту

Народилася майстриня 7 листопада 1950 року у селі Кривоносове на Кіровоградщині. У 1953 році, в зв’язку з тим, що батька покликали на державну службу, родина Лугових переїжджає до села Володимирівка. Хист до малювання у Валентини виявився десь в 5–10-х класах. Закінчила «восьмирічку» в селищі Петрівському, а потім 9–10 клас – у Жовтоводській середній школі №10. А почалося все з вишиванки. В школі перша вчителька, Надія Михайлівна Кузьминська, навчила вишивати хрестиком, стебельцем, робити мережки і дитина старанно вишивала для мами та подруг. Пізніше, восени 1967 року, Валентина спробувала намалювати свій перший твір олійними фарбами. «Осінній натюрморт» невеликих розмірів мав просту постановку: темно-синя ваза з гілочками жовтого осіннього листя і яблуко на скатертині. Картон вкрила оліфою, а коли просох, наклала пензлем мазки. Пензлик виявився зовсім непридатним для малювання, та її це не зупиняло. Старання винагородилися – робота вдалася мальовничою і досі радує око. Згодом маленька художниця попросила тата зробити декілька підрамників і взялася до нових робіт: «Польові квіти», «Березовий гай», «Гори. Гірська річка». Вони і зараз зберігаються в батьківській хаті як пам’ять про дитинство.

Професійне становлення мисткині 

Після десятого класу Валентина Лугова спробувала вступити до Миргородського керамічного технікуму на відділ художньої кераміки. Готувалася до вступу цілий рік самостійно, але на іспитах не набрала потрібних балів. За півроку до іспитів почала відвідувати Жовтоводську образотворчу студію, якою керував Л. Волков. Так і стала студенткою Миргородського керамічного технікуму, який закінчила у 1973 році.

Після захисту диплому потрапила на Полтавський порцеляновий завод. Цьогоріч же вийшла заміж. В ті роки була щасливою: чоловік Віталій Ханко – відомий мистецтвознавець, зробив спільне життя більш творчим, відчувалася духовна близькість подружжя. У 1975 році народила сина Остапа. Почала брати участь в обласних виставках.

До Жовтих Вод, де мешкали мати, сестра, брат і чимало родичів, переїхала у 1987 році. Валентина влаштувалася на фабрику штучного хутра комірником, весь час підшуковувала гідну роботу і нарешті знайшла. Влаштувалася до Палацу культури і вважала, що кращого місця не знайти. Щоправда, храм мистецтва задовольняв лише духовно, до того ж син несподівано вилетів із родинного гнізда, вступивши до Миргородського керамічного технікуму, який колись закінчила його мати. В ті часи художниця чітко розуміє, що для неї творчість – це життєва необхідність. Захоплює аплікація, макраме, малярство, графіка, кераміка, гобелен, розпис на дереві, текстиль. Це все – матеріали, які є доступними в найскрутніші часи. Оскільки родом майстриня була з простого народу, то і вся її творчість була спрямована до народних джерел: вишивка, гончарство, плетіння, карбування і все це з любов’ю до рідного краю та, звичайно, великої пошани її символів.

Триптих «Все тобі мила, все тобі, люба» є яскравим підтвердженням цьому. Він і Вона (птахи) стоять під калиною, Він прикрасив її квітами, щоб Вона була щасливою і продовжувала рід. У творі «Троянди і виноград» виноград – життєва нива, на якій чоловік є сіячем, жінка ж має обов’язок ростити і плекати дерево роду. Пишні троянди, які розцвіли рясно – то безперервний сонячний рух з вічним оновленням. Цікавою є композиція «Русалчин квіт». В якому таємницю життя приховує в собі квітка лілеї. В українських легендах русалчин цвіт є символом діючих чарів, чистоти та цноти. Декілька робіт за мотивами народних пісень – «Якби мені не тиночки, та й не перелази», «Ой, піду я лугом, лугом зелененьким», «Гнідий на водопої», «Десь поїхав мій миленький іншої шукати», а також за поезією Тараса Шевченка «Зоре моя вечірняя».

Знайомство та співпраця із жовтоводськими митцями

Коло захоплень мисткині є широким: поезія, музика, кімнатне квітникарство. І на все це вистачає любові та сил у тендітної красивої жінки. Любить класичну музику, багато читає книг з психології, біології, історії, географії, цікавиться науковою літературою і в той же час годинами може захоплюватися красою природи та спостерігати за нею, відшукуючи характерні її риси для місцевості, в якій проживає. Майстриня знайомиться з жовтоводськими митцями Жуком, Бабакаловими, Назаренко, Москвітіним, Кашелем, Овчиниковим. У приміщенні Жовтоводського управління будівництва відбулася виставка «Моє місто», куди художники запросили і пані Валентину, яка мала можливість декілька разів виставити свої роботи в Палаці культури. Все більше вона входила у творчій процес, все яскравіше розвивала свій талант. З’явилися нові акварелі «Зимова казка», «Татарзілля», «Троянди», «Кали», «Жінка в хутрі», малюнки, макраме. Графічна «Зимова казка» народилася з почуттів, які виникли при спілкуванні з природою. За допомогою ритмів дерев, художниця прагнула зобразити зимову казку, в якій панує тиша, глибокий спокій і велич. Морозний день, а блиск снігів і паморозі посилює відчуття захвату перед красою та вічністю. В декоративній акварелі «Татарзілля» квітки зілля розмістилися у правому кутку аркуша, створюючи великі рожеві повітряні плями з зеленими вкрапленнями листя.

Валентину Ханко об’єднувала творча співпраця з Миколою Кашелем, з яким вона працювала в Палаці культури. Він не тільки підтримував, давав поради, а й міг із дерева виточити потрібну деталь. Разом вони годинами  говорили про мистецтво. До 1992 року майстриня так і працювала на посаді художника в Палаці культури, але із розпадом СРСР її штатну одиницю скоротили. Це викликало розпач і сум у жінки, проте невдовзі її як перспективного художника запросили до кооперативу «Інтер’єр», де чекала цікава творча робота. Там вона  поринула у світ розпису на дереві, перебувала в оточенні різб’ярів, столярів, каменерізів, карбувальників, хоча кооператив проіснував недовго. Але саме під час роботи в цій організації у творчому тандемі з Миколою Кашелем було створено цілий ряд цікавих творів декоративно-ужиткового мистецтва. Це – «Блакитні квіти», «Квіти і ягоди», «Жовті ягоди», «Котики», «Мальви», «Пташка» . Відбулася виставка в Дніпропетровську.

Виставки Валентини Ханко

Перша персональна виставка відбулася у Жовтоводському міському музеї 25 вересня 1992 року, на якій було представлено аплікації, макраме, кераміку, розписи на дереві, ескізи, проєкти, малюнки, картини. Аплікації з тканини стали для багатьох відвідувачів відкриттям. 
Робота в аплікації приносила велику естетичну насолоду як самій авторці, так і відвідувачам музею. По-перше, матеріал цікавий сам по собі та різноманітний за фактурою, по-друге, його можна клеїти маленькими шматочками, насипом або ж цілими масивами, поєднуючи з іншими матеріалами, розвиваючи свою фантазію та можливості. Першою оригінальною й об’ємною картиною стала композиція «Осінні барви», на якій зображено мальовничу групу дерев: березу, горобину, темно-зелену ялину, навколо яких вирує чарівна золота осінь, виблискують в небесній сині жовтим різьбленням листочки берези, відтінює їх святкова у своїй красі золотаво-червона горобина, а доповнює ялина. Довкола тихий і задумливий вересень, коли тільки починає тихо падати листя.

Валентина Ханко в своїй творчості часто любить переплітати сучасне й минуле. Широкі українські лани, соняхи та небо квітнуть на панно майстрині «Якби мені не тиночки, та й не перелази», «Урожай», «Соняхи». Особливе тепло і ніжність несе натюрморт «Троянди і яблука». Це улюблене коло на життєдайному зеленому тлі, обрамлене повітряними петлями макраме, погляд глядача зосереджується на кошику з рожевими і жовтими трояндами, біля якого розсипані червоні яблука. «Натюрморт в білій вазі» – теж аплікація, де художниця використала вже готові квіти з різних фактурних тканин, залучаючи їх до композиції. Такий прийом продовжується в картинах «Весна в горшках», «Маки цвітуть», «Ох, ці чудові троянди», «Натюрморт з червоною вазою». 

Особливо виявляється закоханість мисткині в осінь. У 2000-х роках, коли Валентина Ханко відзначає своє п’ятдесятиріччя, вона знову повертається до теми осені в творчості, згадуючи, що осінь для неї є незвичайною порою – це час, коли вона народилася. З’являються нові композиції «Березовий гай», «Осінь. Полтавський краєвид». Досить ліричною є композиція «Паморозь» – аплікаційна настроєва картина в рамці, мрійлива, навіяна спогляданням природи, яка засинає, та її вічності. Помітне тяжіння до лаконічності у співвідношенні пастельних плям і силуетів далей на другому плані та берез і кущів на передньому. Паморозь в плетиві мережива, низьке сіре небо, все живе принишкло, зачаїлося, а на снігу видно ще зовсім свіжі сліди зайчика, у казковій красі заснула береза і глибокий зимовий сон навкруги охопив природу.

16 лютого 2001 року в Петрівській середній школі відбувся семінар учителів праці Кіровоградської області, на який запросили Валентину Ханко представити виставку своїх робіт та поділитися досвідом з педагогами. Першого жовтня того ж року в Жовтоводському історичному музеї відбулася четверта персональна виставка (експоновано 71 композицію). 19 листопада 2003 року в актовій залі Петрівської школи під час дитячого фестивалю творчості відбулася п’ята персональна виставка. Понад шістдесят робіт було представлено для огляду учням і педагогам закладу. Сільські шанувальники мистецтва залишилися задоволеними. Для шкільного музею мисткиня подарувала 9 картин-аплікацій, 20 панно, кераміку, макраме, свої студентські роботи з малювання та малярства.