Зубова Валентина Дмитрівна
Валентина Зубова: життя прожити – не поле перейти

Лиш праця світ таким, як є, створила,
лиш в праці і для праці треба жить…

Іван Франко

У літературній скарбниці митців слова Придніпров’я є твори, які возвеличують Людину праці на землі. Здавна відомо, що для українця земля – прадавній код національного світогляду, його духовного єства, джерело любові та патріотизму. У розумінні  українця, Земля  – свята, жива істота, вона  все родить: «Земля – мати наша», «Земля – годувальниця». Вірити в землю – це віддавати їй себе, а вона віддячить тобі навзаєм. Наш поступ у завтра передусім залежить від землі. Від її щедрості, її безсмертя.

Тема землі, сільського трударя уславлена багатьма українськими письменниками, починаючи з фольклору, творів Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Олександра Довженка, Василя Симоненка та інших. Наріжною стала ця тема і для Валентини Дмитрівни Зубової. Її твори відображають справжні реалій села, виснажливу працю. Чи змогла ця праця ощасливити людину? Чи навпаки – обкрадала, відривала її від сім'ї, дітей, збіднювала життя? А чи тільки на невсипущій праці людей села тримається наша українська земля?

Оригінальне художнє світобачення людини праці в 1960-ті в романі Валентини Зубової «На довгій ниві», народна лексика твору, образ землі-страдниці, гімн людині праці – все це притягальна сила її роману.

На жаль, інформації про письменницю та її творчість дуже мало. По крихтах збираємо її поезію та прозу, опубліковану в періодиці, деякі публікації авторки вже втрачені. Але можна дослідити її публікації в газеті «Енергетик», в якій вона була редактором, видавала статті. Та поки що у зв’язку з подіями війни в Україні, закриттям Придніпровської ТЕС і Музею історії Придніпровська, де знаходиться архів газети «Енергетик» – ця робота попереду.

***
На віку, як на довгій ниві:
не пройдеш, ноги не вколовши.
Народне прислів’я

19 липня 1935 року у с. Чаплі на Дніпропетровщині (нині в межах м. Дніпра) в сім’ї колгоспників народилась Валентина Дмитрівна Зубова майбутня письменниця, поетеса, прозаїкиня. З дитинства знала ціну сільської праці, шанувала працю селян, присвятила свій роман хліборобам Дніпропетровського району на Дніпропетровщині. У 1954–1958 роках навчалася в ДДУ на філологічному факультеті. У 1954 році, будучи студенткою, в складі п'яти чоловік від області стала делегатом республіканської наради молодих письменників, серед яких були також Дмитро Демерджі, Леонід Залата, Григорій Кулеба і Дора Титаренко (Калинова). По закінченню вузу повернулася в рідне село. Там, у батьківській хаті, написала перші оповідання, повісті, які згодом друкувалися в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Україна», альманахах «Слово молодих», «Вогні Придніпров’я».

Дебютувала спочатку як поетеса у «Літературній газеті» (від 20 січня 1954 р.). У літературно-художньому альманасі «Вісті Придніпров’я» (1955, №5) публікуються ліричні вірші В. Зубової, її поезія про кохання:

Чому ти проходиш стороною?
Чому очі опускаєш враз?...
Всі студенти кажуть, що напевне,
Зав’язався вже роман у нас.
Всі студенти кажуть, що у мене
Гарні очі і характер теж.
Ти один цього не помічаєш,
Мого серця ти не бережеш…
Всі студенти кажуть, що у тебе
Вірші є, присвячені мені…
Я не вірю їм… Про це хай скажуть
Твої очі, ніжні і ясні.

***

Мене не любиш ти…
З другою йдеш із лекцій…
На вулицях вітає місто вас в огнях.
Несеш її портфель,
Всміхаєшся привітно…
А скільки радості сія в її очах!
За вами я ішла.
Мене ти не помітив,
Бо море ніжності цвіло і в серці, і в словах!
А я дивилась все на тебе і на неї,
І не вміщалася любов в моїх грудях.
Мене не любиш ти,
Із лекцій йдеш з другою.
Ну що ж, нехай…
Не треба ж і жалю!
Ти не побачиш сліз моїх ніколи,
Бо я щаслива, що так тебе люблю!

Вона авторка поетичної збірки «Джерело» (1959); роману «На довгій ниві», який публікувався в журналі «Вітчизна» у 1969 році. Прихильно тоді зустріла цю публікацію громадськість. У літературу прийшла людина з оригінальним художнім баченням. Окремим виданням роман виходить в 1981 році. Написала повість «На березі життя». Працювала в багатотиражній газеті «Енергетик» Придніпровської ДРЕС. Член НСПУ з 1970 по 2004 р.

Український «роман землі»

…любіть землю і вона багаторазово
вам віддячить щедрістю.
З роману «На довгій ниві»

Книга Валентини Зубової «На довгій ниві» – це сільський роман, який був створений на журналістському досвіді авторки і побачив світ у журналі «Вітчизна» у 1969 році, окремим виданням вийшов у 1981 році.

У творі представлене широке епічне полотно життя села до і після більшовицького перевороту 1917 р., описана доля жінки-трудівниці Ганни Стожар, яка у тяжкі часи зберегла велич і чистоту душі, любов до рідної землі.

Хто став прообразом головної героїні – питання відкрите. Є інформація в газетах 1960–1970-х, а також у книжці «Трудовая слава Днепропетровщины» (2013), що прообразом була ланкова, бригадир, лауреат Державної премії країни у 1977 р., Герой Соціалістичної праці Марфа Іванівна Половинка з Дніпропетровського району. Авторка познайомилася з нею у 1981 році. Але ж перша публікація роману вийшла в 1969 році. Тому більш схильні вважати, що роман присвячений матері авторки. Плутанина і у назві твору: «На добрій ниві», як пишуть газети, але все ж – «На довгій ниві».

Та все ж важливий зміст роману й ота невмируща народна говірка, лексика українського села тих часів! Сюжет твору простий: у сільській лікарні лежить колгоспниця, літня жінка  Ганна Стожар і перед смертю згадує своє життя: безрадісне дитинство, тяжку молодість, рабство на чужині й останні роки життя… Героїня твору проходить мученицький шлях по довгій ниві життя, пізнавши любов і ненависть, радість творця і гнітючу безправність бранки, насильно розлученої з батьківщиною – була і залишилась людиною високої мужності та чистоти. Але земля для Ганни все: «Не називай ото слово «земля колгоспна»! …Горнутися до неї треба, мов до матері рідної… А раніше і на думку не спадало, що вона така дорога»… У ній – «облите кров’ю серце, невиплакана туга, намертво зціплені зуби…».

Цей роман – гімн людині праці та її безсмертю: «І поле ждатиме свою Ганну. … А Ганна стоятиме собі на майдані, зібравши в куточках очей довгі, аж через скроні, пучечки зморшок, мружитиметься на сонце й замислено посміхатиметься до всіх щирою своєю посмішкою… ».

Образ трудівниці Ганни асоціюється з величним образом землі-страдниці  і в цьому полягає притягальна сила роману: «Тільки молода, розхристана, затоптана, розвернута важкими вирвами, пробуравлена шишковими жалами мін, зморено лежала земля під ногами і нескорено темніла до людей соковитою синню вільності, – молода, без посагу, зате з честю». Образ землі, людей землі – найбільша творча удача Валентини Зубової.

«Чотири невеликі шибки в віконній рамі, а скільки світу за ними! …той добрий, мов з великодньої пісні світ бачить не лише очі, а й розтривожену думку її… Ганна бачить густу щітку хлібів, що зелено полощуться у весняному мареві; гніздо куріпки з теплим цвітом перших яєчок; і хати понад річкою, неначе табуни білих гусей; і верби-горювальниці, що по коліно забрели у воду; і приземкувату золотоголову кульбабу, на якій краплиною сонця ворушиться бджола, а над усім – дівоча чистота неба. Отак у завершеному і врочистому єднанні, як ото зерна в бурштині колоса, як срібло звуків у мелодії, живуть в її душі земля і небо».

Письменниця досліджує проблему добра і зла, істини. Герої роману – звичайні люди, до яких авторка ставиться поблажливо, трагедійно-оптимістичне звучання відчувається, а землю Зубова показує звеличеною. Образом Ганни письменниця показала єство українського народу з його мораллю, звичаями, статечністю, поєднавши риси ніжності, ліричності, замріяності в думках про землю, споконвічне працелюбство.

«Чого я тільки не робила за свій вік: копала землю й доїла корів, ростила хліб і квасолю, буряки і просо, возила гній, косила, сіяла й молотила, але завжди вважала себе хліборобом і гордилася цим високим іменем. …Бо ім’я те достойно стає врівень з високим іменем: Батьківщина, земля, хліб. Не забувайте про це… І земля вшанує вас: смаглявий, до дзвону тугий колосок у ваших долонях – то найвища нагорода землі, яку треба заслужити».

Оригінальність роману полягає в тому, що Зубова не тільки правдиво зобразила одну зі сторінок літопису нашого народу в найтяжчі періоди історії, а й зуміла передати багатство української народної мови села центральної України. Віктор Савченко в своєму есеї «Шлях у три покоління» пише: «Так само, як В. Стефаник “змальовував” образи своїх героїв їхньою ж лексикою, так і В. Зубова користувалася мовною палітрою села центральної України». Авторка пише, що присвячує твір хліборобам Дніпропетровського району на Дніпропетровщині.

З любов’ю і повагою описує в ньому про людей землі, серед яких жила з дитинства. Довга нива життя героїні – безрадісне, голодне та холодне дитинство, смерть батьків, братів і сестри, наймитування, наруга багатіїв, знущання бандитів, поневіряння у фашистській неволі, втрата чоловіка... і врешті – натхненна праця на рідному колгоспному полі, яке вона любить понад усе, у якому – сенс її життя. Показавши, через які тяжкі випробування довелося пройти жінці, авторка з великою художньою силою підкреслює її велич і незламність.

Широке епічне полотно народного життя з характерним просторіччям героїв твору. Тут широка палітра мовленнєвої лексики селян, простих, неосвічених людей українського села XX століття.

Просторічно-розмовні слова («лобуряка», «харцизяка», «канцеляга», «потелентався», «кухторилася біля печі», «чалапає», «хліба канючить», «вилюднює», «косувала-дивилася», «казала-мазала»), часом перекручені («дівідуально», «тутечки», «осьдечки»), лайки, прокльони використовуються як засіб характеротворення героїв. За допомогою просторіччя письменниця творить персонаж, його життя, поведінку і дає можливість оцінити його.

Повість В. Зубової «На березі життя» теж вирізняється багатством народної мови, образністю, теплотою змалювання образу людини праці. У полі зору авторки знову люди сільської праці – доярки. Повість про доярку Ольгу Мандрику, яка стала якимось щасливим талісманом удачі на селі, бо все життя працювала: «…усе життя ноги нащупують незрадливі трудові стежки», і відчуває – «а ви (корови) очима все кричите». Майстерність Зубової в описі людини праці безперечна.

«…припаде лобом корові до живота, обхопить руками шовковисто-налиту чашу вимені – очі самі заплющуються від насолоди нечуваної… І вдарять тугі струни молока в дійницю, тоді зашавкотять піною, зашельпотять і вдарить у душу такий дух солодкий – голова паморочиться. Вже й піна підбилася з під вінця, вже долонями підхоплює  її, а вставать не охота: все передумає під коровою, все переживе, в молодість важку вернеться, без оглядки».

Вживання народної лексики: «колошкати ферми», «розкуражили», «приплішила», «канцелюга», «туркотіння», «гармисується»… Наведемо ще кілька цитат з твору: «…роки не йдуть, а летять, бо на крилах. Хочуть люди, аби були безкрилими, та не під силу їм те… Пролетіли і їх літа, знехочу, мов у вирій, а пролетіли». «Якою б солодкою брехня не була, далеко їй до правди гіркої. Нею не наживеш – тільки накараєшся! Мертвого брехня не воскресить, а живого  уб’є, в кого серце чуле…» «А тут так завесніло – днями сонячна злива полоще, аж земля постогнує – затишку просить. Скопаєш грядку, заволочиш, а назавтра земля вже, мов горох, вивітрена, затужавіла, аж посивіла наче…».

Найбільша цінність  України – це наші люди і наша земля. Українець стоятиме за свою землю до останнього, ціною власного життя, це ментальність нашої нації, сенс життя кожного українця – його земля, яку він захищає, любить і працює на ній. У житті – як на довгій ниві – не знаєш де впадеш, і хто подасть руку, не знаєш де тобі пощастить, а де тебе підстерігає горе і хочеться закликати: «Аби довго жити, треба робити» і гарно написав Анатолій Таран:

Життя прожить – не поле перейти…
А поле те не перейти ніколи.
Через усі і мрії, і світи
прослалося життя безмежне поле.
І кожен день орач ти і сівач.
Щодня свої ти доглядаєш сходи,
щодня збираєш урожай удач,
щодня свої рахуєш недороди.
І в день один – весна і літо там,
і осінь, і хурделиця зимова –
все одночасно сплетено життям,
так подих, з подихом і слово, і до слова.
Йдеш крізь усі і мрії, і світи.
І рік, як мить. І мить – рокам подоба.
Життя прожить, як поле перейти
з турботами і щастям хлібороба.