Підмогильний Валер’ян Петрович
Валер’ян Підмогильний: Людська душа велика з дніпровських берегів

Його сміливість полягала не в лозунгах, клятвах та зізнаннях у любові до України. Він був настільки талановитим у своєму жанрі психологічно-модерністської прози, що зумів саме завдяки рівню літературного мистецтва протистояти тоталітарній системі тих часів. Він говорив мовою літературного стилю та сюжету, сутністю своїх героїв про Голодомор, вибір між патріотизмом справжнім та «ура-патріотизмом», про людяність, що вище за будь-яку ідеологію.

У свій час він був новатором всесвітнього рівня. Своєчасне визнання та увага до нього західних літературних кіл та видавництв свідчать про це.

Його називають «сином Придніпров’я», «нащадком степу», «письменником-інтелектуалом», «поетом чарів ночі», який відкрив для української прози «вікно до Європи». Він і «справді був надто оригінальним явищем в українській літературі. Пройшовши чорну смугу півстолітнього ігнору та забуття, як жертва тоталітарної системи, він лише в теперішній час постає перед нами без образливих наличок і всіляких упереджень, у всій своїй повноті», — саме так казав про нього Тодось Осьмачка.

До вашої уваги доля та світогляд українського письменника й перекладача Валер’яна Підмогильного.

Козацька церква, Дмитро Яворницький, французька та велосипед

Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селянській родині великого степового села Чаплі, Новомосковського повіту, що під Катеринославом (нині м. Дніпро). Село виникло на землях козаків Кодацької паланки і в Старому Кодаку, що навпроти Чаплі, була дерев’яна козацька церква, зроблена без єдиного цвяха (зараз відома всьому світові церква в Новомосковську, де бував юний Валер’ян). Відданість батьківщині, свобода думок та вчинків закладалися змалечку.

У «Довідковій книзі Катеринославської єпархії» (1908-й рік) читаємо, що в селі Чаплі тоді було понад півтори тисячі дворів і жило майже тринадцять тисяч чоловік. Село належало до розташованого неподалік містечка Ігрень. Чаплями володіли Воронцови-Дашкови, у тодішній Російській імперії вони посідали високі державні посади та були в числі найбагатших землевласників.

Найперше, на характер Валер’яна мала вплив мати — малоосвічена селянка, яка все життя працювала на землі. Вона за переказами старожилів відзначалася вродженим розумом, тактовністю, делікатністю й суворою гідністю — саме тою народною інтелігентністю, яка притаманна українській жінці.

Від неї Підмогильний узяв добірну та розмаїту мову, органічну та глибоку любов до історії рідного краю. Любов ця закладалася й завдяки знайомству Підмогильного зі славетним істориком академіком Дмитром Івановичем Яворницьким, до музею якого він часто заходив ще учнем та продовжував там бувати, вчителюючи на Катеринославщині.

Батько Валер’яна Петровича — Петро Якович був конторським працівником і касиром в економії графа Воронцова-Дашкова й докладав усіх зусиль, щоби діти здобули найкращу освіту та «йшли до науки». Запрошував вчителя французької мови, який викладав у самого графа. Сестра Валер’яна Настя досконало володіла французькою, та в повоєнні роки завідувала кафедрою іноземних мов в одному з Харківських інститутів. Брат, навіть, її обігнав і вже на початку 30-х років був визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, працюючи консультантом з іноземної літератури в одному з найпопулярніших видавництв «Рух».

З раннього дитинства Валер’ян виявляв допитливість, мав добру пам’ять, схильність до навчання. Ще в церковно-приходській школі був постійним читачем вчительської бібліотеки, сам пробував віршувати та писати щось подібне до оповідань. Односельці запам’ятали його сором’язливим і дуже ввічливим до старших, людяним хлопчиком. У 14–15 років у нього з’явився велосипед, єдиний на той час у селі, який подарував йому батько. І Валер’ян щиро ділився зі своїми друзями рідкісним та недоступним для багатьох засобом пересування. Після початкової освіти, дев’ятирічного вундеркінда віддають до Катеринославського першого реального училища, де він мав провчитися сім років, здобуваючи знання переважно із точних дисциплін.

«Лорд Лістер», хвилі Громадянської, «університет на дому»

Писати він почав ще в середній школі, вміщуючи свої оповідання в шкільному журналі під псевдонімом «Лорд Лістер», такий собі наслідок пригодницької літератури. Але переситившись уже тоді трафаретним сюжетом та однолінійними образами, Валер’ян Підмогильний у своїй творчості старанно уникав подібного. Дебютант із літератури все більше навертається до класичної європейської (у тому числі, української та російської літератури, а також філософії). До цього ж періоду належить його знайомство з Петром Єфремовим — літературознавцем високої культури та широкої ерудиції, який чимало посприяв розкриттю таланту юного Валер’яна, зокрема в плані глибокого пізнання людини.

Уже перше оповідання Підмогильного «Важке питання», написане під час навчання, привертає увагу дослідників саме психологічним змістом. Шістнадцятирічний автор намагається осмислити художнім словом стан свого ровесника гімназиста Андрія. Питання чоловічої зрілості розглядає юний автор. До речі, тоталітарна критика, навіть, цей перший літерний досвід ставила йому в провину, мов не бачить того, що діється навкруги, а саме революцію, хоча до Жовтневої революції в березні 1917 року було ще далеко.

Він закінчив російськомовне реальне училище на відмінно з усіх дисциплін, з весни 1917 року воно стає першою реальною школою з українською мовою викладання. Навчання продовжується ще на рік. У червні 1918 року Валер’ян знов одержує свідоцтво з відмінними оцінками, що дає йому право вступати до вищих шкіл склавши повторно очні іспити.

Того ж 1918 року він стає студентом математичного факультету Катеринославського університету. Влітку того ж року пише оповідання «Добрий Бог», «Гайдамака», «Пророк». Герої оповідань — однолітки автора, неймовірні максималісти, з бажаннями бути героями і пророками одночасно. Підмогильний ще нікому невідомий прозаїк і його оповідання каліграфічно переписані дрібним почерком, спокійно лежать у заповідній теці. Надто неспокійно в самому Катеринославі. Хвилі громадянської війни, петлюрівці, денікінці, махновці, червоні…

Навчання в університеті, як такого теж немає, доводиться шукати засобів для існування — працювати діловодом українського клубу, у редакції військової газети. Врешті, в 1920-му році коли почала вкорінюватися радянська влада, але матеріальне існування було вкрай сутужне, студент став викладачем математики в одній зі шкіл міста на Катерининському проспекті, що була розташована в теперішній будівлі музею «Літературне Придніпров’я». Водночас він став і секретарем секції художньої пропаганди відділу народної освіти. Однокурсники любили розповіді Валер’яна, завжди слухали його з інтересом та запитували «чи буде сьогодні університет на дому?»

«Січ» та рухи душі

У Катеринославі того часу почав виходити невеличкий літературно-науковий і педагогічний збірник «Січ» саме тут було опубліковано два оповідання Валер’яна Підмогильного — «Гайдамака» і «Ваня». Друге вражало тонким проникненням у психіку семирічного хлопчика, душа якого стала майданчиком боротьби добра та зла. У наступному випуску «Січі», містилося оповідання «Старець».

Поява цього твору переконливо засвідчила, що в українську прозу приходить художник із високою культурою письма та тонким почуттям людської натури.

Не випадково саме цією новелою відкрився збірник оповідань, що вийшов на початку 1920-го року в «Українському видавництві» й мав назву «Твори. Т. 1», хоча формат мав кишеньковий на 168 сторінок. Помітність цього видання полягала в декількох речах: книжку видав юний автор і серед українських прозаїків подібне фіксувалося вперше до того ж у той рік оригінальних українських книжок взагалі з’явилося менше десятка.

А головне, Підмогильний уже на початку літературного шляху впевнено заявив про себе, як майстер психологічної інтелектуальної прози.

Дослідники побачили вплив на юного письменника творів російських авторів Антона Чехова та Леоніда Андрєєва. Але, ймовірніше, йдеться про вплив образності мислення та національної своєрідності Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Василя Стефаника.

Іван Франко так характеризував українську прозу та письменників початку XX сторіччя:

«Для них головна річ людська душа, її стан, її рухи, у тих чи інших обставинах… оточення їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лиш тоді оскільки на нього впадуть прояви людської душі…». 

Принциповість та сміливість позиції Підмогильного полягала в тому, що в час революційних експериментів та народних сподіванок, він обрав зовсім нетипову позицію — бути «на варті особистого страждання», а не радісних очікувань. Він бачив життя не в романтичних барвах, а в брутальній жорстокості того часу й не хотів її підмальовувати. Слід зазначити, що ранні твори Валер’яна Петровича витримали перевірку часом, в 1989 році сім із дев’яти його перших оповідань було включено до збірки посмертних видань.

Один із кращих творів, «по той бік барикад»

Саме до 1921 року належить поява в Катеринославі збірки «Вир революції». Саме тут вийшло оповідання Валер’яна Підмогильного «В епідемічному бараці», яке в автобіографії він назвав одним із кращих своїх творів. Оповідання датоване 1920-м роком та створено під враженням повальних пошестей в Україні. Але сцени в бараці — лише зовнішня канва, основне для автора — душі людські та їхня здатність або зачерствіти до будь якого горя або ж «стати на варті страждання».

Незважаючи на складний побут, непевність тогочасної політичної ситуації в Україні («Часи були голодні «їли… юшку де плавало кілька галушок, купити було нізащо в місті була холера»), двадцятирічний прозаїк працює неймовірно напружено. У 1922 році на сторінках того ж «Виру революції» з’явилася інформація про його нову повість «Остап Шаптала», а також про завершення роботи над перекладом із французького роману Анатоля Франса «Таїс» та передмови до нього. Уявіть собі, голод, громадянська війна, матеріальні труднощі, епідемії холери й висипного тифу — і переклад французького роману. Такою високою була відданість Підмогильного літературному слову й бажанню творити нову літературу.

Саме в романі «Таїс», який автор Анатоль Франс вважав посібником із філософії та моралі, мова йшла про те що нічого неможливо побудувати на сліпій вірі та фанатизмі. Для Підмогильного це був контекст революційної доцільності та ідеалів революції: чи готові люди духовно їх сприйняти, чи не занадто ці ідеали віддалені від реалій часу? Підмогильний прямо або опосередковано, але все чіткіше й чіткіше залишався «по той бік барикад» від офіційної влади.

Столичні обрії, загадка людської природи

У 1921 році Підмогильний вирушає до Києва і восени того ж року починає працювати бібліографом Книжкової Палати. Однак недовго — місто перебуває в тяжкій економічній катастрофі: обезлюднено, транспорт, електрична станція та водогін не працюють, фабрики зупинені. У студентських аудиторіях викладачі і студенти сидять при каганцях у шапках і пальто, науковці відкладають свої рукописи та йдуть найматися на фізичну працю, хто може рятується від злиднів у селах.

Підмогильний виїхав за тридцять кілометрів від Києва до містечка Ворзель, де викладав українську мову та політосвіту в трудовій школі. Тут він одружився з донькою священика Катериною Червинською, майбутньою акторкою, яка закінчила гімназію та мала спеціальну театральну освіту. Пізніше дружина Підмогильного працювала в дитячому театрі Харкова, а коли чоловіка було засуджено зазнала тяжкі часи заслання до Сибіру. Після повернення працювала в бібліотеці Київського Будинку піонерів. У важкі часи репресій та загибелі свого чоловіка, доклала всіх зусиль для збереження його літературного спадку.

У 20-ті ім’я письменника виходить на столичні обрії, його оповідання «Собака» й повість «Остап Шаптала» з’являються в харківському журналі «Шляхи мистецтва». У великому місті головний герой Підмогильного почуває себе неприкаяним і душа його гнітиться атмосферою байдужості. За думкою Підмогильного, людина ніде не може бути вільною ані в місті, ані в селі й революційна «свобода» тут ні до чого.

Дуже високо було відзначена повість «Остап Шаптала» за кордоном. У Лейпцигу в українській друкарні окремим виданням вийшов нарис «В епідемічному бараці», інші твори. Саме зі схвальної критики та закордонних публікацій почалося зацікавлення режиму ім’ям Підмогильного, який працював «по той бік барикад».

До цього ж часу відноситься «Проблема хліба», окремий твір, що символічно уособлює новели про голод 1921–1922 років. Заради того щоби бути ситим, герой краде гроші, стає альфонсом, тобто знов автор досліджує питання вибору, що належить зробити. У 1923 році з’являється й оповідання Валер’яна Підмогильного «Син», визнане, навіть, офіційною критикою одним із кращих в українській літературі. Два антиподи Грицько та його сестра Марійка. Вимінявши останнє хатнє начиння на хлібину, хитаючись від голоду син догодовує матір, а сестра докоряє: «Матір бог кличе, а ти її нагло на світі держиш»… Загадка людської природи: діти від однієї матері, але ж такі різні.

Писати талановито, «Європа чи Просвіта?», Махно

Восени 1923-го Підмогильний вчителює в однієї з київських шкіл та працює редактором видавництва «Книгоспілка». Він активно включається до процесу культурного відродження, вступивши до Асоціації письменників, що об’єднала майже всі покоління митців. Невдовзі з цього угруповання вийшли «неокласики» та «Ланка», яку очолив Валер’ян Підмогильний. Він був організатором та душею «Ланки», що об’єднала таких різних, своїм творчим обличчям в одне здружене товариство. Єдиною була вимога писати талановито та бути порядним громадянином.

Український письменник Тодось Осьмачка, котрий емігрував на захід, згадував:

«Валер’ян Підмогильний знав добре французьку мову й любив твори Анатоля Франса, портрет якого висів на стіні в українському рушнику в його робітничій кімнаті супроти стола. І якщо хтось заходив до Підмогильного вдень, то завжди його заставав за столом коло праці. І він кожному відвідувачеві говорив одне й теж саме: «До вашої уваги в мене є тільки п’ять хвилин… А потім, прохаю Вас, будуть прислуговуватися вам мої книжки…
І показує рукою на бібліотеку. Таке ставлення тоді, у часи революції, коли люди не те що не шанували часу свого ближнього, а, навіть, не шанували людського життя заради пануючих доктрин… викликало в одних захоплення, а в інших зневажливий подив щодо контрреволюційних нахилів молодого письменника».

У середині 20-років в Україні вирує літературна дискусія. Основне її питання звучало так: «Європа чи Просвіта?», читаємо: Європа — історія, Просвіта — міфологія; Європа — відкритість, Просвіта — «хуторянство» й Москва».

Підмогильний, звісно, не залишився осторонь цієї дискусії та основну небезпеку бачив у появі в літературі примітивного типу «ура-комуніста». Небезпека полягала в тому, що коли художній твір не відповідав вимогам офіційної ідеології, його засуджували. Головною ж темою для Підмогильного була не революція й людина, а людина та революція.

Ця дискусія продовжувалась і в його творах. У «Гайдамаках», наприклад, повстало питання брати знову до рук зброю і продовжувати кровопролиття, або вирощувати хліб. Підмогильний застерігає від насильного приведення селянства до соціалізму, у його оповіданні «Іван Босий» — невдоволення селян новою владою, яка схильна вирішувати складні ситуації лише зброєю. Відповідно перепису населення в той час на 28 мільйонів громадян України, 23 мільйона складали саме мешканці сіл, тому питання було для влади, безумовно, гострими.

Непередбачувані стосунки між містом та селом знайшли своє відображення в повісті Підмогильного «Третя революція», що вперше з’явилася 1925 року в збірці «Червоний шлях», а в 1926 році вийшла окремим виданням. У повісті показано реальну постать Махна, якого зазвичай зображували в гротескному плані, до того ж можна прочитати авторські вірші Івана Родіоновича. Але ж «махновський» варіант для письменника це теж руйнівна сила, що несе трагедію народові. В анархії немає життєвої енергії, вона жертвує будь якою особистістю.

«Думи людей треба завоювати, але не зброєю»

«Людяність хитається між дикунством та культурою. А їх треба поєднати. Думи людей треба завоювати, але не зброєю», — ось основна думка його творів цього часу. Ці роздуми він продовжує й у своєму найвидатнішому романі «Місто», що вийшов двома виданнями в Києві (1928, 1929 рр.) та в Москві (1930 р.). Підмогильний вкотре переконує в тому, що цікавиться не людством, а окремою особистістю.

Після приходу до влади секретаря ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича стало зрозуміло, що проблеми національної культури в Україні вирішені в дусі настанов командно-адміністративного апарату й саме в цей час з’являється роман Підмогильного «Місто», що ставить проблему перспектив розвитку української нації. До роману було поставлено епіграф: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома — на ангела». Навколо роману завирували диспути, проходили обговорення в студентських аудиторіях, одних — роман окриляв, як здобуток прози, іншим — нагадував опозицію до пролетарського мистецтва.

Усе це відбувалося на фоні погіршення ситуації в Україні. У квітні 1929 року було організовано процеси над українськими націоналістами. Протягом того ж року відбулися нападки на найвидатніших українських академіків. У липні було заарештовано п’ять тисяч чоловік, яких пов’язали із вигаданою організацією «Спілка визволення України», про це засвідчив відомий американський дослідник Роберт Конквест у своєму відомому виданні «Жнива скорботи».

У лютому 1929 року Валер’ян Підмогильний у складі делегації письменників мав зустріч зі Сталіним. Мова йшла саме про національну літературу та українську націю. З архівних свідчень відомо, що Сталін запам’ятав українських письменників, як «національно агресивних», потребуючих «профілактики» й перевиховання. Невдовзі щодо них було вжито «перевиховання» у вигляді арештів та розстрілів.

Отже, роман «Місто» виявився лакмусом для влади, яка побачив потужний інтерес до твору, об’явила автору справжню війну.

«Невеличка драма» та важкі часи

У 1929 році Підмогильний завершує роман «Невеличка драма». Головна героїня Марта Висоцька, як і герої роману «Місто», переїздить із села до мегаполісу. Але там вона нікому непотрібна зі своїм романтичним мрійництвом. Суспільство, що поклало собі за ідеал лише досягнення науково-технічного прогресу, усе менше зважає на людину. Її духовність, за думкою системи, лише гальмуватиме динамічний розвиток унітарної держави. І ще один важливий контекст роману, який, звісно, тоталітарна влада не могла пробачити письменнику.

У «Невеличкій драмі» росіянка Ірен Маркевич наполягає, що українській народ немає своє національної самобутності. На її думку, українець не вчить своїх дітей досконало рідній мові, а росіянка, у противагу, засвоїть її щоби витончено боротися проти українізації — ось метафора гуманітарної політики СРСР початку 30-х років. Політика ця, як відомо, мала сумні наслідки та не пройшла повз ока Підмогильного й була сміливо зазначена та досліджена. Саме за цю сміливість роман було покарано. Він з’явився лише в журнальній публікації «Життя й революція» 1930 року, окремого видання за життя не судилося.

Отже, для Валер’яна Петровича настають важкі часи. Багато критики, він виведений із редколегії журналу «Життя й Революція». Саме в цей час він планує переїзд до Харкова (за свідоцтвами різних дослідників переїзд таки відбувся у 1929–32-х роках) і там працює у видавництві «Література й мистецтво».

До речі, в Харкові він змог надрукувати лише оповідання «З життя будинку» («Літературна газета» 1933-й рік). Цікава річ, на шпальтах цього видання чимало виступів про перебудову літературних організацій, постанови ЦК ВКП(б), але ані слова про страшний Голодомор, що вирував в Україні в ті роки. Підмогильний не пише про свої літературні плани, він пише новелу «З життя будинку» про втрату людьми людяності. Йдеться про злам особистості під тиском диктатури й автор застерігає всіх перед наслідками цих процесів. У цьому творі вперше прозвучала думка про неприпустимість соціального побуту та класового обмеження до тих, хто не належав до пролетарського роду. І знов відчайдушна та смілива на ті часи річ.

Також у цей період Підмогильний бере активну участь у перекладах і керує підготовкою багатотомних видань Гі де Мопассана (10 томів), Оноре де Бальзака (15 томів), улюбленого Анатоля Франса (25 томів). Про якість цих перекладів ще наприкінці 20 років XX сторіччя академік Олександр Білецький писав, що ними «сміливо може пишатися література».

Останній відомий твір Валер’яна Петровича «Повість без назви…», у якому ідеал, у вигляді прекрасної жінки, покликав головного героя до свого переосмислення.

Підмогильний у цей час теж багато переосмислює, звіряючи свої думки з думками Спінози, Канта, Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Його друзі згадували, що в цей час він часто опинявся в глухому куті суперечностей між тим, що бачило його письменницьке око й тим, що вимагала ортодоксальна критика. Саме тому йому не писалося…

Не писалося й у селищі Заньки Чернігівської області, думи линули до Києва, де були масові арешти. Арешт Григорія Косинки відбився найболючіше. Переклад Григорієвих «Мертвих душ» виходить без імені перекладача на титулі й Підмогильний ставить своє прізвище. Гідний вчинок друга й колеги.

Голгофа та вічність

8 грудня 1934 року в Занківському будинку творчості Підмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харківському обласному управлінню НКВС на дозвіл здійснити обшук та арешт…

Згадали йому й публікації за кордоном, і поїздку за кордон 1928 року в складі делегації письменників. Підмогильний знов і знов переконує, що ні до якої контрреволюційної організації не належить і не належав, він намагається переконати слідчого, що після загибелі та арештів української інтелігенції ті, хто залишився на волі, відчувають лише вболівання за розвиток нації. Говорить він і про русифікацію у видавництвах, редакціях, часописах. Його катують і в наступних протоколах він пише: «належав останнім часом до письменників-націоналістів із терористичними настроями». Справу сфабриковано: 20 лютого 1935 року було підписано звинувачувальний висновок у справі «Контрреволюційної боротьбистської організації». Останнє слово мав сказати трибунал, але очолюваний відомим катом невинних Василем Ульріхом. Отже, вирок — десять років із конфіскацією та Соловки.

Рядки з листів до дружини:

«Камера в мене простора, до й після обіду маю годину прогулянки, харчування достатнє».

Він намагається заспокоїти, але виходить не дуже. Відповідно протоколу від 9 жовтня 1937 року Валер’яна Підмогильного було розстріляно 3 листопада того ж року. Він намагався працювати й у таборі, займався перекладами Вільяма Шекспіра та Оскара Уайльда. Кілька оповідань, згадує він у листах до дружини і про роман «Осінь -1929», присвячений колективізації…

Дружина із сином опиняється теж у Сибіру, на Уралі й тільки після реабілітації, через хворобу сина, знов у Києві. До речі в 1949 році син Підмогильного Роман помирає від хвороби серця. Світлий хлопчина, який дуже пишався своїм батьком і якого Остап Вишня, колись проходячи харківським двором, помітив та з притаманним відчуттям гумору зазначив: «А це чия гумореска?»

Твори Валер’яна Петровича Підмогильного виходили в Америці, Франції, Польщі. Наприкінці 60–х років журналісти з Дніпропетровщини Микола Безуглий та краєзнавець Юхим Сущенко пробили стіну очорнення, згадавши його добрим словом у публікації.

«Мистецька карма»

«Його мистецькою кармою і принципом думання були ясність і простота. — писав про Підмогильного Тодось Осьмачка. — Майстри українського слова дали Підмогильному мистецьку душу, а Захід блиском свого мистецтва причарував його серце».

Літературний шлях Підмогильного тривав лише п’ятнадцять років (водночас зі співробітництвом у журналах та видавництвах).

На 34-му році життя письменник був грубо та безпідставно вилучений із літературного процесу. З уходом Підмогильного на багато років було знищено одну з найоригінальніших гілок української пореволюційної прози — інтелектуальну.

Герой роману «Місто» поет Вигорський (прототипом якого був побратим Валер’яна Підмогильного Євген Плужник), казав: «На межі двох діб неминуче з’являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далеко вперед. Отже, вони слабують на хворобу, якої люди жодної партії ніколи не прощають — на гостроту зору».

Таким письменником був і Валер’ян Підмогильний, творчість якого поєднувала в собі синтез національного та вселюдського.

Матеріал спирається на документальні джерела з фондів ДОУНБ