Маренич Валерій Петрович
Валерій Маренич: живі струни «Щастя»

Українська народна пісня – дзеркало, в якому відбивається широке і багатогранне життя нашого народу, його доля  через довгі століття по сьогоднішній день. В її чародійній силі криється одна з таємниць нашої незламності. Наша пісня, чи вона сумна чи весела, чи навіває на нас смуток, чи викликає на обличчі усмішку – завжди нас окрилює та зв'язує в одну цілість, на яких би землях ми не були. На рубежі 1970–1980-х років чудове вокальне тріо Мареничів, які виконували українські пісні, гриміло на всю країну. Родзинкою творчості цього гурту стали старовинні українські народні пісні, які учасники колективу дбайливо відшукували в архівах і надавали їм нового звучання. Але мало хто знає, що витоки тріо Мареничів були з Дніпропетровщини. 

У полоні музики

Вокаліст гурту Валерій Петрович Маренич народився в місті Кривий Ріг. З дитинства хлопець виховувався у пісенному середовищі, він зростав серед класичної й української музики. Мати, Тамара Олександрівна, працювала солісткою місцевого драматичного театру. В роки Другої світової війни у складі театральної трупи вона виступала з концертами в шпиталях і лазаретах, згодом стала солісткою Дніпропетровської філармонії. Батько, Петро Григорович, все життя працював на Криворізькому машинобудівному заводі, де був незмінним учасником духового оркестру. У родині було три сини, тож батьки потурбувалися, щоб кожен із них  отримав музичну освіту. Валерій вивчився грі на кларнеті, Ігор – на баяні, Віталій – на тромбоні. 

Дитинство Валерія минало в історичній місцевості у Центрально-Міському районі, який називався Гданцівка. Там у 1930-ті роки селилися колоніями і поляки, і німці, й чехи, і грузини, і греки, й болгари, але серед різноманіття мов він чув і рідну українську. На той час у місті було всього дві українських школи, в одній із них і вчився маленький Валерій. З теплотою у серці він згадує свого вчителя історії, який своєю життєвою позицією пробуджував у багатьох дитячих душах патріотизм і повагу до всього українського. На урок він приходив у вишиванці, розмовляв виключно українською мовою та розповідав пізнавальні історії з минулого. 

Світ захоплень Валерія Маренича був надзвичайно широкий. Він вивчився грі на багатьох музичних інструментах – опанував кларнет, ударні, органку (духовий акордеон), сопілку, най (паралельні сопілки). Якось дев’ятирічний Валера почув у парку чарівну мелодію губної гармоніки. Поки військовий виконував на гармоніці пронизливу мелодію, хлопець дивився на нього жадібними очима. Незнайомець помітив зацікавленість юного шанувальника та запропонував спробувати свої сили і зіграти на інструменті. Валера не розгубився, впевнено взяв бажану гармоніку та виконав вальс. Того ж дня, завітавши до музичного магазину, він побачив такий інструмент і став благати бабусю, щоб вона придбала його. Губна гармоніка коштувала 30 рублів, на той це були великі гроші, але, побачивши сльози відчаю хлопця, бабуся не встояла і оплатила покупку. Зрадівши такому подарунку, Валера почав грати просто в магазині і, як тільки вийшов звідти, одразу почав підбирати на ньому улюблені мелодії. Губна гармошка мала густий і насичений звук, який відмінно поєднувався зі звучанням гітари. 

Згодом хлопцеві захотілося взяти в руки гітару та зіграти пару мелодійних акордів, мати прийшла йому на допомогу і дала перші уроки гри. Вона ж придбала навчальну гітару, щоб Валерій самотужки зміг почати освоювати цей семиструнний інструмент удома. Цікаво, що ця гітара й досі зберігається у рідному Кривому Розі як сімейна реліквія. Навчаючись грати на гітарі, Валерій стикався з цілою низкою нових відчуттів. Наприклад, на початку дуже боліли пальці, однак через два місяці шкіра на них звикла. Через деякий час після початку навчання його пальці вже самостійно виконувати багато речей, сам юний гітарист навіть не помічав цього. Це було приємним сюрпризом, і вчитися грати на гітарі стало значно легше. Хлопець із головою занурився у вивчення особливостей інструменту, його різноманітних штрихів і прийомів, тембрових відтінків і популярних ритмічних малюнків. Завдяки таланту, неймовірній працездатності, наполегливості Валерій став справжнім майстром гітари. Його виконавське мистецтво відрізнялося тонким почуттям стилю. В його руках інстумент звучав проникливо і мелодично, відбивав усі відтінки душевного настрою. Музичність Валерія підкорювала слухачів, а шанувальників його творчості ставало з кожним днем все більше і більше.

Гітара дуже багатий на емоції інструмент, на ньому музикант завжди знайде новий спосіб гри, новий ефект виконання. Крім музичного сенсу у житті Валерія Петровича гітара – це усвідомлення всього, про що він мріяв. Інструмент показав йому, що з самовідданістю, любов'ю, роботою кожен може досягти своїх мети і прагнень. Саме гітара принесла музикантові багато друзів і дала поштовх до музичної кар'єри. Спочатку хлопець виступав у школі, потім на музичних вечірках, згодом почав гастролювати країною з міні-джазом Союздержконцерту.

Музичний Олімп

У середині 70-х років XX століття на пісенному Олімпі української естради засяяла нова зірка – сімейне тріо Мареничів, музиканти якого працювали у стилі фольк. Вокалістом гурту був Валерій Маренич, який також грав на гітарі, бонгах і кларнеті. Художнім керівником сімейного ансамблю була Антоніна Маренич, яка  отримала освіту на музично-педагогічному відділенні Куйбишевського педагогічного училища та певний час працювала солісткою Державної академічної хорової капелі Молдови «Дойна». На одному зі спільних виступів на естраді Валерій познайомився з цією талановитою красунею. Після недовгого знайомства він запропонував співачці не тільки спільну творчу кар’єру, а йти по життю разом. Після  заміжжя  молодята створили дует, підготували цікаву музичну програму, пошили нові костюми та поїхали підкорювати Україну. Влаштувавшись у Кіровоградській філармонії, дует гастролював по всій країні. В концертній програмі співаки виконували сольні пісні, а закривали виступ дуетом родини Маренич. Життя артистів лише на перший погляд здається нескінченним святом. Натомість це – щоденна невтомна праця, нескінченні репетиції, виснажливий гастрольний графік, які  вимагають жертвувати особистим життям заради популярності.

Якось, відпочиваючи в готельному номері після концерту, Валерій слухав музичну радіопередачу, де звучали прем'єри пісень, розповідали про знаних і нових виконавців. Коли в ефірі прозвучав черговий дует хлопців, Антоніна зрозуміла, що сучасній естраді не вистачає фольклорного тріо, яке донесло б людям красу української пісні. При першій можливості вони поділилися планами з сестрою Антоніни. У 1973 році, коли Світланці виповнюється 17 років, вона приєднується до родинного дуету, щоб  почати творчий шлях легендарного тріо від Волинської державної філармонії.

Ані Валерій, ані Світлана до того часу не мали вміння співати в ансамблі, тож Антоніні довелось багато з ними займатись і наполегливо вчити з ними пісенні партії. Під час численних репетицій вона вивела в колективі особливий музичний стиль, цю манеру виконання – спів напівголос (mezzo voce). Вокальний склад тріо (баритон і 2 мецо-сопрано) та застосовувані ними музичні інструменти в поєднанні з динамічним нюансуванням на три голоси надавали пісням специфічної виразності, таке виконання добре сприймалось слухачами і сприяло популярності ансамблю.

Музиканти взяли орієнтир на українські народні пісні, які ретельно відшукували в архівах, і потім вони оживали, починали звучати по-новому. Гурт намагався знайти «золоту середину» між легкістю народної музики та сучасним способом її виконання. Що відразу вирізняло тріо Мареничів серед інших колективів – це особлива манера виконання. М’який ніжний спів у супроводі гітари та гармоніки під шепотіння маракасів. Завдяки цьому складалося враження, що тріо Мареничів буквально проникало в домівки своїх слухачів і влаштовувало їм камерні родинні концерти. 

Музиканти неодмінно виступали лише у вишиванках і популяризували національне високопрофесійне мистецтво. В перші роки тріо багато гастролювало невеликими містами, брало участь у різноманітних конкурсах. Валерій, Антоніна та Світлана прославилися акустичними переспівами переважно народних пісень, але були у репертуарі тріо також українські авторські пісні. 

У 1970-х не було такої оселі, де не звучали б надзвичайно популярні «Місяць і зіроньки», «Маки червоні», «Ой під вишнею…», «Посилала мене мати», «Сиджу я край віконечка», «Чом ти не прийшов?». Аранжування українських пісень робив і певний час плідно співпрацював із популярним тріо композитор Олександр Злотник. Тріо Мареничів внесло спокій і гармонію в українську пісню, його вирізняла чистота співу, голосу, душі. Найцікавіше, що пісні про кохання принесли гурту всенародну незрадливу любов. З’явилися в репертуарі колективу й авторські пісні. Серед них людям запам’ятались «Маки червоні», яку написали Олександр Злотник і Віктор Герасимов. Зігріла щемливою ніжністю і пісня Платона Майбороди та Михайла Ткача «Не повернеться перша любов». Хто знає, якою була б доля пісні Олександра Богачука, якби її не знайшов на своєму горищі серед інших видань Валерій Маренич. У 1976 році у репертуарі колективу з’явилася пісня «Тиша навкруги», яка стала хітом того часу. Цікаво, що луцький поет і композитор Олександр Богачук склав її ще в 1953-му, та вона довго лишалася в записничку автора і чекала свого часу. За одну ніч Мареничі зробили аранжування, розписали пісню на партії, а вранці показали авторові. На черговому концерті музиканти відважилися показати нову пісню шанувальникам, адже вона їм дуже подобалася. «Тишу навкруги» довелося співати тричі, а задоволений Олександр Богачук радо приймав вітання. У пісні немає нічого зайвого – лише гітара, маракаси та романтика сонних гаїв.

В обіймах зачарованості музикантів був і поет-пісняр, народний артист України Вадим Крищенко. Він навіть написав і надрукував спочатку в газеті, а потім і в книзі вірш, присвячений гурту, під назвою «Співає тріо»:

Крізь гострий ляск заглушеного залу,
Крізь висвисти естрадної юги,
Вони прийшли... І непомітно стали...
І зазвучала тиша навкруги.

Пливла замрія плинною рікою,
У співі давня зваба ожила,
Неначе мати, ніжною рукою
Торкнулася гарячого чола.

Зайшла зоря у пісню чорноброву,
Тремка зоря вишневих вечорів...
Аж прихилитись хочеться до слова,
В якім вогонь любові не згорів.

Донісся запах материнки й м’яти...
Три голоси, відлунь – аж двадцять п’ять...
Напевно, щось велике треба мати,
Щоб змусить тишу людям заспівать.

Легендарний музичний гурт закохав в українську пісню ледь не увесь світ. Не дивно, що відомий азербайджанський співак Муслім Магомаєв в одному зі своїх інтерв’ю сказав такі слова: «Я бы хотел сделать азербайджанской песне такие же крылья, как Мареничи – украинской». У 1975 році тріо вдало виступило на фестивалі у Польщі, у 1978 році здобуло 1-ше місце на відбірковому конкурсі до 11-го Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у місті Харкові. В цьому ж році Тріо Мареничів вперше з’явилося в телеефірі, пісні в його виконанні зазвучали по радіо. Фірма «Мелодия» випустила платівку із записами пісень у виконанні тріо, Укртелефільм зробив її відеоверсію. Через рік, у 1979-му, учасникам колективу було надано звання заслужених артистів УРСР.

Великою подією була участь гурту у міжнародному пісенному конкурсі «Інтербачення» у 1979 році, де вони вперше представляли Україну. Музиканти хвилювались, адже відчували відповідальність перед глядачами Європи. Тріо Маренич було учасником численних фестивалів, зокрема – «Молоді голоси» (Київ), «Біла акація» (Одеса), «Дружба» (Ужгород), «Донецькі самоцвіти» (Донецьк), «Кримські зорі» (Ялта); міжнародних – в тодішній Югославії (1978), Чехословаччині (Прага, 1979), Польщі («Над Бугом», Мельник, 1993; «Дні міста Бєльської Подляски», 1996), Декадах української літератури та мистецтва в Москві, Узбекистані, Азербайджані. Брали участь у вшануванні жертв Голодомору в Україні, який проводився в Лондоні 12 вересня 1993. Із сольними концертами виступали у США та Канаді. Наш земляк, народний артист України, конферансьє Іван Шепелєв розповідав, що найкращим подарунком для емігрантів-українців були диски музикантів. Про тріо Мареничів було знято низку фільмів: «Співає тріо Маренич», «Маленький концерт у дорозі», «Квіти лугові», «Поки є час», «Пшеничне перевесло».

Крихкі гойдалки слави

Однак Мареничі не вміли орієнтуватися в ситуації й відмовлялися від стадіонних концертів, не захотіли обслуговувати Московську Олімпіаду (1980–1981 рр.), не співали під фонограму, не виконували патріотичних радянських пісень, та ще й захоплювалися піснями січових стрільців. Після чергової відмови співати в офіціозному концерті до дня колгоспника спалахнув скандал – історія потрапила в газети. З міністерства культури надійшов наказ із забороною Мареничам виступати за межами Волинської області, було розмагнічено щойно знятий фільм, припинено трансляцію їхніх записів на радіо та телебаченні. Таке раптове зникнення суперпопулярного та найприбутковішого колективу України спричинило до поширення чутки про їхню втечу до Канади. А вони, як і раніше, жили у Україні та сподівалися на краще.

Двадцятиріччя творчої діяльності тріо Маренич відзначило великими концертами в столичному палаці «Україна». На студії «Олекса» тріо зробило серію реміксів своїх старих хітів із сучасним музичним супроводом. Лейбл Оберіг-ХХІ в 1998 році випустив перший компакт-диск тріо «Три тополі» з піснями початку 80-х, що раніше не видавалися, через два роки перевидали перший альбом – «Ой, під вишнею…». В лютому 2003 року за вагомий особистий внесок у розвиток української пісенної спадщини, багаторічну плідну творчу діяльність Указом Президента України Валерію Петровичу Мареничу надано звання Народного артиста України. А вже через рік за ініціативи керівника ансамблю Антоніни Маренич тріо припинило існування. Тепер Антоніна і Валерій Мареничі живуть в Луцьку і виступають сольно. Світлана взагалі вирішила відмовитися від кар’єри співачки – живе і працює за кордоном, в Італії.

За час сольної кар’єри Валерій Петрович записав п’ять сольних альбомів, виступав із концертами в багатьох містах України. Спочатку музикант випустив довгограй «Пісні Волинських авторів», а вже в 2005 році вийшов диск Валерія «Ген, на узліссі хрест мовчить». Згодом з допомогою Олеся Саніна й Олега Климчука підготував до тиражування новий компакт-диск своїх пісень, до якого увійшло два десятки переважно повстанських і героїчних пісень на слова волинських, львівських і київських авторів: «Нами снили поліські пущі», «Зв'язкова», «Я сьогодні від вас від'їжджаю».

Нині Валерій Маренич проживає у місті Луцьку й активно записує пісні, переспівує шлягери польських, волинських і білоруських авторів і концертує. Іноді виступає перед воїнами, які лікуються в шпиталі ветеранів війни, є почесним гостем українського фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», який щорічно проводиться в Луцьку. Музикант уміє зачаровувати глядача та запалювати своїми ідеями однодумців, а потайки мріє про гастрольний тур рідною країною.