Шаройко Василь Никифорович
Василь Шаройко: поет, закоханий у Нікополь

Це місто в дитинстві
побачив я вперше, 
і в нього з тих пір
закохавсь назавжди.
                                   Василь Шаройко

Як росіянин за походженням став українським поетом

Рідне місто є для багатьох людей ніби частиною родини, повітрям, яким дихаєш, причому для цього не обов'язково в ньому народитися. Почуття  щирої любові і вдячності проніс через усе життя до Нікополя патріарх української дитячої літератури Василь Шаройко.

Ці почуття були й залишаться взаємними. Нікопольці пишаються  дружбою з майстром поетичного, чесного й дотепного слова. В літературних колах митець відомий саме як чесний письменник, адже ніколи не писав на замовлення. Істина, Справедливість, Гідність і Честь завжди були його життєвим кредо, яке пан Василь доносив до своїх читачів у веселій і доступній формі.

Василь Никифорович народився 1 травня 1929 року в селі Червона Поляна (зараз село Андрійковичі) Брянської області Росії. Все своє дитинство провів у маленькому селі з однією вуличкою, довкола якого на багато кілометрів простиралися брянські ліси.

Пізніше В. Шаройко напише у своїй автобіографічній книзі «Згадую то з радістю, то з болем»: «Раніше ця місцевість разом з містами Стародуб і Погар до Чернігівської губернії належала. Був за часів Богдана Хмельницького Стародубський козацький полк. З цього козацького роду походить моя бабуся Пильченко Мотря Федотівна. Дівоче прізвище моєї матері Денисенко. І хоч у всіх у них українські прізвища, але усі вони чомусь росіянами писались. Тому і я теж росіянином пишусь. Коли було введено обласний поділ, то наша територія відійшла до Брянщини, у складі якої знаходиться й зараз… Жили односельці дуже бідно. Працювали в колгоспі за трудодні, на які наприкінці року одержували зерна стільки, що його можна було одній людині за один раз принести в одному мішку».

У трирічному віці Василя спіткала перша велика втрата – померла мати. Незважаючи на тотальну бідність родини, батька майбутнього поета у 1937 році як сина куркуля на 10 років вислали на Колиму. Того ж самого року Василь пішов до школи, де вперше почув вірші Федора Тютчева: 

Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром,
Как бы резвяся и играя,
Грохочет в небе голубом.

Хлопчик був у захваті від чарівних римованих рядків: «Вони мені так сильно сподобались, що в мене раптово виникло бажання самому писати вірші, але я ще не знав жодної букви. І тільки мене навчили писати – я зразу ж почав писати вірші. Пишу і по сьогоднішній день, бо не писати не можу».

Іншим сильним захопленням юного Василя було читання. Навіть уночі йому було жаль розлучатися з книгами, тому часто, лягаючи спати, клав їх під голову.

Наприкінці травня 1939 року дідусь забрав маленького Василя до себе в село Чистопілля Херсонської області. Шлях до дідусевої домівки пролягав через Нікополь. Уперше побачивши невеличке, але квітуче і затишне містечко, хлопчик одразу ж у нього закохався.

Робота на педагогічній ниві та поетична творчість

Після закінчення на «відмінно» семирічної школи з 1946 по 1950 рік Василь навчався у Нікопольському педагогічному училищі. І хоча в місті поет прожив порівняно недовго, Нікополь, як зазначав сам автор, посідав у його житті особливе місце. Тут він починався і як поет, і як учитель: «Там я надрукував свій перший вірш, там у школі №1 я провів свій перший урок». І, звичайно, не могла його душа не відгукнутися поетично про край, який став йому другою батьківщиною:

Про край наш козацький

Я знову на площі Богдана, завмерши,
Читаю козацької слави сліди.
Це місто в дитинстві побачив я вперше
І в нього з тих пір закохавсь назавжди.

За нас тут в боях козаки помирали.
Тому я за них разом з вами живу.
Хмельницького гетьманом тут обирали
І радо вручали йому булаву.

Допоки тече у майбутнє Славута,
Улюблена наша вкраїнська ріка,
Ніким і ніколи не буде забута
Заслуга Богдана, заслуга Сірка.

Хоч Луг наш козацький безумці втопили,
Втопили в зелену морську каламуть,
Я знаю, нам вистачить розуму й сили,
Щоб дух наш козацький Вкраїні вернуть.

Змогли ж ми, здолавши навали фашиста,
Негайно, бо ми – богатирський народ,
З руїни підняти зруйноване місто,
Підняти зруйнований трубний завод!

Який ти красивий, мій Нікополю славний!
Дивлюсь і не можу відвести очей.
Ти маєш великий завод феросплавний
І славу п'яти Запорізьких Січей.

Давайте ж невтомно щоденно трудитись,
Щоб жити щасливо усім нам віки!
А щастя зуміємо всі ми добитись
Бо ми запорожці, бо ми козаки.

Вищу освіту Василь Никифорович отримав, закінчивши відділення української мови та літератури філологічного факультету Кіровоградського педагогічного інституту та юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Роки студентства залишили в пам'яті поета теплі спогади: «Навчання давалось мені легко і приносило величезну радість. Іду, бувало, з занять і радію, що сьогодні узнав те, чого ще вчора не знав».

35 років працював учителем української мови і літератури в загальноосвітніх школах Вінницької і Херсонської областей. З них 20 років був директором школи. «За освітою і покликанням я – однозначно, вчитель», – наголошував Василь Никифорович. Проте в його житті завжди органічно поєднувалася педагогічна діяльність з літературною працею. 

Усе життя Василь Шаройко дякував долі за подаровану йому зустріч із поетом, членом Спілки письменників України, редактором газети «Нікопольська правда» Петром Бібою. Професійний поет, ознайомившись з віршованими творами юного Шаройка, запросив його відвідувати літстудію, якою керував особисто. «У літстудії  при допомозі Петра Біби я свої вірші удосконалив так, що їх почала друкувати спочатку місцева, а потім і республіканська преса», –  згадував письменник. Один із перших своїх віршів, надрукований у газеті «Нікопольська правда», поет-початківець присвятив могутньому і славному Дніпру:

Дніпро
(уривок)

В'єтся срібна річка,
Мов широка стрічка,
І зника, мов стежка
В синій далині.
Голубіє небо…
Розпустили верби
Золоті сережки
Рано навесні.
Плину пароплавом
Повз розкішні плавні,
Повз високі кручі,
Сонячні луги…
За кормою білі
Розгулялись хвилі,
Піняться кипучі,
Б'ються в береги.

Мине час, і 1984 року Петро Біба надасть рекомендацію Василю Шаройку для вступу до Спілки письменників України. І не лише у творчому житті поета він відіграв таку важливу роль. У студентські роки Василь, росіянин за походженням, не раз чув на свою адресу звинувачення в українському буржуазному націоналізмі, й без втручання та допомоги Біби міг залишитися за бортом училища. «Буду завжди дякувати долі за те, що вона послала мені цю благородну людину, вдячність до якої вічно житиме в моєму серці», – писав у своїх спогадах Василь Никифорович.

Ще згадує, як у важкі повоєнні роки на Нікопольщині отримав зразок великої людської доброти  від однокурсниці: «Пригадую, як одного разу пізньої осені 1946 року працювали ми, студенти педучилища, на полі свого підсобного господарства. Нам оголосили перерву на обід. Та який міг бути обід під час голоду?! У мене нічого не було. Це помітила дівчина з нашої групи Ліда Гармаш і дала мені огірок та дві в мундирах картоплини. Мабуть, вона жила десь поблизу Нікополя і мала город. Її доброта, виявлена нею під час голоду, залишилася в  моїй пам’яті на все моє життя. Через багато літ, ставши поетом і сивим дідом та розмірковуючи про людську доброту, якої, на жаль, у нас зараз так дуже мало, я написав такий вірш:

Моїй однокурсниці
по Нікопольському педучилищу
Лідії  Гармаш присвячую.

Доброта

Шановна Лідіє Гармаш!
В житті обставини так склались,
Що я з тих пір прихильник Ваш,
Коли в педшколі ми навчались.
Хоч я давно вже сивий дід
І Ви, на жаль, уже бабуся,
Та все ж той час згадати слід –
І я зробити це беруся.
Берусь, бо назавжди, навік
Забрали в мене мій спочинок
Голодний сорок шостий рік
І Ваш неординарний вчинок.
Коли лишавсь до смерті крок
І я ковтав, голодний, слини,
Дали мені Ви огірок
І дві в мундирах картоплини.
Я часто думаю тепер
Про те над Вашим над портретом,
Що, може, я тому й не вмер,
Що, може, й став тому поетом.
Тож хай живе у всі літа,
Живе й не гине навіть в муках
Природна Ваша доброта
У Ваших дітях і онуках!
Бо, справи роблячи свої,
Вже кожен з болем помічає:
Як дуже мало в нас її,
Як нам її не вистачає!

Секрети успіху творчості

Василь Шаройко є автором 32-х книжок гумористичних і сатиричних віршів для дітей і дорослих. У творчому доробку має також ліричні твори та збірку пісень. 
Починав Василь Никифорович саме як дитячий письменник. Перша книжка вийшла в найбільшому в Україні київському видавництві книжок для дітей «Веселка» і називалась «Помічниці». Тираж її був достатньо великим – 125 тисяч, і книжка розлетілася по всій країні.

Писати для малечі йому допомагала любов до дітей, педагогічна освіта та двадцятирічний досвід роботи в школі, тому одна по одній з’являюлися книжечки для наймолодших: «Сонячні зайчики», «Хитрий щоденник», «У бабусі внучки, внуки…», «Веселий дзвоник», «Про тваринок та птахів», «Кмітливі діти».

«Для того, щоб писати для дошкільнят, я навмисно ходив по дитячих садочках, розмовляв з вихователями, розпитував їх про особливості дитячих висловлювань. Кожна людина у ранньому дитинстві завжди казала щось таке цікаве – щось таке, що жоден письменник, яким би талановитим чи мудрим він не був, ніколи такого не придумає. Я ходив у дитсадки та школи за мудрістю малечі…Тобто, я беру і віддаю,» – ділився досвідом митець. 

Поет і справді мало не до останніх своїх днів був постійним гостем школярів у всіх регіонах України. У нашому місті таких зустрічей було безліч як у школах, так і в бібліотечних залах. 

Може, саме через постійне перебування серед дітей та молоді навіть у свій досить поважний вік він зберігав щиру усмішку, дивувався всьому новому, вітав усе справжнє, відкидав лицемірне.  А молодь  охоче прислухалася до його виваженого слова й мудрих порад, й особливо коли це стосувалося літературних новинок. Хто надасть їм  кращу  рецензію, як не людина, що сама є майстром художнього слова?.. Одна з таких презентацій книг, присвячених  історичному минулому України, відбулась у Нікопольському бібліотечно-інформаційному центрі «Слово».

Досвідчений майстер пера був глибоко переконаний, що братися до творчості, зокрема й поетичної, треба тільки тоді, коли щось здивує, схвилює, коли автора переповнюють емоції та почуття. Тоді твір має душу. В інших же випадках вірш буде «холодний». Читачі сковзнуть по ньому поглядом і байдуже перегорнуть сторінку. А вірш з душею довго житиме у пам'яті читачів. 

Як приклад, поет часто розповідав дитячій аудиторії про те, що побачив якось у себе на подвір'ї: горобець застряг між шиферинами будинку, а його побратими, після довгої пташиної «наради», врятували свого товариша. Така горобина солідарність дуже вразила і здивувала Василя Никифоровича, і він написав вірш.

Защемився горобець в шиферному дасі,
Не врятую – то кінець буде бідоласі.
Не врятую – згине птах. Де ж моя драбина?
Зирк – спустилася на дах зграя горобина.
Метушаться, щось кричать, як узнать їх мову?
То раптово підлетять, то сідають знову.
Потім раптом зграя ця 
Оточила горобця,
І дзьобами з даху 
Витягла невдаху.

Майстру слова напрочуд легко вдається поєднувати дитячі теми з гострою сатирою та гумором. У його творчому досьє більше десяти гумористичних книжок: «Лебідь на балансі», «Хворий заєць», «Зарозумілий Павич», «Нулі та королі», «Цілком демократично». Він є упорядником збірника гумору і сатири «Придніпровські усмішки». Має досвід перекладача – переклав українською мовою твори багатьох російських і білоруських поетів-гумористів. 90-річний письменник став дипломантом Всеукраїнської премії ім. Степана Руданського за гумористичний збірник «Принциповий хамелеон». З 1959 року був постійним автором журналу «Перець».

Можливо, саме почуття гумору та постійне спілкування з читачами і спонукало Василя Шаройка  писати нові твори. «До кінця своїх днів хочу бути людиною і служити людям. За будь-яких обставин людина повинна робити те, для чого народжена».

До речі, автор сам рекламував і розповсюджував свої книги. Сивочолого дідуся з наплічником за спиною часто можна було побачити в приміських електропотягах. Не одразу пасажири впізнавали в ньому відомого поета, а поспілкувавшись з ним, охоче купували книжки. Особливим попитом користувалась дитяча література.

14 грудня 2019 року у Нікополі на 91-му році життя перестало битися серце поета. Похорон відбувся в Херсоні, з цим краєм була пов’язана значна частина його життя.

Остання книга автора – збірка вибраних поезій із символічною назвою «Не розстануся я з вами» вийшла напередодні його 90-річного ювілею. Це книжка актуальних ліричних, гумористичних і сатиричних віршів про наше сьогодення. Майстер слова так визначав своє найглибше внутрішнє переконання: «Нагород я ніколи не жадав і не домагався, бо зрозумів, що найвищою нагородою є пам’ять, а все інше навіки саме життя стирає».

Твори  В. Шаройка заряджають своїх читачів життєвим оптимізмом і вчать жити з усмішкою на устах. «Якби мої читачі та мої учні запитали мене про те, що я хочу всім людям сказати своїми книгами і своїм життям, то я коротко відповів би їм: «Люди, будьте людьми!» А сам автор у пам’яті своїх шанувальників назавжди залишиться дуже жвавою, веселою, життєрадісною і харизматичною людиною.