Місто Верхньодніпровськ: з минулого в майбутнє

Верхньодніпровськ – невелике місто на карті Дніпропетровської області, в адміністративних реєстрах і географічних атласах значиться населеним пунктом з менш як 20-тисячним населенням. Постало воно там, де річка Самоткань злилася з великим Дніпром, на місцях, овіяних славою пращурів наших, які з давних-давен жили і господарювали тут. 

Верхньодніпровськ – батьківщина багатьох видатних людей, чиї імена назавжди залишилися в історії цього краю: підприємець Е. Бродський, декабрист О. Гангеблов, промисловець і земський діяч О. Поль, Герой Радянського Союзу А. Дидишко, академік Д. Баранник і багато інших. У Верхньодніпровську бували О. Пушкін (1820) і Т. Шевченко (1843). Вісім Героїв Соціалістичної Праці уславили цей край своєю діяльністю. А в 1983 році творчій групі в кількості семи осіб було надане звання лауреатів Державної премії УССР ім. Т. Шевченка за забудову і впорядкування центру міста.  

Верхньодніпровськ – одне з найстаріших міст Дніпропетровщини, йому вже 240 років, але це тільки та історія, що зафіксована в офіційних документах. А коли поглянути в глибину віків…

З історії заснування міста

На території сучасного Верхньодніпровська (в долині річок Самоткані та Дніпра) люди жили з давніх-давен. Цей край приваблював своїми природними багатствами: хорошими пасовищами, великою кількістю риби та дичини. Першим народом, що жив тут, були скотарі-кочівники – кімерійці. Потім, починаючи з ІV століття до н.е., цією місцевістю один за одним пройшли скіфи, сармати, готи, гунни, підкорюючи місцеве населення, змішуючись та розчиняючись у ньому.

У ІХ столітті Придніпров’я  стало центральною частиною держави Київська Русь. По Дніпру проходив відомий торговий і військовий шлях «із варяг у греки». Київські князі, здійснюючи походи на Константинополь та Болгарію, пересувалися по Дніпру повз поселення, що були на території нинішнього Верхньодніпровська.

Найбільшого лиха ці місця зазнали в ХІІІ столітті від татаро-монголів. Після їхньої навали благодатний край перетворився на «дике поле». Спустошені землі почали потроху заселятися тільки після звільнення Русі від татаро-монгольського ярма. Заселення було тісно пов’язане з виникненням козацтва.

У 1680–1690 роках на території сучасного Верхньодніпровська був козацький зимівник – хутір, де мешкали кілька козацьких сімей, які задовольняли харчові та побутові потреби Запорозької Січі: заготовляли продукти – ловили і сушили рибу, полювали на дичину, займалися скотарством, розводили коней.

Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 році землі в долині річок Самоткані та Дніпра вздовж верхнього кордону козацьких вольностей, тобто територію Верхньо-Дніпровського козацького зимівника, Катерина ІІ подарувала князеві Григорію Потьомкіну під рангову дачу. У 1779–1780 роках на цьому місті князь заснував слободу і назвав її на свою честь Григорівською, заселивши її народом сімейним і осідлим. У 1782 році тут жило вже 226 чоловіків і 189 жінок. У 1785 році Потьомкін передав Григорівську слободу у казенне відомство, назвавши її державною слободою Ново-Григорівкою і призначив для поселення відставних солдат.

Від слободи – до центру повіту

5 червня 1806 року завдяки адміністративній реформі, яка поділила Катеринославську губернію на вісім повітів, слобода Ново-Григорівка як більш-меньш значне поселення, отримала статус повітового міста й була перейменована на Верхньодніпровськ (згадали стару географічну назву – «Верхньо-Дніпровські зимівники»). Верхньодніпровський повіт був дуже великим: по Дніпру – від Аул до Кременчука і від Дніпра до Кривого Рогу (сучасні Криничанський, П’ятихатський та Софіївський райони). 

У 1811 році для Верхньодніпровська створили герб. Він мав вензелеве зображення, у верхній його частині – бик на фоні золотої скошеної ниви, посередині срібна смуга річки, а під нею – поле зеленої соковитої трави. Герб мав символізувати сприятливі умови для розвитку скотарства на території повіту.

План міста Верхньодніпровська був затверджений 14 червня 1823 року. Нові вулиці та квартали були розташовані на території колишніх солдатських слобід. У місті було чотири вулиці, які забудовувалися дерев’яними будинками. Зручне розташування міста на важливій водно-транспортній магістралі – річці Дніпро біля поштового шляху Київ-Катеринослав  сприяло розвитку в ньому торгівлі та ремесел. Тут були майстерні з обробки шкіри, салотопні підприємства, пивоварня, свічко-воскове виробництво, млин і олійниця. Частина жителів працювала у шовківництві, у межах міста нараховувалося більше 2 тис. тутових дерев.

У 1858 році в місті проживало вже 2 568 осіб. Місту належало 3 166 десятин землі, в т.ч. під забудовою було 216 десятин. У 1861 році нараховувалося 427 будинків, але тільки один був кам’яним, всі інші – дерев’яні.

З 1866 року в місті розпочала роботу земська пошта. Кореспонденцію відправляли раз на тиждень. 1 грудня 1866 року у Верхньодніпровську випустили першу в Російській імперії земську марку, яка слугувала для оплати пересилки приватної кореспонденції, а з 1877 року пересилка кореспонденції стала безкоштовною.

Після відміни кріпацтва промисловий розвиток міста пожвавився. А наприкінці ХІХ століття різноманітну продукцію випускали вже 29 невеликих підприємств, найбільші з них: спиртоочісний завод, три парові млини, парова лісопильня, три цегельних заводи, а також 442 ремісничих підприємства. У січні 1889 року поблизу міста запрацював металургійний завод, який мав доменну піч і чавуноливарний цех. Але невдовзі, не витримавши конкурентної боротьби з більш великими металургійними підприємствами, був закритий. Ряд підприємств міста мав спеціальні пункти для прийому зерна. Селяни повіту реалізовувати тут залишки власного виробництва. Зерно, переважно пшениця, потім йшло не тільки на продаж в регіоні, а й на експорт. 

Верхньодніпровськ уже мав добре розвинену торгівлю. Про що говорять ярмарки, які відбувалися чотири рази на рік, і базари: по середах, п’ятницях і неділях. Для розвитку промисловості важливе значення мала прокладена в 13 кілометрах від міста Катерининська залізниця. 

Місто збільшувалося.  Кількість населення у 1897 році – 7 671 чоловік. Зростали і соціальні потреби населення. 1 січня 1903 року почала виходити перша в Катеринославській губернії  земська газета «Верхнеднепровский земський листок». У 1903 році через річку Самоткань будується залізобетоновий арочний міст – перший у Російській імперії міст такої конструкції (до цього міст був дерев’яним). 1907 року в повіті створюється кінна поліція для охорони порядку. 

Налагоджувалося медичне обслуговування. З 1906 року почали будувати нову земську лікарню: головний корпус, інфекційний барак, операційну, харчоблок, дім лікаря, підсобні приміщення. Завершилося будівництво земської лікарні на 50 місць у 1911 році. На той час там працювало 4 лікаря, 13 фельдшерів і акушерок. Очолив лікарню Володимир Семенович Татаринов – людина прогресивних поглядів, громадський діяч, активний прихильник профілактичного напрямку в медицині. Йому пощастило домогтися відміни будівництва церковного храму на території лікарні, а на виділені для цього кошти придбати рентгенівський апарат. На той час в усій Катеринославській губернії було тільки два таких апарати, для роботи яких була потрібна електроенергія. Земська управа змушена була асигнувати кошти для будування місцевої електростанції. У 1913–1914 роках будівництво електростанції завершили.

У 1913 році починається створення першої телефонної мережі міського і міжміського сполучення з Катеринославом, Кременчуком і Кривим Рогом.

Поступово зростає кількість грамотного населення. До 1862 року у Верхньодніпровську працювала тільки одна приватна жіноча школа, в якій навчалося 72 учениці. А в 1913 році в місті було вже п’ять навчальних закладів: жіноча і чоловіча гімназії та три народних училища. Загальна кількість учнів під кінець 1917 року складала 600 осіб. За даними демографічного перепису населення, у 1920 році з 12 тис. жителів – 25,6% було письменних. У місті працювало дві бібліотеки та дві невеличких театри. Діяли православна церква, синагога і єврейський молитовний дім.

Буремні події та нове життя

У роки жовтневого перевороту та громадянської війни Верхньодніпровськ був у вирі буремних подій. У ньому і поблизу точилися жорстокі бої, під час яких місто зазнало великих руйнацій. Тому по закінченні воєнних дій верхньодніпровці взялися за відбудову господарства. Вже 1 травня 1920 року понад півтори тисячі жителів міста вийшли на суботник: очищали вулиці від сміття, ремонтували дороги, саджали дерева в міському парку. 

Наприкінці 1921 року у Верхньодніпровську відновилася робота шкіряного, салотопного, пивоварного, ковбасного заводів і кількох млинів. А в 1923 році вже працювали 13 невеличких металообробних підприємств, три маслозаводи, три шкіряних заводи, сім парових млинів і крупорушок, друкарня. Відновила роботу лікарня, п’ять дитячих домів, два дитячих садки («Сельская правда».– 1919.– 15 июня). В місті працювало сім трудових шкіл, які вміщали 1 499 дітей. Для підготовки учительських кадрів були відкриті вищі педагогічні курси. В січні 1924 року на них навчалося 195 осіб – в т.ч. 87 жінок. Проводилася велика робота з ліквідації неграмотності серед дорослого населення. Працювали різні клуби: природничо-науковий, політичний, музичний, літературно-бібліотечний, шахова секція. В роботі клубів брали участь 283 людини. Відкрили центральний клуб, у якому була бібліотека з фондом 6 534 примірники.

Центром повіту Верхньодніпровськ був до адміністративної реформи 1923 року, а потім став районним центром.

Швидкими темпами відбудовувалися промислові підприємства міста – металургійний завод (нинішній – ім. 1 Травня) та дослідний завод комплексної переробки сільськогосподарських відходів (нині – машинобудівний). На березі Дніпра відкрився гранітний кар’єр. У середині 1930-х років стало до ладу нове підприємство – ґудзикова промислова артіль. Діяли підприємства з переробки сільськогосподарської продукції – маслозавод, парові млини, крупорушки, олійниці. У 1934 році в місті відкривається МТС.

Саме в цей період Верхньодніпровськ стає справжньою кузнею кадрів: на вчительських курсах підготовлено сотні освітян, навчальний комбінат щороку випускав десятки комбайнерів і трактористів, сільськогосподарський технікум дав для господарства країни багатьох агрономів, діяли в місті й курси медичних сестер. Трудящі промислових підприємств брали участь у проведені польових робіт, збиранні врожаю.

Відбулися зміни в культурному житті міста. Багато уваги приділялося благоустрію, розширенню комунального господарства. Проводилися місячники з озеленення вулиць, ремонту тротуарів. Тільки в 1935 році на капітальний ремонт житлового фонду було відраховано 31,4 тис. крб., а в наступному році – 68 тис. крб. (Дніпропетровський облпартархів, Ф. 13, Оп. 1, Д. 3097, Л. 271).

Перед війною у 1941 році в місті працювали: районна лікарня, поліклініка, дитяча консультація, санаторій, дитячі яслі, по дві початкових, семирічних і середніх шкіл, сільськогосподарський технікум, школа медичних сестер, школа комбайнерів, навчальний комбінат з підготовки механізаторів для сільського господарства. В освітніх закладах навчалося більше трьох тисяч осіб (Почетная книга Всесоюзной сельскохозяйственной выставки. Днепропетровская область, м. 1940, с. 7, 83, 84). Розширилася мережа культурно-просвітницьких закладів, були відкриті: Будинок вчителя, районний Будинок культури, кінотеатр, працювала районна бібліотека, радіовузол.

Період мужності та випробувань

Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз припинив мирне життя трудящих. Народ мобілізував зусилля на збільшення випуску продукції для потреб фронту. Населення міста брало участь в евакуації  обладнання підприємств у східні райони країни.

21 серпня 1941 року Верхньодніпровськ був окупований німецькими військами. Масові розстріли, знущання, катування...  За час окупації, яка тривала два роки, два місяця і два дні, німці замучили і розстріляли 327 осіб, вивезли на роботу до Німеччини 3 864 людини. До лав Червоної Армії призвано 8 748 чоловік,  загинуло – 5 656. 

Матеріальні збитки були великими – на 19,2 млн. крб., зруйновані гідролізний і чавуноливарний заводи, МТС, маслобійня, млин, громадські, культурні та житлові будівлі, спалене приміщення середньої школи № 1, вкрадені та вивезені матеріальні цінності. (Дніпропетровський облдержархів. Ф.Р – 2427, Оп. 1, Д. 116, ЛЛ. 1, 15). 

У 1944 році відновив роботу чавуноливарний завод ім. 1 Травня, він забезпечив колгоспи району запасними частинами для сільськогосподарської техніки. Став до роботи райпромкомбінат. Видимих успіхів у роботі  досяг колектив гідролізного заводу. Поступово були розібрані всі завали, які заважали установці обладнання. Почали працювати районна електростанція і міський водогін. Відновили роботу бібліотеки, будинок культури, кінотеатр, радіовузол. Для дітей-сиріт відкрили спеціальний дитячій будинок на 200 місць.

Відновлюючи постраждале під час окупації господарство, населення міста ще й надавало допомогу фронту. На 16 жовтня 1944 року люди зібрали більше 3,5 млн. крб. на організацію танкової колони «Радянська Україна» (Придніпровський комунар.– 1944.– 16 жовтня). Вчителі шкіл власним коштом внесли 110 тис. крб. на будівництво бойового літака «Вчитель Верхньодніпровщини» (Дніпропетровський облпартархів, Ф. 19, Оп. 4, Д. 1061, Л. 53).

У післявоєнний період у максимально короткий термін вдалося відновити роботу промислових і сільськогосподарських підприємств. Держава виділяла великі кошти: на відновлення ливарно-механічного заводу – 700 тис. крб., ще 500 тис. на відбудову житлового фонду. Після голодних 1946–1947 років, добрий врожай зібрали у 1948 році – досягли довоєнного рівня виробництва сільськогосподарської продукції. Нарощували свої потужності підприємства міста: швейна фабрика, лісопильний завод, промартіль із виготовлення перламутрових ґудзиків, збільшили виробництво борошна та олії, оснастивши млин новим обладнанням. 

На вищих рубежах

У 1953 році активно почали будувати нові виробництва. Понад 1 млн. крб.  виділила держава на будівництво механізованого цегельного заводу з виготовлення цегли та керамічної черепиці. Розгорнулися будівельні роботи зі спорудження приміщень міжрайонної бази для первинної переробки коконів шовкопряда. У 1963 році до міста був підведений газопровід. Житловий фонд зріс на 30 тис. кв. м. Одноповерховий вигляд міських вулиць прикрасився багатоповерховими будівлями з центральним опаленням і водогоном. У 1965 році запрацював новий молочний завод із сироробним цехом, що за добу переробляв понад 50 тонн молока. Запрацювало автотранспортне підприємство, воно мало до 200 автобусів, легкових і вантажних машин, відкрило маршрути до всіх сіл району і багатьох міст України. Авторемонтні майстерні поступово переросли в авторемонтний завод. Районне об’єднання «Сільгосптехніка»  ремонтувала машино-тракторний і автомобільний парки колгоспів і радгоспів. До нових підприємств слід зарахувати і Верхньодніпровську взуттєву фабрику, що спеціалізувалася на виготовлені кімнатного взуття і щодня давала більше 10 тис. пар.

У 80-х роках минулого століття економічний потенціал міста і району був дуже високим. Верхньодніпровськ став одним із центрів зерно-молочного виробництва в області й Україні. Успішно працювали підприємства. Тільки у 1985 році вони виробили надпланової продукції на 3 млн. крб.

На 1989 рік у місті працювали дослідно-експериментальний машинобудівний, чавунно-ливарний, авторемонтний, маслобійний, хлібний, комбікормовий заводи та взуттєва фабрика. Прискореними темпами споруджувалися два нових великих підприємства – завод потужного радіобудування і завод керамічних конденсаторів. Кількість населення зросла до 22 708 осіб.

На переломі

З прийняттям незалежності у 1991 році верхньодніпровці відчули ускладнення в економічному та громадсько-політичному житті. Безумовно, такі доленосні рішення на теренах всього колишнього СРСР не могли не позначитися на виробничих зв’язках. Частково вони припинилися зовсім, в інших випадках набули інших форм, проте ще були далекими від ринкових. Новим явищем стало безробіття. 1991–1997 роки були надскладними для верхньодніпровців. Рік від року знижувався обсяг виробництва продукції.  В місті та районі до 1996 року тривав процес приватизації – було приватизовано 50 підприємств і об’єктів. Подолати кризові явища змогли тільки на початку 2000-х років.

Верхньодніпровськ сьогодні 

Нині – це районний центр із кількістю населення 16 364 чоловіки (дані 2018 року). Житловий фонд складається з 3 366 будинків комунальної та приватної власності загальною площею 339 тис. кв. метрів. 

Місто має досить значний промисловий потенціал: вісім заводів, дві фабрики, автотранспортне підприємство. Спеціалізуються підприємства в машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів, харчопереробній галузі, випускають швейні вироби та взуття, виготовляють транспортні засоби тощо. Окрім цього, працює кілька десятків майстерень і ательє, які ремонтують побутову техніку, надають різноманітні послуги населенню.

У Верхньодніпровську діють чотири загальні середні школи, аграрний технікум, професійно-технічне училище, дитячо-юнацька спортивна школа, спеціалізований навчально-реабілітаційний центр, п’ять дитсадків. Функціонують у місті поліклініка, районна лікарня, 10 аптек, кардіологічний санаторій «Славутич». Є в місті районний Будинок культури майже з двома десятками самодіяльних колективів, три з яких удостоєнні звання «народний»,  Палац дитячої та юнацької творчості, музична школа, центральна районна бібліотека, районна бібліотека для дітей, історико-краєзнавчий музей, друкарня, редакція, яка інформує населення району про найважливіше через місцеву районну газету «Придніпровський край». У соцмережі «Фейсбук» працюють чотири сторінки, одна з них присвячена історії міста. Зареєстровані у місті 30 громадських організацій.

Потреби верхньодніпровців у різноманітних товарах забезпечує досить розгалужена торговельна мережа, яка налічує 74 магазини, не рахуючи кіосків і більше десятка кафетеріїв, два ресторани, постійно працює місцевий ринок.

Місто росте і розвивається. Старовинний Верхньодніпровськ по-юному красивий і привітний, зручний і затишний, це – місто-мрія, місто-сад.