Лісовський Олексій Миколайович
Відкриваємо Олексія Лісовського

Про автора першої української п’єси, виданої в Катеринославі

Є книжки, які для січеславських краєзнавців мають особливе значення. До них належать твори єпископа Феодосія (Макаревського), Дмитра Яворницького, Якова Новицького чи Михайла Шатрова. Довгий час не було відомо, а хто ж створив капітальну книжку «По Екатерининской железной дороге, випуск 1», видану 120 років тому, – в 1903-му.

Це видання виручало не одне покоління краєзнавців, як не цінною інформацією, то рідкісними світлинами. Та й написана вона попри те, що російською мовою (іншою і не дозволили б!), а все ж людиною з українським серцем, яка весь час зверталася до козацького минулого цього краю.

Довший час ім’я автора лишалося призабутим. Тепер ми знаємо – зредагував її та надав завершеного вигляду тодішній правитель канцелярії Катерининської залізниці Олексій Лісовський. Людина талановита, супер-ерудована, непересічна, все ще лишається в тіні. Й навіть Вікіпедія припустилася помилки, про яку ми напишемо наприкінці цієї статті.

Отже, Лісовський. Олексій Миколайович Лісовський (1861–1934) – український літературознавець, фольклорист, пропагандист музики. Походив він із села Мачухи Полтавського повіту Полтавської губернії – села поблизу Полтави. 1879 року закінчив Полтавську класичну гімназію, а 1886-го – юридичний факультет Новоросійського університету в Одесі. Якийсь час жив і працював у Полтаві. Служив в Одеській і Харківській судових палатах. 1890-го переїхав до Миргорода, де працював секретарем земського з’їзду. Тут і зайнявся молодий земець вивченням багатющої народної творчості. Його розвідка «Опыт изучения малорусских дум» була вже готова влітку 1888 року. Про це свідчить розшуканий нами лист Ол. Лісовського до редактора журналу «Киевская старина» Олександра Лашкевича (1852–1889). Ось цей лист:

«20 июля (18) 88

Милостивый государь Г. Редактор!

На днях я послал вам посылкою мою статью, озаглавленную «Опыт изучения малор(усских) дум». Прошу Вас, если найдете возможным, поместить ее на страницах Вашего журнала. Условия и проч(ее) предоставляю на Ваше усмотрение. С своей стороны ограничусь замечанием, что я желал бы получить вознаграждение оттисками моей статьи. О последующем не поставьте себе в труд известить меня.

Прошу принять уверения в совершенном почтении и преданности

(Підпис).

Адрес: Миргород, Полт(авской) губ(ернии), Алексею Николаевичу Лисовскому».

Його розвідка, схоже, так і не була опублікована в «Киевской старине». Тож автор видрукував її в «Полтавских губернских ведомостях» 1890 року. В ній він розглянув 70 оригінальних кобзарських дум! Того ж року розвідка Лісовського вийде в Полтаві окремою брошурою на 52 сторінках як видання губернського статистичного комітету. Відтоді її не оминав жодний ретельний дослідник кобзарського репертуару.

Тож можна з великою мірою ймовірності припустити: саме під впливом полтавця Ол. Лісовського, чудового знавця кобзарського мистецтва, бандуристами й кобзарями захопиться в Катеринославі й майбутній «бандурний батько» Микола Богуславський. Він теж працюватиме в канцелярії начальника Катерининської залізниці як підлеглий Лісовського. Або ж він знайде в Лісовському однодумця.

Тим часом Олексій Лісовський 1892 року переїхав із Миргорода до Полтави і до 1898 року працював секретарем губернської земської управи. Як великий шанувальник класичної музики, 1897 року разом з Д.В. Ахшарумовим організував у Полтаві Товариство любителів симфонічної музики.

І ще на одному прикметному факті з історії української літератури в нашому краї хочеться наголосити. 1892 року в Катеринославі видано п’єсу О. Лісовського «Хто батька покидає, того Бог карає». То була перша українська п’єса, видана в Катеринославі й один із перших художніх творів українською мовою в місті на Дніпрі.

У Полтаві виявилася і його непокірлива українська вдача – за участь у так званій «справі 23 земців» влада висилає Лісовського з Полтави.

Від 1899 року він працює в Катеринославі – в управлінні Катерининської залізниці, стає правителем канцелярії на залізниці (тогочасне місто стрімко зростало, тут було на той час значно більше свободи, ліберальних вольностей, ніж у традиційній Полтаві. Але, звісно, до пори, до часу…). Варто було Лісовському переїхати до Катеринослава, як він тут же зайнявся просвітницькою діяльністю. У газеті «Днепровская молва», що її редагував такий же вільнодумець Микола Биков, вже в січні 1900 року можна було натрапити на таке повідомлення:

«16 і 22 січня А.А. Лісовським (в ініціалах новоприбульця допущена помилка – М. Ч.), на пропозицію дирекції Катеринославського відділення Імператорського музичного товариства, будуть прочитані дві лекції, котрі поза сумнівом становитимуть інтерес для всіх, хто цікавиться музикою, – «Про розвиток форм та ідей в творчості Бетховена». Лекції відбудуться в залі будинку пана начальника губернії».

Начальником губернії, себто губернатором в Катеринославі тоді був ліберальний князь Петро Святополк-Мирський.

Олексій Лісовський активно співробітничає з катеринославською газетою «Приднепровский край», що почала виходити 1898 року та була органом місцевих промислових кіл. Так, 1902 року в цій газеті друкуються тези його лекції «О малоросском национальном типе». Тези ці тоді ж таки передруковує часопис «Киевская старина».

Лісовського зацікавив кобзар Терентій Пархоменко (1872–1910), якого Колеса називав концертним типом кобзаря. 1903 року в новозаснованій катеринославській газеті «Вестник Юга» виходить стаття О.М. Лісовського «Биография и характеристика кобзаря Т.М. Пархоменка». У місцевій хроніці катеринославської газети «Приднепровский край» (№1772 за 1903 рік) виходить непідписана замітка Лісовського «Кобзарь Пархоменко в Екатеринославе».

Як ми виявили в обласному архіві Дніпропетровської області, 1903 року у Катеринославі у титулярного радника Олексія Миколайовича Лісовського (православного) та його дружини Констанції-Аполлонії Костянтинівни (лютеранського віросповідання) народився син Сергій. Хрещеними батьками хлопчика значилися доктор медицини Євген Святловський та Олександра Святловська.

Цікаво, що кумом Лісовського став теж чоловік з Вікіпедії. Євген Володимирович Святловський (1854–1914) походив з родини Володимира Вікентійовича Святловського; брат редактора «Приднепровского края» Володимира Володимировича Святловського та Олександри Володимирівни Святловської.

Святловський закінчив медичний факультет Московського університету. У 1881 році захистив дисертацію «Матеріали щодо санітарного стану російського селянства». У 1882—1884  видавав і редагував у Санкт-Петербурзі журнал «Военно-санитарное дело», а потім започаткований ним журнал земської медицини «Земский врач» (у Чернігові, потім у Полтаві). Був чернігівським фабричним інспектором, директором губернської полтавської земської лікарні та фельдшерської школи при ній. Був членом редакцій провінційних видань «Хуторянин» на Полтавщині та «Приднепровский край» у Катеринославі.

На початку XX століття Євген Святловський переїхав з Катеринослава до Санкт-Петербурга; займався перекладами та написанням оповідань. Не залишаючи літературної діяльності, обіймав у 1910–1912 роках виборне місце секретаря Імператорського вільного економічного товариства. Помер у Санкт-Петербурзі, похований на Волковському православному цвинтарі, місце поховання – Літераторські містки.

Олексій Лісовський став у Катеринославі автором чудового твору «По Екатерининской железной дороге» (випуск 1, 1903), де, як мовилося, багато уваги приділив козацьким кореням цього краю. Книжка заслужено отримала Петровську премію Академії наук.

З іменем Лісовського пов’язують і низку проєктів недозволених владою в Катеринославі прогресивних видань. Так, разом зі згаданим Миколою Биковим (першим редактором першої української газети в Січеславі «Добра порада», 1906)  О. Лісовський значився редактором-видавцем щоденної газети «Громадська справа» у Катеринославі, клопотання про яку подавалося 1905 року до Головного управління у справах друку. Часопис передбачав публікацію кореспонденцій на громадсько-політичні й економічні теми, замітки про справи губернії та життя Росії та закордонних (зарубіжних) держав. Однак, проєкт не був підтриманий урядовою установою.

Після виникнення парламенту – першої Державної  Думи Росії Лісовський мав намір видавати в Катеринославі ще одну демократичну газету. І знов зазнав фіаско!

Ось як писатиме згодом про це перша українська газета «Рада»:

«Крім «Нашего Пути» мала виходити ще одна газета. Ходила певна чутка, що д(обродій) Лісовський збирався видавати щоденник «Народ и Дума», який призначався цілком задля селянства. У співробітники до цеї газети  закликано було й місцевих українців. Видавець згоджувався на те, щоб тут містилися рядом з російськими статтями й українські статті. На жаль, якісь обставини стали на перешкоді д. Лісовському і він, кажуть, зрікся своєї думки видавати «Народ и Думу».

Зараз ми вже знаємо ті «обставини», які виштовхнули Ол. Лісовського з Катеринослава. Архівні документи розповіли про те, що начальник Катеринославського охоронного відділення ротмістр Шульц у грудні 1905-го писав про революціонера Лісовського в своєму донесенні до департаменту поліції. Зокрема, зазначав про відмову машиністів під час революції 1905 року  їздити з військовими потягами, котрі вирушали у повсталі місцевості:

«Значительному развитию революционного движения и его прогрессивному росту в настоящее время на Екатерининской дороге, главным образом, содействует правитель канцелярии начальника дороги  Алексей Николаевич Лисовский. Упомянутый Лисовский, по собранным сведениям, прежде служил в Полтавской губернской земской управе. Но за политическую неблагонадежность был оттуда уволен… Лисовский систематически комплектовал служащих железной дороги из членов противоправительственных организаций как на линии, так и в управлении дороги, вследствие чего Екатерининская дорога сделалась буквально очагом революции… среди служащих Екатерининской дороги происходят открытые сборы на оружие, приобретаемое, будто бы, для самообороны, в действительности же, оружие заготовляется почти исключительно членами революционных сообществ для организации всероссийского вооруженного восстания…».

Ось які радикальні погляди сповідував начальник канцелярії Олексій Лісовський, якщо охранка так високо оцінила його роль у революції 1905–1907 років.

До речі, якщо ми поглянемо на те, хто з помітних українських діячів працював на Катерининській залізниці, то це виявиться цілий загін свідомих українців. Назву лише кілька імен – український письменник Адріан Кащенко, поет Микола Кузьменко, активісти «Просвіти» Максим Ємець, Дмитро Лисиченко, Прокіп Сіренко... Ім’я їм легіон.

Олексій Лісовський прислужився в Катеринославі й до розвитку українського письменства як перекладач. «…в чч. 380, 381 «Южной зари» уміщено (український) переклад О. Лісовського новелі Г. Сенкевича «На передній стороні». «Южная заря» почала виходити в Катеринославі з 15 квітня 1906 року – відтак оповідання в перекладі Лісовського побачило світ десь у 1907-му.

Отже, за участь у революційних подіях 1905–1907 років Олексій Лісовський зазнав переслідувань з боку царської влади. Наприкінці 1905 року за участь у страйку залізничників він звільнений з роботи і заарештований. Вийшовши з в’язниці, змушений виїхати з Катеринослава. Зайнявся читанням лекцій на улюблені історико-літературні та музикознавчі теми. Не було б щастя, так нещастя помогло!..

Час від часу він приїздить до Катеринослава з лекціями про музику і світових композиторів. Пропагує серйозну музику в циклі лекцій по багатьох містах. У радянський час населенню дуже нав’язувалось ім’я Сергія Кірова. Цікаво, що цей революціонер від 1909-го до 1917 працював репортером газети «Терек» у Владикавказі. Так ось на першу помітну літературно-критичну статтю Кірова надихнув виступ Лісовського! Стаття називалася «Лекция А.Н. Лисовского» і видрукувана в газеті 16 квітня 1910 року. В ній молодий репортер розвивав думку про те, що національні ідеї в російській літературі поступаються місцем, завдяки творчості А.П. Чехова, загальнолюдським ідеалам, прибічниками котрих, за Кіровим, є «не нації в їхньому цілому, а лише окремі їхні шари».

Незавдовго до Першої світової війни Лісовському вдалося влаштуватися в управління Кубансько-Чорноморської залізниці на Кубані, де працював і після революції. Кубань – та ж Україна, тільки з забороненою українською мовою. Помер Лісовський 1934 року у Катеринодарі.

Підсумовуємо. Окремими виданнями вийшли такі його книжки  – «Опыт изучения  малорусских дум» (1890), «Главные мотивы в поэзии Т.Г. Шевченко» (Полтава, 1896), «По Екатерининской железной дороге» (Катеринослав, вип.1, 1903).

Лісовський писав п’єси і прозу, 1901 року в Сумах видав «Збірник творів». Як фольклорист опублікував згаданий «Опыт изучения малорусских дум» (1890), розвідки «Малоросійський національний тип» (1902), «Біографія і характеристика кобзаря Т.М. Пархоменка» (1903). Виступав з лекціями про Тараса Шевченка, брав участь у вечорах його пам’яті.

За редакцією Лісовського видано також «Описание Криворожского рудного бассейна», готувалося до друку «Описание Донецкого каменно-угольного бассейна». Він був прекрасний оратор знав сім мов! Рукописний архів Лісовського, що складався з багатьох розвідок з історії літератури, музики і суспільної думки в Росії (зокрема, про декабристів Муравйових-Апостолів), на жаль, загинув під час блокади Ленінграда. Ох, ці війни! Скільки лиха від них.

Дружина Олексія Лісовського Констанція Костянтинівна Лісовська (1860–1920) була культурно-освітньою і громадською діячкою в Полтаві та Катеринославі. Після повернення з Катеринослава в 1905–1906 роках працювала секретарем прогресивної газети «Полтавщина», аж до її закриття. Потім викладала в гімназіях, працювала в Полтавському земстві. У голодному 1920-му поїхала вчителювати на село. Померла від хвороби в Селещині, тепер Карлівського району Полтавської області.

І насамкінець – про курйозний випадок: в україномовній та російськомовній версіях статті про Олексія Лісовського у Вікіпедії вміщено одне й те саме фото Олександра Миколайовича Лісовського. Але якщо читати текст, то, виявиться: у двох версіях розповідається про різних людей! З різними роками життя… І одного звали Олексієм, другого Олександром. А фото –  одне й те саме! Справжнє фото Олексія Лісовського друкуємо в цій статті. Його переслав мені свого часу ретельний дослідник літератури Полтавщини Петро Ротач (1925–2007).

До речі, а хто ж змінив внаслідок революції 1905–1907 років революціонера українця Лісовського на посаді правителя  канцелярії начальника Катерининської залізниці? Відданий слуга трону і самодержавства Володимир Костянтинович Фурман (1872–1939).

Перегорнімо рядки його біографії. 1893 року Фурман закінчив Єлисаветградське кавалерійське училище. Розпочав свою службу корнетом 19-го драгунського Кінбурнського полку. Офіцером став 1895 року, у 1904-му скінчив Олександрівську військово-юридичну академію. Мав чин ротмістра з 1907. Після академії попервах служив в управлінні завідуючого пересуванням військ Санкт-Петербурзького-Московського району, потім у канцелярії Ради державної оборони і в міністерстві шляхів сполучення.

З початком Першої світової війни був призваний у військово-судове відомство, де був на посаді військового слідчого Одеського військового округу по Катеринославській дільниці. Підполковник, військовий слідчий Одеського військового округу. 1918 року Фурман опинився у гетьманській армії; військовий старшина. 20 листопада 1918 р. призначений на посаду судді з особливих доручень Катеринославського військового суду із зарахуванням по військово-судовому відомству. Служив у білогвардійських Збройних Силах Півдня Росії; з 13 березня. 1919 року слідчий Новоросійської дільниці судово-слідчої комісії при штабі військ Терсько-Дагестанського краю, потім помічник військового прокурора Одеського військово-окружного суду. У Російській армії помічник військово-морського прокурора Севастопольського військово-морського суду до евакуації білогвардійців з Криму. Полковник. Евакуювався на кораблі «Сцегед». В еміграції жив у Югославії. Був головою Загребського відділу Товариства російських офіцерів у Королівстві Югославії. Помер Фурман 30 червня 1939 р. у Подсуседі (поблизу Загреба)

Одним словом царський офіцер, та ще й спеціаліст з розправ над революціонерами в часи столипінської реакції більше пасував до  посади, з якої зняли Лісовського. Часи ліберального Катеринослава з арештом нашого героя минули…

Олексій Лісовський мав цікавих нащадків. Так, його син Петро (1892–1976) належав до першого покоління радянських італьяністів, став радянським дослідником італійського фашизму. Народився Петро Олексійович Лісовський в Києві 1892 року. Дитинство минало в Полтаві та Катеринославі. Закінчив Ленінградський інститут східних народів, кандидат економічних наук, спеціаліст з історії міжнародних відносин новітнього часу. Він – автор книжок «Війна в Африці» (1935), «Італо-абісинський конфлікт» (1935), «Абісинська авантюра італійського фашизму» (1936). Під час Другої світової працював у радіокомітеті й ТАРСі, а 1945 року повернувся до Інституту Варги. Автор книжок з історії Італії та її сучасного життя. На прохання полтавського дослідника Петра Ротача 1966 року написав спогади про батька і матір. Доктором історичних наук, фахівцем з Італії став і син Петра – Юрій Петрович Лісовський.