Гриценко Віктор Васильович
Віктор Гриценко: творчий діапазон

На поетичному Олімпі сучасного Кривого Рогу почесне місце заслужено посів Віктор Гриценко. Творчий діапазон його вражає: сонетяр і рубаїст, творець ронделів і хокку, літературознавець і педагог. «До школи повернувся збагачений досвідом… письменник, який знав, що таке пошук істини...». Його письменницький дар згодом втілився у викладацькій діяльності, як поет і вчитель-словесник криворізького ліцею навчав своїх вихованців сприймати літературу серцем. Він ніколи не був осторонь педагогічних проблем, зокрема викладання літератури в школі, писав про літературознавчі, методичні та наболілі проблеми освітнього процесу в Україні. Духовні цінності – головний зміст поезій Віктора Гриценка.

Народився Віктор Васильович 7 березня 1946 року в с. Оленівка Софіївського району на Дніпропетровщині. Середню школу закінчив у м. Терни (нині Тернівський район м. Кривого Рогу). Потім 3 роки служив в армії, де й почав писати свої перші вірші. Працював на знаменитому «Південмаші» слюсарем-складальником.

Працював у середніх школах Кривого Рогу, а в 1980 році став газетярем, пройшовши шлях від кореспондента до редактора районної газети «Сільський трудівник» (Криворізький район). Після незаконного звільнення з посади редактора в 1991 році працював у приватних газетах і викладав українську мову в Криворізькому Жовтневому (нині Покровському) ліцеї.

1977 року закінчив філологічний факультет Дніпропетровського університету. Одружений, має сина.

Лауреат обласної літературної премії ім. Івана Сокульського, Всеукраїнської премії імені Ярослава Дорошенка для авторів сонетів, нагороджений Почесною відзнакою НСПУ, його драма «Дванадцятий апостол» відзначена дипломом Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова», 2009 року отримав сертифікат на регіональну стипендію провідним діячам культури і мистецтва Дніпропетровської області. З 1997 року член Національної Спілки письменників України. Пише українською мовою.

Співавтор колективних збірок і альманахів «Карачуни» (1972, Дніпропетровськ), «Степовий вітер» (1995, Київ), «Антологія поезії Придніпров'я» (1999, Дніпропетровськ), «Антологія криворізьких літераторів» (2000, Кривий Ріг), «І поліг наш народ, наче скошене жито…» Голодомор 1932–1933 років на Дніпропетровщині» (2008, Дніпропетровськ), «Шевченкіана Придніпров'я» (2008, Дніпропетровськ), «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883–2008)» (2009, Дніпропетровськ).

Як вчитель-словесник криворізького ліцею Віктор Гриценко не залишався осторонь педагогічного процесу, написавши більше 30 літературознавчих і методичних статей. Пише про огріхи в цитатах із творів, перекручування понять з теорії літератури у програмі та підручниках (стаття «Мухоморчики, чи Парость виноградної лози?»), б’є на сполох, аби видати новий підручник з літератури: «Не бійтесь заглядати у «Кобзар» («Літературна Україна», 28 серпня 2008), «Не бийтеся, будь ласка, кізяками» («Літературна Україна», 10 липня 2008), а в «Хроніках» – «Дещо про ерудицію письменників, редакторів, укладачів програм і читачів», також про нову систему оцінювання навчальних досягнень учнів. Він – невтомний трудівник на освітній ниві.

Літературознавчі та методичні статті (близько 30) друкувалися, починаючи з 1998 року, в журналах «Дивослово», «Українська мова і література в школі», «Українська мова і література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», а також у колективних збірниках «Людина-культура-духовність» (1996, Київ), «Особливості літературного процесу Придніпров'я» (2002, Дніпропетровськ), в журналах «Київ», «Перевал» (Івано-Франківськ), «Січеслав» і в газетах «Літературна Україна» і «Українська літературна газета».

Автор книг «Літопис любові» (1990, Кривий Ріг), «50 закоханих» (1992, Дніпропетровськ), «Тіні Іскаріота» (1994, Дніпропетровськ), «Терновий вінок» (1996, Кривий Ріг), «Високосний рік» (1996, Кривий Ріг), «Двадцятий вік» (1997, Кривий Ріг), «Уроки на завтра» (1998, Кривий Ріг), «Паралельні світи» (1998, Кривий Ріг), «Камінь і слово» (1999, Кривий Ріг), «Одкровення предтечі» (1999, Кривий Ріг), «Година Богородиці» (1999, Кривий Ріг), «Судний день» (2000, Кривий Ріг), «Пошук істини» (2001, Дніпропетровськ), «Ойойчине гніздо» (2001, Дніпропетровськ), «Благовіст» (2003, Кривий Ріг), «Тяжіння небес» (2002, Дніпропетровськ), «Дванадцятий апостол» (2005, Кривий Ріг), «Автопортрет» (2006, Кривий Ріг), «Голубина пошта» (2008, Кривий Ріг), «Листки з астрального архіву» (2009, Кривий Ріг), «Замітки на полях» (2011, Кривий Ріг), науково-методичних книжок «Криворізька хрестоматія» (1999, Кривий Ріг), «Урок словесності – урок життя» (2003, Кривий Ріг), багатьох перекладів, серед яких книги «Омар Хайям. Рубаї» (2000, Кривий Ріг), «Уроки майстра» (2007, Кривий Ріг), «Виміри часу» (Київ, 2017), «Сага про словесні перелоги» (Кривий Ріг, 2018), «Моя антологія світового сонета» (Кривий Ріг, 2018), «Вертеп Всевишнього» (Кривий Ріг, 2019), «Останнє побачення» (Кривий Ріг, 2019), «Постскриптум» (Кривий Ріг, 2020), «Яблуко Єви» (Кривий Ріг, 2020), «Замість біографії» (Кривий Ріг, 2021), «Хроніки» (Кривий Ріг, 2021), «Рукописи з шухляд» (Кривий Ріг, 2021), «У кожного – свій хрест» (Кривий Ріг, 2021).

Поезії (вірші, сонети та рубаї, а також переклади) друкував у журналах «Прапор», «Вітчизна», «Перевал», «Саксагань», «Кур'єр Кривбасу», «Січеслав», «Ятрань», у газетах «Літературна Україна» і «Українська літературна газета».

«Пиши мовою мами…»

В ньому жила чебрецева незайманість почуттів,
він широко й зацікавлено дивився на світ.
Йому дуже хотілося співати, а голосу ще не було…

Михайло Чхан

Уроки добра і поезії Віктор Гриценко отримав від Михайла Чхана, як і те, що вивчати ґрунтовно рідну мову треба все життя. В. Гриценко в «Автобіографії» пише: «Так знову стаю автослюсарем, живу в гуртожитку, а щосуботи повертаюся в батьківський дім. Десятки років відвикатиму від села і степу. І не зможу. Як кажуть, своєї долі не об’їхати й конем. Не об’їхав і я, грішний. І важко уявити, як склалося б життя, коли б десь відхилився від “визначеного маршруту”…Зустріч з дніпропетровським поетом Михайлом Чханом стала для мене, молодого робітника, без перебільшення, доленосною. Після смерті Вчителя … в мені проснувся поет: схотілося “вийти на люди” – мати власну збірочку. Вдалося це зробити лише у 1990 році, обійшовши цензуру та видавничі рогатки. Збірочка “Літопис любові”, яку я мережив невмілою рукою, хоча й був учнем Майстра, стала підсумком роботи “школяра” і наріжним каменем каплички, яку я задумав звести в своїй душі…».

Будучи студентом університету, Гриценко відвідував університетську літстудію «Гарт» імені Володимира Булаєнка. прийшов пізніше від своїх однокурсників, але з журналом «Прапор». Автор згадує: «Керівник літстудії Леонід Сахно часом застерігав: “Подивимось, що Віктор напише на п’ятому курсі”»...

Написані вірші так оцінив Борис Олійник: «Ваші вірші мені сподобалися своєю “непричесаністю”, своєрідною інтонацією, натуральністю, розкутістю, довірливою задушевністю. Кращі з них (на мій смак, звичайно) на берегах рукопису я позначив знаком +. Лабораторний аналіз Вам не потрібен, оскільки Ви досить добре володієте “секретами творчості”».

Євген Гуцало оцінив молоду прозу Віктора так:  «Ваше оповідання “Червоні квіти по білому полю” – хороше оповідання. Видно, що за цей час Ваш хист не дармував. Тут є гострий (безумовно, життєвий) конфлікт, є гострі (безумовно, життєві) характери. В плані композиції річ також не викликає сумнівів. Хоч річ коротка, та сказано в ній багато про людську долю – вистачило б на роман! Чимало є достовірних подробиць із життя сучасного українського села, хоч можна побажати Вам іще більшої уваги до художньої деталі, до характерності в усьому. Безумовно, річ демонструє Ваші новелістичні здібності, причому етапу не учнівського навіть, а значною мірою сформованого, впевненого… “Червоні квіти по білому полю” можна рекомендувати до друку й публікувати в Києві – ось чи тільки наших видавців не занепокоїть поліцейська лінія! В наш час до всяких “поліцейських ефектів” ставляться дуже обережно…»

«Поезія – розмова щира з Богом»

Мене ніхто не зміг переконати,
що не поет я – тільки віршомаз.
Мене зупинить, мабуть, Божий глас,
якщо вже не спинила рідна мати…

Віктор Гриценко

Вірші Віктора Гриценка можна умовно поділити на громадянські, філософські, пейзажні та любовні, за жанром – він майстер сонетів, рубаїв і ронделів. Крім громадянської та інтимної лірики, це роздуми про роль поезії та її творця в суспільстві, спроба по-своєму глянути на роль особистості в історичному поступі, тривога за грядущий день. Пошук істини змусив автора під новим кутом зору глянути на книги Старого і Нового Завітів, пройнятися високим поетичним духом Біблії та Корану, по-філософськи осмислити традиційні канони, щоб ще раз ствердити думку, що поезія – це іскра Божа…

Громадянське звучання лірики Віктора Гриценка – це поєднання суспільного та особистісного: «В думках іду до батьківської хати – мені лоскочать ноги спориші», «Та в мріях ми долаємо вершини, хоч глянути нам страшно з висоти…». Громадянські мотиви є в сонетах «Міняємо вождів… на переправі», «Нелегко в наші дні писати книги», у відповідях під час конкурсу запитань від читачів (збірка «Яблуко Єви»), в розділах «Хроніки передгроззя» і «Ворохобні часи» (рубайят «Вертеп Всевишнього»). Його збірки – пошук свого голосу на межі реалізму та модернізму, нахил у бік християнізації, тяжіння до реалістичності.

Віктор Гриценко глибоко і вдало опанував жанр ронделів, сонетів і рубаїв. Але саме в жанрі сонетів він неперевершений. Свій шлях до когорти сонетярів Віктор Гриценко розпочав із циклу поезій «Уроки неокласиків». У 1997 році створює Вінок сонетів «Двадцятий вік», у якому пророчо передбачив потрясіння ХХІ сторіччя. Захопившись ідеєю створити сонетну «корону корон», створює «Сагу про словесні перелоги». Вона викладена у формі вінка вінків сонетів – або корони корон – це чотирнадцять вінків сонетів, об’єднаних спільним магістралом. Автор уклав антологію світового сонета у власних перекладах, він вдався до цієї роботи, «щоби хоч пунктиром позначити шлях, який пройшов сонет за 800 років, і роздати зібране вдячним читачам, спонукаючи їх продовжити пошуки прекрасного в чотирнадцяти рядках».

Євген Сидоренко, досліджуючи сонети Віктора Гриценка, зазначає, що його «Псалми смути і лихоліть» продовжують традиції Шевченка. Вони висвітлюють особисті переживання автора, тривогу за долю свого народу:

Ми чули, Боже, власними вухами:
вітці синам своїм розповіли,
як Ти колись їх вирвав з кабали,
над їхніми сміючись ворогами.

«Так починається щира розмова з Богом. У монолозі виражена невгамовна туга митця за цілісністю і гармонією в цьому суперечливому світі.

За гріх який приречений на муки?
Своїх дідів соромляться онуки,
ніколи вже не станемо на герць...

Чому для праведних Всевишній проклав такий тернистий шлях? Риторичні запитання акцентують почуття болю, що переживає людина, яка кращу частину свого життя прожила чесно, відстоюючи ідеали добра і справедливості, проте залишилася не почутою.

Нас зневажають сильні й гонористі;
слізьми скропили шлях Твої сини:
під ноги їм посіялись терни...
Чи в праведних завжди шляхи тернисті?..».

Протиріччя між праведними і ницими людьми:

Нехай пригноблені розправлять спину,
а вбогість зменшиться уполовину,
щоб славив люд повік Твоє ім’я.
Вставай, мій Боже, не терпи наругу,
і ми оцінимо Твою потугу,
бо вже натерла шию всім шлея...

Свого часу, захопившись «переказами» рубаїв Омара Хайяма («Актори – ми, а світ – Всевишнього вертеп…»), поет продовжив творити поетичні шедеври в чотири рядки. Відкрив для себе інших  поетів, майстрів цього жанру, серед яких представники узбецької, індійської та арабської літератур. Віктор Гриценко наділений вражаючою здатністю перевтілення, коли, перекладаючи чужі вірші, передає почуття поетів, віддалених від нас в часі та просторі. Набравшись досвіду, вносить філософські умовиводи у власні рубаї на (сьогодні їх більше тисячі, вони в розділах «Хроніка передгроззя» та «Ворохобні часи»), хоча не обходиться без богошукальних мотивів та роздумів про суть мистецької творчості.

Багацько літ гребу супроти течії,
хоч мав би перти плуг, як предки-ратаї.
Весло моє – калам, шматок очеретини:
в Хайяма вперто вчусь писати рубаї…

Автор наполегливо прагне пізнати сенс людського буття, торкнутися «вічних» питань, осмислити сутність добра і зла, прекрасного і потворного, звернувшись при цьому до перевірених часом творів та істин, шукаючи близькість своїх відчуттів до світової гармонії. Є думка автора про генетичний зв’язок рубаї з народною основою в українській народній творчості – коломийки. Як зазначає Наталя Мельник «поет-лірик передає тимчасовість і плинність людського життя:

Всі тлінні ми: такий у Всесвіту вже хід.
Ми – горобці, а смерть – мов яструб-птахоїд.
Зарання чи пізніш квітки у лузі в’януть,
А люта смерть змете мітлою навіть слід;

і утвердження думки про необхідність дотримання морально-етичних орієнтирів та розуміння справжньої шляхетності:

Ніколи не гордуй людьми – і будеш благородним!
Рятуй нещасних від тюрми – і будеш благородним!
Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,
А впав хтось в ноги, підійми – і будеш благородним;

і роздуми про місце мистецтва в пересічному суспільстві та долю самотнього й незрозумілого іншим поета, нашого сучасника:

Коли були поети молоді,
їм всі казали: «Щастя у труді!..»
Вже 40 літ прикуті на галері,
а щастя – слід від весел на воді;

і впевненість у перемозі добра на злом, і усвідомлення неможливості повнокровного щасливого життя без кохання, і утвердження життєвих насолод…».

Він майстер пейзажу, зокрема ось такі малюнки у чотировіршах «На трави травня вклалися сніги…», «І двір, і душу місяць освітив…». Ось як імпресіоністично змальовує Віктор Гриценко в хокку світанковий пейзаж:

Вранішня зірка
змусила раків пекти
білий цвіт вишні.

А ось у сонетах:

У теплім жовтні вирвавши ромашку,
Молюсь до неї, наче до ікон…
Дощ приніс обіцяний циклон,
На квітці розбудив якусь комашку…

Неповторні рядки любовної лірики поета – інтимні переживання через відродженні природи: «Цвітуть сади – і серце зацвіло…», «За жінку цю віддав би сім світів!..». А ось жінці Ользі:

Я був твердим, а став подібним воску,
Коли Господь з’єднав навіки нас.
Хоча ніжніша часом за волошку,
Ти – молот і ковадло водночас,
Моя молитва й мій іконостас,
Бо врешті додала поету лоску:
Я був твердим, а став подібним воску!..

Рондель – одна з найулюбленіших канонізованих строф Віктора Гриценка, поруч із сонетом та рубаями. Його поважний рондельний доробок зібрано в одному виданні! Вічні образи промовляють про авторове особисте і про нашу сучасність. Ронделі автора – гарні українські зразки канонізованої строфи родом із французького Середньовіччя. Рондель (144-й) з циклу «Пошук істини»:

На гострім камені позначу шлях:
в пилюці кров розтопчеться юрбою!..
Мені в грядуще путь – як поле бою
або шотландський танець на мечах…
Не бачу я себе в числі невдах,
ім'я поета не укрив ганьбою.
На гострім камені позначу шлях:
в пилюці кров розтопчеться юрбою!..
Хоч часом у борні терпів я крах,
не вмру, як раб, розтоптаний судьбою:
нащадкам слід лишаю за собою!..
Знайти його нелегко попервах –
на гострім камені шукайте шлях!..

Віктор Гриценко і сьогодні активний фейсбукчанин, перевидає свої збірки за власний кошт, великих статків не нажив, має свою громадянську позицію та віддано служить своєму кредо «Не спинятись, знайшовши істину»:

Кредо

Я – поет. Така вже воля Бога…
Визнайте її – немов закон.
І Всевишнім обрана дорога,
що завжди – окремо від колон…
Не махав ніколи прапорами,
і вождем нікого не обрав,
і дружу давно лише з вітрами,
а на бурю вже не маю прав.
Бог обрав і для народин дату,
сам я вибрав мову і народ –
Україну, на хресті розп’яту,
і людей, що порають город.

«І нам не треба навіть похвали, як з ницих душ ми вигрібали сміття…» – В. Гриценко. Цей чотиривірш характеризує постать Віктора Гриценка і перекладача, і автора оригінальних рубаїв зі збірки «Вертеп Всевишнього»:

Чотири якості від Неба маю я:
здоров’я, розум, добрі серце та ім’я.
Коли ці якості ти маєш від Аллаха,
не зіб’є з ніг життєва течія.

Його твори – дорогоцінні кристали вікової життєвої мудрості, помножені на відчуття поетичного стилю та художнього смаку.

Підсумки життя – збірка «Яблуко Єви», поетична біографія: 75 років – 75 сонетів, 75 хокку, 75 танка, 75 ронделів, 75 рубаїв. Кожен автор пише усе життя одну книгу.

Творчі доробки Віктора Гриценка сьогодні досліджують Сергій Ткаченко і Марина Шевчук, зокрема його сонети, Наталія Мельник пише про книжку рубаїв, Ганна Іскіердо аналізує кілька віршованих збірок, а Євген Сидоренко присвятив свою роботу переспівам біблійних текстів, Ольга Слоньовська досліджує корону корон сонетів автора.