Магія вишивки Придніпров’я. Частина 2. Веселкові рушники

 

Рушники, рушники – 
Білі хмари при сонячних вікнах…
Рушники з твоїх рук,
Рідна мамо,
Вони не зів’яли,
Хоч вже безліч замрій
І надій відцвіло.
Скільки грімних турбот
Одгриміло вже, від’ячало,
А з твоїх рушників
Досі лине у серце тепло!
                         Валентин Бурхан 

Усе життя наших предків було пов’язане з рушником. Народилася дитина – її приймали на рушник. Підростав син, ішов у далеку дорогу – мати обов’язково подарує йому «на щастя, на долю» рушник, щоб він пам’ятав і материнську ласку, і батьківську суворість, і щоб завжди повертався до рідного порогу. Рушник дарувався як символ світлого, радісного життєвого початку. На Придніпров’ї підвалини нової хати застеляли білими, чистими рушниками, котрі відігравали роль оберегів, бо люди вірили, що вони збережуть оселю від нечистої сили. Гостей зустрічали хлібом-сіллю на рушникові. А яке українське весілля обходилося без рушників? Тут було справжнє їх розмаїття: для сватів і нареченого, для молодих і гостей. Рушниками вбирали молоду та її дружок, а найкращими пов’язували старшу дружку, боярина (шафера на весіллі) та дружкá (розпорядника на весіллі). Подарункові рушники клали на тарілку і подавали дружкові й старостам. Рушник виступав провісником, священим символом, а отже, символом щасливого родинного життя.

Наш земляк, письменник О.С. Вусик назвав у «Словнику українських синонімів» цілу низку дійств, які відбуваються в нашому регіоні з застосуванням рушника. Це такі народні обряди: «брати рушники», «вернутися з рушниками» (сватати); «вишивати рушники», «готувати рушники», «рушники дбати» (збирати придане); «перев’язувати (пов’язувати) рушником»; «подавати рушники»; «посилати за рушниками»; «ставати на рушник» (одружуватися)… І сам рушник на Дніпропетровщині має декілька назв: рушник, рушничок, втиральник, утиральник, втиральничок, утиральничок, набожник, полотенечко, полотенце.

Кількість вишитих рушників і характер їхнього оздоблення були ознакою соціальної приналежності людини, визначали її добробут, майновий стан.

«Стелися, доле, рушниками!»

Рушник із вишиваним або тканим орнаментом здавна використовується не тільки в побуті та для оздоблення житла. Саме він став оберегом українського народу, символом рідної землі.

Зразки рушників не тільки представлені  в музейних колекціях, а й збереглися в сільській культурі сьогодення та вживаються як ритуальні атрибути у місті. Саме орнаменти на рушниках, підзорах, наволочках зберігають найбільш архаїчні символи, що дають змогу сучасникам хоча б частково розкрити складність світосприйняття наших предків.

Багата колекція рушників ХVIII–XX століть зберігається у фондах Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д.І. Яворницького (ДНІМ). Менші за обсягом, але досить цікаві колекції є в Криворізькому історико-краєзнавчого музеї, музеї історії міста Кам’янського, районних, сільських і шкільних краєзнавчих музеях Дніпропетровщини.

Інтер’єр української оселі на Катеринославщині традиційно оздоблювався настінним розписом, домотканими доріжками, килимами і, звичайно, рушниками. Саме українська жінка намагалася прикрасити свою оселю і тим самим вносила в прикрашання житла суто жіноче начало. Воно виявлялося, на думку кандидата історичних наук, доцента ПДАБА Г.І. Лисенко, і в техніці оздоблення, і в орнаментації, й у символіці орнаменту вишивки побутових речей. Про рушникову вишивку (давній талісман будинку і родини) та петриківський розпис вона говорить як про найхарактерніші види оздоблення житла на Катеринославщині-Дніпропетровщині.

Важко собі уявити українську хату без рушника. Колись у нашому краї вишиті рушники були обов’язковим елементом оздоблення житла як у сільській місцевості, так і в містах.

  

Колекцію рушників ДНІМ завідуюча відділом етнографії В.М. Філоненко поділяє за призначенням, часом, матеріалом і технікою виконання. Рушники були різноманітні: утиральні, якими користувалися кожного дня; декоративні – ними прикрашали вікна, стіни, вішали на божницю та картини, вони надавали тепла, затишку, охайності оселі; ритуальні або обрядові. Інші декоративні рушники називали кілковими, бо вішали їх розіп’ятими на кілки, забиті над дзеркалом, сюжетною картиною-вишиванкою, вікном, дверима, фотопортретами. 

І в останню дорогу проводжали людину з рушником: в домовину труну спускали на рушниках, хрест теж перев’язували рушником. Журба та печаль були на поховальних рушниках.. 

   

Надзвичайна стійкість традицій використання рушників у сімейному побуті пояснюється  побутуванням давніх релігійно-магічних уявлень (рушник розвішували у священних гаях, на них, як на своєрідну ікону, наносили язичницькі зображення). 

Магія створення рушника

Для того, щоб мати готовий вишитий рушник, треба було докласти ще багато зусиль і праці. Насамперед, – це прядіння ниток і ткання полотна для рушників. Рушник був святою річчю, і до нього ставилися з високою повагою. Про це свідчить той факт, що для вишивання брали найкраще, найтонше, найбіліше, найкращої якості полотно, купували дорогі червоні нитки. Ми бачимо на старих катеринославських рушниках багатство червоного кольору, в той час, як при вишиванні, наприклад, сорочок червоних ниток вживали набагато менше. 

Саме полотно, навіть без вишивки, за висловом відомого сучасного дослідника народної культури Сергія Верговського, має декілька рівнів святості. Перший рівень – це прядіння ниток із конопель чи льону, скручування їх. Ниточка по всій своїй довжині має контакт із енергетикою людини, насичуючись нею від трьох основних енергетичних меридіанів пальців, якими, зрештою, християни наносять хресне знамення. Скручена за допомогою спіралі, звита у клубок-сферу нитка сама по собі є самодостатньою і знайшла широке відображення у міфах, казках і легендах народів усього світу. Згадаємо лишень богинь-пряль,  котрі тримають нитку життя кожного зі смертних. 

Після того, як ниток напрядено достатньо, до роботи береться ткач. Ця професія здавна асоціюється з іпостассю Творця, котрий тче канву Життя. При цьому полотно дійсно уособлює собою живу тканину долі, де ниточка з човника, перебігаючи поміж основою, у безперервному коливальному русі то вліво, то вправо, створює дорогу. Сама прямокутна форма полотна, що відрізається від сувою для рушника, становить другий рівень святості. Прямокутник, так само як і квадрат, ромб, коло – належить до сакральних геометричних фігур. Третій рівень святості складає хрещате переплетіння ниток у полотні. Саме через цю особливість полотно так шанувалось і використовувалось як крижмо та саван. Водночас, окрім хрестиків, полотно складається з безлічі квадратиків, віконечок, які також, як ми тільки що зауважили, належать до священних знаків світу. Четвертий рівень святості складає форма сувою, в який скручується готове полотно, рушник. Ця спіраль – одна з найпоширеніших форм існування Живої Матерії. Рушник-сувій постає моделлю Світу. До п’ятого рівня святості можна віднести білий колір полотна. Процес вибілювання полотна, який відбувається на відкритому просторі в природі, являв собою магічний процес. Білили під сонцем і під місяцем, на ранковій росі, поливали водою, висушували на вітрі. Духи всіх стихій природи брали участь у вибілюванні, допомагаючи людині. Білий колір – це колір Світу, колір Бога-Отця, священний колір праукраїнців-аріїв, котрі завжди обожнювали і поклонялись Сонцю, Вогню, добре білили свої хати ззовні та всередині й любили одягатись у біле вбрання. Звичайно, пройшовши такі етапи створення, полотно набувало унікальних властивостей і могло слугувати рушником навіть без нанесення на нього вишивки. 

  

Для вишивання рушника ретельно готували і вишивальні нитки та голки, оскільки всі металеві предмети, і голки теж, здатні притягувати та проводити енергії навколишнього простору. Вушко голки породжує вихрові потоки біоенергії, сукупно вони створюють навколо голки сильне біополе. До яких би предметів не торкалась голка, вона залишає там енергетичний слід. Ці її властивості відомі людству з давніх часів і покладені в основу голкотерапії та різноманітних магічних процедур. Тепер можна собі уявити енергетичну картину вишитого виробу, коли голка торкалася тканини тисячі разів. Все, про що думала людина в цей час, молилась, співала чи повторювала побажання, заклинання – все це залишалось голкою в узорі вишивки навічно. 

Голки, які вживали у вишиванні, надзвичайно цінували, зберігали, вважалося недобрим знаком, коли вони губились, особливо в той час, коли вишивалась річ. Як правило, зручно для роботи мати стільки голок, скільки кольорів ниток вживається в узорі. Тими голками,  що почали вишивати, потрібно і закінчити роботу. Нікому не варто позичати цих голок або самому використовувати їх з іншою метою. 

Таїнство гаптування рушника

Усе сплелось у тому вишитті: 
Квітки і сонце, біле й кольорове,
Все сокровенне, що було в житті,
На рушнику розквітло веселково.
                                            Леся Гук

Нитки для вишивання також ретельно добиралися. Найкращі нитки для вишивання – шовкові. Тому що ниточка складається з павутинок кокона шовкопряда, які є завдовжки 2 км. Це означає, що волокна, котрі складають нитку, цілі по всій довжині. Наступними за цінністю є нитки вовняні. Вони, як і шовк, тваринного походження, мають білкову природу. За вовняними розташовуються нитки лляні та конопляні, що складаються з луб’яних волокон. А найгірші нитки з вати (бавовняні), бо це – пух. Із сучасних наукових позицій це пояснюється таким чином: тваринні волокна, які складаються з білка кератину, на відміну від рослинних, мають значний резерв «пам’яті» – накопичення електромагнітних коливальних імпульсів, тобто інформації. Шовкові вишивальні нитки, як і тканини, дуже цінувалися,  оскільки були привізними.

Традиційно вишивальниці на Катеринославщині застосовували конопляні, лляні та вовняні нитки і лише на рубежі ХІХ–ХХ ст. з’являються бавовняні та шовкові. Є свідчення істориків про місцеве виготовлення шовку на Катеринославщині, головним чином цим промислом займалися німці-колоністи.

Ніколи не бралися до вишивання зопалу. Спочатку про це роздумували,  заспокоювались, молилися. Рушники весільні та, напевно, і багато інших, починали вишивати в четвер – Перунів день, щоб мати найвище покровительство. Починали вишивати вранці, коли Сонце підходило вгору до зеніту, ніяк не увечері. Коли сідали вишивати коло вікна, то так, щоб сісти до світла передом або боком, але не спиною. Далі, взявши голку з засиленою вишивальною ниткою, читали молитву та побажання залежно від того, який рушник вишивали. Ці молитви, побажання спрацьовували, як програма, що накладалась та вшивалась у рушник. Завжди після перерви перед продовженням роботи їх повторювали. Коли відкладали роботу до наступного продовження, то не залишали як-небудь полотно, а акуратно його складали. Якщо залишати зім’ятим, то і доля так поведеться, що не буде порядку. Коли закінчувалась нитка у голці, то ніколи не втикали голку саму у полотно. Треба було засилити нову нитку, і лише тоді вколоти її у полотно. Роботу ніколи не клали на ті місця, де сплять і сидять. Навіть краще було покласти на землю, якщо не було в той момент куди. Складену акуратно роботу загортали у тканину, не залишали відкритою. У багатьох місцевостях жінки вишивали у цілковитій тиші, спокої, таємно, щоб ніхто не бачив їхньої роботи, на противагу існуючому у літературі описі вечорниць, де дівчата збиралися вишивати. Можливо таке спільне вишивання й було, проте не рушників.   

 

Рушник – річ глибоко сакральна і через те інтимна. Кожен кінець рушника починав вишиватись знизу угору, за таким же принципом, як виготовлялись ткані рушники. Ніколи не перестрибували з одного кінця до іншого, щоб вишивати окремі елементи. Чим старіші рушники ми бачимо по музейних збірках, тим більше переконуємось, що, насамперед, вишиття наносилось не заради краси, а завдяки сакральному наповненню, ритуальному призначенню. Такі старі рушники часто мають асиметрію у виконанні кінців. Вона не впадає у вічі на перший погляд, але при детальнішому розгляді розбіжності часом просто вражають. Це говорить про те, що кінці рушника люди свідомо позначали.  

Необхідно зауважити, що, вишиваючи рушники, традиція передбачала дотримання таких моментів: по-перше, працюючи, ніколи не випорювали «помилки». Ті «помилки», яких припускалися на полотні, при їхньому «виправлянні» вносили деструкцію в енергетику рушника. Як не можна наново пережити вчорашній день, так і не варто переробляти роботу, а треба йти далі. Рушники, котрі вишивали з піснею і молитвою, з асиметрією і різними мітками, вражають нас своєю «живістю», а виконані технічно бездоганно – нецікаві, холодні, безсердечні (вишиті тільки розумом); по-друге, рушники у минулому виготовляли так, що обидва боки були вишиті однаково і чисто.

Видимий для нашого ока бік символізує наші діяння, котрі відомі для людей, а невидимий – думки та бажання. Останні для людей невидимі, і часто йдуть усупереч нашим вчинкам, у яких ми хочемо здаватися людям гарними. Проте перед Господом сховати нічого не вдасться. Невидима наша сторона повинна бути у цілковитій гармонії з видимою, в цьому полягає сенс Буття. 

Рушники в музейних зібраннях

Найдавнішими в колекції ДНІМ є рушники ХVIII ст. Вони виготовлені з домотканого конопляного або льняного полотна, червоною або коричневою заполоччю. Старовинні катеринославські рушники, виконані рушниковим швом, лічильною гладдю, вирізуванням білими нитками по білому полотну, мережкою, були неперевершеними зразками народної графіки. Головним елементом вишивки на них є дерево життя. Майже всі вони за призначенням декоративні.

Найбільшу групу становлять рушники ХІХ ст. Всі вони виготовлені вручну з домотканого льняного і конопляного полотна. Частіше зустрічаються рушники з конопляного полотна. Техніка вишивки на них більш різноманітніша, ніж на рушниках ХVIII ст., композиції багатші. Рушники ХІХ ст. вишивалися гладдю[1], лиштвою[2], хрестиком[3], прикрашалися вирізуванням[4], мережкою[5] та мереживом[6]. Нитки для вишивки фарбували природними барвниками, які виготовляли з коріння, листя, ягід, трави. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті.

Сучасні дослідники української вишивки завдяки Д.І. Яворницькому мають можливість побачити чудові зразки справді народної вишивки нашого краю та традиційні сакральні сюжети, які оберігали наших пращурів і, будемо сподіватися, збережуть і нас.

На початку ХХ ст. рушники в нашому краї виготовлялися як з домотканого, так і фабричного полотна. Починаючи з 20-х років ХХ ст., рушники нашого регіону, як досліджувала В.М. Філоненко, переважно вироблялися з фабричної тканини, що є проявом впливу міської культури. Вишивали їх кольоровими муліне (пряжею з бавовни, отриманою заводським або ручним способом), оздоблювали фабричним мереживом. 

 

Від призначення рушника залежала вишивка на ньому, котра не тільки його прикрашала, а ще й відігравала роль оберегів, мала магічне значення. 

Техніки вишивки рушників

На рушниках з музейних колекцій кін. ХVIII – поч. ХХ ст. домінує монохромна (із застосуванням одного кольору) вишивка ручнопряденими червоними нитками. У разі двокольорової гами візерунка до червоного додається блакитний. Вишивка приблизно на третину загальної довжини покриває край виробів, центральна ж частина, за традицією, вільна від шитва. Орнамент обмежений рамкою – суцільною (по всьому периметру), зімкнутою або не зімкнутою ( в центральній частині) – у вигляді одинарного або подвійного зиґзаґу, фризу або хвилястої гірлянди з елементів рослинного чи рослинно-геометричного орнаменту, що також іноді вміщений у зиґзаґову композицію. Краї рушників обметані, інколи прикрашені трьома невеличкими китицями, що виготовлені з ниток однієї з вишивкою кольорової гами.

.

Геометричні орнаменти виконувались техніками, пов’язаними з лічбою ниток: набируванням [7], низзю[8], закидуванням[9], лічильною гладдю[10], качалочкою[11]. Стрімкий біг по полотну рослинних орнаментів не зупиняли рушниковий[12] і тамбурний[13] шви. Рослинні орнаменти, вишиті полтавською двосторонньою гладдю[14], вільно стелились по тканині.

У ХХ ст. техніка вишивки рушників стає простішою, головним чином, це – гладь, рідше хрестик простий або болгарський[15]. Композиція візерунку теж стає простішою. За призначенням – це, переважно, декоративні та весільні рушники.

Підосинова М.А., старший науковий співробітник ДНІМ дослідувала катеринославські рушники: «Як правило, по низу і з боків рушника майстриня вишивала рамочку. Вона могла бути дуже скромною, наприклад, хвиляста чи ламана смуга, тоненькі пунктирні смужки самі по собі і поєднані з іншим геометричним чи рослинним орнаментом або розташовані у шаховому порядку квадратики; рамка могла бути у вигляді в’юнка або окремих рослин, рослин і геометричних фігур (часто ромбів); на рушникові буває рамку утворюють птахи, які вишиті з обох боків рушника, або пташки чергуються з квітами. Рамочки на рушниках робили трішки вищими за основний сюжет, вони могли бути замкнуті, тобто мати горизонтальну смугу угорі над орнаментом».

Дослідники української вишивки відзначають розмаїття локальних особливостей кольорів і сюжетів катеринославської вишивки. Зокрема, Т. Кара-Васильєва відзначала, що рушник на Дніпропетровщині відрізняється від полтавського додаванням до червоного чорного та жовтого кольорів.

Що ж означають кольори вишивки? Спочатку в Україні вишивали білим по білому – білий колір символізував творця світу і сонця. Всім відомо, що цей колір означає невинність, непорочність, чистоту. Наші предки вважали, що вишиванки з декоративним білим кольором могли носити тільки молоді незаміжні дівчата. Тому біла вишивка вважалася символом невинності, а також берегла дівчат від нещастя та лихого погляду.

 

Червоний – найбільш поширений колір вишивки, символізує любов до людини, до життя, енергію сонця, радості, знак удачі й захисту. Тому дитячі та жіночі вишиванки найчастіше всього прикрашають саме червоними нитками. У відомій пісні співається: «Червоний – то любов, а чорний – то журба». Не зовсім так вважали стародавні українці. Чорний – колір землі, головної годувальниці. Тому наші предки чорний колір вишивки асоціювали саме з землею та її плодючістю. Чорна вишивка на одязі обіцяє її власникові багатство та добробут. Але з пісні слів не викинеш…

Синій – поширений колір на вишиванках нашого краю, бо наші предки вважали його потужним оберегом. Цей колір – символ неба та води, що звільняє від недуг і приносить душевний спокій. Вишивка синіми нитками найчастіше присутня на чоловічих вишиванках, а також на дитячих, адже саме чоловіків, які часто потрапляли в небезпечні ситуації, та дітей наші пращури намагалися захищати від хвороб і небезпек. Зелений – жіночий колір на українських вишиванках, він асоціюється з молодістю, красою, безтурботністю й весною. Це символ народження і зростання. Раніше вважали, що присутність зеленого кольору у вишивці рятує від природних стихій.

 

Золотий або жовтий кольори є символом меду і пшениці, благополуччя, достатку, багатства і радості. Вишивки з золотим і жовтим орнаментом допоможуть принести в життя матеріальний достаток.

Усі перераховані кольори вважаються традиційними для вишивки українського одягу, аксесуарів, рушників. У ХІХ ст. майстрині використовували натуральні барвники, які дозволяли створювати різнобарвні нитки: сіро-сині, світло- і темно-коричневі, від світлих блакитних до глибоких темно-синіх, численних зелених і червоних відтінків. Багатобарвні орнаменти у вишивці рушників і одягу зустрічаються в усіх областях України. Та саме наш край славиться різнокольоровою вишивкою чудових, барвистих і унікальних орнаментів.

«Петриківська вишивка»

Наприкінці ХІХ ст. на Катеринославщині з’являється та розповсюджується так звана петриківська двостороння гладь, яка територіально зустрічається в приорільських селах поблизу Петриківки. Такі рушники є в шкільних музеях сіл Єлизаветівки, Китайгорода, Шульгівки, Сорочиного, Гречаного.

Кольорова гама використаних ниток вражає своєю яскравістю та насиченістю – малиновий, синій, зелений, рожевий, блакитний, бежевий, салатовий, бордовий при домінуванні брунатного або вохристого кольорів. Поліхромність традиційної «вишивки Петриківки» підкреслюють всі дослідники народного мистецтва.

Символіка вишитого орнаменту

Я візьму той рушник, простелю, наче долю, 
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров. 
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю: 
І дитинство, й розлука, і вірна любов.

                                            Андрій Малишко

В українській обрядовості рушник посідає особливе місце. Рушник як особливий, високого рівня сакральності предмет характерний для багатьох народів, головним чином, слов’ян. Дослідниця української вишивки І.О. Вербицька висловлює думку, що «орнаменти, символи, знаки, котрі наносилися на рушники, передають інформацію не конкретно про історію якогось народу, хоча, безумовно, вона там присутня, а про планетарну та космічну ґенезу, про створення Людини та інших форм Життя. Ці полотняні криптограми містять коди, ключі до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей Світ». Вона пропонує розглядати роль вишитого рушника не як суто декоративного елементу обряду, а як носія давніх величних знань, закодованих в орнаментиці.

На українських рушниках нашого регіону переважали квітковий і рослинний орнамент, доповнений геометричним візерунком. Геометричні візерунки (ромби, кружальця, хрести, лінії) – це символи Води і Сонця. Візерунок «сонце» зображується восьмикутною квіткою, або розеткою. А ось візерунок «вода» схожий на скрученого вужа. Рослинні орнаменти (дубове листя, виноград, барвінок, калина) демонструють красу природи. 

    
 

Частіше вишивали калину, листя дубу, грона винограду, троянди, лілії, чорнобривці, червоний мак, а також птахів. Найяскравішими, різнобарвними та багато оздобленими були декоративні рушники. Ніжністю, ліричністю, коханням віяло від весільних рушників. На них вишивали віночки з троянд, парних птахів і обов’язково калину.

Калина – дерево нашого українського роду, символ любові, щастя, багатства, вірності, краси та надії. У сиву давнину калину пов’язували з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонці, Місяця та Зорі. Оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Калина символізувала жінку «в повній силі». Ось через це весільні рушники, дівочі сорочки розшивалися червоними гронами. В музеї історії міста Кам’янського зберігається дівочий рушник, вишитий у 1908 р. Надією Коваленко, жителькою с. Петриківки Катеринославської губернії. Рушник вишитий заполоччю, хрестиком на домотканому полотні з рослинним орнаментом, в якому сплетені калина, волошки, колоски. Соловей на гілці калини символізує продовження роду.

 

Птахи – то символи людських душ. На родинних рушниках птахів вишивали при корені, середині стовбура і віття з обох боків дерева життя. Це свідчило про міцність та незнищеність роду. 

З великою любов’ю наш народ ставиться до ластівки – вірної супутниці людської оселі. Ця пташечка завжди несе добру звістку. Саме вона турбується, щоб людина не пропустила благословенної пори для створення сім’ї та зміцнення господарства.

Дуб – символ світового дерева, що росте в раю і з’єднує світи. Це також дерево бога грому і блискавки Перуна, бога сонячної чоловічої енергії, розвитку, життя. Наші предки шанували його за міцність, красу, довговічність. Вважалося, що в дубі живуть душі хоробрих воїнів і він має наймогутнішу владу над злими силами, оберігає людину від усіляких пошестей, від злого чаклунства. Вишивали мотиви дубу на чоловічих рушниках і сорочках. Це вважалося магічним оберегом, що живив чоловіка силою роду.

  

Шлюбну пару символізують соколи, голуби, півні. Характерною ознакою весільного рушника є розташування птахів один до одного голівками. Вони або тримають у дзьобиках ягідку калини, або сидять на основі дерева, символу нової сім’ї.

Підосинова М.А: «Взагалі, рушники, на яких вишиті птахи, дуже цікаві. Жінкам у всі часи хотілося щастя та ладу у сімейному житті, тому пташок, як символів такого щастя, вишивали на весільних рушниках – їх розсаджували на гілках дерева, або над ним, поміщали по обидва боки рушника дзьобами один до одного. На одних рушниках птахи реалістичні, на других стилізовані і навіть екстравагантні. Роздивляючись такі рушники, відчуваєш політ фантазії автора, його почуття волі і відчуття могутності оберегу».

Г.І Лисенко припускає, що геральдичний двоголовий орел тотожний дуже давньому міфологічному образу – космогонічному персонажу, якого вважали творцем землі, дерев, людей. Можливо тому цей образ так поширений у вишивці, а також цим пояснюється оточення двоголових орлів на рушниках із колекції ДНІМ зорями, космічними істотами.

Звичайно, вишивальниці ХVIII–ХІХ століть навряд чи вкладали у своє шитво первісний зміст старовинних символів, а просто вишивали за старими зразками стародавні мотиви, що передавали міфологічні уявлення наших далеких предків. Із цими давніми знаками була пов’язана віра в захист від ворожих сил, багаті врожаї, в численних нащадків, добробут, щастя, мир і злагоду.

 

Берегиня – найважливіший елемент орнаменту, особливо весільного рушника. Зображується у вигляді квітки або квітучого дерева, букету або вазону. Берегиня символізує материнську силу жінки. То сама мати-природа, яка творить, захищає, оновлює та несе гармонію в життя.

Сучасна дніпровська майстриня вишивки Олена Половна-Васильєва використовує у своїх роботах стародавні українські символи та священні знаки. Одним із найпоширеніших мотивів народного мистецтва, особливо на вишитих рушниках, майстриня називає вічнозелене Дерево Життя. Воно складається з трьох сфер; коріння – підземний, потойбічний світ; стовбур – земне життя людей; крона дерева – духовний світ богів. За допомогою цього символу майстер може описати історію свого роду. У цьому разі птахи, які літають навколо дерева, то живі люди, а котрі сидять на гілочках – то душі померлих. Коли птаха сидить на квіточці – то це новонароджена дівчинка, а на листочку – хлопчик. А ось птахи, зображені біля коріння, охоронятимуть Дерево Життя. Символи Сонця – коло, хрест, восьмикутна зірка, свастика, концентричні кола, ромашка.

Роботи О. Половної-Василенко виконані стародавніми техніками, в основному, полтавською двосторонньою гладдю, якій авторка додала індивідуальних рис, що надає неповторності кожній роботі.

Пави – птахи дуже поважні, за свою казкову красу розсідаються на весільних рушниках і, здебільшого, мають над собою Боже благословення – вінець чи вінок. Пава – це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію розвитку, тому вона – птах сімейного щастя.

На моєму рушничку
Квіти, як у квітничку:
Ружі, сон, лілея біла,
А на мак ще й бджілка сіла.
Бджілка-бджілонька мала
Мед для мами принесла.
                      Г. Мовчан

Один із головних візерунків і найулюбленіший нині – червоний мак. Раніше вважалося, що вбрання з квітами має захис¬тити людину від будь-якого зла. У сім’ях, де чоловіки загинули на війні, дівчата на своїх сорочках вишивали маки, зобов’язуючись зберегти і продовжити козацький рід.

Вишитий рушник, оспіваний у народних піснях і думах, став живою історією народної творчості. В Україні говорили, що найяскравіші рушники виходять у тих жінок, які «якщо плачуть – то перли сиплються, а коли сміються – то всі квіти розквітають».

На часі зараз стоїть збереження та відтворення рушникових композицій давніх майстринь нашого краю, вивчення їхнього семантичного наповнення та ритуального призначення. Треба віддати належне, інтерес до рушникової культури у наших людей не згасає. Не зважаючи на складне історичне минуле, наш народ не розгубив, а доніс донині багатющі скарби духовної та матеріальної культури, які становитимуть інтерес не лише для самих українців, а й для інших народів. Серед тих скарбів на видному місці український рушник Катеринославщини-Дніпропетровщини, який і є містком між минулим і майбутнім. 

То ж відкрийте бабусину шафу, дістаньте рушник і прочитайте послання, яке вам зашифрували в символах ваші предки…

 

Cловничок термінів

^[1] Гладь – техніка вишивання прямими та похилими стібками, які повністю або частково заповнюють площину узору.
^[2] Лиштва – точна (лічильна) гладь, коли шитво має з обох боків однаковий вигляд. 
^[3] Хрестик – ряд стібків, при утворенні яких нитки перетинаються у формі «x» або «+».
^[4] Вирізування – ажурна вишивка, техніка виконання якої пов’язана з вирізуванням ниток тканини. Виконують цю вишивку в кілька прийомів. Спочатку хрестиками позначають контури фігури для вирізування. Стібками прямої гладі обшивають краї, закріплюючи таким чином місця вирізування ниток. Після цього нитки тканини піднімають на голку, обережно підрізають і витягують, залишивши ті з них, які утворять сітку.
^[5] Мережка – ажурна вишивка на смужці тканини, з якої висмикнули нитки основи.
^[6] Мереживо – декоративні елементи з тканини і ниток. Загальною ознакою всіх видів мережива є отвори різних розмірів між нитками, які утворюють візерунок. 
^[7] Набирування (або поверхниця) відноситься до швів стелених, які рахують та не суцільно покривають тло тканини.
^[8] Низь (низи́нка, нізіне, низзя) – характерний для української вишивки рахунковий шов, що ґрунтується на техніці «вперед голку» і виконується зі споду. 
^[9] Закидування (занизування) – шов виконується «вперед голкою», імітує ткані узори.
^[10] Лічильна гладь – виконується за рахунком ниток на тканині.
[11] Качалочка – вид лічильної двосторонньої гладі.
[12] Рушниковий шов – нескладний рахунковий шов для виконання рослинних орнаментів на рушниках.
[13] Тамбурний шов – вишивка на дерев’яних п’яльцях круглої форми, що нагадують барабан.
[14] Полтавською двостороння гладь – це один із видів гладі уприкріп.
[15] Хрестик болгарський (подвійний хрест) складається з чотирьох перехрещених стібків, перші два з яких розташовані по діагоналі і два по основі.