Старченко Віталій Іванович
Віталій Старченко. Простір слова

Віталій Іванович Старченко – представник покоління сімдесятників, які дебютували в 1960-х але ввійшли в літературу тільки у 1980-х. Цьому сприяло послаблення цензури. Запізнившись на ціле десятиліття, вони створюють новий естетичний простір, в якому мірилом людських почуттів виступають естетичні категорії, а не ідеологічні канони.

Вперше ім’я  Віталія Старченка з’явилося в літературі в середині 1980-х років. Це були вірші в журналах «Дніпро», а потім – «Вітчизна». Автор згадує: «…першу свою книжку я побачив у 1988 році, та й то видану не у рідному Дніпропетровську, хоча на той час мій рукопис з десяток pокiв пролежав у місцевому видавництві "Промінь".

Цю банальну історію можна було б і не оповідати, якби вона не була типовою для біографій більшості представників творчої інтелігенції 70-х років, особливо у наглухо зашореному від навколишнього світу "ракетном городє"».

Поезія «сімдесятника-нонконформіста» була зріла, високого художнього рівня. Протягом всієї творчості автор шукає своє «Я», свої засоби передачі почуттів, форм, кольорової палітри. Вірші мають імпресіоністичний відтінок, часом поет вдається до сюрреалізму, відмовляється від традиційної рими, сповідує свої принципи, світогляд гармонії митця і поета.

З біографічної довідки

Віталій Іванович Старченко народився 13 квітня 1947 р. у м. Дніпропетровську у робочій родині. Тяжіння до малювання та поетичної творчості успадкував від діда Михайла Анастасовича Чернети (материного батька), який був освіченою людиною, малював, писав вірші. 1967 року закінчив архітектурне відділення Дніпропетровського енергобудівного технікуму, а 1975 р. – факультет історії та теорії мистецтв Київського художнього інституту. Працював виконувачем обов'язків архітектора у проєктному інституті, художником-оформлювачем, викладачем дитячої художньої школи, редактором художньої літератури книжкового видавництва, заступником редактора журналу «Бористен», викладачем кафедри дизайну та образотворчого мистецтва, науковим співробітником лабораторії фольклору Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара. Нині – на пенсії, продовжує активно творити.

Мистецтвознавець. Викладач мистецтвознавства в ДНУ ім. Олеся Гончара. Поет, прозаїк, художник. Пише українською мовою. Член НСПУ з 1990 р., з 2002 р. член правління ДОО НСПУ. Член НСХУ. Лауреат премій ім. Павла Тичини та Івана Сокульського.  Дипломант літературного конкурсу ім. Олеся Гончара журналу «Бористен» 2002 р. (номінація «Проза»).

Віталій Старченко – автор дев’яти поетичних збірок: «Коріння тиші» (1988), «Кроки до обрію» (1990), «Млин Ерота» (1992), «Ненаситець» (1997), «Глина для бога» (2002), «Хроматичний квадрат» (2005), «Сиворакша» (2008), «Білобережжя» (2010), «Ламка експресія доби. Світла сторона» (2017). Вірші В. Старченка публікувалися в українських періодичних виданнях «Бористен», «Вітчизна», «Дніпро», «Курєр Кривбасу», «Березіль», «Літературна Україна», «Січеслав», у періодичних виданнях Австрії, Ізраїлю, Канади. Увійшли до альманаху «Вітрила», колективних збірок «Провесінь», «Невгасиме полум’я», «Мить благородного вогню», «Поезія», до «Антології української поезії другої половини 20 ст.» і «Антології поезії Придніпров’я». Він є автором прозових творів: повісті «Любимівка», роману «Лакмус-Рок» у співавторстві з Надією Тубальцевою, мистецьких видань «Народне і наївне станкове малярство Надпоріжжя», «Спалах», навчальних посібників з питань образотворчого малярства, низки мистецтвознавчих статей у журналах «Україна», «Кур’єр Кривбасу», «Музейний провулок», «Січеслав», дитячої прози та перекладів (переклав вірші О. Кобринського).

Відгуки та рецензії на творчість Старченка були надруковані від П. Мовчана, А. Шкляра, Г. Іващенка, Г. Вишневого (Канада, Торонто), М. Павленка, які акцентували увагу на філософічності тексту, своєрідному авторському світобаченні. Та ґрунтовного дослідження його багатогранного таланту, його поезії поки що немає.

Простір його слова

Степи ущільнені
колесами сторіч,
і хмарами розбавлена ріка…Углиб і вш
ир розкритий простір –
навстіж.
Повітря рідного між хмар
рухомі брили
і вітер з півдня шерехи навстріч несе –
до всіх заглибин слуху й відчуття.
Моя земля…

***

Аби не верховодили іуди,
від горбиків, де почивають люди,
О пам’яте людська, не відступись!

Простір слова Віталія Старченка унікальний, він сягає своїм корінням глибин прадавнини і проростає у «войовниче» сьогодення. Саме тема пам'яті – родової, історичної, генетичної – найголовніша для  нього і його творчості. Поета завжди цікавили універсальні питання буття, проникнення у найпотаємніші психологічні стани людини.

Анатолій Шкляр говорить про Віталія Старченка: «..я не перестаю дивуватися його творчій багатогранності та прагненню відкрити нові сторінки нашої історії та культури. Його картини, проза, вірші, мистецтвознавчі роботи – це завжди пошук нових образів».

Його віршам притаманний непереборний потяг до своїх витоків, прагнення проникнути думкою вглиб століть, аж до дохристиянської міфології, в якій закодовано ментальність українців. Сприймаючи сучасність як руїну національного етносу, а опір цій руйнації – як свій моральний і художній обов'язок, творець словом і пензлем намагається врятувати залишки національної свідомості, що вціліли.

Перша поетична збірка автора «Коріння тиші» – це пошук молодої людини свого сприйняття світу, осмислення свого внутрішнього стану. Це спогади післявоєнного дитинства (коли три окрайці «були прологом до епохи хліба»), прагнення поета

Перейнятись неспокоєм в тиші ранково-осінній,
І розгледіти спокою віддалені береги.
На долонях судьби розгадати приховані лінії –
Не комусь, а мені дозрівання садів берегти.
..Аби спокій ніколи не став полем болю і тліну –
Я жадаю неспокою, я переймаюся ним!

Поет розмірковує над плином часу та людським існуванням, згадуючи діда, батька, матір, коли «земля оберталась на гончарному крузі в хатині», «розмірено село скиртує час».

Розгубився час і став…
(Скільки ж років тій підкові,
Що дідівською рукою
прицвяхована до лутки перекошених дверей?)
Гойда-гойда час минулий в люльці таємничій.
Сволок витримав донині дні народження й смертей…

***

…до материнських рук іду сьогодні,
як в день, коли здолав тяжіння
і перший крок зробив в обійми їхні..
Схиляюся – о, час! – вдивляюся у зморшки,
літопис долі, пресвяте писання
у тиші пошепки читаю…

Старченко шукає гармонію з природою, всесвітом, намагається з’ясувати місце людини у сучасному світі та в чому призначення його як поета:

…Партитурою вечора лежить переораний лан.
Так, гармонія тут. Не шукаємо інших гармоній.
У яких ще краях так надвечір співає земля?

***

Як вічність тому, довбанка пливе.
Ясніє ясен білістю над плесом…
В обіймах злиті річка з берегами,
Габі шепоче схилена трава
Щось про союз землі та прісних вод,
Плодючий вельми, мудрий і дзвінкий…

– Та не зазнай, союзе мій, скорбот! –
Молюся я над водами ріки.

***

А я гадаю так: не зрадь собі, умри
Отамички, де взявсь колись на світі…

***

...О, який він теплий, рідний ґрунт Вітчизни,
А над ним хмарини, мов Дніпром – плоти…
Наслухайся, сину, – зовсім ще не пізно
Оповіді роду серцем осягти.

***

І лиш коли, змужнілий пізнанням,
Сягнеш глибин синівської любові,
Не зрадиш в діях, не зганьбиш у слові –
Забуте слово іншим нагадай.

Для поета «Хліб, Сіль і Слово батьківської хати на рушниках історії лежать». Його прагнення до збереження традицій минулого, пізнання витоків, занурення в історію, міфологію, увага до національних першоджерел, звертання до філософських основ буття виливається в оригінальність світобачення як мистецтвознавця, для якого головне – гармонія митця і поета. Звідси відхід від традиційної рими, імпресіонізм, часом сюрреалізм. Історія України не байдужа авторові. Її образ в поезії постає як утілення істинно духовного середовища, що формує національну ідентичність. Та шлях України – це суцільні манівці:

України манівці-шляхи…
Як рубці від Божого бича –
то стрімкі та сизі, то руді,
геть покручені паралічем часів.
…
І, здавалось, не стане снаги
йти шляхами, де порох-свинець
перетерто з кістками дідів,
з тліном кунтушів та постолів.

Та йдемо. Нога до ноги.

Понад пругом – сонця вінець.
Краєвиди синьо-золоті –
раю видих, солов'їний спів…
… України биті шляхи.

***

Безлісий, аж лисий, лобастий горбами,
увесь чебрецевий, вповитий шляхами,
із глинищем білим – міраж, не міраж? –
прижовклий від сонця південний пейзаж.
Із чортових пазух чи з божих кишень,
з козацькою кров’ю чи кров’ю пісень –
він висіявсь тут, нічим не примітний,
гіркий молочаєм, туманом вагітний,
вкарбований пам’яттю в душі людей,
запечений сонцем в сьогоднішній день…

Кожний поет прагне особистої свободи, яка є часткою свободи батьківщини. У кожного в душі живе Ненаситець – поріг спраги до свободи любові та ненависті. Збірка віршів «Ненаситець» «збурює генетичну уяву і вабить зануритися у круті вири історії – від часів оріїв до козаччини, від козаччини до сьогодення».

Потрощені святилища лелечого народу, розкидані в степу небесні знаки брил богами Степу і тільки віра в богів степових дає надію:

В безнадії віків, із глибокого попелу війн
долинало до нас заклинання «Видибай, Боже!»
Тільки Бог Степовий, тільки ніжність його допоможе…

Старченкова поезія дещо таємнича, деколи похмура, мінлива, реальне межує з потойбічним, відбувається перехід від давніх язичницьких богів, героїчного козацького минулого до потойбіччя.

У поезії «Ненаситець», «Лови», «Нащадок Мамая», поемі «Козак у Січеславі» звучить тема козаччини, історії, збереження народної пам’яті. Автор асоціює себе з «самітнім бурсаком», який вийшов на пошуки Пегаса (вірш «Лови»).Тут і образи нечистої сили, через які автор попереджає про перешкоду, що чекає на митця (бурсака) на життєвій стежці. Образ собору символізує недосяжність кінцевої мети. Поєднання української й античної міфології, образ Пегаса – це намагання злетіти над буденністю до високого мистецтва. Перетворившись на козацького коня, він шукає свій шлях. У вірші «Нашадок Мамая» є заповіт Мамая про збереження нащадками пам’яті про минулу звитягу в образі козацького дубу на острові Хортиця, святого степу, як символу дому, могил, вівтаря.

Поезія Старченка багатопланова, сприйняття світу автором відбувається через національну свідомість. Ненаситець – це образ козацького незламного характеру, прагнення до свободи, волі, неупередженого ставлення до реалій історії. В образі Великого Лугу автор уособлює неопалиму купину, звертаючись до біблійних сюжетів. Взагалі поезії «Ненаситця» мають життєстверджуючий характер. Ненасить до життя, енергія любові, навіть еротики (вірші «Сон Венери», «До вечірньої зорі»). Цікаве поєднання історичної теми з екологічною проблемою, зв’язок минулого і сучасного. Трагедія затоплення дніпрових порогів, зміна мікроклімату, що викликає дисгармонію природи і людини:

І дуріли орли, шукаючи той материк.
і в кобзарській бандурі переплутались раптом лади,
й перекинувсь в труні козак-січовик,
і здалось, за потопом посунуть первісні льоди…

Поет виступає проти глобалізації, консерватизм зберіг би ментальні основи нації, вважає Старченко:

…Запечатані води у бетонні гробниці,
умертвляє Дніпро сатанинська печать.
Риби мертво мовчать, тільки траурні птиці
над потопом порогів, понад цвинтарем вод
божевільно шугають у зяючу гладь,
у якій утопили на каміння – народ…

Старченко досліджує шлях людини до самопізнання, звертаючись до надбань національної духовної культури, моралі, звичаїв, вірувань (вірші «Гилейські води», «Вересова левада»):

І так починається день. Ніч – сіль. День – паляниця,
підсолена облудою переляків нічних.
…Нікчемним стариком
лежатимеш отак, не згадуючи душу,
розчинену в Орелі маленьку дрібку солі.

Самозаглиблення, блаженство від єднання з природою набувають філософського змісту, віднайдення в собі темного і світлого, духовного і тілесного.

Язичницькі мотиви звучать у вірші «Вересова левада». Цій древній культурі поет надає перевагу. Примусова християнізація, на думку автора, зруйнувала усталений світовий лад і лише частково сприяла культурному розвитку слов’ян. Людина перебуває на межі добра і зла і від її духовної міці, моральності залежить, як вона самовизначиться, які сили над нею пануватимуть. Бути в гармонії з оточенням – це найвищий рівень, рай, служіння собі – царство темних сил.

Вболівання за долю українського народу звучать у віршах «До Каменяра». «Монолог Лесі Українки біля сфінкса» та інших. Негативне емоційне ставлення до московської влади, її хижацької сутності звучать у рядках:

Тупорилі гармати і дзвони,
ікла веж, кутні мури Кремля,
тут опричнина смерть прославля –
чорний камінь лихої корони.

Поета Старченка хвилюють проблеми сучасного життя. «Рукопис тижня» про сіре буття сучасності. Тема війни в Афганістані, осмислення колообігу життя в творі «Зав’язь» про тлінність краси та нерозгадана таємниця зачаття нового життя. Основи буття позначені національною символікою, проблематика поезії – місце людини в світі, її взаємини з Богом, розуміння гріха і милосердя…

Мистецький світ поета – це той світ, у якому поєднується минуле України і її сучасне. Де існують Шевченко, Леся Українка, язичницькі боги та християнська свідомість, його хвилює бездуховність, екологічна катастрофа й забуття минулих традицій. Автор закликає:

Шукайте скарб. Той скарб – омана хтивим,
пекельний камінь для злочинних рук.
Той скарб – цвіркун у білій кінській гриві
і дух степів, Дніпро та Базавлук.
І голос Матері, і листячко рясне,
полинний штиль, коли ані шелесть…
Той скарб – то папороть, що лиш тому сяйне,
хто в глупу ніч не втратив душу й честь.

Осмислення історичного минулого задля творення світу гармонії і краси – провідна тема збірки «Глина для бога». «За наказом орійських богів шумерська богиня Аруру із глини зліпила людину… Ми – Вічна Глина в десницях Деміурга. З прабатьківщини оріїв – України – Деміург почне переліплювати  геть зіпсоване людство. Цього разу воістину спочатку буде Слово. Українське. Велику та малу батьківщини; нас теперішніх – грішних, заблуканих, неприкаяних нащадків богообразних оріїв Подніпровських степів; нас, Вічну Глину України; Бога, що замешкався у глибинах вічності, бо довго, як бронзовий «Мислитель» Родена, розмислює над нашою долею – чесним Словом намагався намалювати автор», – так пише автор в передмові до своєї книги.

На гончарному крузі праорбіти
ще молодим створив Її Господь,
щоб згодом з Неї нашу тлінну плоть
зліпити, надихнути і зігріти.
Чому ж бунтує хтива наша плоть…

Віталій Старченко «виліплює» для сучасників повчальні уроки історії, закликаючи:

Є глина, Боже. Сотвори спочатку
те, що зужито протягом століть.

Я краплі пальцем розганяю по цераті,
зроїти блискавиці намагаюсь
у заповідні кодекси Твої,
орійський Боже, провідник життя
в краю, столоченім смертельною ходою
безчестя, зради, нелюбові, мсти…

***

І Ти сказав: де рівність, там любов,
бо рівність не тотожна панібратству,
так само не тотожна зграйності вовків.
Вона – пологовий будинок почуттів,
що прагнуть висоти над перехрестям –
над обширом натомленого світу,
де зло оплачене грошима й честю.
Ти вищість рівності даруєш тільки тим,
хто здатний іншого любити більш за себе.
і цим вливати сили у слабкого…

Без засвоєння історичних уроків, вважає поет, наша українська самостійність стає оманою. Поет переживає:

Де ж ти, Січеславе? –
ледь мрієш у темних туманах,
в ранкових туманах,
їдучих і зовсім чужих.
невже самостійність –
і нині чергова омана,
і нам ще блукати
у росах нікчемно-малих?...

***

І ти, поезіє, Духовний меч свободи,
В розкішних піхвах утопила гнів,
І я, поезіє, не кинувся на дзоти,
Прорвавши пута вичовганих слів.

Поет змальовує складні перипетії української державності, наростання антисоціальних тенденцій у повсякденному житті, аморальність і занепад національних основ буття, втрату національної пам’яті.

Ввійшла в останню смертну фазу
Похмура посмішка доби:
у галереї – перифрази,
а поруч продають гроби…
Стою німий, не пустомеля,
а наді мною у екстазі
бліда мадонна Рафаеля
дитя душила в перифразі.

Та все ж віра в духовне воскресіння нації не покидає автора. Патріотична громадська позиція, віра поета як митця, висловлена через образ гончаря, глини, гончарного круга:

Бунтує плоть,
бо Дух ковтає мла,
а ми без нього сірі черепки
в пекельнім царстві
ворожнечі й зла,
де їх покриє духова зола
й омиють води вічної Ріки…
***
Із власних душ начавили вина.
Ті душі смертні, тож вино – смертельне.
Нам пити й пити, пити аж до дна…
Підкине манну наш ледачий Бог,
В міхи тілес наллє вино живе
Рішучості і поступу, і чину.
І знищить долі дзеркало криве,
І дасть нам долю – справжню Україну!

Як мистецтвознавець В. Старченко намагається у своїх поезіях, зокрема збірці «Хроматичний квадрат», «проникнути у таїну мистецької творчості, збагнути божественне походження таланту, дати своє суб’єктивне, проте яскраве і переконливе тлумачення пластичних, музичних, сценічних образів, інтерпретуючи їх в образи поетичні». Високочутливі вірші відтворюють різні грані Митця і Мистецтва, долі художників, феномен вічної опозиції митця до всього штучного заради торжества гармонії.

Коли трансатлантичний пароплав
Тебе відринув від Старого Світу,
Вкраїна чайкою летіла слідом
До берегів Гудзона…
А за кормою пінилась епоха,
Плювалась хлоркою у спалахи чуми,
І в ній стогнала чаєчка-небога…
Ти мав би повернутись, блудний сину.
Але куди? У камеру тюрми?
А хто б тоді прославив Україну?!

***
Солодко потягуються тіні дерев
Сплітаючись в тугі зашморги
Між якими срібним метеликом
Мерехтить місячне сяйво…
«Ніч на Дніпрі» Місяць Куїнджі
Щокою торкнувся ріки.

***
Що сталося, сумирний Ботічеллі,
На стовбурі конає Себастьян,
Жебрачка стукає у непривітні двері,
Лахміттям вкривши Афродіти стан…
А сталося… Піску сипучі рядна
Не зберігають слід весни і літа.
Не виведе і нитка Аріадни
З морозу почуттів, як з лабіринту Кріта.
***
Нащо відкрив ти мені сади Насолоди…
В раму картини вписано кулю земну;
Все в цих садах – дерево, небо і води
Вічно нагадують плоті моєї вину.

Поезія Старченка – плід синтезу уяви поета і досліджень мистецтвознавця, спроба в поетичній формі відтворити ідею невичерпності та багатобарвності мистецтва. Наприклад, вірш «Сон Петрарки»:

Кора акації, чавунні сходи з левами,
За балюстрадою, мов іграшковий, пудель.
Внизу – юнак з блідними хризантемами
У світлих сутінках любові та облуди…
А сходи вознесли над зорями Лауру.
Схиляє низько лев свою чавунну гриву.
По темному плащу з найтоншого велюру
Розсипалося кіс русяво-синє мливо.
Коли Лаура спуститься униз,
Збагне Петрарка, що Лаура – сниться…
Кора акації. Пощерблений карниз.
Завиє пудель, як на те годиться.

Віталій Старченко тонкий лірик:

Зійшла зоря над Туровим –
зоря одна на двох.
Орільськими зажурами
зітха над нами Бог.
Кущі чортополохові
підносяться в зеніт.
Цвіркун у вуха Богові
замислено дзвенить.
На перекатах річечки
невтішні сплески сонні,
а небо ставить свічечки
на здійняті долоні.
Зоря у ніч закотиться,
у мороці розтане,
і нічка-химородиця
між нею й нами стане.
Тілесними ласканнями
приласканий спориш…
Такі ми тут обласкані –
о зоре, посвіти ж!

***

Пелехаті барви череди
На серпневім полотні толоки
Охолоджує вечірній молодик –
Половецький місяць вузькоокий.
Його лик холодний і високий
Оспівали тут на всі лади.
Він спокійний, але він – неспокій,
Ностальгійний степовий мотив
Споконвічних втрат у нетрях тьми…

Тема кохання співця жіночої краси Старченка звернена до давніх портретів. Він розглядає жіноче і чоловіче начало, єдність і їхню протилежність через античні образи та українські як художник, мистецтвознавець, вдаючись до деталей зовнішності коханої.

Кохання – солодкий пожиттєвий вирок...
З прочинених дверей – дрімота спальні.
Пахтить веранда морквою та кропом.
Місяць пливе дзеркальним коропом,
повільним коропом у тихі плавні:
І з ряски виринув... А ти у сорочині
присіла сяйвом на сухий поріжок,
руками охопивши світло ніжок…
***
Голосять півні навмання
у курнику пітьми нічної.
Наше оголене спання
тривожне, як малярство Гойї, –
хоч ти не маха, бо вкраїнка,
я ж, далебі, не кабальєро...
Рясна, як лубочна картинка,
ця ніч на зорі та химери...

Збірка поезій «Ламка експресія доби» складається з віршів, які відобразили драматичні та трагедійні події сучасної української історії й авторські переживання з оптимістичним передчуттям. Протест поета проти жахів колоніального існування, суспільної свідомості, яка призводить до масового манкуртизму суспільної свідомості. Поет висвітлює час воскресіння гідності, духу і волі українців після Революції Гідності, боротьби за Незалежність на українському сході. Оспівує вільне життя людини, в якому домінують Любов, Природа і Творчість:

В селі минуле – не минуло:
Воно тут є, а не було…
Орільське степове село
Мене колишнє навернуло.
Дажбог у ковилах Лелії
Ніким не видимий стоїть.
Яскравим спалахом олії
Зображую біжучу мить.
Ламка експресія часу
У шкіцах втілюється швидко.
До неба колір вознесу:
Той інвалід, кому не видко
Й не чутно мови кольорів,
Яка озвучує добу…

Сьогодні митець організовує виставки, пише вірші, в яких чітко окреслює власну патріотичну позицію щодо подій неоголошеної війни московії проти України та українців – війни геноцидної, війни на знищення усього живого на Українській Землі…

Не до граційно вишуканих слів:
Тепер не до метеликів барвистих,
Бо Сад Життя у бомбовому свисті
І чорним вкриті голівоньки вдів.
І чорним вкриті обрії степів –
Дими над лісосмугами займисті,
І кров осіння та людська на листі,
Бо що не крок – смертельний бій кипів…
Хто здатний, хто живий і як хто може –
Рятуймо Україну у вогні!
Поету щебетать канаркою негоже…
Молись або гвозди словами супостата,
Що вилупивсь в московському багні
Й гарматним м’ясом пре в степи затято.

Патріотичні мотиви, вірність нації, українській мові:

Я без Тебе, як без душі,
як тупий манекен у вітрині.
Я шукаю Тебе у вірші,
бо зникаєш, Вкраїно, в країні...
Прикликаю душею тебе!
Я інакше жити не мушу:
я без Тебе утрачу хребет,
я без Тебе угроблю душу!
А душа моя – Мова Твоя.
Вічна Мова – тож вічний і я!

Поет активно пише статті, нариси, спогади, які варті публікацій в періодиці чи окремих виданнях, публікує вірші про війну в Україні, викладає свої картини у ФБ.

…Та час настав –
я плечі розправляю,
як птаха хворого, у пригоршню беру
отруєний, спаплюжений чорнозем
і, повернувшись до Самарського собору,
зокрема кожній бані присягаю:
ЗЕМЛІ, НАРОДУ, ВОДАМ і ЗЕРНУ,
САДАМ, ТВАРИНАМ, НЕБУ та МОГИЛАМ, –
і МОВІ тій, що об’єднала їх, –
своє тепло і дихання віддати.

Віталій Старченко стверджує, що у нас «свої шляхи, свої земля і небо»:

Настав наш час: своя доба й дорога,
І їх не збочить зговір яничар.
«На ви» йдемо під зіркою Дажбога,
Долаючи важкі завали чвар…

Фото Віталія Старченка