Військове кладовище у Кам'янці та Ломівці

Де гнеться під вітром висока тополя 
і хвиля дніпрова встає, 
твій син, Україно, лежить серед поля 
і дивиться в небо твоє.

Наприкінці серпня 1941-го року війна докотилася до Дніпропетровська. Правобережжя під натиском ворога протрималося усього чотири дні. Окупантів (третій армійський корпус Макензена у складі дивізій СС «Вікінг», 60-ї моторизованої, 198-ї піхотної, італійських – «Челере», «Пасубіо», «Торіно», словацьких, угорських і румунських підрозділів) намагалися зупинити, підірвавши два мости через Дніпро – двоярусний (Старий) та Мерефо-Херсонський. Але залишався наплавний, з плотів навпроти Металургійного заводу. По ньому неорганізовано відходили бійці 255-ї та 275-ї стрілецьких дивізій. Цим і скористався ворог. Надвечір 25-го серпня близько 200 переодягнених у червоноармійську форму піхотинців 13-ї танкової дивізії фон Клейста перейшли на лівий берег. Так виник ворожий Ломівський (від назви місцевості – Ломівка) плацдарм. Надзвичайно важкі бої точилися тут більше місяця.

8-го вересня есесівські частини захопили половину Кам’янки. Оборону тримали воїни 275-ї стрілецької, 26-ї кавалерійської дивізій і кількох артилерійських полків. Коли ворог потіснив захисників, до бійців, які залягли під масованим кулеметно-мінометним обстрілом, пробрався політрук Олексій Кириченко. Особистим прикладом він підняв стрільців в атаку, добіг до ворожої траншеї та кинув гранату. Від вибуху загинуло троє чужинців. Ще трьох есесівців він знищив з автомата. Завдяки цій шаленій атаці наші війська відкинули ворога та поновили позиції.

Через кілька тижнів Олексій Кириченко повів бійців в атаку під селом Педашка-2 на Харківському напрямку і там загинув від автоматної черги. Посмертно відважному політруку присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

9-го вересня позиції у Кам’янці та Ломівці зайняли батальйони і роти 15-ї стрілецької дивізії. Вони одразу вступили у бій. 11–12-го вересня есесівці поновили атаки, і полк зазнав тяжких втрат: загинув начальник штабу полку капітан Михайло Смирнов, кілька командирів взводів і багато молодших командирів і стрільців. Але ворог майже зупинився.

Лінія оборони проходила по вулиці Чкаловській (нині Передова), до зупинки «Амбулаторія», а далі – по вулиці Шевченківській. Ця обставина на початку 60-х рр. визначила й нову назву вулиці – Передова.

Вранці 27-го вересня 1943-го року наші розвідники увійшли у Єлизавето-Кам’янку, але німці за будь-яку ціну намагалися втримати смугу лівого берега. Спалахували короткочасні бої. Ворог спробував виставити заслін. Автомашина з причіпленою до неї гарматою почала розвертатися із західного боку парку, але наші гармаші вже стояли за 200 метрів у садку Івана Коваленка (нині – вул. Водопровідна). Одного пострілу виявилося достатньо, щоб від машини й гармати залишилися купа металобрухту. Цього ж дня у боях загинули рядові – сорокарічний Микола Сергійович Васильєв, Іван Федорович Ситник, Кузьма Васильович Білий, 18-річна Тамара Яківна Сокур. Їх поховали у парку поряд із братською могилою полеглих у 1941-му році.

Під час оборонних і визвольних боїв у Кам’янці та Ломівці загинули сотні відданих воїнів. Найчастіше їх ховали у неглибоких могилах – там, де обривалися їхні життя. Тому після війни солдатські могилки можна було зустріти біля доріг, на городах і на подвір’ї садиб. У 1953-му році їх перепоховали. Місце обрали поблизу західної частини парку (пізніше скверу ім. Т.Г. Шевченка). Тут упокій знайшли не лише воїни, а й мирні мешканці, розстріляні окупантами на озері Вошивка перед самим вступом радянських військ.

У 1965-му році на військовому кладовищі по вул. Передовій перепоховали останки воїнів із трикутника доріг по вул. Мінусинській, а також – із кладовища у Базарі (по дорозі на Сугаківку). Уже в ХХІ-му ст. пошуковою групою за підтримки військкомату були відкриті поховання на людських городах по вул. Житомирській та Передовій (2002–2005 рр.). Останки воїнів віддали землі з почестями.

У 1977-му році військове поховання зазнало архітектурних змін. Тут замінили типовий пам’ятник солдату з бетону. Того ж року із західного боку поховання обрамили високою стіною з червоної цегли. Такий вигляд меморіального комплексу зберігся й донині.

Офіційно похованими тут вважаються 117 бійців, командирів і простих громадян. Однак оскільки акти ексгумації відсутні, загиблих може бути набагато більше...

За матеріалами Військова пам'ять Дніпра https://www.facebook.com/MilitaryMemoryDnieper/
Громадської організації «Пошук-Дніпро» (м. Дніпро), 
Дніпровської пошукової групи