Водогін для дерев’яного Катеринослава

До останнього часу не були досліджені ні точна дата відкриття, ні сама історія спорудження водогону в Катеринославі. Ці відомості вдалося розшукати в матеріалах Російського державного архіву Санкт-Петербургу. В них, зокрема, зберігається телеграма катеринославського губернатора В. Дуніна-Борковського міністру внутрішніх справ, датована 25 листопада (за новим стилем – 6 грудня) 1869 року:

«Сьогодні після молебну з водосвяттям відкрито дію водогону з повним успіхом». 

…Катеринослав 1860-х років – дерев’яне і солом’яне місто. З 3 315 житлових і нежитлових будинків 3 060 були дерев’яними. Значну частину їх мали дворяни та чиновники (404) і міщани (782). Дерев’яними були 52 громадських і 248 приватних крамниць, а також мазанки, вкриті соломою і очеретом, на Мандриківці й Фабриці, в Павловській і Солдатській слободках, Жандармській і Невінчаній балках.

Щоліта місто зазнавало збитків від численних пожеж. Наприкінці липня, весь серпень і навіть вересень воно перебувало в стані тривоги, пожежі траплялись майже щоденно. За чутками, це були підпали, і це ж стверджує в своїх «Спогадах» губернський архітектор Андрій Михайлович Достоєвський. Міщани отримували підкидні листи з попередженням про пожежі, й попередження в більшості випадків збувалися.

Місто панікувало. Часто траплялось, що одночасно виникало дві-три пожежі в різних місцях, тоді на деякі з них слабка пожежна команда просто не встигала. Пожежі відбувались переважно вдень. Говорили, що стіни будинків намазують якоюсь сумішшю, яка спалахує від сонця. Тривога оголошувалась дзвоном або набатом, які гнітюче діяли на нерви жителів. Всі щохвилини були насторожі. «Я пам’ятаю, – пише А. Достоєвський, – що й ми склали свої найголовніші пожитки в дві великих скрині, тримали їх зачиненими денно й нощно у дворі, щоб за першої тривоги віднести в більш безпечне місце».

1865 року на прохання губернатора і думи на чолі з міським головою Д. Пчолкіним міністерство внутрішніх справ надало Катеринославу грошову допомогу у розмірі 80 тисяч рублів на покращення пожежної частини і влаштування водогону. Жителі міста визнали корисним спочатку зробити водогін. Міська дума обрала комітет з його облаштування у складі Н. Козловського, К. Неймана, Я. Савельєва, Н. Новикова, І. Бурхановського, Н. Третякова, Р. Ульмана і В. Ульмана. Комітет протягом двох років запрошував через газету бажаючих узяти на себе спорудження водогону, але таких не знаходилось, оскільки роботи були складними, а капітал незначним. 

Нарешті, 16 грудня 1868 року до Катеринослава прибув приватний інженер Фрідріх Фрідріхович Ротман, одеський купець другої гільдії, який займався облаштуванням водогону на Одеській залізниці. Комітет почав з ним переговори і через три дні ледве схилив його взяти на себе повноваження з облаштування водогону за 79,5 тисяч рублів. Контракт було затверджено міністром внутрішніх справ 12 серпня 1869 року. 

Одним із умов контракту було отримання містом з-за кордону без мита всіх металевих і машинних частин – чавунних труб, парових машин тощо, разом 20 тисяч пудів. Оплата мита у розмірі 10 тисяч рублів поставила б місто в безвихідне становище – воно не мало додаткових коштів. Комітет звернувся до МВС з проханням:

«Будучи цілком зобов’язаними за дозвіл Катеринославу допомоги на влаштування водогону, чого насправді потребує розвиток міста на безводній високій горі, так само, як і захист його в майбутньому від спустошувальних пожеж, висловлюємо втішні сподівання, що ви не залишите наше місто своєю участю і клопотанням про дозвіл пана мініста фінансів на безмитне провезення з-за кордону товарів для міста».

Поки міністр фінансів вирішував питання, житель міста Микола Поливанов узяв на себе сміливість висловити критику проєкту. «Водогін цей може прислужитися тільки 20 господарям, що живуть в нагірній частині міста, інші зовсім його не потребують, и для них це лише розкіш», – писав він. Поліванов запропонував замість величезного і вельми ненадійного, на його погляд, водогону влаштувати на берегу Дніпра забрукований каменем майданчик з дерев’яною огорожею, на якому влаштувати 4 ручних насоси, що обійдеться місту в 5 тисяч рублів. Водозабірну машину він запропонував перенести в інше місце, де вода була чистою. Поки що її брали там, де полощуть білизну, купають коней і де влаштовано купальні, оскільки саме тут для водовозів був зручний в’їзд у річку. Треба сказати, що за проєктом водовід будувався на Соборній горі, тобто внизу за течією Дніпра. В цій частині міста знаходились богадільні, гімназія, семінарія, будинки дворянства й архієпископа, 200 приватних будинків і лише 4 приватних колодязя. Цього було вкрай мало. Нестача води особливо відчувалась під час проведення тут ярмарок. Про це писав до МВС генерал-губернатор Коцебу, підтримуючи рішення міської думи. «Побоювання, – продовжував він, – що острови, які щорічно виникають на р. Дніпро від піщаних наносів та ін. природних причин, можуть змінювати русло ріки й т. ч. [таким чином] зупинити роботу водогону, не має під собою підстав, оскільки водопідйомна машина буде встановлена в найвизначнішому за глибиною місці, і це місце протягом 100 років залишиться незмінним. Вода необхідна й попідгір’ю, яке завдяки водогону швидко заселить порожні місця і принесе прибуток скарбниці». Після такого заступництва генерал-губернатора пропозицію Поліванова було визнано неслушною, тим більше, що чотири насоси не могли задовольнити потреб у воді навіть самих мешканців Нагірного району.

Не залишився осторонь і губернатор Дунін-Борковський, який тоді вже був почесним громадянином міста. «Прошу повідомлення, чи можна чекати задоволення клопотання про безмитне привезення машин катеринославського водогону», – запитує він телеграмою МВС. Клопотання було затверджено 24 серпня 1869 року. 

До цього часу будівництво водогону відбувалось повним ходом – потрібно було встигнути до зими. Будували основне приміщення, встановлювали дві парові машини, дві помпи, прокладали чавунні труби під землею протяжністю п’ять верст. Влаштували басейн з фонтаном, дев’ять пожежних кранів, резервуар для води місткістю 25 тисяч відер. За умовами контракту, водогін мав бути відкритим не пізніше 1 листопада 1869 року, але вранці того самого дня завалилась стіна приміщення. Ремонт затягся на три тижні. 

Протягом року після відкриття водогін залишався в користуванні Ф. Ротмана, який зобов’язався довести його до кондиції, відпускати воду безкоштовно під час пожеж і на поливання вулиць (бідним людям – за спеціальними квитками від думи), постачати та проводити воду в будинки приватних осіб. Потужність водогону становила 1000 відер на добу. Відро води коштувало чверть копійки, бочка на 40 відер – 6 копійок. Забір води з Дніпра відбувався у районі Потьомкінського саду (нині парк імені Шевченка). Вона подавалась у високу частину міста – туди, де тепер історичний музей і гірничий університет, тут проходила через піщані фільтри і самопливом розподілялась у міську мережу.

Під час будівництва і після відкриття водогону критикували його доволі багато. Так, якщо раніше вода, яку брали з Дніпра, навесні і восени була «брудна, мутна та поганої якості», то й через 20 років після пуску вона залишалась такою ж. Розвиток служби відбувалось повільно – за 15 років було прокладено усього 4 версти, труби часто замерзали і тріскались. До 1908 року водогін продовжили ще на 17 верст, довівши його по проспекту до Озерної площі з відгалуженнями на прилеглі вулиці. Практично це вся центральна частина міста. Розширення мережі і збільшення потужності до 140 тисяч відер на добу – такий підсумок роботи на кінець XIX століття.

У той же час слабкий тиск води призводив до того, що в трубах осідали різноманітні домішки, які ніякими фільтрами не вдавалося знищити. Причиною всьому було неправильне влаштування водогону – в нижній частині міста. Пригадуєте листа М. Поливанова, до якого не прислухались? Тому виправляти становище довелося радикальним чином: будівництвом у 1906–1908 роках під керівництвом міського голови інженера І. Езау нового водогону із забором в Нових Кайдаках.