Саранчук Володимир Михайлович
Володимир Саранчук – майстер гучних прем'єр

Творчість – це джерело життя

Театр – це оптичний прилад. Усе, що існує 
в світі, в історії, в житті,в людині, має
і може знайти в ньому відображення, але 
лише за посередництва чарівної палички мистецтва
Віктор Гюго

Народився Володимир Михайлович у 1937 році в сім'ї металурга. Його батьки були звичайними людьми, але володіли артистизмом, тонким гумором і ораторським мистецтвом. Завдяки їхній душевній чутливості, делікатності навіть у найважчі та голодні післявоєнні роки Володимир і його брат Василь жили в сприятливій і теплій сімейній атмосфері. Театр прийшов у дитяче життя ще змалку, мати хлопчиків грала у місцевому драматичному гуртку.  Анастасія Григорівна залюбки читала класиків, знала напам’ять багато віршів улюбленого поета Тараса Шевченка. Діти виховувалися серед любові до театру, з допомогою матері набували перших навичок сценічного руху, вчилися виразно декламувати. Володя ходив на всі вистави Дніпродзержинського українського пересувного театру. Його п'янило від запаху фарб, якими були намальовані декорації, а коли відкривалася чарівна театральна завіса, його маленьке серце завмирало від очікування чогось таємничого і звабливого. Хлопчик талановито імітував усіх артистів цього театру, дома натхненно програвав сценки з улюблених вистав. Близьке знайомство з родиною актора Петра Івановича Лисенка зіграло велику роль у житті Володі. Професіонал розгледів талант хлопчика, відчув жагу до знань і рекомендував йому зв’язати своє життя з театром.

У 1953 році Володимир вступив до Дніпропетровського театрального училища, де його вчителем став майстер, народний артист України Ілля Кобринський. Режисер-викладач був представником реалістично-психологічної школи. Запам’яталися молодому студентові заняття, на яких Ілля Григорович цитував уривки з романів і п'єс українських письменників і розкривав студентам семантичні особливості української мови. Викладач учив молодь людським якостям, чесності, порядності, людяності. Він намагався донести до студентів важливість точно поставити надзадачу, для чого треба виходити на сцену, яку думку необхідно донести глядачеві.

Закінчивши Дніпропетровське театральне училище, актор-початківець вирішив вступати на режисерське відділення Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Після закінчення молодий режисер вирушив на роботу до невеликого міста Артемівська Донецької області. Але початок режисерського життя Володимира Саранчука був складним. Доля неначе випробувала його – Артемівський театр був розформований. Потім були Миколаївський і Криворізький театри, в яких здебільшого бачили в ньому актора, а не режисера. Життєвий досвід і підтримка близьких людей допомагали йому вірити в те, що цей важкий час мине. Після трьох років поневірянь довелося Володимирові Михайловичу їхати на «театральну біржу» до Москви і домовитися про роботу в Благовіщенському-на-Амурі театрі. З цього колективу і почалася режисерська діяльність майбутнього майстра сцени. Згодом він інтенсивно працював головним режисером Рибінського театру в Ярославській області, де протягом десяти років поставив понад п’ятдесят вистав.

Однак найбільшою любов'ю режисера, яка розтягнулася більше ніж на тридцять років, став Дніпровський академічний театр драми і комедії, куди він був назначений у 1976 році головним режисером.

Режисер-дослідник

Режисер – це не тільки той, хто вміє розібратися у п’єсі, 
порадити акторам, як її грати, хто вміє розмістити
їх на сцені в декораціях, які йому спорудив художник.
Режисер – це той, хто вміє спостерігати життя 
І володіє максимальною кількістю знань у всіх галузях,
окрім своїх професійно-театральних.
Костянтин Станіславський  

Для Володимир Михайлович робота була сенсом існування. Кожен день він відкривав для себе багато нового в репетиціях з акторами, в пошуках нових рішень із художниками. З кожною новою виставою він досліджував суть людських учинків, їхні думки, роздуми. Режисер-постановник міг із легкістю відмовитися від будь-якого вигаданою ним ефектного трюку, якщо це могло завадити глядачеві побачити внутрішню мотивацію дій і вчинків героя.

Класичні твори завжди хвилювали уяву Володимира Саранчука. Пристрасті, які вирували у різні століття, він розглядав як зіткнення моральних позицій між людьми. Його постановки класичних п’єс відповідали вимогам і рівню класики, могли слугувати взірцем дбайливого ставлення до класичних творів. Майстер стверджував, що класичну виставу треба ставити, користуючись мовою сучасності, шукати в ній асоціації, аналогії, перегуки з сьогоденням. 

Свого часу режисер зміг побачив у п’єсі М. Горького «Останні» сучасний контекст вічної проблеми «батьків і дітей». До речі, довгий час п'єса була заборонена цензурою і в дорадянський час не ставилася на сцені, а в першій редакції називалася «Батько». Володимир Михайлович загострював увагу глядача на складних сімейних стосунках, де подружжя не знаходить взаєморозуміння не тільки між собою, а й зі своїми дітьми. Він вміло передавав загальну атмосферу нестійкості, нестабільності, знецінення всього, що мало бути надійним і міцним. Володимир Михайлович вважав, що саме через стосунки між рідними людьми в цьому спектаклі можна зрозуміти самого себе і своїх близьких. То ж на очах у глядача розвивалася справжня сімейна драма, в якій кожен гідний і співчуття, і жалю.

Стати свідком драматичних подій і ліричних переживань мешканці міста мали змогу, відвідавши спектакль за п’єсою М. Островського «Серце не камінь». Чи легко прожити без гріха молодій і гарній жінці, яка через життєві обставини позбавлена не тільки щастя, але й будь-яких простих радощів? Володимир Саранчук, поставивши виставу, прагне довести, що це можливо. Можливо, якщо мати віру в душі. Режисер підняв тонкі, інтимні та водночас філософські питання, прийшовши до віри, як людина мистецтва, виявив це у своїй творчості. Тому й вистава у нього не зводиться до того, можна чи ні грішити заміжній жінці, навіть якщо в неї є житейське виправдання такому гріху. Її сенс в тому, як живе людина, якими моральними принципами керуємося у своїх вчинках. Особливий тон виставі надають  духовні пісні Жанни Бічевської, які починають і завершають її. Вони виявились співзвучними душі режисера, який не випадково обрав саме цю п'єсу з усієї спадщини драматурга-класика.

П'єса А.П. Чехова «Лісовик» у постановці Володимира Саранчука зайняла гідне місце в репертуарі Дніпровського академічного театру драми і комедії. Легкий, тонкий, нервовий ліричний спектакль збудований саме за режисерськими складовим: атмосфера, ритм, мова, почуття цілого. Людина стає головним предметом розмов, і це визначає тон спектаклю, а слова А.П. Чехова в устах одного з головних героїв: «У людині все має бути прекрасним: і обличчя, і одяг, і душа, і думки...» – є символом гармонійного становлення людської особистості і в наші дні.

За допомогою шекспірівських героїв, режисер намагався показати проблеми сучасного суспільства. Популярність вистави «Макбет» за п’єсою В. Шекспіра була незаперечною. Про це свідчили повні зали глядачів, підтримка професійних критиків, а Київське телебачення навіть  записало спектакль на кіноплівку і транслювало на всю країну.

У тяжкі роки перебудови Володимир Саранчук першим поставив «Пригвождженні» Володимира Винниченка. Майстер не тільки відкрив публіки яскравого драматурга перехідного періоду, але і побачив у п’єсі сучасні образи та ідеї.

У рік 160-річчя від дня народження українського класика Івана Франка у репертуарній афіші театру з’явилася мелодрама «Для домашнього огнища» за однойменною повістю письменника. У виставі Володимир Михайлович підняв проблеми духовності та моральності, показав, як ці кордони можна зруйнувати заради того святого, що називається сімейним вогнищем.

Візитною карткою театру на довгі роки стала вистава за п'єсою Л. Андрєєва «Анфіса». Режисер вгадав, відчув співзвуччя душевних пошуків героїв із сучасністю.

Режисер завжди любить ставити класику на сцені, але постійно тягнеться до нового та своєчасного. Його вистава «Гніздо глухаря» привернула інтерес публіки не тільки незвичною сміливістю драматургії, а й інтелігентною постановкою, яскравими акторськими роботами. Це був справжній аншлаг, глядачі приймали і розуміли виставу, гучно аплодували. І ніякі заборони з боку влади не змогли закрити та викреслити її з репертуару театру.

Родинна комедія за твором Раїси Галушко «Заради любові»  демонструвала глядачеві, що таке справжнє кохання,  велич людського духу, героїзм.  

Завдяки легкості, витонченості, гумору довго трималися в репертуарі театру його ліричні комедії «Мадам, дзвонять!», «Коло», «Остання спроба», «Прощай і здрастуй, Голівуде», «Палкий закоханий», «Продайте чоловіка, або Остання спроба» та інші.
Вистави в постановці В.М. Саранчука цікаві глядачам, в першу чергу, темою й ідеєю, які завжди сучасні та актуальні, герої вирішують побутові, соціальні й внутрішньо сімейні проблеми. Цілі, яких вони прагнуть – повчальні, не залишають глядача байдужим. Підбирати такі твори для постановки – велика майстерність і глибоке знання людської суті.
При розподілі ролей режисер завжди точно відчуває кожного актора, виявляє риси його характеру, харизму, тож у його спектаклях завжди працює влучно підібраний акторський склад. А далі – це серйозна робота з художниками-постановниками над сценографією та художнім оформленням, костюмами, робота над музикою і багато іншого, – все це разом і приносить успіх усім постановкам Володимира Саранчука.