Буряк (Селіванов) Володимир Дмитрович
Володимир Буряк (Селіванов) – дніпровський Аполлінер

Селіванов-Буряк – людина з етнічним серцем, дніпровський Аполлінер. Все життя досліджував етнічні первооснови буття, «творив свої «книги-дорадники» талановито, захопливо, на якомусь дивному зоряно-космічному рівні» і які свого часу не отримали належної оцінки. Його твори стали вісниками модної модерної літератури та інтелектуалізму.

Володимир Дмитрович писав поезію, прозу, досліджував художні тексти, створив власну теорію журналістики, був видатним педагогом. А ще – вишуканий інтелектуал, знаний філософ, поет, твори якого міг зрозуміти тільки обраний.

Дослідники його творчості Г. Гордасевич, М. Горбенко, Б. Сапунов, Н. Малинська, І. Рябчій та інші, але ми тільки доторкнемося до думок цієї непересічної особистісті, яка в своїх «Гарячих фресках незнищеної пам’яті» писала: «Ніщо просто так не читається. Треба дати знак, відчути архетип, який одразу виводить тебе в пам’ять віків. Про україніку, українську літературу, яка нікому, чесно, тут (далеке зарубіжжя) розлого невідома як ідентифікована субстанція, треба згадувати, починаючи з понять: пам’ять етносу пам’ять степу. Причому Степу з великої літери як кодового поняття… Не знаєш точно на чийому боці живе справжня істина. Скажімо, не знаємо, що було б з українцями, росіянами, поляками якби ще пару століть Київську Русь таранив Чингізхан, якби переміг Наполеон у двобої з Кутузовим, або коли б під Полтавою перемогли шведи… Тут треба мати мудре усвідомлення світової загальнодостатньості і просто радіти, що такі велети  існують не залежно від етнічної приналежності.

Як там вже не було, а Україна таки лишилась з генієм Сковороди, Величковського, Котляревського, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської і з Розстріляним відродженням 20–30-х років ХХ століття, персоналіями репресованої національної свідомості…

От і говоримо про важку історичну внутрішню екзистенцію українського художнього мислення, … бо дискурс боротьби і визволення в українській свідомості був провідним. Говоримо про фольклоризацію, а точніше, концептуальну фолькнаповненість художньої свідомості українців, яка вписується у постмодерн часто як фольккітч, самоіронія, глумління над стилістикою минулого і сучасного, але при цьому точно зберігається інтелектуальне поле метафори, настояної на образних архетипах Степу і Гір, той світовий посил думки, який робить твір вічнісним.

Ось, що хотілося сказати, пропонуючи зарубіжному читачеві твори представника невідомого етносу, тобто себе. Це таки гарячі фрески невідомої пам’яті, яка хоче жити вічно.

Я точно знаю, що несу в собі від міфологеми степу поетичний степовий ерзац, може й код. Може це називається поезія Півдня, або матриця поез Степу, де все рухалося в освітленні фольклорної лірики й епосу, починаючи від мовчання скіфських баб тепер вже біля Дніпропетровського історичного музею ім. Дмитра Яворницького. … кодова образна енергетика передавалася тут від фольклорної пам’яті Іваном Манжурою, Дмитром Яворницьким, Яковом Новицьким, потім відчайдушно нищилась гідростанційними буднями Дніпрогесу і мартенами Придніпров’я (міста Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Дніпроджержинськ) – геоісторичного монстра з трубами заводів від руди і металу. Все це у пам’яттєсвідомісному контексті переросте у міфологему Місто, як звіра і насильника українського духовного коду...».

Калейдоскоп життя

Час вашого безкохання засмутив мої
світлі очі, і я нічого не хочу бачити,
окрім урівноважених ваших душ.

Володимир Селіванов-Буряк

Володимир Дмитрович Буряк (Селіванов) народився 7 квітня 1944 р. у м. Дніпродзержинську (зараз м. Кам'янське) на Дніпропетровщині. Зазнав суворого післявоєнного дитбудинівського життя. Перший спомин дитинства пов’язаний з дитячим будинком, він напише у повісті «Молода трава» (1986), де зазначить і образи названих батьків Дмитра Васильовича і Галини Василівни Буряків, які всиновили одинадцятилітнього хлопчика. А в романі «Любов назавжди» напише:

Мені хлопчик наснився рудоголовий,
що квіти збирав для матері
на лузі трирічного цвіту.
Не зчувся, як очі її загубив.
Скрикнув розгублено, але годі...
Парашутиками, певно, злетіли
на тоненьких ніжках кульбабки
у сорок сьомому....

Можливо, цим твором позначився пошук власного шляху в літературу. Системна метафорика автора вже відчувалася.

Дитинство минуло у Верхньодніпровську в сільській хатинці поблизу Римського лісу (вислів Буряка). Володимир писав: «Найпроблемніша частина біографії – моя поява. Я нічого не знаю про свій початок і, відповідно, про своїх батьків. Мене знайшли під ґанком Будинку маляти у Дніпродзержинську. Це 1947 рік. Голод. Дистрофія другого чи першого ступеня. Як назвали Селівановим – не знаю. Не думаю, що хтось з попередніх родичів відважився лишити записку із прізвищем. Так я справжніх своїх батьків і не бачив… А нові – Буряки. Від землі. Міцно. Вони мене і виводили в люди, взявши з Верхньодніпровського дитбудинку в одинадцятирічному віці».

Закінчив середню школу, здобув професію і працював модельником ливарного цеху Верхньодніпровського дослідно-експериментального заводу. У 1968 р. закінчив історико-філологічний факультет ДДУ. Працював редактором, старшим редактором молодіжної студії ТБ Дніпроперовського облтелерадіокомітету. Писав новели, рецензії, повісті, які друкувалися в газетах, журналах, колективних збірках. У «Придніпровському комунарі» була надрукована його «Повість про рідне місто» зі словами любові до рідного краю:

«Чим для мене лишилося Нагірське? Як багато всього у пам’яті і, водночас, так обмаль, бо хоч кожна клітина має своє обмеження, вона висвічує далі, передає тепло зору; і все те, що поруч, оживає ще дивовижніше, многотонніше. Бо все це – будинки, люди, вулиці, відстані міста, дощі і сніги – неосяжний космос пам’яті. Мені ніби освічуватиме все довкола, бо здаватиметься, що навіть природа тут, у долах Нагірського, робить свій таємний знак, зупиняється, звихрюється, по-іншому сипле дощами чи сонцем. Як коли прийдеться, але вже по-нашому, по нагірнянському, ще з тих часів, коли воно було козацькою слободою».

Автор про себе: «Найпам’ятливіше у життя? // – Веселка ляпасів, які заготувала доля… Удар дошки з-під циркулярки, коли працював на машинобудівному заводі. Лише втратив свідомість… Малим тонув у благенькій річці, коли був у дитбудинку. Щастя усиновлення. Одруження. Народження дітей. Смерть доньки. Поява першої книжки. Скільки ще чорних і білих хмар… Все як вперше виоране дике поле… Шкільна вчителька Нінель Пушинська-Голуб навчила відчувати тексти на рівні душі. Районна газета «Придніпровський комунар». Університет – Н.О. Томашук, К.П. Фролова, Л.Я. Фрусіна, С.Г. Миронюк… Окрема розмова про літстудію – солодка оаза працьовитості… Спілкування – ось що виброджувало мене як майбутню особистість. Літстудійці Михайло Романушко, Володя Грипас, Іван Сокульський, Юра Кібець, Женя Борщова… Справа Сокульського ідентифікувала нас як громадян. Хтось був за його патріотичні ідеї, хтось проти…».

Володимир Дмитрович Буряк був першим очільником факультативу з журналістики, який був організований на початку 1970-х рр. на філологічному факультеті ДДУ. Понад два десятиліття присвятив роботі на обласному радіо і телебаченні. Основний творчий доробок тих часів: серії портретів провідних митців України і Придніпров’я (Олесь Гончар, Павло Загребельний, Павло Усенко, Ганна Світлична, Сергій Завгородній, Михайло Нечай, Олександр Билінов, Віктор Корж, Михайло Селезньов, Василь Ковалюк…). Найвиразніше творча манера Володимира Буряка-Селіванова як публіциста виявилася у документальних   радіоповістях «Гончареве коло» (про Олеся Гончара), «Наклеп на сонце» (про Володимира Булаєнка), документальній телеповісті «Дзержинці» (про робітничі династії Дніпродзержинська). Радіослухачі Придніпров’я запам’ятали багаторічні культурологічні цикли «Горлиця» та «Пектораль» – про духовність народу, його обряди, невмирущість національної культури.

Потім освітянський етап в житті. З 1988 року він – старший науковий співробітник науково-дослідної лабораторії українського фольклору, народних говорів та літератури Придніпровського регіону. З 1992 року – доцент кафедри журналістики факультету систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету, працював директором Інституту журналістики та масової комунікації Запорізького Класичного приватного університету. Багато уваги приділяв вихованню творчої молоді – тривалий час керував обласним літературним об’єднанням ім. Павла Кононенка, літстудією «Гарт» Дніпропетровського університету. У 2003 р. захистив докторську дисертацію: «Фольклорне, художнє та публіцистичне мислення у контексті інтелектуально-образної еволюції». Доктор філологічних наук. З 1973 р. – член НСЖУ. Прозаїк, поет, літературознавець, журналістикознавець, етнолог. Член НСПУ з 1988 р., з 2002 р. член правління ДОО НСПУ, з 2003 р. – заступник голови правління ДОО НСПУ. З 2003 року працював в Запорізькому національному університеті. Поборов лейкімію та 16 січня 2011 року помер від запалення легенів.

Друкуватися почав з 1967 року в журналах «Прапор», «Жовтень», «Вітчизна», «Борисфен», «Січеслав», «Артикль» та інших. Він є автором повістей і новел «Ходімо в сад» (1969), «Їдемо в молодість» (1978), «Молода трава» (1986), «До джерел» (1988), новел «Вічність» (1967), «Запитати б у ластівки» (1982), «Такі тихі кроки» (1985), роману «Любов завжди» (1991), поеми «Прорив смислу» (1992), збірки поезій «Трикнижжя» (2001), «Голосарій» (2004), «Над островами». Автор документальних радіоповістей «Гончареве коло» (про Олеся Гончара), «Наклеп на сонце» (про В. Булаєнка).

Наукові доробки автора: «Естетичний аспект форм індивідуального самовираження сучасної фольклорної пам’яті» (1992), «Елементи концепції світового дерева в українському фольклорі і проблема збереження образного національного генофонду фольклорної пам’яті» (1993), «Архетипологія К.Г. Юнга і системність фольклорного мислення» (1994); посібник «Філософські та концептуальні основи інформаційно-художньої свідомості» (2000), «Давньоукраїнська творча свідомість ХІІ–ХІІІ століть у контексті інформаційної інтелектуально-образної еволюції (2001), монографія «Поетика інформаційно-художньої свідомості» (2001).

У 2011 році Станіслав Бєльський спільно із Олесем Барлігом уклали колективну збірку поезії «Гімн очеретяних хлопчиків», присвячену пам'яті Володимира Буряка та Влада Клена. Перші літературні вчителі письменника – В. Дігтяренко, В. Шишацький, О. Гончар, Є. Гуцало та інші.

Колеги, друзі, знайомі відгукувалися про В. Буряка-Селіванова як про вишуканого інтелектуала, талановитого журналiста, педагога, науковця i просто чудову Людину. «Телевiзiйник в душi, блискучий сценарист. Неповторний i своєрiдний поет, фiлософ в життi. При всіх складнощах життя завжди вiдзначався добротою, чуйнiстю, щирicтю та людянicтю, дивовижна незламність духу, відкрита посмішка, дотепний жарт та інтелігентність в кожному русі. …Складна доля; складний характер... І безмежна доброзичливість і вміння посміятись», – згадує Алла Бойко (з ФБ).

Отар Довженко в статті «Контініум унікальності»: «У його житті, починаючи зі студентських років – тоді ним, через україномовність та інтерес до творчості шістдесятників, «цікавився» КДБ, – було багато непретензійного дисидентства, інтелігентних донкіхотських виправ, майже кожна з яких закінчувалась поверненням до внутрішньої еміграції. В його образі поєднувався аскетизм старого кавалера (він мав родину, але багато років жив сам), іронічність (але не зверхність) інтелектуала і народницька простота персонажа з ХІХ століття. Він мав хатину десь у селі на Полтавщині, куди їздив побути сам – хоча й без того, здавалося, був достатньо самотнім».

Він – лауреат міжнародної Літературно-мистецької премії імені П. Куліша за 2022 рік (посмертно) за визначну літературну, просвітницьку, наставницьку, наукову, освітню діяльність, за книги «Молода трава», «Трикнижжя», «Любов завжди», «Голосарій», «UNIVERSUM», «Над островами» і «Етнобузок».

Його Універсум

Творчість – доленосне коло з
перемішуванням смислу загальнолюдського
через одне століття в інше…
В поета серце рветься втричі голосніше.

Володимир Селіванов

Творча спадщина Володимира Дмитровича Буряка (псевдонім Селіванов) на перший погляд невелика але змістовна і не кожному підвладна, закодована. Її ще доведеться дослідити, розкодувати, донести до кожного.

Все починалося з ліричної повісті «Молода трава» про себе, про дитинство і юність. Але вже текст був метафоричним і приваблююче-болючим.

«…у творчості є ріка i береги. Ріка – плинне, швидке, нестримне – душа. Це мелодія, поезії. А береги – то єство: очі, серце, тіло. І все спокійне, земне, вигранене, уподібнене до всіх, бо пройшло тисячоліття, бо і я майже такий, як і всі, лиш рудий. І оце «рудий» різнить мене. Мабуть, не лише кольором. А тут ще й pіка – душа, лише моя, болюча, гірка, щемлива, але все одно щаслива. І не біда, що моя душа – найневидиміша цятка у колообізі всесвіту, вона теж свідчить, горить i обов'язково не зникає безслідно...», – з інтерв’ю Івана Рябчія.

Довга перерва і потім власними зусиллями було надруковано роман-рефлексію «Любов завжди». Надривний, болючий, як пам'ять про важкі обставини долі. Далі –  «Трикнижжя» – інтелектуально іронічний фольккітч. Потім – вибране «Голосарій» – поезія, проза, публіцистика, літературознавство. А ще – своєрідна поетична етноенциклопедія «Етнобузок».

«…він пише собою, він пише так, як є, так, як живе, так, як дихає; він творить щиро, не оглядаючись, не шукаючи компромісів; поезія пне з нього, наче водоспад Вікторії у гулку прірву публіки-невігласа й публіки-фаната», – зазначає Іван Рябчий.

Г. Гордасевич, М. Горбенко зазначають: «Його творчій манері притаманна м’яка ліричність, асоціативна сюжетність, пошук нових форм вираження, фольккітчева стилістика, психологічна загостреність!»

В. Селіванов-Буряк творить власні «книги-підтримувачі», «книги-дорадники». Першою його спробою у цьому жанрі було «Трикнижжя» – дуже популярне читво серед дніпропетровських студентів кінця 90-х років минулого століття. «Трикнижжя» – про ті знаки пам’яті, які передаються з покоління в покоління, які визначають нас як націю, як особистість.

Автор писав: «То був перш за все мій внутрішній прорив у вільну форму самовираження, позбавлений колишніх соціальних виражальних стандартів. Я, мабуть, сильно різнився від тодішньої творчої свідомості тих, хто різко критикував. «Трикнижжя» це інтелектуальнопоетичний віраж. Це іронічно епатажне поле української поезії, яке було тоді так необхідне. Це звичайнісінько чистий постмодерн. Буфонада, іронія, гра, карнавалізація, картатість стилю…».

Але «Трикнижжя» не отримало належної оцінки серед тамтешньої літературної «еліти». Письменник застосовував прийоми художньої умовності, сюрреалістичну поетику, епатаж і нетрадиційну (ненормативну) лексику. Це був спосіб опанування свободи, якої в українській літературі ще було замало, прагненням вибудувати наратив за допомогою нетрадиційних образів, змалювати сучасні гіркі реалії з несподіваного погляду.

Другим у часі був «Ґолосарій» – справжня поетична енциклопедія, яка не отримала доступу у великі ЗМІ.

«Селіванов-Буряк все своє життя боровся з несприятливими умовами, з нерозумінням оточуючих. Можливо, саме тому йому пишеться – і пишеться талановито, захопливо, на якомусь дивному зоряно-космічному рівні», – зазначає Іван Рябчій.

Потім з’явився «Етнобузок», що спочатку замислювався як скорочена версія «Ґолосарію», але переріс у цілком окрему, самостійну книгу:

«Твоє обличчя – затишок спіткань, молозива замріяна тремтінь. Твоє обличчя – крихітлива даль, майбутнього меча болінь…»; «Осінь. Глобалізаційна тиша. Паром між етносами. Трос постійно рветься. Етноси мають підводне дно, утричі більше верхніх контурів. Тріски архетипів усюди летять білим гайворонням. Знічев’я одинока ластівка блудить над морем»; «Якби ми знали, де черешні пахнуть, а де ледь тліють зрадою колишніх друзів, ми не палили б німоти, ми б сонях вкрали у лаштунків творів, ми б бджіл не висилали у копальні душ…»

Душа митця – це з народження вакуум, у якому відбувається самостворення. Там центробіжні сили. Там – основи духовного унівесуму. Це таїна самостворення світу самого себе» – із самоінтерв’ю автора.

В науковій діяльності автор досліджував проблеми міжетнічності інтелектуально-образної свідомісної комунікації, збереження національного духовного генофонду. «Наука – це логіка осмислення життя. Фольклор – закриті коди, стільники інформації. З них черпати й черпати. Це основа. Художня творчість передає флюїди підсвідомого, це чари впливу на свідомість такі, що можна розмовляти зі світами... Головне ж – постаєш над світом; це болючий процес осмислення вартості людини в Бутті», – автор.

Справжнім витвором інтелектуальної прози в літературі стала книга Володимира Селіванова (Буряка) «Universum» (2009). Суть книги – потяг до трансцедентного через повернення до архетипів української національної свідомості. «Universum» як світобудова, відчуття своєї причетності до вселенського розповиття. В цій книзі автор у невеличких психологічних образках прагне розкрити універсум самого себе через філософські асоціативні образи біографії, побутових замальовок. Людина шукає сутність буття через реальне і духовне (Буття земне і життя Художнє). Портретні мініатюри належать до жанру есе постмодерного змісту. Письменник прагне осягнути сутність людського буття від міфічного часу створення світу й до наших днів. Представлені як міфічні, так і реальні постаті: Всевишній, Роксолана, Чингісхан, Нестор Літописець, М. Грушевський, Ленін, Сталін, С. Параджанов, А. Куїнджі, Н. Ужвій, Е. Піаф, Н. Матвієнко, М. Башкірцева, письменники Л. Костенко, Олесь Гончар, І. Багряний, та інші власні образи, які вказують на енциклопедизм мислення та ерудицію автора. Його творчий континуум, як поле соняшникове, пелюстки якого ніколи не осипаються.

Автор використовує різні прийоми, готуючи читача до інтелектуальної гри. Наприклад обігравання семантики імені героя:

«Віктор Корж. Поезія борвію нездоланна. Хтось колись зайшов до нього й не вийшов – така ото прадавня філософія початку...

Пекли коржі на заметілях. Так важко видобувати вогонь на зламинах судьби. Вже й вірші палимо, а це ж бо найдорожче. І біль тоді такий тягучо мудрий, що погомін душі нуртує степом і в скіфських бабах відгукнеться смутком. Тому то з камяних облич завжди зітерте покаяння. ЙОГО НІХТО НЕ ПРОСИТЬ ЗА РОЗІРВАНІ СЕРЦЯ. В поета серце рветься втричі голосніше.

Поет не спить ніколи. Метафорою перепливає в вік новий й тоді, коли його давно немає…».

Він запропонував свою творчу модель відчуття світу, засвоюючи потужні пласти минулого національного художнього досвіду. В його «етнічних художніх фресках» – національні художні архетипи мислення, український ексклюзив саме фрески. Він створює сакралізовані образи хати, печі, рушника, скрині та багатьох інших атрибутів національного буття.

ХАТА – пантеон днів і ночей, що прострілені спомином.

СВОЛОК – центральна думка буття хати зі щебетом малечі і гусиного вирію.

ПІЧ – тихий ворох гарячого спокою від весілля до смерті.

ПОКУТЬ – місце очей центральної сили, що показують істинність.

ВІКНО – пауза між світлом і тінню у контексті людського життя, що ніколи не рветься.

СКРИНЯ – благословенна парость настрою від ніжної шкіри до перших зморшок.

ПОРІГ – межа мертвого й живого сумління з пам′яттю обвітрених часом душ.

ВОГОНЬ – квітка буття, запалена спомином вічності.

РУШНИК – цвіт настрою, помережений тихими підгрімками совісті.

Для Селіванова «фольклорне мислення – це не застигла матерія народної свідомості, це – субстанція, яка тонко переплавляється у нові форми мислення: художні, публіцистичні, наукові, соціальні, політичні. Фольклор для української свідомості – це мислима ідеологія існування. І тому проблема «розгерметизації» та «герметизація» свідомості етносу (терміни В.Д. Буряка), які досліджував науковець, мають у текстах книги «Universum» своє своєрідне інтелектуальне і художнє наповнення».

Коротка версія картини сприйняття світу автора: «Світ – прозора золота куля, понівечена цілунками вічності. Скіфи – зорі, розкидані в травах глухої безкінечності. Скіфські баби – мовчання вітру облич на дротах тисячоліть. Амазонки – вихлюп вогню на пелюстках зґвалтованої ніжності. Мати степу – наречена вічності, що збирає духовне намисто. Запорожжя – завмерлий вулкан невмиваної долі. Діти – недолюблені фіалки забутих коханих дотиків. Шлюбна ніч – кульбаба, розколота надвоє. Архетина любов – шкіра мамонта, притиснута до коханих губ вічності. Вічність – спомин дитинства, пронизаний тисячами сумлінь. Баланс мертвого і живого – медовий глечик наповнений отрутою щастя».

Поетичні кодові мініатюри просякнуті ментальною аурою народу, поетичною інтелектуальністю, іронічною традицією української художньої свідомості: «Дніпро (Бористен) – відлуння вічної блискавки на берегах мовчання. Хортиця – дівчина у калиновому вінку з однією сльозою у кошику примарного щастя. Наречена – хустка ласкавого усміху на веселці неймовірності. Весілля – вихор квітів половецьких танців, що розквітають раз у житті. Свіча – оболок душі між мертвим і живим. Злість – рогате колесо правди. Хитрість – байдужий кидок серця через морок ночі. Модернізація – яйце істини, перекинуте голічерева до любові. Вічна любов – терпкість талії чарівних снів у пустелі постійних розлук».

Є ще багато невиданих творів В.Селіванова-Буряка. Будемо чекати на їх появу. Насамкінець з «Універсуму»:

Нібито – 11.
Що треба? Від Монтеня – півнеба.
Від Верлена – галузку.
Від Шекспіра – мотузку сюжетом вправлять.
Богдан-Ігор Антонич, тонкий мислі погонич,
хай над ставом творчим стоїть
З Прустом погомонить як шипшиновий цвіт…
Кароокий мед пить…
Ще Загребельний, Пелевін, Сорокін, Міллер
глибокі яруги життя обминають.
На бричку складають напівтексти століть.
Майстові багато не треба, щоб із каменю диво сплести…
– Традиційне дякую. Успіхів!

Березень 09 р. Піски. Галерея 2. Пороги.