Дубовик Володимир Юхимович
Незакінчена війна Володимира Дубовика

«Виростеш, розкажи всім!»

 Володю війна зачепила лише обпаленим дитинством – до моменту звільнення Дніпропетровська йому було 13. Мало це чи багато?

...За стратою підпільників – не першою і не останньою на амурських вулицях – спостерігають через щілини в паркані двоє підлітків, які сховалися в чужому дворі. Трохи старша незнайома дівчина хапає хлопчика за руку:

– Виростеш – розкажи всім... всім! – немов здогадується, що їй самій розповідати, як і дожити до звільнення, вже не доведеться. Згодом Володі здавалося, що та дівчинка, з якою лише на кілька хвилин звела його доля у дворі, де вони разом ховалися від карателів, і була тією самою героїнею підпілля Галею Андрусенко, про яку згодом дізнався весь Амур-Нижньодніпровський район.

«Змінити прізвища дійових осіб ...»

До моменту виходу першої книги Володимира Дубовика народилося вже друге покоління, для якого війна була лише страшними розповідями старших. Але досить було молодому журналістові копнути тему опору і зради в рідному місті, як він зіткнувся з несподіваним і страшним фактом: ніщо не минуло і не закінчилося. І мова зовсім не про урочисте «ніхто не забутий, ніщо не забуте».

Лідер повстанської організації «Набат» В.І. Ус (псевдонім «Овід») після війни був засуджений на 5 років за наклепами колишніх старост і поліцаїв. Визнати його і його соратників учасниками війни вдалося завдяки терплячому архівному розслідуванню Володимира Дубовика, який знайшов у Москві документи про участь місцевих підпільників у боях при форсуванні Дніпра. Але цього виявилося мало – навіть армійські документи та спогади численних ветеранів у місцевих інстанціях тоді спробували покласти під сукно... Ця драматична боротьба описана в повісті «Таємниця Корчагінського плацдарму».

Що говорити, якщо рукопис «Присязі вірні» було віддано на рецензування колишньому співробітникові профашистської газети часів окупації, який нагально вимагав від не в міру цікавого автора «змінити прізвища дійових осіб на вигадані»?

Кожен крок молодого амурського журналіста розкривав шокуючу невідповідність міських реалій тих років гаслам «згадаємо поіменно» і «ніхто не забутий». Забували старанно, наполегливо, запекло, – досить багато кар'єр, а іноді й життів, тоді залежало від цього забуття. Не дарма в «Таємниці Корчагінського плацдарму» одним із головних антагоністів, який відчайдушно чинив опір встановленню істини про події тих років, виведений директор обласного партархіва – той, кому за посадою було довірено збереження історичної пам'яті та пропаганда «вірності ідеалам».

І якщо ми зараз пам'ятаємо імена і подвиги учасників Дніпропетровського підпілля, то багато в чому завдяки наполегливій роботі людини без освіти, без партквитка, в скромному статусі «літпрацівник на гонорарах». У колишньому Амур-Нижньодніпровському музеї комсомольської слави, створеному працею Володимира Юхимовича, зберегли довідку, в 1966 році видану «т. Дубовику В.Ю. в тому, що він є автором, який співпрацює з видавництвом «Промінь», працює над документальною книгою про антифашистське підпілля Придніпров'я. Видавництво просить установи та осіб надавати йому необхідну допомогу». Саме з цими «повноваженнями» він їздив у Москву, проходив у військові архіви, сперечався з чиновниками, домагався перегляду рішень партійних комісій, вислуховував бурчання комсомольських бюрократів про те, що іще одній бабусі, визнаній матір'ю загиблого підпільника, їм тепер доведеться возити дрова та проводити воду.

У книзі «Хто зрадив ЧЕМ?» [Червоних месників] журналіст під час кропіткого дослідження причин загибелі однієї з підпільних організацій Дніпропетровська приходить до шокуючого висновку: агент гестапо, який проникнув в організацію і видав кілька десятків патріотів, досі живий. Пошуки, в яких детективні методи поєднуються з архівно-історичними, приводять до керівника одного з міських підприємств. Більш того, користуючись своїми знаннями про організацію та загибель більшості учасників, він після звільнення представився її командиром і зумів отримати статус ветерана.

І такі випадки аж ніяк не були поодинокими. «Відомо, що СД вдалося в цю організацію (Амур-Нижньодніпровських підпільників) заслати двох своїх агентів, які успішно вели спостереження за підпіллям. Але хто ці зрадники, до цих пір невідомо», – писав «Днепр вечерний» в рецензії на книгу В. Дубовика в 1980 році. Знайомлячись з перипетіями його розслідувань, іноді навіть дивуєшся, що непосидючий журналіст зумів дожити до старості.

«Проживе не більш півроку ...»

Дивно, наскільки людина, яка присвятила себе збереженню історичної пам'яті про земляків, сама залишилася в тіні. Жодна з його книг не містить хоча б короткої довідки про автора. У Спілці письменників відповіли, що такий автор у них не перебував. Навіть дані про його дату народження розходяться.

Утім, виявилося, письменника досі добре пам'ятають в бібліотеках міста.

– У 1976 році, коли я вперше переступила поріг бібліотеки-філіалу №1 Дніпропетровської ЦБС для дорослих, тут ще був стенд з фотографіями та інформацією про амурських підпільників, тому я з порогу ознайомилася з їхньою історією. Потім він сам прийшов до нас, весь такий підтягнутий і красивий, немов щойно з перукарні, – згадує бібліотекарка Тамара Павлівна Смаглюк. – Від його культури спілкування я була просто у захваті. Багато письменників і акторів у нас виступали, але він якийсь особливий.

На зустрічі з учнями сусідньої школи №26, присвяченій річниці письменника, юнаки і дівчата по черзі читають уголос сторінки пожовклих книг про подвиги своїх ровесників. У залі панує незвична для підлітків тиша. І тихе здивування:

– Я б так ніколи не змогла ...

«До війни Володимир навчався в СШ №63 (зараз її немає, це колишній КПК на вул. Пожежній), але закінчив школу тільки в 1950 році, тому що під час окупації українцям не дозволялося мати освіту вище чотирьох класів. Доучувався після війни в СШ №68. У 1958 році він починає свою ходу по району, спілкується з вижившими родичами розстріляних комсомольців, – розповідає краєзнавиця Наталія Лутченко, яка продовжила пізніше дослідження Дубовика. – Я проходила цим шляхом і знаю, що іноді свідчення доповнюють одне одне, але іноді суперечать, і скласти єдину картину нелегко...

У лютому в бібліотеці-філіалі №28 Дніпропетровської ЦБС для дорослих на ж/м Лівобережний-3 нам організували зустріч з сестрою письменника, Валентиною Юхимівною Руденко-Дубовик. Вона зберегла не тільки чисту пам'ять, але і папери, які проливають світло на біографію Володимира. Найцікавіший з них – «Особовий листок по обліку кадрів», заповнений у 1979 році. Він розкриває трудовий шлях дослідника: від коректора, потім бібліотекаря газети «Прапор юності», до організатора Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників».

За словами сестри, правильним роком народження письменника є все-таки 1930-й.

– Наші батьки були родом з села Чаплинка. Батько, Юхим Петрович, ветеран Великої Вітчизняної Війни, розпочав трудову діяльність робітником на ВРЗ (Дніпропетровському вагоно-ремонтному заводі – Авт.), потім працював у міськкомі, райкомі, начальником відділу на заводі ГШУ (Дніпропетровський завод гірничо-шахтного устаткування – Авт.). Мама, Варвара Матвіївна, була домогосподаркою і доглядала за хворим сином, – згадує Валентина Юхимівна. – Мені 80 років, я вік батьків вже на два роки пережила ... Володя провів у ліжку вісім років з тяжкою хворобою серця, через це не зміг навчатися у Київському університеті, куди його приймали без іспитів – закінчив школу із золотою медаллю. Але знайшовся доктор Розовський, один з кращих лікарів Дніпропетровська, ще дореволюційної школи, який сказав: «Я його підніму» – і поставив його на ноги. Першою, до кого він зайшов в гості, коли став ходити, була його улюблена вчителька Зінаїда Валеріанівна Нежива. Вона і розповіла про двох своїх довоєнних учнів-підпільників, розстріляних фашистами. Так з'явилася перша ниточка того клубка, який Володя розмотував усе життя... У батька була друкарська машинка, він був уже на пенсії і набирав його рукописи. Володя залишив після себе сім документальних книг.

Великі відкриття маленьких бібліотек

Останньою книгою Володимира Дубовика стала маленька збірка незвичайних для нього сатиричних віршів «Де питати?», які дошкульно висміюють нові реалії дев'яностих. Втім, в одному з маловідомих музеїв нашого міста Наталія Лутченко знайшла незакінчений рукопис ще однієї, невідомої, книги дніпропетровського автора, про зміст якої ми поки що збережемо інтригу.

Раніше ми писали про командира однієї з груп амурських підпільників, виведеному під псевдонімом Павлов, особу якого поки не вдалося встановити. Але старий краєзнавець, схоже, навмисно залишав «дороговкази» і розгадки для тих, хто піде його шляхом. Навіть вимушений змінювати імена дійових осіб, він робив це так, щоб усі, хто «в темі», могли без зусиль їх дізнатися, наприклад, «Галя Андрейченко» замість Андрусенко, Коршунов – Соколов тощо. І ось в бібліотеці-філіалі №28 нам показали подарований ним примірник книги «Хто зрадив ЧЕМ?», на авантитулі якої рукою автора вписане справжнє прізвищє прототипу: «В. Павлов – В. Ларіонов, замучений в 1943-му».

Однією з цікавих знахідок став альбом у бібліотеці-філіалі №1, де зберігся неопублікований раніше машинописний вірш Володимира Дубовика, що показує, наскільки близько він переживав історію опору рідного району та його героїв. Вірш написаний ним під час роботи зі щоденником Галі Андрусенко:

Записная книжка комсомолки,
Буквы наискось за рядом ряд,
Неусыпно, жарко, без умолку
Мне её страницы говорят.

Ленин, Маяковский, Горький, Чкалов,
Гёте, Руставели, Навои –
В строчках высочайшего накала
Думы сокровенные твои.

И когда война железной бурей
Заднепровский обожгла простор,
Не случайно фразой Ибаррури 
Встречен был в гестапо приговор.

Начиналась книжечка в пятнадцать,
А оборвана в шестнадцать лет,
В ней мечты крылатые хранятся,
Берегут большого сердца след.

Тех, что в 19-ть дрябло нишкнут –
Мол, учить науки не с руки,
Я бы эту записную книжку
Вызубрить заставил до строки.

Светлая дивчина-комсомолка,
Время над тобой не старя, мчит…
В сорок третьем ты от пули смолкла –
Записная книжка не молчит.

Будинок Галі Андрусенко, лише деякий час був меморіальним музеєм, згодом стояв покинутий, став кублом наркоманів і зараз знесений.

У 1958 році, після хвороби, Володимир Дубовик заново вчився ходити, зустрічаючися з родичами амурських підпільників і збираючи їхні спогади для повернення пам'яті про героїв.