Єфимов Володимир Борисович
«Душе моя, співай, літай…»

Пам’яті Володимира Єфимова

Під звуки нинішньої воєнної канонади в Україні і звуки набридливих сирен 20 березня на 83-му році тихо пішов із життя один з піонерів сучасної генеалогії на Січеславщині, ветеран клубу «Ріднокрай», науковець і літератор, театрознавець Володимир Борисович Єфимов.

Чом я вважаю Володимира Єфимова батьком відродженої у нас генеалогії? Бо справді «батькувати» він став раніш за багатьох із тих, хто нині виявляє активність у Дніпровському генеалогічному товаристві.

Хоч я, приміром, вів власні генеалогічні розвідки в нашому архіві ще 35 років тому (маю на підтвердження цього газетну замітку від 13 квітня 1986 року «Родословие под замком»), але Володимир Борисович видав книжку «Це все ми» вже 2004 року. А наша книжка «Чую ваш голос» з двома співавторами Леонідом Добрянським та Юрієм Мициком на таку ж тему, хоча й вийшла в Києві, але тільки 2008 року. Ми втрьох написали 190 сторінок, а Володимир Єфимов один – 600!

Знаю, що на замовлення заможних людей виходили книжки й багатше оздоблені, й подарунково розцяцьковані, але, що не кажи, їх писали найняті люди. А Володимир Борисович не історик, не фаховий генеалог, а кандидат технічних наук, видав на гора продукт якісний і повчальний. До цього спричинилося те, що він науковець і високошкільний викладач: завідував багаточисельною лабораторією в Дніпровському металургійному інституті, а потім, у 1990-х – кафедрою анатомії, біомеханіки та спортивної метрології в Дніпропетровському інституті фізичної культури. Отже, методологією пошуку володів, а головне, знаємо, – мати бажання. І тоді ніби нізвідки приходять і знахідки, і відкриття. Такою ж працьовитістю відзначалася покійна Галина Анненкова (Дорошенко), хімік за фахом, яка на пенсії створила цілу книгозбірню краєзнавчих та генеалогічних книжок.

Володимир Єфимов протягом двадцяти років активно друкувався в місцевій дніпровській пресі зі статтями, зокрема, про письменника Івана Шаповала, скульптора Володимира Наконечного, науковця і викладача, автора «Світлиці» при транспортному університеті Григорія Іващенка, різьбяра, поета і краєзнавця Юрія Шковиру. Відгукнувся він і на упорядковані мною книжки спогадів сучасників про Дмитра Яворницького та Валер’яна Підмогильного.

Особливо вабила його тема театру, він писав рецензії і репліки. Не все з того друкувалося в пресі, то він зібрав усе воєдино і видав окремою книжкою в тому вигляді, якого сам бажав. Як театральний критик і автор книжки, відзначений був на престижному місцевому конкурсі-фестивалі «Січеславна». А ще друкувався в українській «Вільній думці» в Австралії, був автором найстарішої української газети «Свобода» в США!

Це була талановита і різнобічна особистість. Він товаришував із режисером Володимиром Мазуром, диригентом народним артистом України Володимиром Гаркушею, заслуженим артистом України Євгеном Токоловим, головним режисером Дніпровського цирку Миколою Волошиним, радіожурналісткою Валентиною Орловою, журналістом Борисом Матющенком, заслуженими артистками України Олександрою Галицькою та Наталією Новостройною, очільником січеславського «Руху» і талановитим театральним художником Іваном Шуликом…

Єфимов дочекався постановки власної п’єси на кону тодішнього Дніпропетровського театру імені Максима Горького про Тараса Шевченка (йшла під псевдонімом). Вистава називалася «Иные духом» і була поставлена покійним Жаном Мельниковим «за мотивами твору Андрія Калиниченка» (оцей Калиниченко і є Володимир Єфимов!). Вистава показувалася в рамках театрального фестивалю до 200-річчя Кобзаря (2014). У ролі Варвари Рєпніної, якій Кобзар присвятить поему «Тризна», виявився непересічний талант однодумиці автора Наталі Новостройної.

…На мої дні народження Володимир Борисович завше приходив із віршами або новелами, яких я, чесно кажучи, щораз побоювався. Його іронічна манера і примружене око віщували сатиру там, де хотілося лише лагідного гумору. Але так уже закроєна людина. Себе він завше мав за «приколіста» і з віком його інтелектуальна хуліганістість не меншала. Попри вік, я й зараз уявляю його хлопчиком-пустуном…

Сьогодні я міг би йому віддячитися за всі його іменинні опуси на мою честь. Й назвати цей нарис, скажімо, так, як називав себе перед смертю важко хворий Володимир, – «Голова професора Доуеля», тільки би прізвище професора змінив. Але мені ніколи не смакувала слава enfante terrible, тому професорову голову залишимо в спокої. Cogito, ergo sum…

Я вважав, що Володимир Борисович з’явився в моєму житті навесні 1987 року, коли він після посмертної публікації нарису автора з Кам’янського (Дніпродзержинська) Володимира Кунцера «Син гетьмана» написав нам листа в молодіжну газету «Прапор юності». Лист був цілком у стилі доцента Володимира Єфимова: він допитувався, чому ми раптом проілюстрували статтю про Тимоша Хмельницького гральною картою із зображенням сина гетьмана?

І тут мене знов навідує літературна асоціація з Олександра Галича:

Снова замаячили быль, боль,
Снова рвутся мальчики в пыль, в бой!
Вы их не пугайте, не отваживайте,
Спрашивайте, мальчики, спрашивайте!..

Звісно, доцент Єфимов не сподівався отримати з редакції розлогої відповіді на двох з половиною сторінках машинописного тексту. Хоч я й підписав цей текст, але попросив скласти його автора малюнка історика Григорія Іващенка. То було маленьке мистецтвознавче есе. Автор запитання лишився цілком втішений отриманою відповіддю.

За таких незвичайних обставин й розпочалося наше приятелювання.

Спрашивайте, мальчики, спрашивайте!..

В. Єфимов, правда, твердив, що ми були знайомі ще раніше. Якось я побував у них вдома, коли писав про його батька Бориса Єфимова, колекціонера каслинського литва. Але то була принагідна зустріч, яка не лишила більшого сліду в моїй пам’яті.

Не пригадую і в якому році, можливо, ще двадцять років тому Володимир Єфимов перший виступив на краєзнавчому клубі «Ріднокрай» з чисто генеалогічною доповіддю про своїх предків. Наголошую: він був перший. І тут його абсолютний і незаперечний пріоритет. Портативних комп’ютерів тоді ще не було. Доповідач і тут не уник характерної екстравагантності. Прийшов з мотузкою для білизни, прихопив прищепки і вивісив свої генеалогічні схеми прямо посеред зали. Це справляло враження! Наочно і зримо все освітилося! «У нас тепер електрики хоч на три Америки!..»

Великий адепт генеалогії Ігор Сахновський якось запросив нас на свою затишну дачу поблизу Верхньодніпровська. Там, у доброму гуморі й доброму товаристві Тетяни Недосєкіної, Володимира Єфимова, Ігоря Сахновського і мене народилася ідея створити Дніпровське генеалогічне товариство. Ідею подала пані Тетяна, яка стала й першим керівником організації, всі її палко підтримали, і ось товариству вже за дюжину років!

Хочу наголосити: Володимир Борисович був легкий на підйом, і я це дуже цінував. Нам разом довелося брати участь в історичних конференціях у Криму (вони були історичні лише тематикою, а не значенням для науки!). Не пригадую як він приїхав на Воронцовські читання в Алупці, куди я регулярно їздив, поки Крим був український, тобто в 2000–2012 роках.

А потім я запросив його до Алушти.

Справа в тому, що гарні конференції в Алупці потроху всихали – проводилися спершу двічі на рік, потім раз на рік і, нарешті, раз на два роки. 2014-го ми, звісно, припинили брати в них участь.

А тоді до Криму хотілося їздити якнайчастіше. Як для Хемінгуея Париж – «свято, яке завжди з тобою», таким святом був для нас завше Крим.

І ось 2008-го дізнаюся, що починає проводити свої конференції Алуштинський краєзнавчий музей. Причому він так елегантно вписався в наш розклад: проводили конференції раз на два роки як раз тоді, коли Алупка пропускала! Те, що треба. Але з ким їхати?

Хоча у нас вікова різниця 19 років, Володимир одразу по знайомстві попросив звертатися до нього лишень на ім’я і на «ти».

Тож телефоную йому:

– Володимире! Запрошую тебе до Алушти. Дуже комфортні умови. Тем для доповідей у мене вдосталь. Дарую тобі одну з них.

Довго припрошувати його не довелося. Сам я доповідав тоді про наших дворян Магденків в Алушті, а він – про художника Михайла Сапожникова, котрий спершу гостював в Алушті у свого приятеля письменника Сергія Сергеєва-Ценського, а згодом сам збудував собі в Професорському куточку невелику дачу. Низка його картин нині є окрасою Дніпровського художнього музею.

 Запропонувавши Володимирові тему, я підказав і літературу, він усе це опрацював і тому мав з чим їхати.

Так ми вирушили на південь. Умови в приморському місті справді були чудові – оксамитний сезон затягнувся. Жовтень стояв теплий і погідний. Алушта така крихітна – я тільки-но зібрався розшукувати свого троюрідного брата Сашка, аж він йде мені назустріч! Містика! Кузен автівкою повозив нас містом, ми побували на старому цвинтарі, на пляжі. Такою ж гостинністю відзначалися організатори на чолі з директоркою краєзнавчого музею Вірою Рудницькою. Культурна програма була насичена, виноградний край запам’ятався дегустаціями, безкоштовне поселення – казка!

Володимир Борисович виявився на висоті. Ось де його «еgо» було втішене: одразу звернув на себе загальну увагу. Якщо я намагався триматися скромніш, то він, навпаки, виставляв себе навстріч протуберанцям уваги, жіночої насамперед. І мав успіх. Хочу наголосити ще на одному: він послідовно уживав у Криму українську мову і жодної ворожості це не викликало, та ж пані Віра відповідала йому українською, і ніякими утисками ні для кого й не пахло. Інтелігенція придумана не для розбрату – для єднання!

Оскільки Володимир Єфимов давно й не безуспішно захоплювався виноградарством, то й на дегустаціях не пас задніх.

Наші доповіді вийшли через кілька років друком. Та головним в Алушті стали не доповіді (так буває), а передусім приязне, товариське спілкування. Володимир Борисович вмів його створювати. Ми поверталися додому з візитівками нових друзів.

Тож про наш Крим хотілося сказати заголовком його книжки «Це все – ми». Кому стало добре в Криму без нас – не знаю. Ось кликали мене і тітка, і двоюрідна сестра до Криму – а не можу поїхати. Хіба зможеш вдати, що нічого не відбулося… Хоч без Криму, його озону я задихаюся.

Іншим разом мені дуже сподобалося в Алупці, де ми з колегами недорого жили у вигідному будинку неподалік моря, під автостанцією. Повертатися з конференції знов таки зовсім не хотілося. Але доводилося.

Та я запропонував Володимиру вирватися з Дніпра до Алупки на уїкенд і показати цю красу. Він погодився. Стояв казковий жовтень, і такого Криму я не бачив. Мав свою осінню чарівність. Навіть підтоптана модниця гора Ай-Петрі, яка домінує над усім південним узбережжям, приміряла нові коралі й нову вишиванку… Вони так пасували їй.

Несподівано у Володимира, який готував себе до довгожительства, розігралося серце, і довелося трохи скоротити наші походеньки. Але він явив свій хист дамського угодника – коли настав час розраховуватися за пару ночей, він якось так зробив, що вся плата господині полягала в одній пляшці його домашнього вина. Більшого брати не стала…

А ось ще один випадок…

2010-го я спорядив експедицію до села Василівка-на Дніпрі, куди правнучка першого катеринославського губернатора Івана Синельникова Катерина Ларош кликала погостювати Петра Ілліча Чайковського. Ми всілися у Володині жигулі й гайнули до Дніпра! Він показав себе і вправним автомобілістом, який протягом сорока років зберіг машину в доброму стані. На нього зустріч з порогами, затопленим Ненаситцем теж справила неабияке враження.

У незалежній Україні мандри стали його улюбленим заняттям – побував чи не в кожній європейській країні. А окремо виплекав подорож на грецький острів Занте. Там – пракорінь його предків із графського роду Капністів. Тож туди рушили з харків’янкою Радою Капніст – донькою відомої актриси Марії Ростиславівни Капніст. Завдяки Володі і я заприязнився з Радою.

Зі своїх репортажів світом Володимир Єфимов склав книжку про свої мандри і видав її крихітним накладом (такими накладами виходили чи не всі його книжки – а їх побачило світ, мабуть, більше дюжини!). Книжку подорожей високо оцінила його приятелька зі студентських часів кандидат хімічних наук і наша землячка, яка нині живе в Клівленді (США) Світлана Гаврилівна Тир.

Епізодів у пам’яті моїй ще багато. Ім’я цим історіям – легіон!

Не можу не загадати ще одну зворушливу для мене історію. Наприкінці 2014 року Володимир загорівся ідеєю видати збірник пам’яті нашого харківського друга, онука чи не першого харківського фотографа Олексія Іваницького. Я мав теплі спомини про Олексія Олександровича, але за станом здоров’я ніяк не міг тоді викласти їх у письмовому вигляді. Володимир зателефонував мені:

– Приїзди і будеш диктувати!

Так і вчинили. Я, мов Микола Островський, диктував, а він набирав текст на комп’ютері і редагував. Цю його здатність безоглядно кинутися на поміч я цінував і згадуватиму завше. Попри всі дивацтва його екстравагантної вдачі. Господь створив нас усіх різними, а уніфікація – не для творчих людей.

 Володимиру Єфимову у 2016-му я присвятив приятельські жартівливі «датські» вірші.

ЖИВЕМО БЕЗ ВАТИ –

ДОЗВОЛЬТЕ ГРАТУЛЮВАТИ!

20-річчю першого публічного виступу Володимира Борисовича Єфимова рідною мовою на презентації книжки про Дмитра Яворницького присвячується

Ідемо по полю з мін –
Живемо в епоху змін.
Завдяки Конфуцію
Робим революцію.
Міняєм стагнацію
На любу люстрацію.
Чекаємо умови
На розвиток укрмови.
Шлем погрози крамарям,
А їм все до ліхтаря…
Серед святкового єлею
Не згадали ювілею.
Україні – 25,
А Володі – 20.
Рідній мові – сто разів по 25 і 20!
Тож Україні, Володимирові, рідній мові –
віват!

В останній день нинішньої кривавої зими, 28 лютого, я отримав від нього останнього електронного листа. Писав прописними літерами – так, мабуть, було легше на його очі.

Це було його прощання зі світом:

Я НАПИШУ СВІЙ ЗАПОВІТ:

"УЧИТИСЯ ЖИТИ – ТО Є ВЧИТИСЯ ВМИРАТИ" –
КАЗАВ МЮССЕ, УМА ПАЛАТА...
ЯК ПОМРУ, ТО ПРИЙМУТЬ ТІЛО
МОЇ БАТЬКИ Й ЗЕМЛЯ...
Я ЛЮБИВ ВАС, СИНИ,
ТА НАЙБІЛЬШЕ ЛЮБИВ УКРАЇНУ,
А У ТОМУ І Є ЩОНАЙТЯЖЧА ПРОВИНА МОЯ!..
"НА МОГИЛІ МОЇЙ ПОСАДІТЬ МОЛОДУ ЯВОРИНУ"...
ХАЙ В РІЧНИЦЮ ПІД НЕЮ ЗБЕРЕТЬСЯ РІДНЯ,
ЗАСПІВАЮТЬ ПІСЕНЬ НАШИХ,
ГЕТЬ УКРАЇНСЬКИХ -–
І ОТАК, ЛИШ СПІВАЮЧИ З ВАМИ,
ЖИТИМЕ МОЯ БЕЗСМЕРТНА ДУША!

(Отут можна крапнути сльозою...)

ЕПІЛОГ:

ДУШЕ МОЯ, СПІВАЙ! ЛІТАЙ!
І БУДЕШ У ТІМ РАДІСНОМУ ЛЕТІ ВІЧНА!

19.02.2022

…Він ліг у землю на Краснопільському цвинтарі поряд із похованнями своїх батьків. Неподалік від могил воїнів, якими так рясно вкривається нині наша стражденна земля.

Хай рідна земля буде всім їм легкою.