Грипас Володимир Васильович
Володимир Грипас – поет-сімдесятник: "Людина небо нахиля!..."

Поет доби «застою»

І все його життя – в Поезію політ!
Володимир Грипас

Весь сенс буття вбачав у миті.
Володимир Грипас

Літературна спадщина лірика-мрійника 70-х років Володимира Васильовича Грипаса зовсім невелика (життя відміряло йому менше 50 років), але заслуговує на увагу, бо у тодішньому ідеологічному стандарті «застійної» доби вирізнялася природністю, спостережливістю, відчуттям земної фактури. Він любив Степ, Землю, Матір, Жінку, писав спортивну прозу і за своє коротке життя, як міг, «нахиляв небо до людей». 

Володимир Васильович Грипас народився 18 січня 1949 року у с. Піддубному Софіївського району Дніпропетровщини в сім’ї колгоспника. Після закінчення у 1966 році нікопольської середньої школи Володимир Васильович навчався у Дніпропетровському університеті на філологічному факультеті (1966–1971 рр.).

У той час в університеті працювала літературна студія «Гарт», яку очолював Семен Ковальчук. Саме вона стала осередком активного гуртування і гартування молодих літературних талантів Придніпров’я. Адже саме наприкінці 60-х і на початку 70-х років в обласні, міські та районні газети, на обласне радіо і телебачення, у видавництва прийшло працювати багато випускників історико-філологічного факультету. Серед них – Семен Ковальчук, Володимир Пайос, Володимир Буряк, Юрій Буряк, Володимир Луценко, Василь Перетятько, Віктор Петренко, Василь Грушка, Любов Голота, Володимир Іноземцев, Віктор Сирота, Віктор Хоменко, Юрій Кібець, Таісія Ковальчук, Тамара Завгородня, Віктор Волчек, Віктор Чумак, Ірина Лізавенко, Євгенія Борщова, В’ячеслав Булава і Володимир Грипас. 

З 1969 року Володимир Грипас працював редактором видавництва «Промінь», пізніше керував обласним літературним об’єднанням при молодіжній газеті «Прапор юності».

У 70-х роках Володимир Грипас почав друкуватися в обласних і республіканських періодичних виданнях, збірках молодих поетів. 1971 року брав участь у першому республіканському фестивалі комсомольської поезії в Шепетівці, а 1973 року – у VII Всесоюзному фестивалі молодих поетів у Кутаїсі (Грузія), лауреат обласної комсомольської премії імені Г. Петровського. У 1976 році його прийняти до Спілки письменників СРСР.

1973 року у київському видавництві «Молодь» вийшла перша книжка віршів поета «Чебрецева павідь», згодом – у дніпропетровському видавництві «Промінь» поетичні збірки: «Землетал» (1975 р.), «Відданість» (1983 р.), «Травневі голуби» (1989 р.) і книга повістей «Листи зі штемпелем краба» (1987 р.), які мають моральний відтінок. Автор вивчає душі героїв і прагне донести до читача шлях становлення людини, виховання її душі моральними принципами. В цьому автор вбачає основу життя людини. 

Окремі поезії перекладалися російською, грузинською, латинською та киргизькою мовами. Вірші Грипаса друкувалися в різних газетах, журналах, альманахах, антологіях тощо.

Після тривалої хвороби, не доживши до п’ятдесятилітнього ювілею, Володимир Грипас помер 7 червня 1998 року. Його поховали не в Дніпропетровську, де він мешкав, а в селі Піддубному Софіївського району.

Навчитися бачити душею

Мов Святогор посеред поля, –
Людина небо нахиля!..
Володимир Грипас

Ще з дитинства Володимир Грипас закохався в українське слово, зі студентських літ почав віршувати. Відвідування літоб’єднання при Дніпропетровській письменницькій організації, де частими гостями були такі опоненти режиму як Гаврило Прокопенко, Іван Сокульський та інші, не могли не позначитися на творчості студента.

Відзначимо характерні риси поезії сімдесятників, цього «витісненого покоління», до якого і належав молодий Грипас. Розчарування від застою та неосталінізму, настання періоду «тихих репресій», практично повністю зупинені цензурою публікації авторів «застійної» епохи. Це покоління пішло у внутрішню еміграцію, їхня творчість позначена філософським заглибленням у себе, щоб через пізнання особистості осягнути загальнолюдське, метасвітове. У збірці «Відданість» Грипас торкається філософських питань, прагнучи зрозуміти світ як цілісну систему, його самовираження у рядках: 

Єдину з дитячих фантазій
Зітерти в моєму серці
Свідомість доросла
Ніяк не наважиться:
Невже, ну невже ж –
З роками –
Повинна в мене загинуть
Віра в те,
Що й камінь
У землю пустив коріння…

На зміну «стадіонній» поезії «шістдесятників» прийшла «тиха». Поети-«сімдесятники» поєднують своє поетичне «я» із загальнонаціональним, генетично українським. Не через стадіонні гасла, а через спокійне, наскрізне єднання душі та рідної землі, вони ідентифікують себе як українців. Образ-символ землі є одним із центральних у «тихій» поезії.

Лірик-мрійник, Грипас знайшов основну компоненту своєї поезії – любов до землі, до матері; в його віршах ці поняття мають більше значення ніж просто «земля» чи просто «мати»; вони виростають до значення «Материзна».

Тема сільського пейзажу, любов до землі та її трудівників, возвеличення Людини, порівнюючи її з богатирем Святогором зі східнослов’янського епосу, звучать в рядках:

Рілля порипує од кроків...
Наче схлипує...
Аж геть посивіла вона,
суха рілля!
І агроном мовчить.
Лиш серце скрикує:
«Озвись!..»
Земля, як немовля.
«Озимці б вкорінитись...
до морозів би...»
(Як астматично дихає земля!..)
Й зневірившись у метеопрогнозах, –
Мов Святогор посеред поля, –
Людина небо нахиля!..

***
На обрії – натруджене село.
Горить над ним зоря,
Мов диво.
Мене до тебе знову
привело
Чуття синівське, незрадливе.

***
І знову спочива земля,
Мов свіжий буханець, гаряча.
І чебрецевим запахом – «кохаю» –
Звіддаля.
І знову те болить,
Чого ніколи я не мав…

«Земне» у «сімдесятників» не протиставляється «небесному», а взаємодіє з ним, створюючи гармонію Всесвіту. Образ Жінки і Матері для поета – це образи масштабу Всесвіту:

Жіночність ліній – Всесвіт і душа –
В знемозі бунтівній,
Мов сад квітневий, мліють.
Як пелюстка тремка, – цілунок на устах.
Легенький бриз єство усе твоє поймає!..

***
Шаную шал осінніх квітів
На приморожених грядках:
Так жінка – в споминах про літо –
Перед роками губить страх.

Про матір, схиляючись, пише:

Такі пречисті – з поля гами,
Де колір й звук в одно злились!
Візьми шорстку долоню мами
До уст, як зірку, притули…

***
Глибокий спокій над степами,
Напівзабуте з пам’яті
                                 зрина...
Й тебе, немов в дитинстві мама,
До зір
          гойдає
                     пісня цвіркуна...

Уже з першої збірки «Чебрецева павідь» (1973 р.) видно, що урбаністичні обставини, в яких опинився В. Грипас, ані найменшою мірою не відбилися на його поезії. Все життя, аж до останніх днів, теми сільського пейзажу, родинних почуттів супроводжували його творчість. Звучать мотиви любові до рідного краю, його природи та людей, відданість справі батьків, повага до старших, до родини, вірність глибокому ліричному почуттю. Автор прагне передати найтонші порухи людської душі:

О, спрага слова невтолима –
Втрачать, знаходити, шукати!..
Під ранок сняться дужі рими,
І вам увесь – як синя ватра.
Здається, ось вона – вершина:
Прозорість думки, ваговитість!
Чекав цю мить, мов яву сина,
Весь сенс буття вбачав у миті.

З кожною збіркою огранюється поетичний талант В. Грипаса. У збірці «Землетал» звучать мотиви незнищенності людини, почуття дружби народів, моральні закони життєтворення. Особливого значення у творчості поетів-«сімдесятників», як у співців необарокового світовідчуття, набувають образи сну, марення. Друзі згадують, що Грипас втікав від людей, світу, від себе для самозбереження. Хвороблива ознака самознищення, і ще й затяжна хвороба далися взнаки:

На сіно впасти й дослухатись,
Як день лаштується до сну,
Як в світі мрійно-пелехатім
Налагоджує хтось струну –
Негучно. Так собі, знічев’я,
І раз, і вдруге проведе
Смичком… Всі клопоти, непевність
Нараз відхлинуть від грудей.
Глибокий спокій над степами,
Напівзабуте в пам’яті зрина…
Й тебе, немов в дитинстві мама,
До зір гойдає пісня цвіркуна…

***
Дощів нема, пустельна спека.
Зів’яв серпневий горизонт.
Далеко десь, як сон,
далеко –
Жива вода – з твоїх долонь...

Поети-«сімдесятники» тяжіли до пізнання Всесвіту через призму самопізнання, використовували архетипні образи-символи: сонця, землі, води, ріки та дороги, часопросторові символи: ніч і день, минуле і майбутнє, категорії реальності та ірреальності: сон і дійсність, спогади, марення тощо.

У Грипаса символ розбитої дороги, натрудженого серця – символ пошуку себе:

Дорога повернула й скалками розбилась
Об марево далекого села.
Немов на скиртуванні, серце натрудилось, –
Та не віднайде чудодійного зела.

А ось символ ріки, яка допомагає поетові виспівати себе до краплі, але розмова з навколишнім тиха і, навіть, подумки:

Душа – ну той же підліток! –  невміло
Вітрів органність наслуха…
Себе всього – до краплі – виспівать:
Подібна пустка не ляка.
Стою і розмовляю подумки з Вітчизною.
І голос мій підсилює ріка.

***
Приходять дерева до мене,
Гомінкі, рясновіті дерева,
В хаті – зелено, як в діброві,
Од гостин оцих опівнічних.

Без стуку заходять, сутулячись,
(Втома дня у суглобах похрускує).
Замість карток візитних – листя,
В їхнім шепоті – згадки про давнє.

Галузку цьому обламав куцоштанцем.
Під оцим ось – веснянки ніжив,
Пив із цього трунок духмяний,
Як з обійстям лелечим прощався...

І, скриком будильника гнані,
Зникають дерева, щоразу
По собі забуваючи дерево,
Не посаджене мною дерево.

Як для представника «сімдесятників» для Грипаса властиве сповідування принципів: гармонія із життям – це гармонія зі Всесвітом; пізнання макрокосму можливе лише за умови пізнання самого себе; світ говорить із людиною мовчанням, стан тиші є найбільш сприятливим для спілкування із Всесвітом і душею; кожна людина є частиною свого народу, вона невіддільна від нації за станом серця, а не політичної активності; сутність людини (а разом з нею і світу) – це рух; буття настільки мінливе і час спливає так швидко, що на статичність ані людина, ані її свідомість, ані її душа не мають права, проте рух, поступ спрямований не на теперішнє, а в майбуття, бо це рух не лише для себе, а й для наступних поколінь.

Любовна лірика, патріотична поезія має відтінок драматизму (вірші «Двоє», «Поле бою»)

Два імені в житті, як два причали.
Да імені жіночі, що мов фатум…
Два імені постали серцю врівень.
Яке пекельне з них, яке з них – райське?!
Любов …
***
І не спита любов,
Як мати:
«Що болить?»
Своя у неї режисура –
Про свята і про будні:
У юності – ти,
Як наврипистий гончак
Між кінських копит.
На старість – Фауст,
Що вселивсь
В усміхненого Будду.
***
Школярське є щось у любові –
Хай перша буде, хай остання.
А надто ще – коли зимою,
Та є веселі, ветхі сани.
…Що не кажіть, закон існує –
Очей кодована законність!
І вам дихнути вже незмога.
І світ увесь – такий ожинний.

Черпаючи натхнення в природі, «сімдесятники» через її образи часто вирішують питання соціального, морального та естетичного спрямування. У Грипаса:

***
Є щось у гордої північної сосни
Співзвучне з каменем, із пусткою-безлюддям.
Мовчить, не гнеться, затялась,
Жорстоких бур, передбачаючи нашестя.
Її девіз – він без прикрас:
«Хоч що б там не було, а жити – чесно».

Грипас – поет осені, яка є для нього символом зрілих почуттів, прожитих літ: 

Про літо майже зовсім не пишу –
Дорожча осінь якось, рівновага.
Ні, це – не сум, це не холодний сум:
Душа моя надмірностей не прагне.
Та схилиться, буває, серпень в сон –
І бачу: крізь гарячий день, налитий сонцем,
Летить дівча, між трав, за горизонт,
Й біжить за ним,
І наздогнать його не може,
Й сміється смутно пізній сонях…

***
Ми по землі йдемо, прародичі дерев і птиць.
І запах трав і хвої виповнює нам душу хмелем.
Кохаємося поглядом у небі горілиць,
Де жайвір піснею єдна меридіани й паралелі…
І зрошено чоло у породіллі.. Буде син!
Й з радарами несе десь на кордоні службу сонях.

***
«Якого ще ти прагнеш дива?
Додому час – там сіють
жито вже».
Дніпро не хвилею – колоссям.
Зерно добірне звеселя
долоні.
Обійняло мене землі
повноголосся.
Над містом
пролітають
коні…

Як він жив, краще за все скажуть його рядки:

Гаї ввіходять в прохолодь осінню –
Останні сплески зелен-голосів.
Тужливе щось таке на обрій сіло
І лічить, лічить змогу твоїх днів.
Ти ж не набрав ні злота, ні гордині.
А жив – не гнулась навіть і трава.
В собі носив хвилинне і людинне,
Остерігаючись парадності, бравад.
…Стерня збира на весну з сонця мито.
А річці березень насниться – без загат.
І віриться: ще довго будеш жити
Й росою дні на свята умивать.

Фото авторки зі сторінки в соцмережі ФБ Т. Ковальчук
Фото книг із фонду ДОУНБ