Лобода Володимир Вікторович
Володимир Лобода: творчість, натхненна життям

На шляху до себе

Мистецтво – чари безкінечності.
Ось вони і ваблять…

Володимир Лобода

З самого дитинства, ще як малим почав відчувати природу, розрізняти кольори, Володимир Лобода мріяв стати справжнім художником, професіоналом, здатним вигадувати і створювати різноманітні художні образи. Він народився 6 липня 1943 року у місті Дніпрі в родині художника-самоука Віктора Лободи та Ганни Квітки. Втечі з рідної хати, перехід через лінію фронту, переховування у чужих людей – усе це через багато років зобразить у своїй творчості майбутній художник. Але спочатку була художня школа, потім – спеціальність  архітектора у технікумі. Наступний щабель, підмурівком якому стала готовність до «професійного» мистецтва, – фах живописця в Київському художньому інституті в майстерні Тетяни Яблонської. Як викладач рисунку та живопису Тетяна Нилівна залишалася у колі традицій ХIХ століття, різко висловлювалася проти сучасного мистецтва та й взагалі проти самих засад модернізму – авторської індивідуальності та новизни. На її думку, художник ніколи не мусить турбуватися про свою оригінальність, про самовираження, все західне мистецтво здавалося на той час якоюсь маячнею.

Володимир Лобода був, навпаки, яскравим представником андеграунду, його творча манера виходила за межі офіційного мистецтва, була складна і «неправильна» з точки зору типового сприйняття. Молодий митець думав, що художник покликаний нести мистецтво, яке б хвилювало, виховувало, спонукало до творчості. Він вважав, що потрібно прислухатися до внутрішнього голосу: експериментував на відчуті локальних барв, пізнаванних типажах народного життя. Наприклад, його цикл «Доярки» складається з чотирьох картин. Вони яскраво відбивають розвиток художньої манери художника, адже кожна з них була написана у різний час. Перша, у мистецькому розумінні, наївна і примітивна. Остання – більш експресивна, виконана у темних тонах. Одразу прослідковується зміна манери, настрою та палітри. Ця картина, наче символ насміху над соцреалізмом. Та очі головної героїні були зображені настільки живі, промовисті, що в них можна було відчути весь досвід життя цієї жінки. Ці очі, намальовані кількома наче неохайними штрихами, так відображали світ за лаштунками картини, що стає очевидно – автор йшов довгим шляхом до цих простих ліній.

З юних літ Володимир Лобода мандрував наддніпрянськими селами, вбираючи семантику прадавніх орнаментів, постійно був у пошуку природних витоків народного мистецтва. На його роботи мало вплив українське народне мистецтво, бойчукісти, Марія Приймаченко. Художня мова митця дуже професійна і відточена, автор постійно апелює до сучасного мистецтва й широко використовує його формальний арсенал, переплетіння якого з наївно-примітивною манерою дає естетичну композицію. Цілком логічно, що закінчивши тільки перший курс Київського художнього інституту, Володимир Лобода пізнає вагоме відчуття розчарування, його очікування не виправдалися, прийшло усвідомлення гострої потреби творчої незалежності, яку молодий митець вбачав у самоосвіті. Він сміливо обрав свій власний незалежний шлях у мистецтві, де намагався синтезувати європейське і традиційне народне мистецтво.

Повернувшись до рідного міста, продовжує вищу освіту в Будівельно-інженерному інституті, де навчається за спеціальністю «архітектор». Тодішній Дніпро художник називав не інакше як «кришталева зона», болісно констатуючи відсутність культурного життя, замкненість і зашкарублість, де існувала сіра піраміда пристосуванців від культури, з її специфічними законами промислової утилітарності та ідеологічної кон’юнктури. Щоб врятуватися від цього чорно-білого буття Володимир Лобода безперервно мандрував степом у колі молодих митців. Ці творчі подорожі наприкінці 1980-х років вилились у створення мистецького угрупування «Степ». Разом із земляками-однодумцями, які теж ніяк не вписувалися в радянську тематику, вони руйнували «стіну» нерозуміння та несприйняття. І хоча це товариство так і не стало офіційним, утім, дало поштовх до нового культурного міфу українського Дніпра.

Шукаючи вільне від стереотипів середовище, митець з родиною переїжджає до Львова, де мешкав його приятель легендарний вчений і політв’язень Ярослав Дашкевич. Нові земляки його не знали, а сам художник категорично відмовлявся спеціально робити щось для цього знайомства. Властиво, відкрив львів’янам ім’я Володимира Лободи тодішній очільник Львівської галереї мистецтв Борис Возницький, якого не злякали всі складнощі характерів талановитого подружжя і який узявся самостійно організувати їм першу спільну виставку у Львові. Володимир Вікторович увірвався в культурне середовище міста експресивною гротескною формою фігуративних метафор. Довколишній світ, що через мислення художника проступав на його картинах, мало нагадував реальний світ. У них розповідалось про людську мораль та вічні філософські теми. 

У цей творчий період Володимир Лобода цікавиться творчістю західноєвропейських художників і приходить до неоекспресіонізму. Для таких творів характерні різкі вертикальні, горизонтальні лінії, широке темне окреслення. Палітра майстра стримана, художник наче грає кольорами, протиставляючи їх. Герої його картин не персоніфіковані, їм притаманні образи, знаки, символи. Автор залишає місце для унікальних особистих роздумів і трактувань власне самих глядачів та поціновувачів мистецтва. Наприклад, яскравим прикладом того є робота з назвою «Колюча розмова», де полотно розділене гострою стрімкою діагоналлю, де яскраво-червоний колір дає сигнал про агресію, тривогу, конфлікт. Діагональ і червона пляма розмежовує два погляди, дві сторони, протилежні думки під час дискусії. Роздивляючись картину далі, можна зауважити, що руки написані анатомічно не точно, там і не потрібно шукати чітко вималюваної руки та пальців. Проте вони схожі на ножиці, списи, щось таке гостре та колюче. Це певна метафора, якою Володимир Лобода хотів сказати, що слова можуть бути так само болючі та небезпечні, як і зброя.

Окремо слід сказати про поетику назв картин художника, які завжди є промовисті та з прихованим смисловим посиланням. Наприклад, назви творів «Приятелі. Двоє за столом, як дурдом», «Вечір у кімнатах, дві пари у своїх загатах» говорять самі за себе. Цікаво, що до кожного циклу художник придумував якесь влучне гасло: «Щоб відчути свій біль, треба спробувати торкнутися чужого», «Вічна тема зради, два гурти без поради. Гурт п’ятьох» чи «Ніч біля синього столу, вдивляюсь в порожнечу голу», «Розгублений. Руки розкинув. Такий могутній, дух покинув». У 1980-ті роки не так багато було сміливців, які могли відкрито заявити про страшну трагедію українського народу – Голодомор. Володимир Вікторович належить до митців, для яких сенс життя – сприйняття своєї епохи і часу як питання пам’яті, він гостро переживає біль і непоправну втрату свого народу. Саме тому спогади близьких і рідних про Голод 1932–1933 років спонукали митця до виконання 16 гравюр цієї тематики. Вони стали основою книги «Голод – Реквієм». Кожну гравюру супроводжував віршований текст автора. Кожне слово містке, наповнене глибоким змістом, стражданням, багатозначною метафорою. 

«Читаючи щоденник степу»

Я не творю мистецтво, я ним живу, співпереживаю…

Володимир Лобода

Гілея – гора на межі степу та лісостепу, «посічена» оборонними лініями XVIІI століття, зиґзаґи якої завершуються урочищем Стінка. Саме ці мотиви малював Тарас Шевченко, мандруючи з Києва на Запорожжя. В народі гора називається Лелія, за нею – село Залелія, біля підніжжя гори – річка Оріль. Саме сюди, після спілкування у критично налаштованому художньому середовищі, у село Турове переїхало подружжя Лободів. Вони зосередилися на темах, які для загалу були, можливо, не зовсім актуальними. Вони мріяли створити легенду про свою рідну землю, збудувати музей і літні майстерні, а також уберегтися від суєтності та гамору, зосередитися на власній творчості. 

Із перших днів родина Лободів наповнювали хутір артефактами народної культури, планами та ідеями, приймала гостей та співтворців. А ще тут, на берегах давньої річки, було багато дерев, з яких можна робити скульптури, були запаси фарби та полотна, на якому можна малювати, а найголовніше – їх оточували мальовничі краєвиди та правдиві люди, фрукти з саду й овочі з городу, які самі просяться на полотно. У побуті художники культивували аскетизм і невибагливість, а у творчості – розкіш колориту, багату пластичну та формальну мову. Вони робили красу із, здається, простих мотивів – берега річки, саду, селянських облич, сюжетів купання й містечкового базару. У перші роки, коли на хуторі не було мольбертів, Лободи набивали полотна на паркан і малювали свої дивні сюжети – «Вигнання», «Кінь на столі», «На даху». У їхніх творах багато життя, любові, еротики, відвертості, а водночас і багато самотності. Полотна Володимира Вікторовича можна схарактеризувати зміною колориту, настрій стає веселішим та життєрадісним. Вже частіше спостерігаються світлі, теплі кольори.

Мистецтво Володимира Лободи стає певною трибуною для проголошення серйозних тем. Іноді воно межує з «мистецтвом спокути», де з експресіоністичною напругою образів і композиції художник розкриває тяжкі, глобальні, позачасові теми. Найвідоміші малярські цикли: «Людська комедія», «Гравці», «Іконостас», «Мовчання», «Самота». Цикл портретів діячів української культури «Портрет нації» посідає особливе місце у творчості художника, оскільки знаменує захоплення героїчним минулим України, яке він показує та передає в сучасних художніх формах. Належачи до покоління пізніх шістдесятників, Володимир Вікторович був свідком і учасником відкриття імен діячів «Розстріляного відродження» 1920–1930 років. Бойчук, Седляр, Падалка, Архипенко, Ковжун, Зеров, Куліш, Семенко повстають на полотнах митця у час, коли ледь зажевріла надія на справжню свободу й відновлення незалежності Української держави. Ці постаті і їхня творчість суголосні для художника з опором тоталітаризму, визнанням незнищенності українського духу та намаганнями модернізувати національну культуру.

Про унікальний духовний світ подружжя Лободів, відірваний від метушні і, водночас, не позбавлений актуальних сенсів розповідає документальний фільм режисера Павла Костомарова «Вдвох». Фіксування оператором, здавалось би, звичайного побуту художників, на широкому екрані перетворюється на насичену проєкцію великого творчого акту. В одному із фрагментів Володимир Лобода виглядає у вікно своєї хати та бачить варварську експлуатацію недоторканого степу новими грошовитими «хазяями», чує гуркотіння КамАЗів, і вигукує у скло: «..вони нас убивають!». В цьому вигуку втілилась вся сутність постіндустріального абсурдного бунту модерністів. Володимир Вікторович у мистецтві завжди шукав правду та свого Бога, втікаючи від фальші та воюючи зі самим собою за життя без метушні. Це гармонійне співжиття з природою – справжня філософія сильної мистецької натури, що у світі інформаційного шквалу намагається втримати соло глибоко національного та самобутнього явища.

Національна спадщина митця

У творах цього українського художника – проникливий перегук віків, поколінь, традицій. Майстер малює переважно темперою та олійними фарбами. Він один із тих, хто наголошує, що культурні «речі» мають лишатися на рідній землі, на місці побутування. Адже, вийняті з питомого ґрунту, перенесені в музеї чи приватні колекції, вони вже не несуть саме тієї культурної цінності, народної сили, що мають. Художника завжди цікавила природа рідного краю, її ландшафт. До прикладу, серія скульптур із каменю. Велике врахування природної форми робить кожну з них неповторною, хоча загалом обличчя не читається вже тут як таке. Це, радше, обличчя-фігура. Міцна, замкнена, проста форма надає образові внутрішньої напруги, здатної ментально відсилати реципієнта десь аж до давніх часів, до половецьких і скіфських баб. На чільному місці серед об'єктів творчого натхнення у митця завжди був рідний пейзаж. Наприклад, до рівня художнього образу вивищує майстер звичайне дерево. Він картино бачить буденну для кожного природу. 

Творчість митця об’єднана роздумами про тонкі взаємовідносини між світами чоловіка і жінки та складнощі людського буття. Для нього мистецтво – велика інтелектуальна гра. Як художника його хвилює, в першу чергу, почуття та спосіб, в який їх можна висловити. Його роботи унікальні своїми сміливими коливаннями від реалістичних форм до не фігуративних і навпаки. В полотнах майстра герої показані безликі та безіменні, однак спостерігач може в них впізнати знайомі образи, адже в кожному з них порушуються всім нам відомі гострі питання: складнощі у відносинах, коливання між добром і злом, погляд на прожите життя, очікування, віра. Доведені до максимального психологічного та пластичного напруження картини виплескують філософські погляди художника. 

Володимир Лобода високо поціновує постання на полотні безконечності, яка для нього є ознакою існування метафізичних вимірів життя. Він вважає, що митець у своєму творчому виразі має вловити те, що виходить за межі фізичного; що визначає універсальні виміри людського існування. Масштабність бачення життя, відчуття трансцендентного є необхідними властивостями справжнього мистецтва. Диптих «Алея осик в степу» виразно демонструє ці бачення й відчуття. В ньому домінують прохолодні синій та зелений кольори. Невелика присутність теплого жовтого відтіняє холодну природу синього. Також мазки коричневого позначають лінію землі, від якої вертикально починає набирати густини синій колір. Самі осики постають як щось масивне та буйне, що виростає з землі і лине кудись угору, в небеса. Показово, що глядач не бачить верхівки дерев, які є десь там, вгорі. В кроні дерев зелене зливається із синім, виявляючи у такий спосіб перехід земного в небесне.

Окремою великою сторінкою творчості Володимира Лободи є скульптура. Дерево, камінь, метал – матеріали, які митець перевтілював у пластику, що відразу ставала частиною хутірського інтер’єру. У пластиці Володимира Вікторовича виразно видно його захоплення «доісторичними» культурами. Тут можна знайти «репліки» із «кам’яних баб» з українських степів, давньокитайської скульптури, елліністичної естетики, української народної скульптури. У цих творах – відгомін творчості Барлаха, Мура, Бранкузі, Джакометті. Але водночас це виразно індивідуальна форма – гротескна, лаконічна, модерна. Через деякий час після створення художник надавав своїй пластиці поліхромного звучання – розмальовував її яскравими площинами, тонував глинами, робив металеві чи дерев’яні поставці. Тисячі фігурок різноманітних розмірів і форм утворювали серії-колекції – «Сотня», «Птахи», «Чоловік і жінка». Пластика художника експресивна, гостра, іронічна – це органічне продовження його живописних і графічних творів. 

Живопис Володимира Лободи упізнаваний і неординарний. Знакові персональні виставки відбувались здебільшого у Львові, Києві, Польщі. Твори митця увійшли до колекцій українських державних музеїв, а також приватних колекцій в Україні, Польщі, США, Канаді, Німеччині, Швейцарії. Велич таланту Володимира Лободи об’єктивно зможе окреслити тільки час. Але значення його творчості й того художнього світу, який він закодував, варто почати оцінювати вже зараз. Адже в цім так багато нашого питомого, спільного, важливого, того, що єднає націю.