Масик Володимир Ілліч
Володимир Масик: виразний почерк майстра

Свою першу роботу Володимир Масик продав у 17 років, а у 60 став заслуженим художником України та мав десятки персональних виставок. Окрім графіки та живопису він працював у ліногравюрі, гравюрі на дереві, офорті. У творчих роботах використовував олійні й акварельні фарби, пастель, темперу. Митець був добре відомий як книжковий ілюстратор, автор ескізів для дітей, панорамних панно. Захоплювався керамікою та різьбленням. Його роботи зберігаються більш ніж у ста музеях України та зарубіжжя.

Спогади старих альбомів

Шляхи розходяться – та спогади живуть,
Неначе тінь, перед очима виринають. 
Повільно так у них вони пливуть
І далі знову десь у вічності зникають.

Сергій Ущапівський

Володимир Масик народився 7 червня 1917 року в місті Катеринославі в багатодітній родині робітника – тринадцятеро дітей: шестеро своїх, решта – прийомні: сироти, підібрані після громадянської війни. Через рік сім’я переїхала до Конотопа, де в буремні роки громадянської війни та перших п’ятирічок минуло дитинство майбутнього художника. Місто Конотоп – родинне гніздо Масиків, нащадків Запорозьких козаків із Батуринського куреня Максима Масика. Тут він закінчив сім класів у місцевій школі, фабрично-заводське училище при паровозовагоноремонтному заводі, почав свою трудову діяльність столярем-модельником. У цей час Володимир захопився малюванням і почав відвідувати художню студію Конотопського залізничного клубу. Заняття у студійців проводили видатні художники Олександра Гофман і Володимир Заболотний. Викладачі серйозно ставилися до занять у робітничій студії. Їхня система викладання була побудована на основі реалістичної школи. Олександр Емілійович першим звернув увагу на творчі здібності юнака й запропонував йому займатися з ним індивідуально. Хлопець багато працював самостійно, уважно дослухаючись до порад свого педагога. У 1934 році на художній виставці у місті Чернігові полотно Володимира особливо привернуло увагу глядачів і було продано місцевим колекціонерам. Згодом заводчани рекомендували його кандидатуру до Дніпропетровського художнього технікуму, куди його прийняли одразу на другий курс.

У технікумі Володимир Масик навчався у відомого художника-реаліста Михайла Паніна та досвідчених педагогів Петра Альохіна, В'ячеслава Коренєва, Євгена Сагайдачного. Успішно закінчивши навчання в 1939 році, молодий художник вступив до Харківського художнього інституту, де провчився лише чотири місяці. Звідти його призивають на військову службу до Москви. У вільний час Володимир відвідував столичні музеї, художні виставки та студію ім. Грекова, продовжував творчо самовдосконалюватися. У той період він зробив величезну кількість начерків армійського життя олівцем, пером і тушшю, у нього накопичилося чотири грубезні альбоми з хорошим крейдованим папером, заповнені малюнками. Саме тут, у Москві, в у 1941 році Володимира було поранено уламками фашистської авіабомби, коли він стояв на посту, після чого потрапив до шпиталю, очолюваного відомим хірургом – професором Миколою Бурденком.

Приблизно в той час відбувалися жорстокі бої за Воронеж, де жила родина Петра Рєпіна, брата художника Іллі Рєпіна. Дві сестри, старша Зінаїда та молодша 14-річна Любов працювали у військовому шпиталі. Якось, повертаючись додому, дівчата не побачили свого будинку, на його місці була велика вирва від авіабомби, всі рідні загинули. На згарищі Любов знайшла тільки рєпінські пензлі, що вирізнялися довжелезними, майже метровими дерев'яними держаками. Це все що залишилося на пам'ять про батьків і родину Рєпіних. Шпиталь, де працювали дівчата, перевезли до Москви та злили з місцевим. Малу Любу удочерив учений Миколао Бурденко. Поранений Володимир Масик, який лікувався у шпиталі під його керівництвом, втратив зір і потребував особливого догляду. Тож тоненька дівчина Любов оточила його турботою, вигодувала з ложечки та поставила на ноги. Після трьох місяців лікування Володимир за прискореною програмою закінчив піхотне училище та, ставши молодшим лейтенантом, свій офіцерський атестат, тобто грошове забезпечення, перевів цій дівчинці, яка стала для нього вірним другом та коханою. На фронті лейтенант Масик був призначений заступником командира кулеметної роти 37-го стрілецького полку. Де б він не воював, де б не перебував, завжди мав при собі олівець – і у перервах між боями робив ескізи та замальовки. Він усіма силами намагався не втратити ті навички малювання, які отримав в училищі.

В одному з боїв німецький снайпер поцілив йому в ліву руку, потім у праву. Але це не завадило Володимирові Масику мужньо давати команди, і снайпер влучив би йому прямісінько в серце, якби куля не потрапила в товстий блокнот, куди хлопець записував улюблені вірші та малював бойові ескізи. Після того поранення Володимир знепритомнів і три доби пролежав на полі бою, а шістнадцятирічній дівчині Любі принесли «похоронку». Не витримавши цієї звістки, вона від переживань тяжко захворіла, проте доля невдовзі знову звела закоханих. Непритомного Володимира знайшли на полі бою та відправили на лікування спочатку до Мордовії, а потім до закладу професора Бурденка, де він знову зустрівся з турботливою дівчиною. Цього разу, всупереч страшному лихоліттю війни молоді люди вирішили одружитися та поєднати ритми своїх сердець у єдину мелодію торжества віри, терпіння та надії. В день весілля молодята  були безмежно щасливі, оповиті ореолом тепла, кохання, гармонії, усмішками своїх близьких і бойових побратимів. Володимир отримав у подарунок від тестя-професора олійні фарби та сумний вирок – у його молодої дружини почався туберкульоз у важкій формі. Пригнічений, але незламний хлопець вирішив спробувати подарувати майбутнє коханій, тож, як тільки місто Конотоп визволили від німців, молоде подружжя поїхало туди.

Наслідком фронтових замальовок і творчих робіт під час лікування в шпиталях стала перша персональна виставка Володимира Масика, що відбулася в клубі паровозовагоноремонтного заводу. Лаконізм, простота образотворчих засобів і прямолінійність вирізняли сюжети картин того періоду. Виставка відкрилася 1 травня 1944 року та налічувала більше сотні робіт. Відвідувачі виставки залишали щирі та хвилюючи слова вдячності у книзі відгуків. Цікаво, що вона й досі зберігається у родині художника як сімейна реліквія. Володимир мандрував по містах і селах визволеної української землі, створював композиції, частину яких використав при роботі над відомою графічною серією «Цього забути не можна». Звинувачувальним документом проти фашизму стали малюнки художника «Київська Лавра», «Успенський собор», «Київський цирк» тощо.

Після війни, попри підірване здоров’я, бажання малювати у Володимира не зникає, а спалахує з новою силою, не втрачається і потяг до знань і їх реалізації у живописній творчості. Тож після звільнення столиці Володимир продовжив навчання в Київському художньому інституті. З роками міцніла майстерність художника. Вже дипломна робота в інституті – тематичне полотно «Нагорода переможцям», присвячене подіям під Корсунь-Шевченківським – виявила вміння митця не лише гостро бачити дійсність, але й відчувати гармонію в її нескінченній мінливості. Його твори природно об’єднуються у тематичні цикли. Народження первістка, поїздки по новобудовах країни дали поштовх для значної кількості картин, в яких поєднані невимушений ліризм, психологічне наповнення та життєствердження. 

Мистецтво, створене серцем

Є багато у світі
стежинок, стежок і доріг,
Найсвятіша одна –
та, що в'ється до рідного дому,
Зацілований росами
батьківський теплий поріг
І калиновий кущ
у цвітінні лілейно-п'янкому.

Ірина Кохан

Володимир Масик постійно вдосконалював свою майстерність, працював над створенням власної живописної манери, своєї індивідуальної художньої мови. В пошуках образотворчого матеріалу він багато подорожував мальовничими куточками Прибалтики, Кавказу, Криму, Карпат. В цей час художник писав невеликі за розміром, проте композиційно завершені пейзажі, в яких звучить гімн красі української землі. Скромний, навіть буденний, на перший погляд пейзаж звучить, часом, увертюрою до розкриття актуальних і значних тем. В живописних полотнах вирують світло і радість, митець намагається зобразити в картинах таку мальовничу Україну, яку оспівував у своїй творчості Великий Кобзар. Біля його вітряків вирує історія, а поруч із храмами виникає почуття благословення.

Панорамні картини «Стежка до річки», «Рідна земля», «Діброви», «На річці», «Осінь. У яру» наповнені особливою витонченістю у передачі не лише кольору, а й тону. Це дозволяє майстрові перетворювати, здавалося б, найпростіші мотиви на усміхнені радісні композиції, якими милуєшся саме через їхню особливу делікатність і, здається, невидиму гру світла, тіні та відтінків. Колоритні пейзажі викликають у глядачів радість від спілкування з рідною природою, роблять їх душевно щедрішими та людянішими. Кожного разу по різному звучить у пейзажах митця мотив шляху. Зображуючи дорогу в пастелі «Осінь у Гідропарку» або виконаному темперними фарбами творі «Дзінтарі. Дорога до моря», художник ніби пропускає звичайне бачення довколишнього світу крізь призму власних емоцій та досвіду, додає до образної структури картини етичні нашарування, завдяки чому перед глядачем зображення не просто буденного куточка природи, а роздуми живописця про сенс буття. Конкретність зображення у пастелях можна трактувати як запрошення до діалогу з глядачем. Володимир Ілліч пропонує свій естетичний варіант сприйняття природи, який часто може й не відповідати життєвому досвіду глядача. Він пропонує людині побачити красу там, де вона раніше і не здогадувалася. Буденне у його пейзажах часто отримує романтичне забарвлення. Разом із інтимними ліричними мотивами у творчості Володимира Масика присутні й урочисті, святкові краєвиди. Як, наприклад, панно «Вид на Києво-Печерський монастир початку XIII ст.», діорама «Архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври у комплексі оборонних споруд Печерської фортеці XVIII ст.». У цих творах проявилося розуміння законів панорамного живопису, науковий підхід до створення правдивих ретроспекцій.

Життя Володимира Масика було насичене цікавими бурхливими подіями, подорожами  до різних куточків України. Але те, що побачив і відчув митець у мальовничих Карпатах, назавжди відклалось у його серці. Чарівна природа, казкова краса гір і лісів, глибока ментальність гуцулів, незрівнянна майстерність народних умільців настільки вразили митця, що він присвятив прекрасній землі близько ста живописних і графічних творів. Художник часто їздив у гори, де знайомився з їх мешканцями, спостерігав за працею людей, побутом, звичаями, культурою, знаходив героїв для своїх картин. Уміння відчувати найбільш виразний і гострий момент життя, конкретизувати його у яскравих художніх образах, переконливо показати глибоко психологічний стан, внутрішні переживання персонажів засвідчують його картини «Старий гуцул», «Село Космач», «Пастух», «Ганнуся з села Брустури». Наприклад, на ліногравюрі «У сопілоньку заграю» зображений молодий чоловік в гуцульському строї, який грає на сопілці на березі гірської річки. Художник майстерно підкреслив силу та відвагу володаря гір. Твір наповнений сонячним світлом, легким прозорим повітрям літнього дня, в ньому відкривається гармонія і єдність людини та природи. Понад усе митця цікавить людина, її внутрішня і зовнішня краса. Так, дивлячись на портрет відомої української вишивальниці з Косова – Ганни Герасимович, бачимо сильну, впевнену жінку з чистою душею. Постать жінки вдало вписана у природний краєвид. Картина вражає своєю монументальністю, приваблює душевною величчю, внутрішньою силою героїні. 

Особливу увагу у творчості художника привертають гравюри, виконані за мотивами Шевченкових творів: «Перебендя», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Садок вишневий коло хати», «Світає, край неба палає». Життю і творчості Тараса Шевченка присвячені й серії «Шевченківськими місцями», «Т. Г. Шевченко та його поезія». Митець майстерно зобразив, овіяні поезією Великого Кобзаря мальовничі куточки української природи «Місячна ніч у Трипіллі», «Седнів. Шевченківська липа», «На річці Снов». Оксамит української ночі майстерно передається у роботі «Сім’я вечеря коло хати». Її композиція лаконічна, не перевантажена зайвими деталями. Тонким, тремтливим штрихом з темряві вихоплені хата під стріхою, тин з глечиком, дужка. Передній план занурений в темряву. Квітуча яблуня схилила свої віти над простим дерев’яним столом, за яким зібралась на вечерю селянська родина. Все навкруги пройняте почуттям спокою, тиші, а постаті ніби оповити таємничим світлом. Бунтарським настроєм пронизаний естамп «Перебендя». У роботі Володимира Масика розкинувся неозорий степ. На верхівці могили видніється маленька постать народного співця. Він співає небові, сонцю, птахам, землі, бо неспроможний догукатися до людей. Більшу частину композиції займає небо, бурливий, безмежний простір. Темні хмари, шалений вихор, який охопив землю, самотню постать Перебенді, викликають почуття щемливого болю за кобзаря, за долю народу.

Одна з найхарактерніших рис творчості художника – різнобічність мистецьких інтересів, широкий тематичний діапазон. Увагу Володимира Ілліча привертають не тільки графіка та живопис, а й інші галузі образотворчого мистецтва. Великої популярності серед книголюбів і шанувальників графічного мистецтва набули екслібриси Володимира Ілліча, які експонувалися на  150 виставках книжкових знаків у різних містах країни. Він створив яскраві екслібриси, в яких розкрився як неперевершений майстер різця. Твори, виконані у техніці ліногравюри, ксилографії, пастелі, сповнені високої майстерності й завершеності. Досить назвати портретні образи: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Канівця, Ігоря Маратова та інших. Усього він виконав понад 120 творів. Серед них є екслібриси декоративного та символічного характеру, лаконічні й композиційно ускладнені. Наприклад, екслібрис Георгія Меліхова створено за допомогою шрифтових написів та тлі зображень предметів, які характеризували світ захоплень його власника – палітри, пензлів, метеликів, комах, екзотичних рослин. Напис і химерно вигнуті білі силуети рослин майстерно скомпоновані на витягнутому догори чорному прямокутникові. Зображення могутнього дуба в екслібрисі Михайла Дерегуса символізує міць і непохитність життєвих і творчих позицій визнаного майстра, невичерпність людської мудрості та гуманізму. Екслібриси Володимира Масика прикрашають книги бібліотек державних і наукових установ, громадських організацій, приватних збірок діячів культури та мистецтва. Вони органічно доповнюють книгу, стають своєрідним символом її власника.

Не можна не згадати й плідної роботи художника в галузі оформлення та ілюстрування книг сучасних письменників. Стилістикою й образно-емоційним ладом вони перегукуються зі станковою графікою митця. Про велику працелюбність, наполегливість говорить участь художника у художніх місцевих, обласних, республіканських і закордонних виставках. Протягом усього свого творчого життя Володимир Масик взяв участь у понад 400 виставках в Україні та майже у 100 за кордоном, а також влаштував понад 70 персональних виставок. Твори митця зберігаються у більше ніж ста музеях України й за кордоном. У яких би жанрах не працював художник, його впізнаєш за реалістичною формою подачі задуманого твору, глибоким психологізмом та образно-емоційним станом художніх образів. Своєю правдивою ілюстрацією життя українського народу ХХ століття мистецькі здобутки митця увійшли в золоту скарбницю мистецтва України.