Ромашко Володимир Андрійович
Це вже не «ікс», не «ігрек», і не «зет»

18 червня 2016 року відбулася чергова зустріч курсу ІІ-75-1, 2, 3. Не ювілейна, не «кругла» дата зібрала десятка півтора випускників історичного факультету 1980 року. Не було багатьох. Не було на зустрічі й Роми – Володі Ромашка, завсідника таких «симпозіумів», минулорічного, зокрема. Цьогоріч ми підняли келишки за його Царство Небесне. Того ж вечора написані ці рядки і даються вони не легко.

Познайомився я з Володимиром Ромашком 2 грудня тепер далекого 1974 року, вступивши одразу після служби в армії на підготовче відділення університету. Наша десята група майбутніх істориків і філологів романо-германців була невеликою, тож якщо не познайомитися, то роздивитися один одного ми могли одразу. А не помітити Володю було важко: це був високий ставний блондин з гарними виразними світлими-світлими очима з чорними зіницями. Такі очі я бачив уперше. І от, ледь не на першій парі, чи, як казали-кажуть у Дніпрі, – лєнті, ця «бєлокурая бєстія» почала тихенько, але зосереджено тягати столом за мотузочок туди-сюди іграшкового плюшевого песика. На мене, відставного гвардії єфрейтора, не переобтяженого чеснотами, з фантазіями і «букетами квітучої флори» у голові, це справило враження. У-ні-вер-си-тет (саме так, по складах!) таки! Оце, подумав, рєбята!!! Та не довго тішився чотириногим плюшевим товаришем високий блондин, бо ці маневри уздрів і викладач, який чемно пояснив: песик має лишатися вдома, бо і без нього наше товариство є досить розмаїтою фавною! Говорячи це, невисокий викладач прихильно дивився на «юношу» знизу вгору. Більше собачки ні на столі, ні деінде не було, а коли вскорості ми, слухачі підготовчого відділення (нас називали «слушатєлі ПО») стали не тільки слухати, а й говорити, то я зрозумів, що те м’яке щеня  совалося столом від надлишку почуттів, які переповнювали вчорашнього солдатика, а в університеті (уже не по складах) ще й не таке можливе!

Досить швидко Володя став одним із неформальних лідерів групи. Цікаво було слухати його відповіді та виступи на заняттях, найперше з історії. Якісь речі я, випускник дуже середньої школи сільської полтавської глибинки, дізнався саме від нього. Уже за підсумками першого семестру Володя у звіті нашого викладача історії був названий у числі кращих. А викладачем історії у нас був колоритний Микола Якович Білан, Царство йому Небесне.

Дуже рано, ще на першому курсі, Володя визначився із справою свого життя – археологією, досягнувши успіхів і визнання, та поклавши на її вівтар не «гекатомбу», а себе самого. Мене, вже пенсіонера, і сьогодні дивує здатність молодої людини одразу стати на свій шлях й не схибити з нього попри все.

Володимир мав дар не марнувати часу. Досить скоро у нашому дємбєльскому сержантсько-єфрейторському середовищі стало відомо, що Рома – дємбєль не простий, – він молодший лейтенант запасу, і це по закінченню дійсної строкової служби! Хто знає, той оцінить! Володимира, що мав офіцерську зірочку ще до вступу в університет, обминуло щастя, яким нас обдарувала військова кафедра (ледь втримався, щоб не написати цей слоган по складах!). Дні, змарновані (sic!) рештою студентства над «військовим мистецтвом», Володимир використав для підготовки курсових, диплому з археології, які потребували зусиль, мабуть більших, аніж з решти дисциплін.

Пригадую нашу археологічну практику після першого курсу. Володя, який щойно прослухав разом із нами навчальний курс археології та попрацювавши з півроку лаборантом кабінету археології, був de facto одним із керівників нашої практики. Можливо, а то і напевно, що поступався він тоді багато в чому Сергієві Волкобою, Зої Грибановій, Валерію Попцову, але наш товариш і однокурсник був для нас незаперечним авторитетом. Бо не байдикував, як дехто (зі скромності не скажемо, хто), а умів розпорядитися часом.

Ще однією штукою, яка чи не найперше зблизила нас, а потім весь час сприяла нашим товариським стосункам, було малювання. Володині, як і мої, конспекти рясніли лицарями, піратами, ковбоями, вітрильниками, кіньми. Як же було не шукати товариства з таким штукарем (від староукраїнського і польського – «митцем», а не те, що ви подумали). Само собою зрозуміло, що з Володею ми «штукарили» різні стенди, оголошення і факультетську стіннівку. У нашому тандемі Рома був «альфою».

Випускаючи новорічну газету, довжиною метрів зо три, до нового 1977 року, ми придумали і утнули оптимістичну картинку, яка мала ствердити впевненість факультету у завтрашньому дні: під ялинкою, на якій, мов сонце сяяла здоровенна блискуча цяцька з датою «1977» лежить пірамідка черепів (чи, як кажуть археологи, «краносів») з інвентарними номерами «1954»… «1961»… «1976». «Мальовидло» наше не довисіло до бою курантів. Тойхтокурував на факультеті випуск стіннівки, зняв її особисто і потім довго, як «старший товариш» (він був аспірант) пояснював нам з Володимиром, як важливо мати почуття гумору взагалі й на історичному факультеті зокрема, та ще й напередодні такого року, поки ми перемальовували з поштівки, принесеної ним, нову картинку.

Ромка був здатен на епатаж, він не був ханжею і занудою, умів «викинути коника». На жаль, я втратив альбом, де було кілька його малюнків. Талант художника, а Володимир мав школу, згодиться йому в науковій роботі.

А хіба не міг стати душею молодіжної студентської компанії юнак з гітарою?! Коли я побачив в його руках гітару і почув романси і балади, то вже і не здивувався – наскільки це було органічно. Володя був незамінний і в організованій партією, комсомолом та профспілками художній самодіяльності, й, ніде правди діти, в іншого формату студентській самодіяльності, до якої вищеназвані поважні структури не те, що не мали стосунку, а радше навпаки – вони не мали про неї й знати! Якщо студентське застілля могло озвучуватися і акапельно, то чи можна уявити без гітари вечір біля вогнища у таборі археологів? Та ще й, коли гітара у руках молодого бородатого керівника експедиції! Володя, до речі, міг дозволити собі носити бороду навіть у студентські роки в епоху «регулярного соціалізму». Авторові цих рядків настійливо рекомендували поголити скромненьку еспаньйолку при вступі до аспірантури у 1982 році.

Знаю Володимирових не університетських друзів, хлопців (тепер дідів, але все одно хлопців!), особистостей, що відбулися, що зробили самі себе, людей самодостатніх, справжніх, насамперед Олександра Сафронова та Андрія Сйомщикова. Ще за життя Ромки, як вони його звали, чув від них про нього, як про людину, з якою можна сміливо йти в розвідку і яка не відкриє спину товариша. Я і сам бачив Рому в ситуаціях, коли в експедиції чи в колгоспі місцеві хлопи з’їздилися, сходилися та сповзалися знайомитися зі «скубентами».

Був товариським, але «не багатовекторним». Ігнорував хитрунів, шкурників, типів з «подвійним дном», з «душком», підлабузників.

Часто бував у нас у гуртожитку № 2, але частіше (увага!) – запрошував до себе додому і коли один залишався на господарстві у затишній двокімнатній «хрущовці» на проспекті Гагаріна за колишнім кінотеатром «Космос», і коли батьки його були вдома.

Батьки Володині – то окрема тема. Коли я познайомився з Андрієм Денисовичем (Царство йому Небесне) та Клавдією Григорівною (дай Боже їй здоров’я), то зрозумів, чому Вовка (як його часто називали вдома) саме такий. Юристи за освітою і фахом (це не ті юристи, про яких ви подумали) були і є справжніми інтелігентами, щирими, доброзичливими людьми. Андрія Денисовича я трохи побоювався (суддя все ж таки!), хоча страхи мої були безпідставними, а мама з такими ж як у Роми ясними очима, називала нас, гостей найласкавішими, найпестливішими варіантами пашпортних імен. Особисто мене, що мав добрих працьовитих батьків і єдину бабуню, так не звав ніхто і ніколи. Часто голодних мешканців «общаги» Клавдія Григорівна на маленькій кухонці напихала домашніми смаколиками та ще обов’язково передавала гостинця до гуртожитку.

Володя був єдиною, бажаною, улюбленою, але не зіпсованою надмірною батьківською «любов’ю» дитиною. Таким самим, як і його батьки, батьком, чоловіком був і Володимир Андрійович. Тим тяжчою стала його смерть для мами, доньки Саші, дружини Зої Павлівни.

Так сталося, що моя викладацька кар’єра розпочалася за безпосередньої участі Клавдії Григорівни, яка запискою через Володимира повідомила про вакансію в одному з технікумів міста.

Гостив Володимир і у моїй полтавській Бурімці, де оце зараз у холодку між чорнобривцями і закінчую я свій спогад (?) про нього. З-посеред решти друзяк, яких перебувало тут у «достатній плепорції» мої батьки, а особливо Лука Григорович, виділяв саме Володимира, правда спочатку не міг второпати: чи то він Володя, чи то Рома? А батько мій – був не подарунок: правду-матінку коротко і дохідливо міг сказати прямо межи очі. Ця сама риса була і у Ромки, щирий, доброзичливий, він міг говорити те, що не завжди подобалося візаві.

У Бурімці довго згадували мої земляки, наші соратники по гульні, Ромині шашлики, глінтвейн, яких вони ані до, ані після не куштували, або тільки чули про ці гастрономічні дива. Знав і поважав Володю і мій брат, якому і своїх товаришів начебто не бракувало. А Рома, навзаєм, завжди питав, як поживає Вася?

А яким віртуозом преферансу був Рома тоді, коли я це слово тільки навчився вимовляти без заїкання. До речі, Володимир деколи заїкався, але ця вада, як на мене, тільки додавала шарму до того, що він говорив.

Тісні стосунки мої з Володимиром – це студентські, насамперед, роки. Останнім часом ми спілкувалися частіше телефоном. Водночас наші взаємини лишали щирими. На наше товаришування не вплинуло те, що тяжкою працею Володимир Андрійович здобув докторат з археології. Зі мною, старшим вузівським викладачем, професор Ромашко В.А. був Ромою, Володею, хлопцем без понтів і заморочок, хоча ж і херувимом безплотним, ідеальним і безгрішним він, звісно, теж не був.

Востаннє ми бачилися на зустрічі ІІ-75 31 травня 2015 року. Хворий, по операції, він прийшов, хоч і не лишився довше. Востаннє чулися за місяць до його смерті, коли він вітав мене з днем народження. Номер його телефону я залишив…

Перечитав і засумнівався: якесь не урочисте і не меморіальне писання моє вийшло, порівняно з тим, що згадають про громадянина й ученого інші, але якщо навіть мій скрипт і не буде тиражований, я щасливий, що був не тільки знайомий з Володимиром, а мав його товаришем.

Якби ми були індіанцями, я би Володю називав «Тойхтоглибококопав», у прямому і переносному сенсах.

І наостанок треба б пояснити, чому такий алгебраїчний заголовок моїх споминів. Це з поезії Ліни Костенко, вичитане ще до 19 жовтня 2015 року:

Надходить час боятися газет,
Щоб не зніміти в невимовній тузі:
Це вже не «ікс», не «ігрек», і не «зет»,
Це все твої, твої найближчі друзі.

Григорій Іващенко, однокурсник
18.06. – 18.08.2016 р.
Дніпро – Бурімка

Вперше опубліковано в: Археологія та етнологія півдня Східної Європи: зб. наук. пр. / ред. кол.: З.П. Маріна та ін. Дніпро: Ліра, 2016. С. 15–18.